хочу сюда!
 

Татьяна

52 года, телец, познакомится с парнем в возрасте 48-52 лет

Заметки с меткой «розстріл»

Новочеркаськ 1962

           Хто там плаче за радянським раєм і розповідає, що при "комуністах" ковбаса по 2.20 була, і прості роботяги, як вареник в сметані каталися, святкуйте ще одну річницю.        
           Сьогодні 55 років з дня розстрілу робочих-протестувальників у Новочеркаську. Було вбито десятки беззбройних людей, які просто не були вдосталь забезпечені первинними засобами існування і хотіли аби їхня рідна, справжня народна "влада робітників і селян" дослухалася до їхніх проблем. Простих проблем, що зображалися ось на таких саморобних плакатах.



           Багато з них, без сумніву, були членами партії тих самих, так званих "комуністів".

           Левый диссидент Александр Тарасов так описывает причины особого значения новочеркасской трагедии: "Новочеркасск был массовым выступлением рабочих, официально считавшихся опорой режима, не на национальных окраинах сталинской „империи“, а непосредственно в „метрополии“ — в СССР, и в „метрополии“ вдвойне — в России. Причем это уже не были восстания ничего не боящихся (так как им нечего терять) зэков — как в Воркуте или Норильске. И это не были стихийные вспышки недовольства населения произволом милиции — как в Муроме и Александрове — или сознательно спровоцированные властями беспорядки — как в Темиртау. Новочеркасск — это первый в послевоенной России опыт массовых и сознательных действий трудящихся в защиту своих экономических и политических прав. Крайняя, чрезвычайно жесткая реакция властей на новочеркасские выступления свидетельствует о том, что советская верхушка очень серьезно отнеслась к этим событиям и была ими сильно напугана".

Детальніше про передумови Новочеркаського розстрілу, як і про протестний рух 50-х  розповідається тут


Полювання на "нічних вовків" Путлєра

            Росія з самого ранку 8=го травня почала «достойно відмічати» своє найбільше свято «день Побєди». «У селі Чьолохово Єгорьєвского району Московської області чоловік розстріляв з карабіна групу байкерів. У результаті загинули п'ятеро осіб. Нападник був озброєний мисливським карабіном" Сайга ", зараз його розшукують…»

            Кажуть, що близько шостої ранку над селом розносився страшенний рев моторів без глушників. Потім усе стихло: «етот день побєди особливим порохом пропах…» Навічно…

            З бандитами, і хуліганами, якими  здебільшого є «улюбленці Путлєра», либонь, починає розправлятися населення Росії. Приклад Лугандонії заразний. При цьому багато рашівців переконані, що так відверто покласти на смертний одер п’ятьох «нічних вовків» серед білого дня міг лише відповідно загартований бойовик. Він не інакше, як пройшов вишкіл за схемою а ля моторола. «Трофеї» на передодні дня побєди переконують усіх, що «духовні скріпи» росіян міцнішають з кожним днем, ось і результат. А взагалі п’ять осіб «замочити» - це треба зовсім «опутіноїдитись». Мабуть, добре вже припекли… 

            Щоправда, є люди, які вважають, що подібне - банальне російське вбивство на ґрунті непомірного вживання спиртних напоїв. Всю ніч пиячать, а вранці з'ясовують стосунки. Тоді й починається справжнє полювання на «нічних вовків». Шкода, що «месники» забувають на місці злочину залишати візитку нашого ледачого Яроша.

            Водночас давайте не забувати, що злодійкуватих московітських «трактористів» вічно зачмеленого Хірурга (Залдостанова), під дією неоімперських наркотичних «натхнень Путіна» вже викинули за межі Севастополя, в ці дні їх вороже, з криками: «Чемодан –вокзал –Росія» зустрічають в містах Європи – про це читайте та дивіться тут. Сморід від божевільних московітських «нічних вовків» на пів світу.

Думаю, що військова атрибутика повсюдно робить свою розумово паралізуючу справу. Руській патріот отримав передозування геббельсовською пропагандою від Дмітрія Кісєльова і його команди божевільних пропагандистів, подумав, що в Чьолохово заїхали фашисти на мотоциклах. Сп’яна згадав, що завтра 9 травня і збожеволів від нахабства фашистів, які прибули в його село-герой, де й по нині немає жодного пристойного клозету. Не вагаючись, ухопив рушницю і як в кращих традиціях  дідів-побєдітєлєй став лупити фашистську нечисть. Підсумок: п’ять фриців відправлено за світи, тепер він чекає запрошення до Кремля для вручення йому звання Героя Росії.

Процес озвіріння Московшини у спішно продовжується…

В Іловайську був просто розстріл добровольців - боєць «Донбасу»



Передісторія війни бійця батальйону «Донбас» Михайла Савульчика з позивним «Ельф» починається з Майдану. Як він розповідає, був в одному зі штурмових загонів самооборони. В часи Революції гідності на Михайлівській площі «Ельф» організував «Михайлівську Січ». Потім, разом із ще двома друзями, активно брав участь у всіх «гарячих» точках на Майдані. Звідти ж друзі відправилися у добровольчий батальйон «Донбас». Разом звільняли міста на сході, зачищали, контролювали. А потім був Іловайськ, поранення і втрата побратима. Михайло Савульчик розповів Радіо Свобода про один із найгарячіших моментів війни. Михайло звинувачує владу в трагедії під Іловайськом, стверджуючи, що метою пастки було знищення добровольців.

- Ми виїхали із Курахова на Іловайськ.  18 серпня заходимо з двох боків на Іловайськ. З одного боку, де залізниця – перша штурмова, і з іншого боку заходила наша, друга штурмова група. Я з «Фаготом» був у другій. Заходимо – а по нас одразу почали прицільно мінометами стріляти. Ми ж поставили протитанкову установку. А тут міномет за 100 метрів бахнув. Хоп – за 50. Ми різко згортаємося, від’їжджаємо. «Бах» – на наше місце прилетіло.

     Починається 19-те. Намагаємося взяти місто. 4 трупи. Поранених навіть не можу перелічити – двір був завалений. Коли ми їхали туди, Семенченко віддав наказ: «беріть продуктів та боєприпасів тільки на день». Ми взяли по сухпайку. Я звик рюкзак гранатами набивати. Набоїв купу набирав. Потім тільки хлопцям пачками розкидав.

     Перший день бою закінчився, ні в кого набоїв не було.  Сухпайок з просроченим терміном зберігання зїли. Набоїв, їжі, води,  світла  – нічого не було.  Купа трупів і поранених.  

      20-го зранку відправили чотирьох поранених на бусику.  Потім ми виїхали в тому ж напрямку до блокпосту, дивимося – а там наш бусик, але вже з трупами, підірваний з гранатомета і ніякого блокпосту немає. Це найгірша «підстава», яка може бути, від армії.  Армія пішла з єдиної дороги, яка зєднувала нас.  Це була катастрофа.

     Порошенко тоді казав, що підмога затрималася на 4 дні. Потім виявилося, що це брехня.  Нас там просто кинули. Це була ідеальна домовленість.  Зрадникам потрібно було  добровольців знищити.

     --- Ми жили у трьох будинках поряд. Там ще навіть місцевий чоловік був, нам яйця давав – у нього кури були. Приходить і каже: «Ось, хлопці, вам яйця до картоплі…»   Місцеві до нас приходили. У школі вони ховалися в підвалі з дітьми. А ми жінок з дітьми питаємо: «А де ваші чоловіки?» - «Чоловіки стріляють з іншого боку».      Був ще «дідок» там. Це уже після мого поранення. Приходить, посидить, іде. Через 10 хвилин обстріл. Примітили хлопці його, потім за барки – а в нього папірчик і коректировка. Він у радянський час був корегувальником. Хлопці його до стіни – і розстріляли.

     21-го ввечері сусід каже: «У мене є технічна вода в бочці, можна помитися». Ми такі щасливі. На вулиці +30, а ми бронежилети давно не знімали. Спітнілі. Думаю, піду помиюся. Помився, заходжу до себе у двір – і починається мінометний обстріл. Я бронік одягнув, думаю, зайду в будинок, візьму автомат, каску. Я навіть не чув свою міну. Кажуть, що свою міну не чуєш. За шість метрів від мене «стодвадцятка», або «Нона», теж 120 міліметрів, прилетіла. Тільки пам’ятаю, що я летів, впав, кругом дим, пекельний біль. На мій крик прибігли хлопці.  Валєрка, мій дружбан, джгут не шукав, зняв з себе бандану. В мене артетія була перебита на лівій нозі, він перетягнув. а туди, де вони сиділи, коли мене поранило, прилетіла міна. Якщо б мене не поранило, вбило би їх. Потім в інкасаторську машину мене посадили. Ми у «сєпара» забрали «приватбанківську» інкасаторську машину. Вона з автомата не прострілюється.

 --- Я по телебаченню якось сказав, що за чотири дні до нас можна було дійти пішки. Просто нам допомогати ніхто не хотів. Навпаки, з під Іловайська вивели війська, щоб нас там закрити. Якби ми взяли Іловайськ, то ми б закінчили війну. Іловайськ – це єдина залізна дорога на Донецьк з Росії. Поїздами туди поставляється зброя і продукти. Взяли б Іловайськ, Донецьк би через пару місяців здався сам.

     Росіяни самі говорили нашим хлопцям, які були в полоні, що вони вже стояли на найголовніших висотах і 4 дні чекали нашого виходу. Там був тупий розстріл.

     Мого «Кейна» там вбили. Класний був хлопець з мого підрозділу.  

     Іншого, позивний «Контра» еж друг мій), поховали з почестями на Південному цвинтарі у Києві. Також його впізнали по ДНК.

     А ще одного, Вадіка, знайшла Організація «Червоний Хрест». У нього жетон був,  по ньому знайшли останки, обгризені собаками. Поховали в Житомирі, з почестями. Всі вони наші герої, яких не хоче визнавати зрадницька влада.

 

У нас війна, але  її називають АТО. Чому мобілізація іде на АТО? Цим же СБУ має займатися.  По закону повинен бути воєнний стан. Відбувається якесь махлювання.

А котел потрібний був для знищення  добровольців.  Туди був вхід, виходу не було. Хто туди воювати йшов, хто на допомогу. Пропускали всіх але виходу звідти не було. Наших добровольців вище керівництво знало, тому що ми говорили ще тоді, що ми повернемось, і в Києві наведемо порядок – це була причина.

     Ми тоді штурмом брали місто за містом. Після Іловайська ні одне місто, ні одне село не було взяте українською армією. Нас була тисяча, зараз вже більше ста тисяч. Ні одне місто не береться, тому що війна може закінчитися і буде кому наводити лад в країні.

про виживання!

...я перепрошую!!! ..але поки якісь презервативи отримують прибутки, нагороди, кілограми сала на пузі та сраці від засідань по кріслах в кабінетах,

На Майдане стреляли спецназовцы с Воронежской области

На Майдане стреляли спецназовцы с Воронежской области под личным контролем Путина!

Об этом рассказал самооборонец Майдана в эксклюзивном комментарии изданию ELISE.COM.UA в воскресенье , 30 марта.

По его словам во время трагических событий на Майдане , 20 февраля 2014 , самооборонцы захватили одного из бойцов неизвестных спецназовцев с желтыми повязками, которые вели автоматный  огонь из автомата Калашникова.
«Мы захватили одного из бойцов, который  вел прицельный огонь по людям на Майдане Независимости. Мы говорили с ним по — украински, однако сразу поняли , что он не понимает. Мы сказали ему считай до десяти , он не понял. Сказали по — русски, сразу начал считать.

Мы были на эмоциях, он на наших глазах убивал наших братьев . Один из самооборонцев прострелил ему колено и сказал, что если он не расскажет откуда он, его повесят за ноги на Майдане и дадут народу для расправы.

Молодой человек в слезах начал говорить . По его словам он с Воронежской области. Их бригада,  10 февраля была переправлена в Крым, получила прописки и паспорта граждан Украины.

16 февраля их переправили в Киев. 18 февраля его бригада получила оперативную команду идти на Майдан. Юноша  даже под угрозой страшной смерти не хотел рассказать кто давал команду, однако проговорился, что командный штаб находился в Крыму, а непосредственное руководство в Киеве . За работу давали 5-10 тысяч долларов. Команда была — полная зачистка.

Не буду говорить как , но мы заставили подонка сказать о том , знает ли об этом  Кремль. Животное сказало, что Кремль в Крыму, — говорит наш собеседник .

Москаль оприлюднив звіт щодо вбивств 18-20 лютого на Майдані

Народний депутат України Геннадій Москаль повідомив на своїй сторінці у Фейсбуці про закінчення розслідування тимчасової слідчої комісії щодо вбивств на Майдані у Києві 18-20 лютого.

«Очолювана мною тимчасова слідча комісія завершила розслідування цих фактів і в понеділок, 7 липня, надішле всі матеріали в Генпрокуратуру. А тепер оприлюднюю звіт тут. Попереджую — багато тексту, а на початку чимало посилань на Конституцію й закони України. Звіт усе-таки вимагає офіційно-ділового стилю. Найважливіше — в другій половині. Передбачаю, що не все в звіті сподобається учасникам Революції гідності, до яких зараховую й себе (особливо в частині застосування зброї та вбивств міліціонерів). Утім, мета роботи тимчасової слідчої комісії — не романтизувати ті події, а по можливості встановити істину в один із найдраматичніший період новітньої історії України», - зазначив Москаль.

Тимчасова слідча Комісія  Верховної Ради України встановила:

Зранку 18 лютого 2014 року розпочалася запланована мирна хода ЄвроМайдану до Верховної Ради України, де мав відбутися мітинг із подальшою передачею резолюції Верховній Раді. Учасники ходи скористалися своїм правом, передбаченим статтею 39 Конституції  України “право збиратися мирно без зброї, проводити мітинги, походи та демонстрації”.

Однак у порушення статті 33 Конституції України (кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування), а також Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” (право громадян України вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України в будь-якому напрямку, в будь який спосіб і будь який час за винятком обмежень, які встановлюються Законом. Свобода пересування може бути обмежена тільки за рішенням Суду) 9 грудня 2013 року Печерський районний суд м. Києва виніс Ухвалу № 757/27190/13-Ц. Якою було заборонено  Чемерису Володимиру Володимировичу, Закревській Євгенії Олександрівні, Лебедю Михайлу Олександровичу, Каменєву-Лебедю Михайлу Володимировичу, Всеукраїнському об'єднанню “Батьківщина” Київської міської організації політичної партії, голові депутатської фракції Політичної партії “УДАР” Кличку Віталію Володимировичу та будь-яким іншим особам чинити перешкоди у вільному пересуванні громадянам, будь-яким іншим фізичним та юридичним особам у будь-який спосіб, у тому числі проїзду автотранспорту по вулицях Круглоуніверситетській, Шовковичній, Пилипа Орлика, Інститутській, Грушевського, Банковій, Хрещатик, Лютеранській, Заньковецької, Гусовського, Різницькій, Богомольця, Командарма Каменєва, Липській, а також на Майдані Незалежності, Кловському узвозі, провулках Кріпосному та Липському, та заборонено вказаним особам і організаціям вчиняти дії щодо блокування в будь-який спосіб тротуарів, пішохідних переходів, автомобільних доріг, у тому числі й шляхом розміщення на проїзній частині різних предметів, що перешкоджають проїзду транспортних засобів у місті Києві та вільному пересуванню пішоходів по тротуарах і пішохідних переходах по названих вище вулицях. Ухвала допущена судом до негайного виконання.

Тільки 6 червня 2014 року Апеляційним судом м. Києва  було розглянуто апеляцію та скасовано Ухвалу Печерського районного суду м. Києва  № 757/27190/13-Ц, а матеріали повернуті до Печерского районного суду.

22 січня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 12 “Про затвердження порядку проведення додаткових заходів захисту безпеки громадян”. Її суть у тому, що вільне пересування громадян буде проводитися та припинятися за рішенням відповідного керівника органу внутрішніх справ. При випуску постанови Кабмін крім перевищення владних повноважень порушив норми статті 19 Конституції України, яка визначає, що правовий порядок в Україні гарантується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Процитуємо ще раз ст. 33 Конституції України: “Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місяця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом”. Дана норма Конституції чітко вказує, що обмеження можуть встановлюватися тільки законом, а не постановою Кабміну.

Згідно зі ст.3 Закону України “Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні”, “свобода пересування — право громадянина України, а також іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно, за своїм бажанням переміщатися по територій України в будь-якому напрямку, в будь який спосіб, і в будь-який час, за виключенням обмежень, які встановлюються законом”.

Статтею 12 даного Закону чітко встановлені обмеження свободи пересування: “Свободу пересування, відповідно до закону, може бути обмежено:
— у прикордонній смузі; на територіях військових об'єктів;
— у зонах, які згідно із законом, належать до зон з обмеженим доступом;
— на приватних земельних ділянках; на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан;
— на окремих територіях і в населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності.

Свобода пересування обмежується щодо:
— осіб, до яких, відповідно до процесуального законодавства, застосовано запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі;
— осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі;
— осіб, які згідно із законодавством, перебувають під адміністративним наглядом;
— осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу, підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню;
— осіб, які звернулися за наданням їм статусу біженця чи додаткового захисту, і стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового  захисту;
— іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України;
— осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань;
— іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів, і які мають статус військового.

З огляду на викладене, постанова КМ України № 12 від 22.01.2014 року прийнята в порушення Конституції України та чинного законодавства, як така, що порушує права і свободи громадян.

Згідно із Законом України “Про міліцію”, керівники органів внутрішніх справ не мають право виносити рішення про обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості та об'єкти. Згідно зі статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, “кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить у межах цієї території право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання”. Згідно зі статтею 13 Загальної декларації прав людини, “кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави”.

Дана Постанова КМ України випущена для оприлюднення в ЗМІ і направлена для виконання Міністерству внутрішніх справ України, ГУ внутрішніх військ МВС України, Службі безпеки України та Генеральній прокуратурі України без підпису прем’єр-міністра України М.Азарова.

В діях членів Кабінету Міністрів України, які брали участь у підготовці даного проекту постанови, візували текст документу та голосували за постанову на засіданні Кабінету міністрів України, вбачаються ознаки злочину, передбаченого ч.3 статті 365 Кримінального Кодексу України — “Перевищення влади або службових повноважень”.

Тобто неправомірними діями посадових осіб були cпричинені тяжкі наслідки громадянам, які брали участь в акціях мирного протесту по вулиці Інститутській та прилеглих до будівлі  Верховної Ради України вулицях 18 лютого 2014 року. Тоді протестувальники йшли з вимогами до будівлі Верховної Ради України і в результаті незаконного перекриття та блокування частину їх було вбито, а частина зазнала тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Рішенням Окружного Адміністративного суду м. Києва від 19 березня 2014 року дана постанова скасована.

Окрім цього, оприлюднення вказаної постанови відбулось з грубим порушенням чинного законодавства з таких причин:

— більшість співробітників Секретаріату Кабінету міністрів України, які після прийняття даної постанови візували її проект, проставили свої підписи “із застереженням” (за наявними даними, у зв’язку з тим, що їм були відомі вищевказані порушення під час прийняття постанови);

— 22.01.14 перший заступник міністра Кабінету міністрів України Владислав Забарський, перевищуючи службові повноваження, проставив візу “На випуск” на проекті Постанови №13 від 22.01.14, яка дозволяє передання її в засоби масової інформації для оприлюднення, без підпису постанови прем’єр-міністром України Азаровим М.Я. (останній після засідання КМУ полетів у Давос).

В.Забарський з метою підписання вже оприлюдненої постанови звернувся до М.Азарова — фактично після того, як той подав у відставку. Однак М.Азаров відмовив В.Забарському в підписанні постанови.

Вказана постанова досі знаходиться в Секретаріаті КМУ без підпису М.Азарова, тобто юридично до теперішнього часу вона є недійсною.

Згідно з пунктом 4 параграфу 55 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою КМ України від 18.07.07 №950, прийняті акти Кабінету Міністрів прем'єр-міністр підписує в день проведення засідання. Таким чином, у порушення Конституції України та законів України, на підставі незаконно винесеної Печерським районним судом м. Києва Ухвали № 757/27190/13-Ц та прийняттям Кабінетом Міністрів постанови № 12 від 22 січня 2014 року, доступ та прохід громадян до всього урядового кварталу, включаючи будівлі Верховної Ради України, Адміністрації Президента України та кабінету міністрів були заблоковані, вхід заборонений.

Без присутності судового виконавця, в порушення Конституції та законів України, співробітники МВС та Головного управління внутрішніх військ перекрили вулицю Грушевського й не допустили прохід учасників мирної ходи до будівлі ВР України, чим спровокували конфліктну ситуацію, яка саме через непрофесіоналізм та злочинну діяльність органів правопорядку переросла в громадянське протистояння.

Керівництвом Міністерства внутрішніх справ для придушення громадського протистояння було відкомандировано в розпорядження ГУ МВС у м. Києві ряд військових частин ГУ внутрішніх військ МВС та працівників обласних спецпідрозділів “Беркут” із: Автономної Республіки Крим (150 працівників), Волинської області (35), Вінницької (35), Дніпропетровської (120), Донецької (80), Житомирської (45), Запорізької (60), Кіровоградської (50), Луганської (100), Миколаївської (70), Одеської (100), Полтавської (30), Рівненської (40), Сумської (30), Харківської (100), Херсонської (40), Хмельницької (30), Черкаської (30), Чернігівської області (40) та міста Севастополя (56).

Таким чином, у результаті протистояння між органами правопорядку та мирними демонстрантами (яке було спричинено саме винесенням ухвали Печерського районного суду № 757/27190/13-Ц та постановою Кабінету міністрів № 12) сталися жертви: були вбиті та поранені, як із боку мирних  протестувальників, так і з боку працівників спецпідрозділу “Беркут” та працівників внутрішніх військ.

З метою подальшої ескалації напруги в суспільстві та створення умов для можливості введення надзвичайного стану, спеціально підготовленою агентурою та перевдягнутими під “майданівців” працівниками СБУ був підпалений офіс на той час правлячої в країні Партії регіонів по вул.Липській. У результаті підпалу загинуло двоє мирних осіб, які займалися обслуговуванням будівлі. Осіб, яки вчинили підпал, МВС так і не встановило.

Після зіткнень на вулицях Інститутській та Грушевського (в районі будівлі Верховної Ради), учасники протистояння перемістилися на Майдан Незалежності, де протистояння продовжилися.

19 лютого 2014 року голова Служби безпеки України О. Якименко вводить в дію на території Майдану Незалежності та прилеглих до нього вулицях Антитерористичну операцію згідно з планом “Бумеранг” (матеріали  щодо даного плану направлялися Комісією до Генпрокуратури раніше).

Одночасно міністр внутрішніх справ В.Захарченко вводить у дію спеціальний план “Хвиля”, чим посилює протистояння між учасниками акцій протесту та правоохоронними органами. В ході цих заходів також були зафіксовані вбивства як мирних громадян, так і правоохоронців.

19 лютого 2014 року голова Служби безпеки України О.Якименко оголошує про проведення Антитерористичної операції під кодовою назвою “Бумеранг”, і в її рамках дає доручення  спецпідрозділу “Альфа” провести АТО в приміщенні Будинку профспілок, який на той час був штабом опозиційних сил.

Мета даної операції — фізичне знищення всіх, хто на той час знаходився в будівлі, а також лідерів і активістів опозиційних партій ВО “Батьківщина”, “Удар” та  ВО “Свобода” (матеріали щодо спалення Будинку профспілок спецпідрозділом “Альфа” надсилалися на адресу Генеральної прокуратури України раніше).

В рамках Антитерористичної операції  голова СБУ О.Якименко створив оперативний штаб у складі:

1. Керівник ОШУ АТО.
Керівник Антитерористичного центру при СБ України.
2. Заступник керівника ОШУ АТО.
Начальник штабу — заступник керівника Антитерористичного центру при СБУ.
Перший заступник начальника Головного управління МВС України в м. Києві — заступник керівника координаційної групи АТЦ при ГУ СБ України у м. Києві та Київській області.
3. Члени штабу:
— Начальник ЦСО “А” Служби безпеки України.
— Командувач внутрішніх військ МВС України.
— В. о. Київської міської державної адміністрації,
— Заступник директора Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України.
Керівники об’єктів.
— Начальник Головного управління Військової служби правопорядку Збройних сил України.
— Начальник 1 відділу штабу АТЦ при СБ України.
— Помічник начальника Головного Управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області — начальник штабу Координаційної групи Антитерористичного центру
— Начальник Головного управління ДСНС України в м. Києві.
— Начальник Головного Управління з питань НС КМДА.
— Заступник начальника Управління державної охорони України.
— Начальник мобільного прикордонного загону ДПС України.
— Начальник Управління Державної пенітенціарної служби України у м. Києві та Київській області.
— Заступник начальника Лінійного управління на Південно-Західній залізниці Управління МВС України на транспорті.
— Начальник відділу загальної безпеки у галузі Міністерства транспорту та зв’язку.
— Заступник начальника залізниці — начальник Київської дирекції Залізничних перевезень на Південно-Західній залізниці (матеріали з даних питань були направлені в Генпрокуратуру України 13 червня 2014 року).


Однак до теперішнього часу деякі з членів штабу і досі перебувають на займаних  посадах і навіть не допитані.

По периметру Майдану Незалежності та прилеглих до нього вулицях, у квартирах і на дахах житлових та адміністративних будинків були виставлені снайпери підрозділу “Альфа” СБУ, спецпідрозділу “Сокіл” УДО, внутрішніх військ та спецпідрозділу “Беркут” (матеріали по даному питанню, а також місце розташування снайперських груп були направлені на адресу Генеральної прокуратури України 12 червня 2014 року).

18-19 лютого 2014 року почалися напади на підрозділи міліції у м. Львові: на Галицький, Залізничний, Личаківський, Франківський районні відділі міліції у Львові, Львівське міське управління міліції, Головне Управління МВС України у Львівській області, на приміщення спецпідрозділів “Грифон” та “Беркут”. Під час нападів на приміщення підрозділів міліції всього було викрадено 1 223 одиниці вогнепальної зброї та 68 921 одиниць боєприпасів.
Аналогічні напади були здійснені на працівників міліції в Рівненській, Волинській, Тернопільській областях. До сьогодні дані злочини не розкриті, а викрадена зброя не вилучена.

За даними Комісії, дана зброя з великою долею ймовірності використовувалася з боку невідомих, які з Майдану вели обстріл працівників спецпідрозділу “Беркут” та внутрішніх військ (матеріали з цього питання були направлені на адресу Генеральної прокуратури України 11 червня 2014 року).

В рамках проведення Антитерористичної операції 18 січня 2014 року було повністю зупинено роботу метрополітену в Києві (матеріали з цього питання були направлені на адресу Генеральної прокуратури України 25 квітня 2014 року).

З метою недопущення об’єктивного висвітлення подій почалося відключення опозиційних телеканалів (матеріали з цього питання були направлені на адресу Генеральної прокуратури України 15 травня 2014 року).

У Києві почалися масові підпали автомобілів, але, на жаль, до сьогодні жоден із фактів так і залишився нерозкритим (матеріали з цього питання були направлені на адресу МВС України та Генеральної прокуратури України раніше).

Найдраматичніші події почали розгортатися на Майдані Незалежності та прилеглих до нього вулицях 20 лютого 2014 року.

За даними швидкої невідкладної медичної допомоги м. Києва, з 6-10 год. ранку  невідомими з боку Майдану Незалежності та прилеглих до нього вулиць почався обстріл працівників міліції та внутрішніх військ.

Таким чином, з 18 по 20 лютого 2014 року 196 працівників міліції та внутрішніх військ  отримали вогнепальні поранення, з них було вбито 7 військовослужбовців внутрішніх військ та 10 працівників органів внутрішніх справ. Слід зазначити, що на момент отримання вогнепальних поранень працівники міліції та військовослужбовці внутрішніх військ були без табельної  зброї.

Потерпілих від вогнепальних поранень військовослужбовців та працівників міліції направляли до Центрального госпіталю Міноборони, Центрального госпіталю МВС України та госпіталю Головного управління МВС України у м. Києві, де надавалася хірургічна допомога.

З незрозумілих причин оперативно-слідчі групи за даними фактами не виїжджали, тому вилучені з тіл поранених кулі залишилися в госпіталях. Під час операцій вилучені кулі складалися    в одну ємкість, що унеможливило ідентифікувати, з якої конкретної зброї було здійснено поранення конкретного працівника міліції чи внутрішніх військ.

Хто саме стріляв у працівників правоохоронних органів, ані МВС України, ані Генеральна прокуратура України так і не встановили.

За дивними обставинами, всі матеріали за фактами отримання вогнепальних поранень та вбивств працівників міліції Генеральною прокуратурою України було передано на досудове розслідування в МВС України. Фактично ж розслідування не проводиться, а керівництво МВС від даної проблеми самоусунулося.

Комісією встановлено, що політичні партії ВО “Батьківщина”, “Удар” та ВО “Свобода” не мали на Євромайдані озброєних формувань, більш того — за допомогою своїх активістів та народних депутатів вони виявляли осіб із вогнепальною зброєю й передавали їх працівникам МВС Києва. Всім, хто знаходився на ЄвроМайдані в період масових протистоянь, було категорично заборонено мати вогнепальну зброю.


З огляду на те, що Комісія не є суб’єктом оперативно-розшукової діяльності чи слідства,  вона не має можливості встановити осіб, які використовували вогнепальну зброю.
Комісія вважає, що цими особами могли бути:

1. Агентура МВС та СБУ, яка вдавала з себе активістів ЄвроМайдану (їм могли надати вилучену з незаконного обігу зброю, яка зберігалася на складах МВС та СБУ);

2. Штатні працівники оперативних служб МВС та СБУ, які вдавали з себе активістів ЄвроМайдану й ховали обличчя під масками;

3. Особи, які мали власні поняття соціальної справедливості й діяли на власний розсуд, або невідомі громадські організації.

Встановлено, що багато вогнепальних поранень було здійснено снайперами — це робилося для ескалації суспільно-політичної напруги в Києві з можливістю в подальшому запровадити надзвичайний стан (матеріали по даному факту було направлено на адресу Генеральної прокуратури України 21 травня 2014 року).

20 лютого 2014 року міністр внутрішніх справ України В.Захарченко в рамках Антитерористичної операції віддає злочинний наказ щодо застосування вогнепальної зброї на ураження проти протестувальників. Даний наказ ланцюгом передавався від міністра МВС до заступника міністра внутрішніх справ В.Ратушняка, начальника ГУ МВС України у м. Києві В.Мазана, заступника начальника ГУ МВС України у м. Києві П.Фетчука, начальника Управління ГУ МВС України у м. Києві О.Мариненка, начальника спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у м. Києві С.Кусюка, який доручив виконати наказ одній із рот спецпідрозділу “Беркут”.

Аналогічні накази отримали: керівник спецпідрозділу “Сокіл” ГУБОЗ МВС України, який мав у своєму розпорядження снайперські групи; командуючий внутрішніми військами С.Шуляк; голова служби безпеки України О.Якименко, котрий віддав відповідний наказ своїм підлеглим: першому заступнику голови СБУ В.Тоцькому, начальнику спецпідрозділу “Альфа” О.Присяжному та керівнику Антитерористичного центру СБУ А. Меркулову щодо застосування вогнепальної зброї на ураження проти протестувальників.

З огляду на те, що в період з 18 по 20 лютого 2014 року загальна кількість тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, а також вбивств учасників акцій мирного протесту та працівників правоохоронних органів, становить кілька тисяч, Комісія зробила акцент тільки на фактах убивств та завдання тілесних ушкоджень, які сталися внаслідок використання  вогнепальної зброї.  


З боку учасників акції мирного протесту було вбито 76 чоловік, ще 145 чоловік отримали вогнепальні поранення (частина з них у подальшому померла в лікарнях).
По частині учасників акції мирного протесту стріляли з автомата Калашникова, моделі АКМС, набої 7,62 х 39 мм.

З одного тіла загиблого вилучено кулю калібру 9 х 18 мм, яка ідентифікується, як куля від ПМ (пістолет Макарова).

Із 17 тіл загиблих вилучено снаряди (картеч), відстріляна з гладкоствольної зброї, найймовірніше з помпової рушниці “Форт-500”, яка є на озброєнні підрозділів “Беркут”.
Однак слід констатувати, що в 75 відсотках загиблих та поранених від вогнепальної зброї є наскрізні вогнепальні поранення, тобто кулі пішли навиліт, що характерно для пострілів зі снайперських гвинтівок.

Комісією встановлено, що автомати Калашникова калібру 5,45 х 39 мм на той час були на озброєнні тільки у внутрішніх військ, а автомати Калашникова калібру 9,62 х 39 мм — на озброєнні підрозділів “Беркуту”.

Те, що снайперські підрозділи, які були в розпорядженні Внутрішніх військ МВС України (під керуванням  полковника міліції С.Асавалюка); спецпідрозділу ГУБОЗ МВС України “Сокіл”; спецпідрозділу ГУ МВС України у м. Києві “Беркут”,  спецпідрозділу СБУ “Альфа” 20 лютого 2014 року знаходилися на бойових позиціях, зафіксовано радіоперехопленням розмов між учасниками снайперських груп.

Встановлено, що основним перемовником був снайпер із позивним “Мирон”, який ідентифікований, як начальник снайперського відділу Управління “Альфа” Служби безпеки України, підполковник СБУ Бичківський А.М.

Крім того, на позиціях були виставлені снайперські групи, що належать Управлінню державної охорони (місце розташування — дах будівлі Адміністрації Президента та дах Будинку з химерами).

22 лютого 2014 року на посаду в.о. міністра внутрішніх справ України було призначено Арсена Авакова. В день призначення в приміщенні Верховної Ради голова ТСК Геннадій Москаль особисто підходив до А.Авакова з проханням виділити співробітників Центрального апарату МВС України для термінової охорони й опечатування зброї спецпідрозділів МВС України “Сокіл”, спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у м. Києві, складу озброєння Департаменту матеріально-технічного та ресурсного забезпечення МВС України, а також ряду підрозділів внутрішніх військ, особливо тих, за якими числилися снайперські групи, напряму підпорядковані полковнику С.Асавалюку.

Пан Аваков спочатку з даною пропозицією погодився, але в подальшому не вжив жодних заходів для збереження зброї та відповідної документації. Це дало можливість командиру спецпідрозділу “Беркут” С.Кусюку та цілій групі співробітників “Беркут”, які брали безпосередню участь у розстрілі учасників акцій мирного протесту на вул. Інститутській, викрасти з приміщення спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у м. Києві:
— 24 АКМС калібру 7,62 х  39 мм;
— 1 помпову рушниця “ФОРТ”;
— 3 снайперські гвинтівки СВД “ФОРТ-500”;
знищити:
— журнали прийому та видачі вогнепальної зброї;
— накази про закріплення зброї за кожним конкретним співробітником спецпідрозділу “Беркут”;
— картки-замісники на отримання зброї;
— контрольні кулі та гільзи від зброї спецпідрозділу “Беркут”, які з незрозумілих причин зберігалися не в Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України, як це передбачено відомчими нормативно-правовими актами, а в спецпідрозділі “Беркут”. Після цього С.Кусюк ті група його підлеглих безперешкодно залишити територію України.

Начальник Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України на неодноразове запрошення взяти участь у засіданні Комісії для дачі пояснення — куди зникли контрольні кулі та гільзи від вогнепальної зброї спецпідрозділу “Беркут”, і чому вони не зберігалися, у відповідності до нормативних актів, в центральній кулегільзотеці, на засідання так і не з’явився й пояснень не дав.

Тільки 24 квітня 2014 року Головним управлінням МВС України у м. Києві було порушено клопотання перед МВС України про звільнення командира полку “Беркут”, полковника міліції С.Кусюка, який, до речі, на той час уже працював у поліції Російської Федерації.

За даними Комісії, разом із полковником С.Кусюком за межі України виїхали 62 працівники спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у м. Києві, котрі можуть бути безпосередніми учасниками розстрілу учасників акцій протесту. На сьогодні частина з них працює в поліції Російської Федерації, інша частина бере участь у бойових діях в Донецькій та Луганській областях на стороні терористів.

Таким чином, через злочинно-халатне відношення до виконання службових обов’язків керівництвом МВС, усі речові докази, які мали лягти в основу обвинувального акту щодо участі спецпідрозділу “Беркут” (окремої роти, яка була одягнута в чорну уніформу), безповоротно втрачені й фактично відновленню не підлягають.

 На сьогодні Генеральною прокуратурою України затримані два працівники даної роти, відносно котрих є докази, що 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській у Києві вони мали в руках автомати Калашникова й стріляли з них. Але сама зброя — автомати Калашникова — відсутня.

Відсутність зброї, а також контрольних куль та гільз не дає балістичній експертизі можливості встановити факт приналежності автоматів АКМС, які на сьогодні залишилися на озброєнні спецпідрозділу “Беркут”, до куль, що були вилучені з тіл поранених та загиблих від пострілів з автомату Калашникова.

Те, що дана рота мала в своєму розпорядженні автомати Калашникова та снайперські гвинтівки, підтверджується зйомками подій 20 лютого 2014 року по вул. Інститутській усіх провідних телеканалів України, які надали Комісії відеоматеріали.   

Факт того, що затримані Генеральною прокуратурою України два співробітники “Беркуту” стріляли і в зазначений час знаходилися на вул. Інститутській, підтверджено, але, на жаль,   матеріалізувати ці факти сьогодні неможливо через втрату всіх речових доказів.

На думку Комісії, є кілька версій щодо використовуваної вогнепальної зброї:

— це могла бути не табельна зброя спецпідрозділу “Беркут”, а вогнепальна зброя, яка зберігалася в Департаменті матеріально-технічного та ресурсного забезпечення МВС України, який, до речі, розташований неподалік від місця протистояння на Кріпосному провулку;

— або вогнепальна зброя, яка вилучалася з незаконного обігу й за актами визначалася, як знищена, а насправді могла була використана під час розстрілу мітингувальників.

На думку ТСК, без ідентифікації автоматів Калашникова та прив’язки їх застосування до затриманих працівників спецпідрозділу “Беркут” дана справа не має судової перспективи.

Також у Комісії є дані, що до розстрілу мітингувальників по вул. Інститутській та на Майдані Незалежності міг бути причетний спецпідрозділ “Беркут” ГУ МВС України у м. Севастополі, який у період зазначених подій зі зброєю знаходився в Києві. Команду на застосування вогнепальної зброї йому особисто давав заступник міністра внутрішніх справ В.Ратушняк.
Але перевірити дану інформацію ТСК не має можливості з огляду на те, що це можна здійснити тільки слідчим шляхом.

Президент України, Верховний головнокомандувач збройних сил України, якому були підпорядковані військові формування внутрішніх військ України, не застосував жодних заходів, передбачених ст. 106, 107 Конституції України, щодо припинення громадянського протистояння, яке призвело до численних жертв серед українських громадян.

Згідно з п.4 статті 28 Кримінального Кодексу України, “злочин визнається вчиненим  злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”.

Комісія дійшла висновку, що керівником даної злочинної організації є колишній Президент України Віктор Янукович.

В злочинну організацію входили:
— весь склад Кабінету міністрів України, який 22  січня 2014 року проголосував за протиправні постанови № 12,13,14 (які на сьогодні скасовані Окружним Адміністративним судом м. Києва);
— міністр МВС України В.Захарченко;
— командуючий внутрішніми військами України С.Шуляк;
— заступник міністра внутрішніх справ України В.Ратушняк;
— заступник начальника ГУ МВС України у м. Києві В.Мазан;
— заступник начальника ГУ МВС України у м. Києві П. Фетчук;
— начальник управління громадської безпеки ГУ МВС України у м. Києві О.Мариненко;
—  начальник спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у м. Києві С.Кусюк;
— голова Служби безпеки України  О.Якименко;
— перший заступник голови СБУ В.Тоцький;
— начальник спецпідрозділу “Альфа” СБУ О.Присяжний;
— начальник Антитерористичного центру СБУ А. Меркулов;
— перший заступник міністра Кабінету міністрів України В.Забарський;
— весь склад оперативного штабу, який був створений наказом голови СБУ О.Якименком для проведення Антитерористичної операції;
— повний  склад суддів Печерського районного суду м. Києва, якими було винесено завідомо неправосудну ухвалу  № 757/27190/13-Ц від 09.12.2013 року;
— посадові особи Київської міської ради, які в порушення статі 33 Конституції України подали позов до Печерського районного суду м. Києва, на підставі якого була винесена ухвала № 757/27190/13-Ц від 09.12.2014 року.

Дії цих осіб підпадають під статтю 255 Кримінального Кодексу України — “Створення злочинної організації”.

Мабудь таки є прокляті місця.

 На День Валентина у нашому Івано-Франківську сталась біда: у самому центрі, біля нічного клубу неподалік від памятника Адаму Міцкевичу якийсь бандюган вистрелив у скроню дівчині. Бідолага була у комі, робили трепанацію, зараз іде на поправку, але ще довго буде лікуватися.

Злочинця, як завжди, шукають ретельно. Місцеві ЗМІ натякають про його родинний звязок з "кримінальним авторитетом Корчем" (не чув про такого). До речі ті самі ЗМІ, чогось не вказують назву нічного клубу, на порозі якого це все сталось. Мабудь бояться судового позову за сплюндровану "ділову репутацію, честь та гідність" власників клубу. 

От і я боюсь називати фамілії та назви, бо нещодавно міський суд за позовом підприємця-забудовника таки притягнув до відповідальності пенсіонерку, яка насмілилась від імені мешканців будинку захищати прибудинкову територію... Дозахищалась... Принизила   "ділову репутацію, честь та гідність" тим , що тільки припустила можливість підкупу суддів у справі по прибудинковій землі (чув там і фамілію колишнього архітектора).  Тепер , мабудь, з пенсії будуть виконавці зтягати біля 10 000гр на відшкодування моральних збитків, бо дуже тяжко переживав бізнесмен такі припущення. Ледь не забув про 4 тисячі, які має сплатити старенька і за послуги "чесного крутого " адвоката. 

А чи помітили дочитувачі, що і тут я жодної фамілії не назвав. Бо засуджена просила її не висвічувати у позорі, бо і ще не всі суди там закінчились... А так руки чешуться ще раз вступитися за СВОБОДУ  СЛОВА (це не про Шустера). Бо ще не забули судилище над журналістом Коцабою...

Так, що то за прокляте місце?

Сьогодня пообіді сталась пожежа у квартирі, вікна якої виходять на місце розстрілу.  А може погорілець щось таки бачив у ніч розстрілу?

А через кілька годин на тому ж таки місці стається аварія. Тонкощі ситуації та фамілії учасників не вісвічую, бо знов таки боюся - притягнуть , за слова, за слово...

Прокляте місце. Треба його стерегтися. А може треба закликати священиків-екзорцистів...

А все таки, я думаю, що прокляття буде знято у день покарання бандита та його поплічників, та його "криші".

А байдужих -  Бог простить.

Бабин Яр судіть самі

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.

Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.

Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.

Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.

Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.

Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:

«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено: “Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.

Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116

Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.

Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.

То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна – метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.

срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.

Так, наприклад, у лютому 1983 р. Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:

«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…

Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…

Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.

У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:

– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;

– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;


У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».

Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн. Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.

Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли 1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.

Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.

Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139. Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу. Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.

А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.

І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло. Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.

Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес. А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.


Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще. 31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.

«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.

В.Р. Нахманович http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

http://sd.org.ua/news.php?id=11454