З сьогоднішнього дня (16 березня) починаються нульові дні  Дельфіна (5днів)  за сонячним астрологічним календарем. Це дні посту перед початком  Нового року.

Новий рік настане зі Сходом Сонця 21 березня в день весняного рівнодення.

В дні, передуючі Новому року, слід привести  все до ладу не тільки в Домі, але й  в Душі, щоб в Чистоті й Гармонії зустріти Новий рік, бо як його зустрінеш, так і проведеш.

Наші предки  - арії жили за  сонячним календарем, бо вони були орачами землі (оріями), тож цілком природнім був прихід Нового року на весні, з пробудженням Землі, з того, що Сонце  набуло силу для засівання нового врожаю. Тож саме звідси й беруть початок щедрівки – програмування на новий щедрий врожай:

Сію-сію засіваю,

З Новим роком Вас вітаю!

Ой,  щедрик-щедрик щедрівочка,

Прилетіла ластівочка!

Щедрий  Вечір  Добрий  вечір

Добрим людям  на  Здоров'я!

 Свято Нового року  наші предки називали – Пасха, що означає – перехід, передачу  (граючи в футбол чи волейбол, чи іншу командну гру з м’ячем, ми робимо передачу м’яча партнеру або пас).

Коли день Пасхи  (або Нового року) припадав на  будній день, то найближчий день Сонця – Неділя (день потужний для  молитв і медитацій) називався Великоднем (Великим Днем). Саме він і призначався для  загального святкування та спільного програмування на щасливий новий рік, бо як відомо потужна думка, одна ідея, гуртуюча  людей, має велику силу на реалізацію.

Символом Пасхи

є яйце -

початок нового,

символ Народження й  Життя.

Тож бачимо, що культура нашого народу має глибоке коріння, а отже й велику силу.

 Тому зустрічаймо разом наш Новий рік або Пасху  21-22  березня 2009 року за сучасним календарем і

7517 рік за календарем древніх аріїв – наших предків.

Об’єднаймося в цей день в Єдиній Молитві

за Україну!

За Любов і Щастя,

за Світлу Долю!

І  Хай буде Так!

1703 – 1720 рр. – Тисячі українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга і загинули від хвороб в тамтешніх болотах. 1704 р. -Придушення посланими Московією військами антипольского повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.

1708 р. – Масове знищення українських сіл та міст московітами ще до переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ.

1708 р. – Зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто пограбували, потім спалили. “Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців”, – доповідавфранцузький посол у Париж (В. Сергійчик. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991, с. 59).

1709 р. – Петро Кривавий видав постійно діючий наказ страчувати кожного запорожця. початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі “…товариству нашому голови обдирали. шиї на плахах рубали, вішали й інші
тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося – не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців викопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали”, – писав самовидець, кошовий Стефаненко.

1713 р. – Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь – Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як “Росія”). “У всіх курантах (газетах) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано” (з розпорядження послу Московії у Копенгагені, 1713 р.). З цією метою для підкупу журналістів та “дворів” була виділена значна сума грошей. Але будучи штучною по відношенню до Московії, назва “Росія” приживалася дуже довго і ще за Катерини ІІ не мала прикметника в національному значенні. Лише в кінці 18 ст. урядово запроваджена і національність “рускій”. Так отримали ми
“старшого брата”, який вийшов на історичну арену на кілька тисячоліть пізніше від “молодших братів” (Ю. Липа, Розподіл Росії, Львів, 1995 р., стор. 27-28).

1718 р. – Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралася понад 700 років). яка витримала навали монголів, поляків, татар. “…численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині, …серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались” (”Історія Русів”, ст… 303-304, вид. 1956 р.).

1720 р. – Указ Петра Кривавого про заборону друкувати в Руси-Україні будь-які книги, крім церковних, які необхідно “для повного узгодження з московськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоб ніякої різниці і ніякого окремого наріччя в них не було”.

1721 р. – Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книги “не во всем с велороссийскими сходные”. Знищення Чернігівської друкарні.

1722 – 1727 рр. – Перше скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії під керівництвом московського генерала.

1729 р. – Наказ Петра ІІ про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української на московську мову.

1734 – 1740 рр. – Друге скасування гетьманства і утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.

1735 р. – Придушення московськими військами антипольского повстання Верлана на окуповані Польщею Правобережній Руси-Україні.

1737 р. – Московський намісник у Києві арештував Київський магістрат, забрав і відіслав до Петербургу грамоти з привілеями м. Києву, сподіваючись, що українці забудуть про свої права, бо “ссылаться им в вольностях будет не на что”.

1750 р. – Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-України.

1752 р. – На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинути свої угіддя. В 1760 році українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.

1753 р. – Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. – Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки.

1762 – 1763 рр. – Московська цариця Катерина ІІ, німкеня за походженням (її справжнє ім’я Софія Фредеріка Августа), видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Пруссії, Австрії та інших кран. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

“Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили… На козацьку кров… (М. Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, “Січ”, 1991, стор. 70).

1764 р. – Третє скасування гетьманства і утворення Малоросійської Колегії під керівництвом московського намісника.

1764 р. – Інструкція Катерини ІІ князю О. В’яземському про московщення України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини: “якщо розумні люди будуть поставлені начальниками цих провінцій. Коли ж в Україні не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникла…”

1765 р. – Ліквідація московською владою козацького устрою Слобожанщини.

1768 р. – Придушення московськими військами антипольского повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Гонти і Залізняка, відомого під назвою “Коліївщина”, після підступного і зрадницького захоплення москалями, які воювали з поляками, його керівників: москаль полковник Гур’єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з’явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня
підступно перев’язав у своєму наметі старшину і захопив у табір 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували.

Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.

1769 р. – Указ московського “священного Синоду” про заборону друкування українських букварів, вилучення їх та українських церковних книг у населення.

1775 р. – Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.

“… в травні 1775 р. рада “при височайшему Дворі” постановила: “истребить кошевых казаков как гнездо их своевольства”… Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді,
коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша…” (М. Киценко, стор. 64).

1777 р. – План виселення кримських татар з Криму, українців – з України, а на обжиті ними місця переселення московітів з Московії. На здійснення цього плану А. Суворов за лічені дні виселив з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі.

1780 р. – Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, щоб збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1781 р. – Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження загальномосковської системи управління в 1783 р.

1780 – 1783 рр. – Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство).

1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на московську мову.

1786 р. – За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу “голосом, свойственным российскому наречию”. Те ж саме було заведене і в школах
Руси-України.

1793 р. – Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру або в інші губернії

(Далі буде..)

Джерело: А.Куліш “Книга пам’яти українців”

З мого блогу на УПУ.

1687-го року Івана Мазепу було обрано Гетьманом України. Його обрання стало золотою добою відродження Української держави, Української церкви, Української культури.

Слава Україні!

Автор першої і наразі єдиної книги про козацьку минувшину Луганської області, краєзнавець Ігор Саєнко стверджує, що територія регіону, досі знаного як Дике Поле, належить до вольностей Низового війська Запорізького, і Українське козацтво селилося тут з діда-прадіда. 

За його словами, історію заселення та освоєння луганських земель неможливо відірвати від історії Українського козацтва. Про це свідчить передусім топоніміка краю: Гетьманський шлях, Черкаський Брід, Великий Луг, села Байдівка, Гармашівка тощо. Розташовані по битому татарському шляху, так званій Кальмуській сакмі, землі нинішньої Луганщини понад два сторіччя були полем бою запорозьких, пізніше також слобідських козаків із татарськими ордами. Щороку навесні чимало січовиків рушало сюди, долучаючись до тих запорозьких козаків, які постійно мешкали тут в зимівниках і прикордонних залогах. Вони лишались основною збройною силою у Придінців'ї, і московський уряд дедалі частіше вимушений був звертатись до їх послуг. Так, 1559 року козаки на чолі з гетьманом Дмитром (Байдою) Вишневецьким погромили татар біля Айдару. Від 1641 по 1643 роки запорозькою прикордонною вартою біля Дінця керував козацький ватажок Іван Богун. В 1650 році сюди, до річки Міусу, приводив запорозьке військо старший син гетьмана Богдана Хмельницького - Тиміш. Минуле Луганщини пов'язане з двома гілками Українського козацтва - Військом Запорізьким та Слобідським козацтвом. Південна частина теперішньої Луганської області належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового, а північна - до Ізюмського та Острогозького Слобідських козацьких полків. - Вперше я довідався, що Луганщина була причетна до Українського козацтва, у 1967 році, коли був школярем. Тоді вийшла книжка «Історія міст і сіл УРСР», і в ній, попри всі ідеологічні радянські засади, є кілька згадок про минуле наших сіл та містечок. Звідти ж я вперше довідався, що козаки не жили всі на Січі, але Січ була столицею, а козацькі паланки були чимось на зразок областей, але більшими за них територіально. А ще раніше, коли ми були хлопчаками і гралися в мушкетерів та середньовічних лицарів, мені подумалося раптом: «А чому ж ми не граємося в своїх героїв, лише в іноземних?» І от з того часу можна відраховувати початок задуму цієї книжки, - розповідає краєзнавець. Гречкосії та звитяжники Збереглися деякі відомі назви містечок і сіл - це були колись назви козачих зимівників. У межах Луганської області козаки мали більше 30 зимівників. В них жили козаки, які, на відміну від січовиків, могли одружуватися, вести господарство. Тому їх жартома називали сиднями, баболюбами, або гречкосіями. - Кам'яний Брід на річці Лугані - зараз у межах Кам'янобродського району обласного центру - давнє запорозьке займище, старожитня козацька місцевість, - каже Саєнко. - Згадки про поселення у цій місцевості маємо від 1740 року. Зимівник козака Вергуна на річці Лугані (нинішнє селище Вергунка Жовтневого району м. Луганськ). Згадки про козака Вергуна маємо і «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. 1688 року цей козак доправив до Війська Запорозького листа гетьмана Мазепи, а також тисячу червінців у дарунок від нього і передав їх кошовому отаману Грицькові Сагайдачному. На жаль, не зберегло свою назву поселення Макарів Яр - нинішнє село Пархоменко Краснодонського району. Ця місцевість з давніх часів була улюбленим сховищем для запорозького козацтва. 1738 року тут оселився зимівником відставний січовик Макар Безродний. Поблизу села є Скелюватий Яр і Тертишний Байрак. У 1690 та 1700 роках козаки цих зимівників постачали до Бахмутської фортеці на продаж велику кількість худоби, збіжжя та інших харчів. Чомусь не зберіг свою назву Черкаський брід - нині це м. Зимогір'я Слов'яносербського району, згадується від 1645 року. Запорожці Лисичого Байраку на Дінці (зараз місто Лисичанськ) ще у ХVII сторіччі використовували кам'яне вугілля для побутових потреб і при ковці заліза, проте роком заснування Лисичанська вважається аж 1710-й. А біля нинішнього селища Чорнухине Перевальського району проходив козацький шлях із Січі на Дон і Кагальник. На початку ХVII сторіччя запорожці влаштували там одну із своїх головних попутних станцій з великоми запасами харчів, зброї та інших припасів. Подорожні козаки мали змогу там відпочити і запастися харчами. До речі, кілька років тому краєзнавець із Дніпропетровська розповів Саєнку, що, коли у Чорнухиному на початку 60-х років минулого сторіччя будували птахофабрику, то розрили козацькі комори - там був одяг, була козацька зброя. Але на питання, куди ці археологічні знахідки поділися, ніхто поки що не може дати відповіді. На жаль, минуло вже забагато часу, щоб можна було поговорити з тими, хто будував цю фабрику. Землями Луганщини, по Дінцю, проходив північно-східний кордон вольностей Війська Запорізького Низового. На північ від того кордону починалося Дике Поле - степовий простір між Гетьманщиною, Московщиною та Військом Донським. У посушні роки татари йшли у Дике Поле на випас коней. Кордони Запорозьких вольностей тут боронили козаки Підгірненського та Суходільського бекетів (прикордонних варт), подаючи знаки про навалу кримчаків через систему так званих хвигур - веж, на вершині яких запалювалися вогні. Опереткове відродження? По кількох десятиріччях будівництва «світлого майбутнього» майже вся історія була перероблена. Лишилися тільки поодинокі свідчення про козацьку минувшину краю. Зараз розпочато повернення до традицій минулого. Цей рух торкнувся і козацтва. В Російській Федерації, на думку Саєнка, козацтво перебуває під пильним державним наглядом. Там відновлені Донське, Терське, Оренбурзьке, Забайкальське, Сибірське, Уральське, Астраханське, Амурське та Усурійське козацтва. Теперішня влада прагне мати «особое военно-служилое сословие». Поза межами РФ відродилося Донське козацтво в Україні в Семиріченське в Казахстані та Киргизії. «Відродилося» навіть те, чого не існувало взагалі. Казна-звідки взялося «придністровське козацтво» у Молдові, «кримське козацтво» в Україні та навіть «абхазьке козацтво». - На цьому тлі за відродження Українського козацтва в Росії - анітелень. Хоча в межах РФ опинилася більша частина Острогозького Слобідського козацького полку разом із його полковим містом, частина земель ще трьох Слобідських полків, частина вольностей колишньої Кальміуської паланки та більша частина Стародубського Гетьманського козацького полку разом із його полковим містом (наразі це західна частина Брянщини, яка входила у склад Чернігівської губернії аж до 1919 року). Українське козацтво і зараз небажане для російських «демократів», як було колись небажане російському царату, - розповідає автор книги. Що ж до Кубані, то, за словами Саєнка, відродження козацтва тут також вибіркове. Воно не торкнулося тієї частини козацтва, яка чинила найбільший опір сталінській директиві 1932 року про знищення української культури на Кубані. Тоді на російську мову було переведено українські часописи, діловодство у державних установах (до того воно велося українською), 746 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів і 2 педагогічні інститути (у Краснодарі та у станиці Полтавській). До речі, цю станицю перейменували - тепер вона зветься Красноармійська, а колишня станиця Уманська стала Ленінградською. Непокірних козаків страчували, ув'язнювали, засилали до Сибіру та Казахстану. А в 1932-33 роках Москва влаштувала на Кубані такий же жахливий Голодомор, як і в Україні. - В нашій країні відродження козацтва здійснюється за невтручання держави, на аматорському рівні, випадковими людьми. Крім спроб утворити військово-патріотичні організації є ще такі дивні опереткові прояви, коли чоловіки, що дослужилися до офіцерських чинів, проголошують себе генерал-полковниками козацьких військ. Вони шиють собі чудернацькі однострої з імперськими лампасами та надягають кашкети чинного генералітету Збройних сил України. А члени деяких нібито українських козацьких товариств розмовляють лише російською мовою, шанують тільки російські традиції, орієнтуються винятково на Москву, обіцяючи до останньої краплі крові захищати... Московський патріархат, - дивується краєзнавець. Цариці до Луганщини не їздили За словами Саєнка, на Луганщині до всіх негараздів додається ще й таке перекручення історії - мовляв, у нашому краї завжди було лише Дике Поле, голий степ, і історія краю почалася від «матушки Єкатерини». Навіть стародавню тюркську назву річки Айдар (Біла річка) дехто пояснює таким чином: начебто під час мандрівки цариці Катерини луганскими землями ій піднесли щойно зловлену в річці велику рибину, а «матушка» захоплено вигукнула: «Ай, дар!». Насправді ж ця назва існувала за кілька сторіч до народження Катерини ІІ, і, окрім того, цариця жодного разу на теренах Луганщини не була. - Ще один парадокс. Історики стверджують, що 1782 року село Іванівська Лука біля річки Айдару (Новопсковський район) було назване Булавинівкою на честь повстанця Кіндрата Булавіна. Тобто за часів правління тої ж таки Катерини ІІ, яка вважала себе спадкоємицею Петра І і всіляко його прославляла, в назві села вшанували пам'ять того, хто «встромив ножа у спину» Петрові під час війни зі Швецією? - запитує пан Ігор. У 1995 році луганська міська влада урочисто святкувала 200-річчя від часу заснування Луганська. В той же час відомо, що зимівник запорозьких козаків Кам'яний Брід, який дав початок обласному центру, у документах згадується уже в 1740 році. З часом цей зимівник перетворився на велике й багате село, яке мало свою церкву на честь святих Петра і Павла в 1761 році, а 1811 року навіть отримало власний герб. 14 листопада 1795 року цариця Катерина ІІ видала наказ про заснування біля села Кам'яний Брід гарматного заводу. Згодом біля заводу утворилося селище Луганський Завод, а в 1882 році Кам'яний Брід і Луганський Завод об'єдналися в один населений пункт, який отримав назву Луганськ і став центром Слов'яносербського повіту Єкатеринославської губернії. - А чого вартий герб Луганська, затверджений Луганською міською радою у 1992 році! Це, власне, є відновлений герб міста часів Російської імперії, затверджений 22 квітня 1903 року царем Миколою ІІ. На ньому досі збереглися 9 зірочок та літера «Є». Ця літера вказує на належність міста до Єкатеринославської губернії, а кількість зірочок вказує на кількість повітів цієї губернії. До речі, на гербі міста Дніпропетровськ, яке колись було Єкатеринославом, літери «Є» немає, так що луганський герб - це показник історичного невігластва влади. А ще на гербі зображено домну, наче символ досягнень Луганщини. Але ж місцева залізна руда, всупереч надії Катерини, виявилася непридатною для металургійного виробництва, бо містила в собі лише 40% заліза. Тому всі гармати та боєприпаси на Луганському заводі вироблялися з чавуну, привезеному з уральських заводів. Тобто на гербі міста відображено домну, яка ніколи не працювала, і знак зниклої адміністративної одиниці. «Курінний індіанець»  - Я не знаю, як зараз викладають історію краю в школі - напевне, розповідають тільки про «матушку Катерину» та «Молоду гвардію», - знизує плечима Саєнко. - Своїм дітям я розповідав, як воно все було насправді. Але дуже хотів би, щоб ця ситуація змінилася. Чим більше люди знатимуть про своє корені, про своє історичне минуле, тим краще, тому що відродження народу починається саме з відновлення пам'яті. Зараз пригадую - коли ми грали в індіанців - я завжди був добрим ковбоєм - найвойовничішим індіанцем був хлопець на прізвище Курінний. Тоді ми не знали походження цього прізвища, думали, щось із курми пов'язане. А тепер розумію - це ж справжнє козацьке прізвище! 

http://polemika.com.ua/article-72095.html#title&nbsp 

http://www.ex.ua/view/6159431  -Лаврів. Історія Південно-східної України.Лв.1992  формат - djvu об`єм - 10,3 мб

Україна - це особистості, які формують обличчя її історії.

"Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать",

- ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці Лариси Петрівни Косач-Квітки - Лесі Українки.

[ Читати далі ]

http://nctv.in.ua/video/watch/lazar-kaganovich-teror-proti-ukra-nskogo-narodu

Дніпропетровські журналісти зняли фільм про Кагановича та про його злочини.

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.

До учорашнього дня жоден з президентів не озвучував цей історичний факт вголос!

На щастя німці краще відносяться до старожитностей, навіть до чужих, ніж часто українці. Музей Дюппель - це реконструйоване поселення слов'ян лютичей 13 століття в Берліні. Як відомо Берлін став столицею лише у 18 столітті завдяки Фрідріху І, до того головним містом Східної марки був - Бандербург - місто-фортеця. Бранденбургом він звався у німців, а ось самі господарі називали його Бранні Бор, тобто "оборонний ліс", слов'янська фортеця, тому Бранденбург лише калька зі слов'янського Брані Бору. Берлін також відомий в 13 столітті, але як незначне містечко. але етимологія Берліна також може віднести нас до місцевих слов'янів, адже у полабській мові Берл - значило болото, є правда версія, що походить від німецького Бар - ведмідь. Як би там не було, але факт, що до 13 століття на цих землях жили слов'яни, допоки не помер князь Бранібора Пшибислав (в хрещенні Генріх) і граф Альбрехт І Бранденбургський (він же Альбрехт Ведмідь) не скоїв свій "драх нах остен" і Бранібор не став Бранденбургом. Включення слов'ян, як німецької марки, до держави німців не відбулося спокійно. Лютичи і бодричі увесь час підіймали повстання, через що Східна Німеччина перетворилася на довгий час арену бойових дій. Але не можна списувати все на етнічний конфлікт (як це роблять слов'яністи - ура-патріоти Росії), адже слов'янам дуже часто допомогали сакси, а ось німецьким королям слов'яни поляки. І деколи поляки були на голову жорстокіші і фанатичніші за німців в знищенні своїх родичей.