Давно мрію написати роман у жанрі детектива. Вже зібрала повно зарисовок і матеріалів. Тепер чекаю довгих зимових вечорів....
Як би у Вас шановні БЛОГЕРИ (дуже модне слово останніми днями ;) ) була можливість і бажання щось ТАКЕ написати, щоб це було:
1. жанр
2. місце
3. головні герої
4. короткий переказ
Основна ознака детектива як жанру — наявність у творі якоїсь загадкової події, обставини якої невідомі і мають бути виясненні.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Детектив_(жанр)
Які детективи ви читаєте?
Занавєс…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796159023762122
Дєйствіє друге.
З якого зрітєлю стає ізвєсно (не понятно откуда, я ше не рішив), що свинюка, яку показують на телеканалі Діскавері, - родом с Ніколаєва, і там у неї є муж-свиня по имені Павіл і опрідільонне колічество дітєй. Саму свинюку звать Анжела і вона знаходиться в Австралії в отпуску… Утконоса не звать ніяк. Він і так утконос, нафіга йому ще якесь ім’я..
На сцені стоїть величезний екран “Самсунг”, включено канал Діскавері. На екрані показують як другі сутки підряд, безпреривно і самозабвєнно утконос любить свинюку в разних позах…
Голос діктора, похожий на голос із програми “В мірі животних”: “Пасматрітє на ету красату, ета ачараватєльна… Кстаті, мала кто знаєт, што аргазм у свіньї может дліцца нєскалько часов… Сколька длицца аргазм у утконоса – нікаму нє ізвєсна… Ми питалісь взять у ніво інтерв’ю, но он нє ідьот на кантакт. Удівітєльно красівое, но некоммунікабєльнає животнає”…
…Сцена міняється. Тепер уже показують реальну квартіру утконоса в австралійской глубінкє. Нормальна така квартіра. Кровать і ковьор ручной работи. На ньому ізображена сцена, здалеку схожа на поєдінок Гєоргія Пабєдоносца со змієм. Але якшо придивиться, то понятно, що це індєєц плємєні маорі верхом на кенгуру убива коп’йом самку саблєзубого дрозда… В общим, красіво… В хаті утконоса теж іде той самий канал Діскавері, ну звук приглушений… Інтім і полумрак… Горять свєчі… а уголку стоїть бутилка з під шампанського. Порожня…
На екрані Діскавері наступає рекламна пауза і свинюка достає з під подушки розову Нокіа 1101. Далі просто показується переписка між свинюкою Анжелою і її мужом по імені Павіл з Ніколаїва…
-Павіл, дітєй не забудь покорміть. Буряки у верхній шухляді
-Оф коз, моя кісонька, хрю!…
-Ти шо, вже нажрався з утра?
-А ти разницю во врємєні учитуєш?
-А, забула… Як там дєті себе ведуть?
-Нормально. Абсолютно по-свинськи…
-Ги-ги..
-Кстаті, ти знаєш – Зінку зарізали два дня назад
-Та ти шо! А чьо так рано? Вони ж її держали до нового года вроді…
-Не знаю. Чогось рішили на нєзавісімость…
-Порка мадонна!. Я в шокє!… А їй кошельок купила…
- Ага… З свиной кожі?
-Ги-ги
Хоча ти знаєш… Та Зінка. Ото як кажуть про мьортвих або харашо або нічєво, ну – собаці собача смерть…
- Свині – свиняча…
-Ги-ги
-А ти там як?
-Ти знаєш, ти був прав. Дауншифтінг – ахуєнна вешч. Я возможно зависну тут на пару лєт…
-На пару лєт? Свині скіки не живуть
-Ги-ги
-Ги-ги.
-Ну, Пока
-Пока
Знову включається пряма трансляція “Діскавері”.
Свинюка до утконоса: ти бачив – нас по теліку показують!
Утконос: Ага, бачив... Видно десь камеру поставили сікрєтну. В люстрі чи шо? Та мені, в принципі, похуй, хай дивляться. Я цей, як його, - ексгібіціоніст…
Свинюка: красіво
Свинюка: кстаті, а скільки в тебе дліцца оргазм?
Утконос: Всігда! Я существо-аргазм круглі сутки
Свинюка: візьот
Утконос: я привик
Свинюка: а скіки в тебе було женшчин до мене?
Утконос: я їх не считав. Ну одного разу я їпав хаску
Свинюка: Кого ти іпав на паску?
Утконос: Хаску! Це така руська сєвєрна сабака. В постєлі, кстаті, так сібє, брівно…
Анжела: а я руських не люблю, вони на нас войною напали…
Утконос: я новостями не інтірісуюсь. Ну якщо ти не любиш то й я їх не люблю
Анжела: спасіба
Утконос: розкажи шось о сібє трохи
Анжела: та шо там розказувать… Мамку зарізали, батька зарізали, бабу зарізали, діда зарізали, тьотку зарізали, дядька зарізали…
Утконос: сурово там у вас
Анжела: у нас всігда так…
Сцена міняється. Тепер показують квартіру десь в Америці. Мабуть, десь у Білому домі. Барак Обама і Ангела Меркель лежать під шерстяним коричневим одіялом і дивляться тіліканал Діскавері… Коло них стоїть спеціально обученний чєлавєк з Волині з опахалом. Але опахало лежить на полу, а чєловєк просто стоїть, бо йому махать лєнь… Обама розказує Меркель, що хотів уже його вигнать, ну передумав, бо вже привик, шо він стоїть тут всігда. В общим, вєрний чєлавєк, а таке рєдко случаєцця, даже в Америці… (Потом окажеться, що це сікрєтний агєнт української подводної развєдки, ну то пізніше, а січас – місія його нє ізвєсна поки шо…)
Внізапно трансляція на Діскавері прериваєцця срочним сообщенієм…
Ми прєриваєм нашу пєрєдачу, шоб саабшчіть срочную вєсть. Только што совєршино покушеніє на Вальдемара Путіна. Наши істочнікі сообшчають, што в Крімлє взорвалась бомба, начіньонная тупорами… Русскій презідент чудом остался жив… Всє топори прошлі више целі. Експєрти счітают, што ето із-за малінького роста русскаво самодєржца… “А той, хто ізготовив і установив цю бомбу, з технічної точки зрєнія – полний долбойоб”, - с разочарованієм добавляє діктор уже від себе…
Фак! – каже Обама
Шіт – каже Меркель
Обама: звони йому
Меркель: січас. Звоню
Завіса…
Конєц второго дєйствія
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796482123729812
Дєйствіє третє.
Білий дом. Комната для сікрєтних переговорів. Меркель набирає номер Путіна на мобільному. Чекає.
-Не бере трубу, сука
Обама: сцить, навєрно
Меркель: конєшно, сцить
Обама: а ти коли йому останній раз звонила?
Меркель: вчора звонила, ну трубу брало дітьо – Діма. Питаю: де папа? – Не знаю, каже. Он, каже міня ізбіл за якусь провинность і пішов з чужою тьотою в рестаран.
Обама: і шо ше?
Меркель: Та, більше нічого… Як обично. Велісопед попросило
Обама: який велісопед?
Меркель: красний, німецький і ще якийсь фільм для взрослих
Обама: Дала?
Меркель: фільм да, а велісопед –ні
Обама: чого?
Меркель: чого-чого? – Це вже третій велісопед він у мене просить тільки в цьому году. Куда він їх діває – непонятно. А я їх купляю за свої собственні дєньги, мєжду-прочім. І ще три велісопеда я отдала Греції
Обама: Греція – це де?
Меркель: там де живе Зевс і Гєра
Обама: там де живе хто?
Меркель: забудь…
Внізапно телефон Путіна отвіча…
Меркель: Ало! Хуйло?
Путін: я спєшу завєріть міровую общєственность, что со мной всьо в парядкє, а также сообщаю вам, што…
Меркель (перебиваючи): та заткнись, бля, це без прослушки, ніхто нічого не чує…
Путін: А… откуда ж я знаю… І нє арі на міня, поняла…
Меркель: во-первих, чим ти докажеш шо це ти?
Путін: шнель, хенде-хох, адідас, Франкфуртер альгемайне, цюрюк, бітте, дойчен зольдатен… Германія-Бразілія 7:1…
Меркель: вроді він…
Обама: хай сікрєтне слово слаже
Меркель: скажи сєкрєтне слово…
Путін: санкції-хуянкції
Меркель: він. Живий поки шо…
Трубку бере Обама
Обама: Дурік, ти зачєм самольот сбіл?
На задньому фоні чути голос Діми Медвєдєва: Володя, бистро об’ясні товарісчу, зачєм ти сбіл самольот, у нас врємєні нєт, у нас аквапарк через двадцять минут, а ти обіщав… (Діма стоїть посеред Кремля в синіх плавках, на на ньому одягнутий спасатєльний круг в виді жовтого утьонка, в дзьбі в утьонка – блютус і вайфай)…
Путін: рот закрой, бо я тебе в тому аквапарку утоплю к ібеням, понял?
Діма мовчить і нічого не каже, глаза його наполнені слєзами і обідой… Він зрива з себе круг в виді утьонка, убіга в спальню, падає ліцом в подушку і горько плаче…
З спальні доноситься голос Аліни: скока ета будєт продолжацца? Почему он постоянно арьот?
Путін: та постав йому якийсь мультік, чи шо? Заїбали ви мене в доску всі…
Аліна бере Діму на коліна і ставить діск з мультіком “Лєдніковий період-4”
Діма: це про бєлку?
Аліна (гладячи його по голові): про бєлку-про бєлку, горе ти моє… Наслєднік престола, бля…
Діма успакаюється, ковиряє в носу пальцем і дивиться мультфільм… Білка якраз опять побачила горіх. Діма сміється і показує в білку пальцем… Аліна дивиться на його со смєсью умілєнія, нєнавісті і отвращенія…
Путін (возвращаясь к разговору): я не збивав ніякого самольота, то сіпаратісти. Мирні, кстаті…
Обама: не писди!
Путін: ладно, проєхалі…
Обама: нєт не проєхалі… Ми винуждєні проти тебе ввести нові санкції. З завтрашнього дня ми винуждєні будемо отключить тобі телеканал “Діскавері”
Путін (с наігранним сарказмом): я в шокє… Я, мєжду прочім вже давно дивлюся тільки патріотічеський канал “Звізда”…
Меркель: Песда!
Путін: шо вона там каже?
Обама: вона каже, шо ти ше дивися платний німецький канал “Песда”. Його ми тоже отключим…
Путін (ідя на поп’ятную): не нада… Пожалуста…
Обама: ладно, ми посовєтуємся…
Путін: спасіба!
Обама: ти знаєш, шо тебе хотять убить?
Путін: знаю, канєшно…
Обама: а ти знаєш хто?
Путін (обрічьонно): знаю… усі…
Обама: це правда…
Меркель: там вчора поднєбесна урал перейшла, ти в курсі?
Путін: то йдуть стратегічеські інвестори…
Меркель: хуєстори… Будуть тобі скоро стратегічні інвестиції, їдріть твою в качель, коли в Шанхаї виставлять твоє чучело в кварталі красних хвонарєй…
Путін: Дура!
Меркель (угрожающе-напоминающе): телеканал “Песта”!
Путін: ізвіняюсь, беру свої слова обратно…
Обама: ми щитаєм шо ти должен до нас приїхать. Нада серйозно пагаваріть….
Путін: я подумаю
Обама: хулі там думать, їдь давай
Путін: а рублі поміняєте на долари? Один до одного?
Обама: ти ахуєл?
Путін: ладно, один до двох!
Обама: один до трьох! Всьо! Торг здєсь нє умєстєн…
На задньому фоні, видно, як волинський офіціант з опахалом вніматільно прислушується к разговору. Він преображається прямо на глазах. Розправляються плечі, вирівнюється спина, на лисині і в вухах ростуть нові кудряві волоси. Через якусь хвилину це вже не якийсь там слуга, а цілий полковнік подводной развєдкі України. І тіки з цього моменту зрітєль заміча, що його іграє Брюс Вілліс… Він становиться за штору, нахиляється ротом до воротніка і каже шепотом: три два два – два два три… Через мить йому на пейджер приходить сувора і лаконічна команда: пріступить к опєраціі… Він хоче одповісти: слушаюсь! Але згадує, що з пейджера одповісти ніхуя невозможно…
А тим часом десь там, на іншому краю міра…
Свинюка виходить на балкон і вішає купальник на перила… в купальніку одні труси і три бюстгальтера… Вона повертається до комнати і каже утконосу: а ти знаєш, я, все-таки, не протів якось в Москву з’їздить. Там є красівий музей на ВеДееНХа, це виставка достіженій народного хозяйства, тобі понравиться…
Утконос курить сігару і слухає Боба Марлі… “Нот вумен – нот край”… Возможно-возможно, каже він… Якось поїдем…
Кінець третього дєйствія…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796590390385652
МІРАВОЙ ЗАГОВОР. Дєйствіє четверте.
Високо в небі летить самольот. Це – борт номер Один Рассістської Федерації, лічний самольот Путіна. Годину тому самольот злетів з сікрєтного подмосковного аеродрома Домойобово-13 і взяв курс на Вашінгтон. На самольоті синіми великими буквами написано ХУ… Просто раніше він літав на Хургаду, і його не встигли перекрасить… За штурвалом самольота двуглавий арьол в чині гєнєрал-лєйтєнанта… Це – племінник Путіна, преданний йому до кончіков когтєй… Стюардесою на борту работає Ніколай Валуєв в короткій юбці… Він намагається приготовить завтрак, але вся посуда лопається в його страшних, корявих і сильних руках… Через це він злий і потний…
Также самольот сопровождають два боєвих стєрха в полной екіпіровкє. Пролітая над Україною, стєрхи, по предварітєльному сговору рішають дезертіровать со служби, бо їм не плачено ні копійки з января місяця… Кроме того, стєрхи – прєдставітєлі ЛГБТ. В общим, це бойові стєрхи-підараси, якщо називать вещі своїми іменами. За це вони в Росії преслєдуються по всєй строгості закона і долбоібізма… Стєрхи пікірують вниз і садяться на землю в районі Пирятина. Там у мєсних лелек вони купляють скромне ну опрятне гніздо за чотиріста піісят гривень і усиновляють дітьониша снєгиря. Вони дають йому хороше і качественне образованіє. Значно пізніше цей уже дорослий і учоний снегірь ізобрітьот таблєтки од СПІДА і одкажеться од патентів із-за врождьонного гуманізма. Кроме того стєрхи одкривають льотну школу. Вони учать літать коров, котів, кіз, коней, свиней, собак і вообще всю мєсну фауну. З большим успєхом, кстаті говоря, і майже без битового травматізма… У неділю вони ще ведуть кружок рукопашного боя. До стєрхів часто приїжджають журналісти і просять розказать про Путіна. Стєрхи кажуть: та шо там розказувать, обичне хуйло… Видно, що їм неприятні ці воспоминанія…
А тим времєнєм на борту номер один ідуть пріготовлєнія до встрєчі на висшем уровнє…
Путін до Аліни: дарагая, а де моя шапка Манамаха?
Аліна: В стірці…
Путін: Блять, я ж просив її не стірать. Там тіки делікатна ручна стірка у холодній воді…
Аліна: Я помню, я взяла дублікат…
Аліна достає із кулька дублікат шапки Манамаха… Дублікат представляє собою обичну шахтьорську каску, обшиту шкурою кота і горностая. По всьому периметру каска щедро і неекономно усипана товченим бутилочним стіклом… На шапці зверху разміщон портативний дерев’яний хрест. На хресту ззаді написано “Made in China”…
Путін одягає дублікат собі на голову і зразу стає серйозним, він думає про судьби родіни і про скріжалі, даже отчасті про православіє…
Посеред путі Путін просить щось ззісти. Ніколай Валуєв приносить в своїх незграбних і страшних руках “каклєту по кієвскі”… Але тепер вона офіціально називається “куліч Сєргія Радонєжського з рябчіков і дікой ліси”… Катлєта роздавлена в хлам і представляє собою шось явно нес’їдобне… Путін в раздраженії засовує каклєту Валуєву в пєреднік і достає з кармана жвачку з вкусом жарених карасиків з обрізками грецьких горіхів… Цю жвачку придумали в Сколково. На жвачці реклама руської олімпіади і молодьожний слоган “Ей, парінь, не дрочі, а быстрее єзжай в Сочі”…
Діма Мєдвєдєв весь час бігає по салону з роставленими руками, ізображая самольот. На ньому футболка в цвіта георгієвської лєнточки, через шо він сильно похожий на протівного колорадського жука… У Діми насморк і він просить Аліну закапать йому носа… Аліна достає з рідікюля бутилку, в якій находиться жидкость цвєта гавна. На бутилці обичною шаріковою ручкою написано. “Наслєднік. Од носа. Дозіровка проізвольна. Доктор Крузенштерн”… Аліна сажає Діму на коліна достає піпєтку із чистого янтаря і закапує йому носа… Воспользувавшись случаєм Діма внізапно хватає Аліну за цицьку і сміється… Вона кидає його додолу со словами: пошел вон, ізвращєнєц малолєтній…
Діма ізображає самольот дальше і бігає по салону громко тупая ногами в сандалях...Наконєц Путіну це набридає і він підставляє йому ногу. Діма з усього розгону падає і больно б’ється головою об ілюмінатор самольота… Далі до самого окончанія польота він сидить в кріслі, примотаний самольотним рімньом за шию, і плаче… На місці удара – велика гуля… Ніколай Валуєв прикладає йому до гулі куски льда. Прикладає старатєльно і достаточно сильно, через шо гуля тільки постєпєнно увелічується в размєрах…
За якийсь час на горизонті появляються огні большого города. Це – Вашінгтон, століца вражеської Росії Америки, ісчадіє мірового зла… Самольот починає сніженіє…
…А тим часом у Вашінгтоні…
Білий дом. Одна із комнат… Приглушений свєт, задьорнуті занавєски. Мрачно горять свєчі… На полу намальована крейдою піктаграма, чи попросту говоря звізда… На звізді лежать акуратно розкладені вешчі: шматок сала з проростю, зелена цибулина, “Кобзарь” Шевченка пріжизнєнного ізнанія і кусок священної трембіти, яка, по слухам, прінадліжала, - то лі Довбушу, то лі Кармелюку, то лі самому Славі Вакарчуку. В общим, уже ніхто ніхуя не помне кому іменно, ну це і неважно…
Перед звіздою на колінах сидить полковнік подводной развєдкі з Волині. Він молиться і медітірує… “Ібн хатам кара чурам!” каже він страшним утробним голосом. І що це значить, - знають тільки посвящонні. А таких посвященних у всьому мірє можна пересчитать на пальцях одной ноги…
На журнальному столику оживає зеленим інтимним огньом пейджер… Полковнік підходить і читає повідомлення “Борт на мєсті…”
Страшно гримить грім, сурово їбашить блискавка. Вікониці білого дому хаотично і тривожно б’ються на вітру… Атмосфера собитій накалєна до предєла …
Конєц четвертого дєйствія…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796881213689903
МІРАВОЙ ЗАГОВОР. Дєйствіє п’яте…
Білий дом. Сама главна зала… В бокалах розлито шампанське (хоча насправді – просекко, змішане з пивом “Оболонь”, бо треба економить) і лежать красіво розкладені суші з дікого ріса з водорослями і свіжим сіном. На центральному столі стоїть здоровенна миска свинячого холодцю, на якій зверху червоним хріном написано “Велкам, Брат!”… Мажордом-церемонімейстер (чи як там його вхуя) одягнутий в модернізірований костюм діда мороза громко хуярить патерицею по паркету і об’являє: “Презідєнт Російской імпєрії господін Хуйло з супругою Хуйловиною і мальчик Діма, наслєднік, тоже хуйло, ну ще мале…”
Обама – мажордому: Перестань!
Мажордом (рже): ладно-ладно, ізвіняюсь: просто Путін, і тихо добавляє про сібя: “просто хуйло”…
До зали входять Путін, Аліна і Діма Медвєдєв… У Діми перемотана грязними бинтами голова, зато в руках новий Плейстейшен в красівій коробці, ше не розпичатиний, ну видно, що йому тут уже наравиться…
Обама (вказуючи рукою на Діму): шо ето с нім?
Путін: та нічого, не обращайте вніманія, просто падає часто. Якісь проблєми з координацією двіженій…
Обама (неожиданно демонстріруя глубокі познанія русской історії): це ж шось похоже було і у царєвіча Алєксєя?
Путін (здивовано): ну шось тіпа таво…
Сторони приступають до обмєна подарками…
Путін дарує Обамі матрьошку со словами: “Ручная работа. Ізготовлєна ше во врємєна Стіпана Разіна кудєсніком Ємельяном Пугачовим і його сестрою Аллою, совмєсно з братьями Карамазовими. Для сібя держав, ну для друга нічого не жалко”… Обама незамітно перевертає матрьошку догори дрига і читає на дні: “Made in China”, потом одкриває матрьошку і достає оттуда портативну чугунну відєокамеру і пару “жучків” для прослушки. Все це він викидає в мусорку, а матрьошку засовує в спеціальний унічтожитель матрьошек, який стоїть на полу в кутку…
Путін торжественно вручає госпожі Меркель квитанцію на годову підписку газєти “Красная звізда”… Квитанція наскрізь пропитана ядом сумасшедшої скалапєндри… Меркель брізгліво бере квитанцію в руки, на яких вдягнуті спеціальні антискалапєндрові перчатки з шагрєньовой кожи…
Обама дарить Путіну бронзову статуетку, шо представляє собою сюжет як Майк Тайсон одкушує ухо Холіфілду… В куску одкушеного уха, що валяється, по сюжету, на полу, вмонтірована ігла, обмазана ядом дохлої літучої миші…
Путін передає статуетку Валуєву, що стоїть поряд, одягнутий в костюм “мальчіша кібальчіша”. Внізапно під Валуєвим провалюється паркет і він падає у якусь пропасть… Всі в ужасі…
Путін: та, хуйня, не обращайте вніманія. У нього всігда були проблєми з гравітацією. Лишній вєс і одишка, плюс діабет в скритих формах. Вилізе, якось, куда він нахуй дінеться… Всі успакаюються…
Госпожа Обама дарить Аліні красіво оддєлану з берести карту штату “Вайомінг”. Збоку на рамі карти знаходиться спеціальна кнопка. Якщо її нажать, то лампочками загораються всі місця штату, до розміщени заведєнія пітанія “Макдоналдьс”.
Аліна дарить госпожі Обамі кульок з під дубліката шапки Мономаха со словами: це святая вешч, вона освящена преподобною Хакамадою в храмі імені Льва Яшина…
Госпожа Обама: спасіба, всігда о такой мєчтала… (викидає кульок к ібеням у вікно)
Госпожа Меркель не дарить Путіну нічого… Путін дивиться на неї з вопросом.
Меркель (указуючи рукою на Діму): я йому зовсім недавно подарила новий велісопед…
Путін до Мєдведєва (який сидить в уголку, і грає в якусь ігру, де Годзілла сражається з Ілльою Муромцем): Ей, наслєднік, де велісопед? Чого я його не бачив?
Діма: в мене його забрали дорослі рібята во дворє (явно видно, шо Діма писдить)…
Путін: Хто саме забрав? Навальний?
Діма: нє, Новодворська!
Путін: не писди, вона вмерла
Діма (красніє) - він давно не дивився новості…
Ладно, я новий пришлю, - каже Меркель, шоб розрядить неприятну обстановку. Всі успокаюються…
Вольдемар, - нам надо сірйозно пагаваріть, - каже Обама
Я гатов – каже Путін.
Окей, але сначала сходи в душ, бо коло тебе стоять невозможно, - каже Обама…
Путін іде коридорами Білого дома в поісках душа. Але раптом замічає на дверях об’явлєніє, написане красним і зеленим маркером…
“Даю урокі боєвого владєнія опахалом. С елєментамі дзю-до. Безплатно. Мастер Ло Хуй...”
Путін останавлюєцця, приоткриває двері і заінтересовано просовує голову… Ззаді за ним стоїть якась фігура у чорному одіялі… Цей персонаж називається Неотвратіма Сутьба…
Конєц п’ятого дєйствія…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796897620354929
МІРАВОЙ ЗАГОВОР
Дєйствіє шосте, кульмінаціонне…
Кімната, в яку просунув голову Путін, представляє собою полутьомне поміщеніє. На полу видно остатки затертої пектаграми і валяється недоїдений дємонами шматок сала з проростю, - видно їтось їх спугнув посеред трапези; вероятно уборщиця… Спиною до Путіна, коло вікна, стоїть полковнік подводной развєдкі з Волині… На голе тіло у нього одягнуте красіве кімоно, ручної розшивки, на якому ізображена сцена, в якій красіві стройні гейші з Волині розгружають вагон з цементом. В руках у полковніка художественне опахало з якогось красівого матєріалу. Возможно, із пєр’єв дікого казуара…
Путін: Здраствуйтє, любезнєйший! Давно мічтав з вами познакомиться і авладєть основами цього дрєвнєго боєвого іскусства…
Внізапно полковнік рєзко поворачується ліцом до Путіна… Глаза його налиті кров’ю, а ліцо ізображе желаніє страшной мєсті та віковічне прагнення української нації до самостоятєльной жизні… Він похож одноврєменно на Брюса Вілліса, на молодого ріжісьора Акіро Курасаву та на раздражонного старого Івана Мазепу, іменно в той період, коли у Мотрі були місячні…
-Здраствуй-здраствуй, хуйло йобане! – каже він з придиханієм… І це сама главна репліка всієї п’єси..
Путін тіряє цвєт ліца і намагається утекти. Але ясно вже шо він обрічьон і пріговорьон…
Одним акуратним длінним прижком полковнік настіга свою жертву, з розгону отточеним двіженієм засовує йому в сраку опахало із пєр’єв каузара і робить два сложних художественних проворота… Путін помирає в страшних муках майже мгновєнно і падає додолу як мішок з гавном… Потом оказується, що цей удар опахалом – одна з найсєкрєтніших технологій в історії дрєвніх єдіноборств, який називається “тін-пу-ло-хуй”, шо в переводі означає “Сон мьортвого дракона за двє сікунди до піздєца, визванного тєм, шо йому в сраку запхнули опахало з пєр’єв казуара”… Цьому удару полковнік двадцять п’ять лєт учився в монастирях сєвєрного Тібета. А потом ще одтачував це мастєрство в тіченії п’ятнадцяти лєт в школах Шаоліня… Так шо даже непонятно, коли він успів пожить на Волині, ну то – нюанси…
На задному фоні хор ісполня якусь увертюру з стіхов Корнєя Чуковського… Точно слов не розібрать, ну шось тіпа: “вот і проучіл злодєя, вот і трахнул бармалєя…”
В комнату заходить примара в чорному одіялі. Це персонаж Неотвратімость Сутьби.. Ліца її не видно. Видно тіки, шо на голові її якась коса в виді хлібо-булочного іздєлія, а в руках костиль, який вона прикриває марльою, бо стісняється своїх увєчій… Вона підходить до бездиханного трупа діктатора і намагається в нього плюнуть слиною… Але в неї нічого не виходить, бо вона недавно їла на завтрак жарені яйця і слина липка та тянуча, то вона просто не долітає до мертвої жертви… Замість цього вона пинає його ногою, на якій вдягнуті туфлі з каблуком сорокап’ятисентиметрової дліни… Прівєт Валодя, дапіздєлся?, - вопроша вона риторичеські, бо Володя вже ніхуя не чує… - А я предупреждала, каже вона… Залазить у внутрішній карман трупового піджака і достає якісь документи, перев’язані бічовкою… На документах написано: “Савєршенна сікрєтна. Газові кантракти”…
Одкриваються двері наразпашку… В дверях стоять Обама, Меркель, Аліна і Діма… Діма грає на плейстешйні в развлікающу стратегічеську ігру, в якій Кінг-конг судиться з Ніколаєм Валуєвим по дєлу о груповом ізнасілованіі нєсовєршеннолєтніх поні…
Обама (голосом Едіпа): О сину мій! Що ж ти наробив! Ти розбудив міровиє сіли зла… О, горє-горє, нам всєм…
Всі мірові сіли зла в даний момент отдихають в Анталії. Вони лежать, завернуті в красіві парео, в ящику Пандори в тіні, бо сильно жарко…
Сили зла: не драматізіруйтє… у нас сієста… І вообще, - нам похуй єслі чесно…
Конець шестого дєйствія…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/796943010350390
МІРАВОЙ ЗАГОВОР. Дія сьома…
Ця сцена застає нас там, де кончилась предидуща сцена. Прізідєнт Обама намагається усовістити волинського полковніка-царєубійцу, бо йому неудобно, що це страшне і забавне прєступлєніє вєка случилось на ввєрєной йому території…
Обама: Шо ж тіперь дєлать, бля?
Полковнік: Я вас уважаю, Барак Обамовіч, спасіба за те шо мене пріютілі… Ну мені, єслі чесно, похуй, ваше благородіє, на всі мірові расклади, бо Україна – понад усе!
Обама: Панімаю, брат… Чесно говоря, на твоєму місці так би поступив каждий… Обама підходить до полковніка і по-отєчеськи його обнімає… На глазах у обох – сльози умілєнія і братства…
Обама ставить стулець і лізе на шкаф. Достає звідти коробку з наградами і вручає полковніку орден Пурпурного Вергуна… Так же він дарує йому наградні часи марки “Омега”… Видно шо це часи – женські, на ремішку і слєгка поношені. К тому же вони не работающі… Ззаді на часах написано: любимій фрау Меркель од Бісмарка і Нікалая Втарого… Всім стає трохи невдобно…
Тим часом у Вашінгтоні іде підготовка до торжественних похорон. Конгрес срочно голосує за те, щоб прідать тєло Путіна зємлє в Орландо, в Діснейленді, коло могили жени Міккі Мауса… Сінат голосує за осуществлєніє торжественного залпа в колічестві одного патрона з пісталєта з глушитєлєм… Представітель Росії в ООН господін Чурка, який наполягав на двох патронах, дємонстратівно покидає засіданіє асамблеї. Йому всі вслід кажуть: ну і пашол нахуй отсюда… До Білого дому постоянно прибувають пласмасові цвіти і отряди плакальщиц з Брукліна…
Внізапно тєло убитого самодєржца десь ісчеза… Потом оказується, що його викрали карліки-куклукскланівці з Южної Дакоти для своїх ізвращонних священних ритуалів і поклонєній. Але не змогли його довезти до місця назначенія, бо в них не було білєта на електричку і кондуктор їх вигнав з вагона і дав песдюлєй… Зрештою, тєло лишається у кондуктора вдома і довго там лежить на антресолях невостребуване. Жінка кондуктора заблуждається і дума, що це мумія священного короля стіпних скунсів… А потом його викидають за нєнадобностю на пустирь, бо його почина громко їсти жук-довгоносик… В конце-концов, окончатєльна сутьба тєла остається невизначеною… Ад ж до тої стєпєні, що по міру распостраняються слухи, що Путін остався жив, але отрьокся от міра сєго і ходить з посохом по Бразілії та кормить бездомних попугаїв сємєнами гречки і льону…
Значно пізніше мір наводняється всякими лже-Путіними. Відбуваються два громких восстанія под покровітєльством Лжепутіна… Одне з них на Кубі, в ході якого буде захоплено пляж Варадеро і повстанцями введено разрішенія на змішані браки між акулами і хом’яками… Це восттаніє придушене правітєльственними войськами… Друге восстаніє проходить в бувшій Росії, в Баренцевому морі, на Островах Спившегося Бегемота… Справжнє ім’я Лжепутіна – Лі Кун Чу… Він встигає принять нову Конституцію і вже готов іти на Москву. Америка висилає на острова секретні отряди спецназу під названієм “Морські котіки” для ліквідації Лжепутіна Второго. Але не встигає, бо його убивають реальні морські котики в совмєсній п’яній драці в сауні коло Архангельска…
Але все це буде значно пізніше. А поки що в Білому домі ключові лічності мира сидять і думають, що робить дальше…
Обама. Меркель. Аліна. Діма Мєдвєдєв. Діма Мєдвєдєв, сидить в кутку і на плейстейшені грає в очко з духом Грігорія Распутіна, визваним оккультними силами Білого дому через американській спутнік. Дімі не сказали про загибель вождя із соображеній доброти і гуманізма. Він нічого не зна… Аліна в траурному купальніку чорного цвєта втирає скупі сльози. Вона нєрвнічає, бо в неї запланірований шопінг з Кондолізою Райс по ринкам секонд-хенда… Вона запланірувала купить один з перших мобільніков в мірє, шо прінадліжав Мерлін Монро…
Обама (вказуючи на Діму): А с етім шо дєлать?
Меркель: Та, мабуть, заберу його до себе в Германію, бо на вулиці пропаде без присмотра. Отдам може його на фабрику, на “Мерседес”, хай якісь гайки крутить та учиться якомусь полєзному дєлу…
Діма: Ура, я поїду в Германію! Я люблю цю страну. Там колись служив дядя Вова. Він там був пілотом…
Меркель: Хуєпльотом був твій дядя Вова, а не пілотом… І ще стукачом…
Діма: Стукачом? Це як Ніколай Валуєв? Він стучить в перчатках по разним спарцменам…
Всі мовчать, бо понімають, шо об’яснять рібьонку всі обстоятєльства дєла безжалосно і ненужно…
Діма продовжує… А ще фрау Меркель прислала мені діск про Германію. Там один дядя приходив до тьоті чистить басейн… В синьому комбінєзоні… Я тоже хочу бути чістєльщиком басейнів і ходить до тьоті… Потом в цьому фільмі…
Аліна (перебиває): заткнись… Утопить би тебе в тому басейні к ібеням ще змалечку…
Всі смущонно мовчать…
Камера рєзко од’їжджає вгору, тіпа наче б то це взгляд со спутніка… І миттю переноситься на другу половину зімного шара та проника під землю…
Сцена, шо там показується, переварачує сознаніє неіскушоного обиватіля... Сікрєтна і заброшена глибока станція Московського метро… В тунелі метрополітену стоїть странна конструкція. Це майже нові німецькі велісопеди, подарені Дімі госпожою Меркель. Вони об’єднані в общу сістєму. На велосіпедах сидять молоді дресіровані медведі і невтомно крутять педалі… Вони прив’язані до велісопедів цепом, шоб не могли сбіжать… Вся сістєма прісоєдінєна до якоїсь турбіни. В самому кінці видно, що таким образом вирабатується странна жидкость в прозрачній капсулі синього цвєта… Це сєкретне вещество називається “китаїн”…
Ошеломльонному зрітєлю показують, як це вещество по ночам розпиляється над територією Росії з безпілотників. Вєщєство нужно для того, щоб приманювать китайців в Росію і указувать їм дорогу на Москву… Сила-селена китайців рухається територією Росії, руководствуясь п’янящім і сладострасним запахом “китаїна”…
Становиться окончатільно ясно, що Діма Медвєдєв – зовсім не наївний та воспітаний мальчик, а настояще ісчадіє ада, Омен і Доктор Зло. Він агент китайської і тайванської развєдки в чотирнадцятому поколєнії… А до цього времені він просто притворявся…
Конець сьомого дєйтсвія…
https://www.facebook.com/vitalii.chepynoga/posts/797044873673537
По мірі написання автором продовження буду доповнювати цю замітку
Останнім часом власне про них, геніїв, багато писано і говорено. Але щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…
Варто, зокрема, прочитати або й освіжити в пам’яті такі публікації на сайті радіо «Свобода»:
Серед загиблих 3 листопада — і колишній пластун зі Львова Олександр Бадан, про якого ми писали рік тому.
Зараз хочемо сказати декілька слів про тих, які менш відомі — можливо, заховалися в тіні геніїв…
Отож, слово в’язневі СЛОНу, який чудом залишився живим (не потрапив до розстрільних списків) — Семенові Підгайному. Його книги «Українська інтелігенція на Соловках» і «Недостріляні» — надзвичайно правдива і надзвичайно моторошна розповідь про соловецьку трагедію. Ці книги мають бути у кожній українській родині.
Щоб усі пам’ятали і не сміли більше віддавати під кулі чужих катів наших найкращих синів і дочок.
Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.
Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.
Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.
Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.
Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:
Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…
Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.
Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.
Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.
Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.
Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».
Академік Матвій Яворський
Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.
Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.
1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.
У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.
Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.
Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».
Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.
Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.
Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.
Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.
Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».
Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».
Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.
Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».
Місцева мешканка покладає квіти до “Соловецького каменя” з написом “Люди, не убивайте друг друга!” Вона вшановує когось зі своїх рідних, що тут загинули. 2009 р.
О, мені твої дзюрення, немов хрюкотидла ласкняві
Як витраск прищів гомінливих на нездужій бджолі.
Продовбунь, я благаю, свистливі мої лобкодроми.
Здушотягни мене кільцювато шнуровурами тими з трісклі.
Бо своїм срачкохрустом порву тебе хутко на дрібні бородавкокавалки, побачиш!
(вогонська поезія, третя серед найгірших у Всесвіті)
Багато років тому, коли я набрався достатньо наглості, щоб почати читати англійську літературу в оригіналі, завдяки мамі, потрапила в руки The Hitchhikers Guide To The Galaxy Дугласа Адамса. На той час я вже прочитав кілька версій перекладу російською мовою і тому при читанні оригінального тексту, прикидаючи, як ті чи інші моменти у книзі звучали б українською, я практично відразу відчув "ефект Альфа" (думаю, всі знають, що я маю на увазі 
). Тоді ще подумалось: "от би круто було взяти й грамотно перекласти її на українську"... Згодом я пошукав переклади і знайшов у Інтернеті лише один проект на зразок "а давайте перекладемо разом". Там були готові лише декілька перших розділів і на цьому, здається, діло заглохло...
І от якось цієї весни, без жодних видимих причин в голові мені раптом клацнуло: "Ану, давай!". І я дав. Замахнувся на першу книгу з чотирьох. Нікому (майже) не розповідав, бо боявся, що кину на півдорозі, переоцінивши власні сили. Але процес йшов, і на перших десяти тисячах слів я зрозумів, що таки закінчу переклад, можливо, навіть, до кінця цього року. Десь на половині, щоправда, я дізнався, що один переклад вже існує, що певною мірою послужило демотиватором, але кидати свою роботу я вже не збирався.
Це дуже захоплююче заняття, особливо у випадку з Адамсом, що любив лінгвістичні загадки й ребуси, для розгадування яких я викурив не один мегабайт гугла, а для адаптації їх до української мови спалив чимало нервових клітин. Зате тепер можу сказати, що всі загадки розгадані (на відміну від решти перекладів, які я бачив), хоч і не всі з них вдалося "безшовно" адаптувати.
Ну а наскільки мені вдалося (і чи вдалося взагалі) добитися "ефекту Альфа", задля якого все й було затіяно, судити вже тим френдам, котрі таки вирішать перечитати мою пробу пера.
Файли docx, PDF та epub поклав на файлообмінник ex.ua та гуглодрайв. Приємного читання!
