Наткнулась в комментариях здесь на очень четкую позицию. Не могу не поделиться. Да и вся полемика комментаторов очень...зацепила.  Я не нуждаюсь в вашей защите ( infoporn ) Автор: frankensstein

Час захопливих історій.

Полтава. Центр міста. Шукаю в аптеці індійську хну. Обходжу всі стелажі, але не знаходжу. Зрештою, звертаюся до кремезного охоронця-консультанта, що задумливо буцає ногою нижній ряд баночок з вітчизняними шампунями:

- Не підкажете, де стелаж із фарбами?

- Што? По-нормальному, по-нашему спроси.

- Тобто?

- Я тебя не понимаю!

- У вас продається хна?

- Ты сыш, не понимаю я тебя!

- Ааа... - до мене нарешті доходить. Тож, підвищую голос (тепер мене почують всі відвідувачі і продавці) і намагаюся максимально чітко проговорювати слова:

- Я ду-же ра-да (поплескала його по руці), що у нас на-реш-ті по-ча-ли БРАТИ НА РОБОТУ ЛЮДЕЙ З РОЗЛАДАМИ РОЗВИТКУ!

- Шооо?



Це був єдиний раз, коли мені довелося тікати з аптеки.



Джерело: Ніка Новікова





Тут по лінку ще є відео


http://viche.net.ua/index.php/blohy-2/item/poltava-tsentr-mista

" Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову."
Ліна Костенко
"Українська мова – це душа народу,а український народ без мови не народ."
Володимир Сосюра

Краща мова єднання - це українська
Нам Україну народила !
Краща мова кохання - це українська  
сила Небес їй дала крила !

 "Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів".

 В. Захарченко  

"Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде." 
М.Рильський

 "Коли забув ти рідну українську мову,
Яка б та мова не була –
Ти втратив корінь і основу,
Ти обчухрав себе дотла."
Дмитро Білоус

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Руським языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии - московитский язык - не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам.

Я живу у Полтаві. В якому б куточку нашого міста ви б не знаходилися, то могли б почути спілкування різними мовами – українською, російською, “суржиком”, англійською, арабською.

Так-так, у Полтаві ви почуєте і англійську, і арабську. В нашому місті проживає багато іноземних студентів.

Ввічливі полтавці не мають мовних проблем. Якщо хтось один розмовляє українською, а хтось російською, то існує два варіанти у такому спілкуванні – або продовжують розмовляти різними мовами, або хтось один переходить на мову свого партнера.

Іноземні студенти вільно розмовляють між собою своїми мовами на вулицях. І, інколи, їхнє спілкування чути дуже далеко. Місцеві полтавці не звертають на це уваги і не обмежують іноземців.

Думаю, що аналогічно люди спілкуються в усіх населених пунктах України.

Тож, я твердо переконаний, що в Україні немає мовної проблеми. Її штучно намагаються створити виключно політики для того, щоб покривати свою бездіяльність. Але ця ідея не сприймається населенням. Тому всі ці “потуги” політиків є зайвими.

Рано чи пізно Україна отримає політиків, які будуть працювати не на розбрат суспільства, а на його об’єднання. На мою думку, саме з того моменту можна очікувати реального покращення життя українців.

З мого майданівського блогу.

Мовою народу, серед якого живуть, не розмовляють тільки гості та окупанти.
/возможно, Карл Маркс/

Аналогія заголовку цієї статті з назвою надзвичайно вдалого матеріалу Вадима Ростова «Нерусский русский язык», популярність якого в Інтернеті лишається стало високою, навмисна. Пан Вадим провів дослідження і спробував довести своєму читачеві, що російська мова, будучи наче б то російською, такою насправді не є. І хай це звучить суперечливо, навіть комічно, проте під тиском наведених автором аргументів ламається впевненість найзатятіших прихильників теорії про первинність «вєлікоґо і маґучєґо». Схожу ситуацію маємо і з вітчизняною пресою: розмаїття друкованих ЗМІ чомусь звертається до нас здебільшого російською. Питання «якою ж мовою друкуватися українським газетам і часописам?» днями захлеснула нова хвиля суперечок.

А «розігрів» цю полеміку законопроект «Про державну мову та мову національних меншин», який днями подав на розгляд до парламенту народний депутат від БЮТ Юрій Гнаткевич. З-поміж низки заходів, що покликані зміцнити позиції української мови на території нашої держави (а це і переклад ліцензійного програмного забезпечення, і дублювання російських та радянських кінострічок тощо) найбільше невдоволення викликала фактична українізація ЗМІ; згідно з документом, газети й часописи мусять виходити українською мовою за винятком тих, які обслуговують інтереси національних меншин, а телевізія відтепер розмовлятиме з нами російською лише у 10-25%. Сам пан Гнаткевич заявив газеті «Коммерсантъ в Украине», що саме ЗМІ мають величезний уплив на громадськість, відтак перевівши їх на українську матимемо можливість змусити людей поважати свою мову й спілкуватися нею. На сьогодні «впливати» на людей таким чином вельми складно, позаяк близько 90% усіх засобів масової інформації виходять російською.

Російськомовна преса відразу подала своє бачення ситуації. Так, одна з найпопулярніших у Києві ранкових газет на третій шпальті помістила матеріал відверто негативного відтінку. Автор навіть провів дослідження й «дізнався» в одному зі столичних кіосків, що за день люди скуповують понад 300 екземплярів цієї самої газети, по сотні примірників інших російськомовних газет та лише 10 – «України Молодої». Чому кореспондент знехтував існуванням інших видань українською мовою, невідомо. Решта російськомовних ЗМІ висловилася або так само негативно, або нейтрально.

Між іншим, самі газетярі розділилися на два табори – «за» і «проти». Наприклад, голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко не підтримав ідеї українізації друкованих видань. На його думку, замість того, щоб змушувати людей читати українською, потрібно забезпечити підтримку мови на державному рівні. А ось мій добрий товариш, кореспондент однієї з російськомовних газет, висловився інакше: «Чудово, що нарешті намагаються навести лад у всіх цих справах. Я тільки за перехід на українську, бо народ мусить читати притаманною йому мовою, а не іноземною, колись штучно нам нав’язаною». Керуючись правилами елементарної журналістської етики, навмисно не наводжу назви газети та ім’я друга – а раптом редакція не поділить його позиції?

Російськомовних журналістів можна зрозуміти. Уявіть собі людину, котра прокинулася одного ранку й помітила, що її волосся раптово змінило колір (уже нічому в житті не дивуємося). Навіть, якщо нове забарвлення буде виглядати краще, вона все одно впродовж тривалого часу буде намагатися повернути все, як було, а отримавши у цій справі поразку опустить руки й упаде в депресію. Так і російськомовні кореспонденти не можуть миттєво перевчитись писати українською, бо вони вже звикли до іншої мови. А багато хто з них навіть востаннє писав українською на студентській лаві. Ну, або ж просто звичний ритм життя міняти не хочеться. На українізацію преси потрібні час, гроші та велике бажання – за дві секунди такі речі не робляться, як на мене.

Варто відзначити, що український народ сьогодні має аж три погляди на українізацію. Так, перші – україномовні – підтримують мовну політику влади, котра на їхню думку повільно, але таки сприяє поширенню й популяризації української серед людей. Другі виступають рішуче проти й називають усі ці спроби «уґнєтєнієм прав рускаґаварящіх». Але найцікавішу точку зору мають люди, що є російськомовними, росли, виховувалися й нині лишаються в російськомовному середовищі, проте також підтримують українізацію, у тому числі і ЗМІ. «У нас на Донбассе и так мало украинского языка! Я хочу, чтобы мои дети могли свободно развиваться именно в украинской, патриотической среде. Я не против украинизации, даже «насильственной», и не понимаю, чем так обижены мои земляки. Лучше б язык учили, а не протесты устраивали!», - коментує мешканець Донецька з ніком «Nightwolf» замітку, присвячену законопроектові пана Юрія Гнаткевича на одному з форумів у мережі. Цікавим є те, що ця тема спричинила активність саме мешканців східних регіонів, які хочуть читати газети українською – їх небагато, але вони є. Так само можна надибати і проросійських львів’ян чи івано-франківців

Я все ж таки переконаний, що варто спершу популяризувати українську мову серед населення, а вже потім переходити до таких радикальних кроків. Вони, безперечно, потрібні, проте треба створити, так би мовити, «тло», сприятливий контекст, у якому ці заходи будуть дійсно доречними. Та й саму мову підправити необхідно, позаяк нерідко в українськомовних виданнях часто наштовхуємося на перли штибу «задати запитання», «згідно наказу» та інші. Мова телебачення – це взагалі окрема тема. Доки серед «медійників» пануватимуть безграмотність і повна байдужість до мови, доти лишатиметься невирішеним питання, яким же чином поліпшити ситуацію із українською в Україні (перепрошую за каламбур). Цілковито погоджуюся з паном Лубченком – такий миттєвий перехід видань із російської на українську може мати негативні наслідки. Можливо це навіть «доб’є» і так не надто успішну вітчизняну пресу, адже читач просто розгубиться. У цьому плані розумно зробила газета «Дзеркало тижня», що виходить і російською, і українською.

На словах усі патріоти, але ж скільки можна власний патріотизм вимірювати розмірами свого комплексу меншовартості? Життєвий досвід підказує, що найщиріші патріоти – ті, хто може об’єктивно оцінити себе, свою країну та діяти на благо народу та держави, а не ті, хто за першої ж нагоди волає про свою націоналістичну спрямованість. Вищезгадана мною стаття Вадима Ростова – яскравий приклад правильного ходу думок. Цікаво, чому я змушений констатувати, що росіянин пан Ростов більший український націоналіст за наших державців? Якщо хочемо розповсюджувати українську мову, то треба змінити перш за все самих нас. А це складно, для владців – поготів…

Богдан КОВАЛЬЧУК
http://www.upu.org.ua/