" І так, і сяк обмірковував гетьман ставлення царя московського до України, а зрозуміти його не міг. Адже мети, про яку так довго і уперто говорив не лише Олексій Михайлович, а й його попередники, досягнуто: московити посіли не лише землі Київської Русі, а й неналежні їм, хоча б і литовські, в значній свої частині землі Лівонії. То це на півдні і на заході. А на сході? Чого йому треба ще, царю Московії? Таки посягає й на Польщу чи боїться утвердження шведів на польскій землі? І те, і друге, мабуть. Але чому топче під ногами Переяславський трактат? Чому так збайдужіло, коли не зневажливо, ставиться до потреб України і її люду? Обіцяв же узяти під свій захист, тримати в милості. Де вони, той захист і та милість?
Коли станеться так, що ляхи увінчають Олексія Михайловича польською короною, він і зовсім забуде про Переяславську домову, поступиться в угоду ляхам інтересами України. А там, вигнана збройною рукою козаків шляхта знову з'явиться на теренах України, заволодіє дарованими їй попередніми королями маєтностями, зведе нанівець такими зусиллями і такою кров'ю здобуту волю".
"... Потім кинулись ще далі. В сам Київ.Там ще важче було. Будували разом із московитами казарми, зміцнювали фортечні стіни. А то до лиха важка і зморна робота. Доводилося носити нагору цеглу, розчин. А все ж коли не туга за Марисею, та не жегуче бажання, хоч на часинку зустрінуться з нею, терпіти можна було б.
Так і сказав одному із московитів, з яким заприятелював на відбудові Лаврської фортеці:
- Як тут не тяжко, а вжеж ліпше і надійніше, ніж під Перекопом, правда?
- Пропади вона пропадом така ліпота, - вилаявся московит. - сили вже немає носити на гору такі непосильні ноші. З дня в день, з ранку до вечора... скільки можна...
- Напросилися, то куди вже подінемось, мусимо споруджувати фортеці і руйнувати під вогнем ворога.
- Хто напросився? Я, кріпак князя Буратинського? Силою примусили піти до війська.
- Як це силою?
- А отак. Якийсь час нас кріпаків не брали до війська, то ми і заспокоїлись. Коли доходило до війни, казали - наше діло сторона, нехай пани воюють, а цього року і до нас дійшла черга. Покликали до призову та й не відпустили вже.
- То ти не був ще в ратних сутичках?
- У збіглих від панів бував і сутички мав із солдатами, а в походах не доводилось.
- А мені доводилося вже, і уяви собі я сам зажадав бути серед тих, кого повинність на випадок війни, чи такої як ця роботи, зобов'язує бути у війську та ходити в походи.
- Еге?!
- Правду кажу. Сталося так, що позбувся землі, а одже і козацького звання. Щоб повернути все те, мусив підмінити в поході багатого козака.
- У вас таке водиться?
- Негласно наче водиться, хто ж заборонить багатому відкупитись від походу наділом землі, а для мене земля - це й воля.
- Да... Невідаю я, як буде насправді, але думається мені, брате, що ти прогадав у торгах за свою свободу.
- Чогоб-то?
- Ну... чого... Сам посуди. Сьогодні ти, як козак, маєш землю і не маєш над собою пана. А завтра післязавтра? Ми ж з тобою в одній державі живемо. Чи царі потерплять, щоб в одній державі та було по-різному?... рівняти нас будуть, брате... а як? Гадаєш, нам кріпакам своїм дадуть свободи, щоб зрівняти з вами козаками? Еее ні, голубе, вас прирівняють до нас кріпаків...
- Ми ж - козаки!
- Сьогодня козаки... завтра можете не стати ними, як не стали ми свого часу вільними людьми. Ваша воля - спокуса для всіх, хто не має її...". А нащо царям у своїй державі мати таку спокусу?
- Загадав ти мені загадку, брате...
- Не я...життя наше загадує її. Як у вас кажуть, з ким поведешся, від того і наберешся. Не забувай, маєш справу з нашими царями, а то хитрі і підступні бестії".
Героїня оповідання, втомившись від буденної тяжкої сільської праці, почала, за порадою сусідки ворожки, вдавати з себе божевільну, щоб не працювати. До чого це дійшло, читайте будь-ласочка ). В інтернеті немає текстового варіанту, щоб скопіювати уривок, а з аудіокниги я вже задовбався переписувать ).
"Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:
— Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?
Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...
На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання — поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.
Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.
— Не лякайтеся! Не бійтесь! — казав він, не пускаючи її з рук.
— Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, — прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити".
"На чолі їх Архип. То він видумав цей план, згадав старий підземний хід, що веде ззовні до колодязя. Від ходу до верху ледь помітні залізні щаблі.
А вартовий ходить собі. Туди й назад, туди й назад. Думу снував довгу про ночі, півночі і випари чадливих брудних ізб далекої Рязанщини. Не сподівався, що цієї ночі відрахує свої останні кроки. Коли вмирав від хохлацького ножа, лайнув останнього матюка, приліг зубами на огладаний камінь бруку і спокійно витікав кров'ю.
Товариші його також спокійно спали, Архип і решта підземних гостей подбали й за них, скріпили їх твердий сон та звіковічнили його.
Коли виламали двері, коли допалися до хлібової гори, дерли зерно, напихали ним мішки, кишені, навіть роти. Не бачили, де воно лежить! Не дивилися вгору, де он над олтарем образ Христа, усміхнений, з ореолом. Перед ними хліб, гора з хліба, збитого, зацвілого, але все-таки справжнього, який щороку заливає їх поля, виростає і невідомо куди зникає.Хотілося обняти на оберемок цілу ту гору, винести на світло дня, закликати всіх людей і крикнути:
"Люди! Хліб! Дивіться, де наш хліб! Беріть, розламуйте і наїдайтеся. Наїдайтеся всі, а решту віддайте найближчим, хай і вони наїдяться. Це ж наш, на наших полях вирослий хліб!"
До рання все було впорано. Сніг замів сліди. Сплячі вої, охоронці хлібових скарбів, охололи і закостеніли. А ще того самого дня у селі стався похорон. Несли велику домовину, а в ній замість мерця клали у землю хліб. Хай охоронює його святість і недоторканність мертвих. Ті, мабуть, не встануть і не виберуть.
" Незчувся старий стотник Тригуб, як двері від сіней відчинилися, і в світлицю вбігла його доця Орися.
Мов ясний промінь, що крізь темні хмари продереться і розжене їх на всі сторони світа, так вона звичайно розганяла сумні гадки свойого батька.
- Таточку! - скрикнула тепер, вбігаючи в хату.
- Що, доню? - і Тригуб любовно глянув на свою одиначку. Але замість весело усміхнений очей, що ними вона звичайно дивилася на батька, він побачив жах у її блакитних вічках, - побачив і зжахнувся.
- Що з тобою, дитино? Займав тебе хто, ображав?
- Ні, тату... Але вони знов папір на нашому магістраті почепили, - відповила Орися.
- Хто, де, коли? - допитувався сотник.
- Та вони, москалі, на нашому магістраті, кажу ж бо вам, тату. А почепили, мабуть, уночі, бо вони всі свої "бумагі" вночі чіпляють.
- А шо ж там написано на тій бумазі, читала?
- Не вмію я їх письма читати і мови їх не розумію. Але я знаю, що кожне їх слово, це нове для нас горе.
Тригуб узяв Орисю за руку і притягнув її до себе. гладив по голові, як перестрашену дитину, й заспокоював:
- Дурненька! Налякалася московського паперу. Негарно щоб козацька донька чого-будь боялася".
"Чого вона ховається від мене? Невже я її надкушу, коли дивлюся? Чи важкий мій погляд, як камінь, чи холодний, як лід? Чого вона криється?
Правда, її закон, її звичаї - все те жидівське... Якже переступити гарячій жіночій голові через той поріг закону, як порвати ті пута звичаїв, що немилостива доля зв'язала весь народ жидівський, одірвавши від родини в одну кучку своїх людей?...".
І я замислився над долею їх...
"Бідний, жалкий народе! Вся твоя слава - гроші, все твоє життя - бариші. Ти не бачиш, який огонь кипить в очах твоїх жидівок, яким ключем б'ється життя у їх високих лонах. Ти не знаєш тієї гарячої любові, того огненно-шпаркого бою розігрітого в Грудях серця... Ти не знаєш тієї широкої волі душі, що, як море, грає у твоїм тілі, як лискавиці пробігають по ній... Куди тобі знати, гнилий рабе гнилого багатства! Ти не живеш життям людей, твоє життя, твої думки, твої гадки, радості і печалі, любов, воля, все на світі - то гроші!
Один шеляг викликає зависливий вогонь у твоїх очах, а золотий - обів'є все серце, всю душу пекельною, тяжкою тугою і заведе тебе у яму, як нашого брата зводять блискучі очі жіночі...
Та що й казать! Гірка неволя між злих людей, між нерідних тобі, виїла всі твої найкращі думки, найзавітніші надії... їх завждешні нападки дали тобі спізнати всю ціну багатству...
І ти пізнав її, всосав з молоком матері, з першою несмачною стравою і все занехаяв задля його та закон свій зберіг та ту безутішную віру в градущого месію...".
