Автор першої і наразі єдиної книги про козацьку минувшину Луганської області, краєзнавець Ігор Саєнко стверджує, що територія регіону, досі знаного як Дике Поле, належить до вольностей Низового війська Запорізького, і Українське козацтво селилося тут з діда-прадіда.
За його словами, історію заселення та освоєння луганських земель неможливо відірвати від історії Українського козацтва. Про це свідчить передусім топоніміка краю: Гетьманський шлях, Черкаський Брід, Великий Луг, села Байдівка, Гармашівка тощо. Розташовані по битому татарському шляху, так званій Кальмуській сакмі, землі нинішньої Луганщини понад два сторіччя були полем бою запорозьких, пізніше також слобідських козаків із татарськими ордами. Щороку навесні чимало січовиків рушало сюди, долучаючись до тих запорозьких козаків, які постійно мешкали тут в зимівниках і прикордонних залогах. Вони лишались основною збройною силою у Придінців'ї, і московський уряд дедалі частіше вимушений був звертатись до їх послуг. Так, 1559 року козаки на чолі з гетьманом Дмитром (Байдою) Вишневецьким погромили татар біля Айдару. Від 1641 по 1643 роки запорозькою прикордонною вартою біля Дінця керував козацький ватажок Іван Богун. В 1650 році сюди, до річки Міусу, приводив запорозьке військо старший син гетьмана Богдана Хмельницького - Тиміш. Минуле Луганщини пов'язане з двома гілками Українського козацтва - Військом Запорізьким та Слобідським козацтвом. Південна частина теперішньої Луганської області належала до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового, а північна - до Ізюмського та Острогозького Слобідських козацьких полків. - Вперше я довідався, що Луганщина була причетна до Українського козацтва, у 1967 році, коли був школярем. Тоді вийшла книжка «Історія міст і сіл УРСР», і в ній, попри всі ідеологічні радянські засади, є кілька згадок про минуле наших сіл та містечок. Звідти ж я вперше довідався, що козаки не жили всі на Січі, але Січ була столицею, а козацькі паланки були чимось на зразок областей, але більшими за них територіально. А ще раніше, коли ми були хлопчаками і гралися в мушкетерів та середньовічних лицарів, мені подумалося раптом: «А чому ж ми не граємося в своїх героїв, лише в іноземних?» І от з того часу можна відраховувати початок задуму цієї книжки, - розповідає краєзнавець. Гречкосії та звитяжники Збереглися деякі відомі назви містечок і сіл - це були колись назви козачих зимівників. У межах Луганської області козаки мали більше 30 зимівників. В них жили козаки, які, на відміну від січовиків, могли одружуватися, вести господарство. Тому їх жартома називали сиднями, баболюбами, або гречкосіями. - Кам'яний Брід на річці Лугані - зараз у межах Кам'янобродського району обласного центру - давнє запорозьке займище, старожитня козацька місцевість, - каже Саєнко. - Згадки про поселення у цій місцевості маємо від 1740 року. Зимівник козака Вергуна на річці Лугані (нинішнє селище Вергунка Жовтневого району м. Луганськ). Згадки про козака Вергуна маємо і «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. 1688 року цей козак доправив до Війська Запорозького листа гетьмана Мазепи, а також тисячу червінців у дарунок від нього і передав їх кошовому отаману Грицькові Сагайдачному. На жаль, не зберегло свою назву поселення Макарів Яр - нинішнє село Пархоменко Краснодонського району. Ця місцевість з давніх часів була улюбленим сховищем для запорозького козацтва. 1738 року тут оселився зимівником відставний січовик Макар Безродний. Поблизу села є Скелюватий Яр і Тертишний Байрак. У 1690 та 1700 роках козаки цих зимівників постачали до Бахмутської фортеці на продаж велику кількість худоби, збіжжя та інших харчів. Чомусь не зберіг свою назву Черкаський брід - нині це м. Зимогір'я Слов'яносербського району, згадується від 1645 року. Запорожці Лисичого Байраку на Дінці (зараз місто Лисичанськ) ще у ХVII сторіччі використовували кам'яне вугілля для побутових потреб і при ковці заліза, проте роком заснування Лисичанська вважається аж 1710-й. А біля нинішнього селища Чорнухине Перевальського району проходив козацький шлях із Січі на Дон і Кагальник. На початку ХVII сторіччя запорожці влаштували там одну із своїх головних попутних станцій з великоми запасами харчів, зброї та інших припасів. Подорожні козаки мали змогу там відпочити і запастися харчами. До речі, кілька років тому краєзнавець із Дніпропетровська розповів Саєнку, що, коли у Чорнухиному на початку 60-х років минулого сторіччя будували птахофабрику, то розрили козацькі комори - там був одяг, була козацька зброя. Але на питання, куди ці археологічні знахідки поділися, ніхто поки що не може дати відповіді. На жаль, минуло вже забагато часу, щоб можна було поговорити з тими, хто будував цю фабрику. Землями Луганщини, по Дінцю, проходив північно-східний кордон вольностей Війська Запорізького Низового. На північ від того кордону починалося Дике Поле - степовий простір між Гетьманщиною, Московщиною та Військом Донським. У посушні роки татари йшли у Дике Поле на випас коней. Кордони Запорозьких вольностей тут боронили козаки Підгірненського та Суходільського бекетів (прикордонних варт), подаючи знаки про навалу кримчаків через систему так званих хвигур - веж, на вершині яких запалювалися вогні. Опереткове відродження? По кількох десятиріччях будівництва «світлого майбутнього» майже вся історія була перероблена. Лишилися тільки поодинокі свідчення про козацьку минувшину краю. Зараз розпочато повернення до традицій минулого. Цей рух торкнувся і козацтва. В Російській Федерації, на думку Саєнка, козацтво перебуває під пильним державним наглядом. Там відновлені Донське, Терське, Оренбурзьке, Забайкальське, Сибірське, Уральське, Астраханське, Амурське та Усурійське козацтва. Теперішня влада прагне мати «особое военно-служилое сословие». Поза межами РФ відродилося Донське козацтво в Україні в Семиріченське в Казахстані та Киргизії. «Відродилося» навіть те, чого не існувало взагалі. Казна-звідки взялося «придністровське козацтво» у Молдові, «кримське козацтво» в Україні та навіть «абхазьке козацтво». - На цьому тлі за відродження Українського козацтва в Росії - анітелень. Хоча в межах РФ опинилася більша частина Острогозького Слобідського козацького полку разом із його полковим містом, частина земель ще трьох Слобідських полків, частина вольностей колишньої Кальміуської паланки та більша частина Стародубського Гетьманського козацького полку разом із його полковим містом (наразі це західна частина Брянщини, яка входила у склад Чернігівської губернії аж до 1919 року). Українське козацтво і зараз небажане для російських «демократів», як було колись небажане російському царату, - розповідає автор книги. Що ж до Кубані, то, за словами Саєнка, відродження козацтва тут також вибіркове. Воно не торкнулося тієї частини козацтва, яка чинила найбільший опір сталінській директиві 1932 року про знищення української культури на Кубані. Тоді на російську мову було переведено українські часописи, діловодство у державних установах (до того воно велося українською), 746 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів і 2 педагогічні інститути (у Краснодарі та у станиці Полтавській). До речі, цю станицю перейменували - тепер вона зветься Красноармійська, а колишня станиця Уманська стала Ленінградською. Непокірних козаків страчували, ув'язнювали, засилали до Сибіру та Казахстану. А в 1932-33 роках Москва влаштувала на Кубані такий же жахливий Голодомор, як і в Україні. - В нашій країні відродження козацтва здійснюється за невтручання держави, на аматорському рівні, випадковими людьми. Крім спроб утворити військово-патріотичні організації є ще такі дивні опереткові прояви, коли чоловіки, що дослужилися до офіцерських чинів, проголошують себе генерал-полковниками козацьких військ. Вони шиють собі чудернацькі однострої з імперськими лампасами та надягають кашкети чинного генералітету Збройних сил України. А члени деяких нібито українських козацьких товариств розмовляють лише російською мовою, шанують тільки російські традиції, орієнтуються винятково на Москву, обіцяючи до останньої краплі крові захищати... Московський патріархат, - дивується краєзнавець. Цариці до Луганщини не їздили За словами Саєнка, на Луганщині до всіх негараздів додається ще й таке перекручення історії - мовляв, у нашому краї завжди було лише Дике Поле, голий степ, і історія краю почалася від «матушки Єкатерини». Навіть стародавню тюркську назву річки Айдар (Біла річка) дехто пояснює таким чином: начебто під час мандрівки цариці Катерини луганскими землями ій піднесли щойно зловлену в річці велику рибину, а «матушка» захоплено вигукнула: «Ай, дар!». Насправді ж ця назва існувала за кілька сторіч до народження Катерини ІІ, і, окрім того, цариця жодного разу на теренах Луганщини не була. - Ще один парадокс. Історики стверджують, що 1782 року село Іванівська Лука біля річки Айдару (Новопсковський район) було назване Булавинівкою на честь повстанця Кіндрата Булавіна. Тобто за часів правління тої ж таки Катерини ІІ, яка вважала себе спадкоємицею Петра І і всіляко його прославляла, в назві села вшанували пам'ять того, хто «встромив ножа у спину» Петрові під час війни зі Швецією? - запитує пан Ігор. У 1995 році луганська міська влада урочисто святкувала 200-річчя від часу заснування Луганська. В той же час відомо, що зимівник запорозьких козаків Кам'яний Брід, який дав початок обласному центру, у документах згадується уже в 1740 році. З часом цей зимівник перетворився на велике й багате село, яке мало свою церкву на честь святих Петра і Павла в 1761 році, а 1811 року навіть отримало власний герб. 14 листопада 1795 року цариця Катерина ІІ видала наказ про заснування біля села Кам'яний Брід гарматного заводу. Згодом біля заводу утворилося селище Луганський Завод, а в 1882 році Кам'яний Брід і Луганський Завод об'єдналися в один населений пункт, який отримав назву Луганськ і став центром Слов'яносербського повіту Єкатеринославської губернії. - А чого вартий герб Луганська, затверджений Луганською міською радою у 1992 році! Це, власне, є відновлений герб міста часів Російської імперії, затверджений 22 квітня 1903 року царем Миколою ІІ. На ньому досі збереглися 9 зірочок та літера «Є». Ця літера вказує на належність міста до Єкатеринославської губернії, а кількість зірочок вказує на кількість повітів цієї губернії. До речі, на гербі міста Дніпропетровськ, яке колись було Єкатеринославом, літери «Є» немає, так що луганський герб - це показник історичного невігластва влади. А ще на гербі зображено домну, наче символ досягнень Луганщини. Але ж місцева залізна руда, всупереч надії Катерини, виявилася непридатною для металургійного виробництва, бо містила в собі лише 40% заліза. Тому всі гармати та боєприпаси на Луганському заводі вироблялися з чавуну, привезеному з уральських заводів. Тобто на гербі міста відображено домну, яка ніколи не працювала, і знак зниклої адміністративної одиниці. «Курінний індіанець» - Я не знаю, як зараз викладають історію краю в школі - напевне, розповідають тільки про «матушку Катерину» та «Молоду гвардію», - знизує плечима Саєнко. - Своїм дітям я розповідав, як воно все було насправді. Але дуже хотів би, щоб ця ситуація змінилася. Чим більше люди знатимуть про своє корені, про своє історичне минуле, тим краще, тому що відродження народу починається саме з відновлення пам'яті. Зараз пригадую - коли ми грали в індіанців - я завжди був добрим ковбоєм - найвойовничішим індіанцем був хлопець на прізвище Курінний. Тоді ми не знали походження цього прізвища, думали, щось із курми пов'язане. А тепер розумію - це ж справжнє козацьке прізвище!
http://polemika.com.ua/article-72095.html#title 
http://www.ex.ua/view/6159431 -Лаврів. Історія Південно-східної України.Лв.1992 формат - djvu об`єм - 10,3 мб
Україна - це особистості, які формують обличчя її історії.
"Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать.
І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать",
- ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці Лариси Петрівни Косач-Квітки - Лесі Українки.
[ Читати далі ]
