Вона не підозрювала, що йдеться про початок "комбинации по использованию втемную жены руководителя бюро Провода ОУН Шухевича Р.Й."   У досьє на Романа Шухевича, підготовленому чекістами в березні 1947 року, у розділі родинні зв'язки читаємо: "Батько Шухевича - Шухевич Йосип Володимирович, 65 років. За професією адвокат мешкає у Львові по вул. Косанерській 18-а, паралізований, інвалід - лежить у ліжку. Мати - Шухевич Євгенія Іванівна 1883 року народження, мешкала у Львові на вулиці Косанерській 18-а, заарештована УМГБ Львівської області 5 липня 1946 року, засуджена і етапована до місця відбуття вироку суду в місто Актюбінськ. Брат - Шухевич Юрій Йосипович, 1900 року народження, інженер, вбитий в 1941 році при відході частин Червоної армії. Сестра - Шухевич Наталія Йосипівна, 1923 року народження, заарештована і засуджена, знаходиться у віддалених місцях Радянського Союзу. Дружина Шухевича Р. Й. – Шухевич-Березинська Наталія Романівна, 1910 року народження, заарештована УМГБ Львівської області. Діти: син Юрій 13 років і донька Марія 6 років, утримуються в Рудгенківському дитприймальнику Сталінської області". До повної картини того, як розправилася "гуманна" радянська влада з родиною Шухевичів, слід ще додати арешт і засудження на п'ять років таборів його тещі, Осипи Березинської, якій на той час було 64 роки. Тож нерепресованим залишиться тільки паралізований батько. Якщо іншим членам родини влада просто мстилася, то Наталію Шухевич, яка мала контакт із чоловіком до арешту, чекісти розглядали як можливість піймати самого "Вовка" – таким псевдонімом в документах спецслужба назвала командира УПА. Але слідство, яке тривало півтора роки, не дало жодної корисної інформації. Його підсумком став обвинувальний висновок від 31 грудня 1946 року, де стверджувалося, що Наталія Шухевич "будучи дружиною визначного керівника ОУН - члена головного проводу і керівника ОУН-УПА в областях Західної України в даний час, мала з чоловіком тісний зв'язок до моменту арешту органами Радянської влади, а саме: проживаючи з дітьми і матір'ю знаходилася на утриманні чоловіка, отримувала від нього матеріальну допомогу, грошима, продуктами харчування через спеціальних зв'язкових-кур'єрів, що прибували до неї від Шухевича Романа". Виключно таких звинувачень було замало, тому слідчий додав Наталії ще й членство в ОУН і в результаті запропонував як покарання 10 років таборів. 4 січня 1947 року особлива нарада при МҐБ ухвалила вирок: "Шухевич-Березинську Наталію Романівну як соціально-небезпечний елемент вислати в Кокчетавську область терміном на 5 років".  

9 марта 2008 года исполнилось 100 лет со дня рождения организатора и командующего Украинской повстанческой армией (УПА) Тараса Бульбы-Боровца. Эта дата в Украине осталась практически незамеченной. Родился Боровец в селе Быстрычи Костопольского уезда на Волыни, теперь это Березновский район Ровенской области. В детстве ему дали прозвище Тарас Бульба, и будущий творец УПА, прочитав повесть Николая Гоголя "Тарас Бульба", начал гордиться своим именем.

Наверное, и теперь многим неугоден тот факт, что УПА была создана не в октябре 1942 года, а значительно раньше, и основал ее Тарас Бульба, согласно приказу президента УНР в экзиле Андрея Ливицкого от 20 июня 1940 года.

Борьба за УПА. Мало кому известно, что в марте 1943 года сложилась ситуация, когда действовали две УПА. Кроме существовавшей под командованием Бульбы-Боровца, появилась новая — так называемая бандеровская УПА (до 15 марта — военные отделы ОУН). Именно тогда в Главную команду УПА атамана Бульбы-Боровца прибыли представители Степана Бандеры и Николая Лебедя с предложениями не признавать правительства УНР, а подчиняться Проводу ОУН Бандеры. Воинские подразделения ОУН должны были войти в состав бульбовской УПА, которая обязалась иметь партийных комиссаров, насильственным образом мобилизовать в свои ряды молодежь, очистить украинские земли от польского населения. Из восьми предложенных пунктов штаб Бульбы-Боровца согласился только с одним — с включением в ряды УПА воинских подразделений бандеровцев, которые воевали бы под единым названием УПА и которыми бы руководил общий штаб. Группа Бандеры—Лебедя, поняв, что бульбовские войска невозможно поставить под партийный контроль ОУН, переименовала свои воинские подразделения в… УПА. К этим недоразумениям добавилась и волынская резня. Всем виновным и невинным польским крестьянам, живущим в Западной Украине, ОУН вынесла смертный приговор. "В одну ночь лебедевцы казнят огнем и мечом польское село. Днем немцы с польской полицией за это наказывают пять украинских сел... На другую ночь большевики с поляками жгут за это еще пять украинских сел и достреливают в лесах уцелевших беглецов", — вспоминал Бульба-Боровец после войны... Чтобы отличаться от новосозданной УПА, претворяющей в жизнь замыслы Лебедя, 20 июля 1943 года УПА Бульбы-Боровца меняет свое название. С тех пор она стала именоваться Украинской народной революционной армией (УНРА).

Братская кровь. Руководство УНРА считало преступлением действия бандеровцев и по этому поводу приняло соответствующее обращение. Из-за этого обращения атаману Бульбе-Боровцу и его штабу Лебедь заочно огласил смертный приговор. Таким образом, среди украинских военных группировок началась малоизвестная гражданская война. К сожалению, украинские патриоты, в частности бандеровцы, начали называть УНРА "бандой", а командование — "агентами" Берлина, Лондона и… даже Москвы. Не одна сотня бульбовцев погибла от рук бандеровцев.

http://telegrafua.com

«Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну»? Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора мільйона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера чи може інший провід? Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як «путярами» та «сокірниками»... Влада, яка мордувала гірше від Гештапо або НКВД?»

Авторство этих слов принадлежит Тарасу Бульбе-Боровцу («Оборона України», сентябрь 1943 г.). Что ж, вполне достойная эпитафия Степану Бандере.

1 частина.

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети.                                                                            А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський,     С. Дричик, В. Зварич,П.Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «…невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна,  Чикаго,, Лос – Анджелеса.  У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку..Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

2 частина. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці,спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1].Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант на півметра підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат". На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

3 частина.

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

26 грудня 2008 року СБУпередала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії ВОВ»1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

До 60-ї річниці загибелі патріота, воїна, митця. Донедавна його ім'я було викреслене з історії українського мистецтва. Тоталітарний режим робив усе для того, щоб назавжди стерти з пам'яті нащадків людину, чий олівець та різець стали зброєю, оберненою проти нього. Адже для режиму вони виявилися небезпечнiшими, ніж автомат чи граната. Тож лише нещодавно ім'я Ніла Хасевича знову засяяло всіма гранями його природного дару.       У безкомпромісній  боротьбі за визволення України цей талант загинув як герой провівши десять років у підпіллі, в одному з останніх бункерів УПА. До цього часу ніхто не знає, де твоя  могила, пане художнику, аби  прийти, згадати тебе добрим словом, покласти квіти.  Є тільки хрест у полі, груша та криниця, котрі пам'ятають твою смерть і нагадують нам про чиюсь чорну зраду...     На початку війни Ніл Хасевич деякий часпрацював як художник-графік у рівненській газеті «Волинь», яку редагуваввідомий письменник Улас Самчук. А ще виступав мировим суддею у райцентрі Деражне. Проте, як тільки переконався, що німцям, як і більшовикам, самостійна Україна не потрібна, що вони дбають тільки про свої окупаційні інтереси, став до лав Української Повстанської Армії. Він став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) — командира УПА-«Північ».  Як член крайової референтури пропаганди Ніл Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», випускав різні брошури, листівки. У 1943—44 роках художник виконав знаменитий цикл «Волинь у боротьбі», присвячений героїці повстанського руху. Вміщував графічні карикатури у підпільному гумористичному виданні «Український перець», створював композиції плакатно-агітаційного характеру — «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!». Ці плакати були надзвичайно популярними серед повстанців. Якось Ніл Хасевич сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя — різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва». Поміж іншого Хасевич робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт та екзекуцій місцевого населення, щоб залишити нащадкам пам'ять про злодіяння ворогів. Роботи, виконані в надзвичайно важких умовах, стали основою альбому художника «Графіка у бункерах УПА», що був виданий у 1952 році у Філадельфії. Не менш важливою ділянкою роботи НілаХасевича була розробка ескізів орденів та медалей, інших нагород УПА, а ще паперових грошей — бофонів.   Плакати, летючки, гасла, що з'являлисяз-під руки Зота, Бея, Старого (псевдоніми Ніла Хасевича), не давали спокою радянськійвладі. Самого Хасевича безуспішно шукали, але не знаходили слідів до 1952 року— «людину-невидимку»  добре сховали побратими. З Москви в усі управлінняКДБ західних областей України  булирозіслані фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рукенкаведистів. Мабуть, надто сильно він дошкуляв, якщо з самої Москви буловіддано наказ знайти й знешкодити його автора. Керівником операції призначили тоді капітана Бориса Стекляра.  Який , доречі, і нині мешкає в Рівному. Врешті, після низки допитів, арештів,аналітичних напрацювань було виявлено місце перебування Ніла Хасевича — криївку на хуторі за кілометр від села Сухівці, що неподалік селища Клевань. У криївці їх цікавив лише один повстанець — Хасевич.    Звернімося до нарису «Прийшов із війни лейтенант»: «Операцію із захоплення Зота капітан Стекляр призначив на 4 березня 1952 року... «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення... Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду... Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух... Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід». Ніхто не вийшов... Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги — це був Зот. У руці бандит стискав автомат»...Сам Ніл Хасевич, за бажання, звичайно, міг би перебратися на Захід. І там би не пропав зі своїм великим талантом художника. Однак, він вибрав собі іншу долю. У Великобританії опубліковано один з останніх листів Хасевича: «Росіяни знають, хто криється під псевдонімом Бей-Зота, але мої співвітчизники,  селяни, не знають.  Але, як довго буде залишатися у мене хоча б одна краплина (іскра) мого життя, я битимусь із ворогами свого народу... Я, каліка, воюю з ними в той час, коли багато і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба можлива. Я хочу, щоб весь світ знав, що боротьба можлива і що українці борються».       Хоча Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників, його боротьба підносила бойовий дух повстанців, кликала до звитяги. «Мені було відомо, що провід нашої організації його дуже беріг, — згадує Степан Мудрик. —  Причина того — він був надзвичайно талановитим митцем і, крім того, мав розвинутий політичний розум. А ще Хасевич не належав до людей, що мають якийсь догматично-ідеологічний профіль. Він мав профіль українця-самостійника».

  Олесь Забудько    

Радянські джерела переконують, що УПА таки воювала проти гітлерівців

У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року, де повстанці проголосили Колківську республіку. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єд­нань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому — потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі — УШПР). Невже радянські партизани “брешуть”? Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні. Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців». Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить — это очень простая вещь… Националисты — наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай». Свідчення німецьких документів А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне — Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь — Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях — Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець — діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання». Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: «УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж». Колківська республіка У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами. До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки — Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода — радянські партизани, і від річки Стоход на Захід — повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, — якась біла пляма на карті Полісся». «Суперсекретний» документ російських спецслужб Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.  До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму — командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в'язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.  Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов'язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. — Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц. Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці — не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці — не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). — Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, — писалося в одному зі звітів СД. — Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів… Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація». До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади. Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати. Співпраця УПА і партизанів Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти — не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу — б’ють гітлерівців. Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій. Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин — Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. — Авт.). Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога — німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією. Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики. Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете». Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, що його з’єднання також підписувало мирні домовленості. З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності. …Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі — у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами. Володимир Гінда, історик

Народний оглядач

Текст статті викладено російською мовою для того щоб зрозуміли ті хто отримав найбільший переляк від совкової людиноненависницької пропаганди.

Сотрудник СБУ:  Мы ездили в Израиль увидеть досье против Шухевича – а его просто не существует

Владимир Вятрович сотрудник Института национальной памяти, советник главы СБУ, исследователь истории Украинской повстанческой армии и биографии главнокомандующего УПА, Героя Украины Романа Шухевича ответил на вопросы УНИАН.

И СМЕШНО, И СТРАШНО, КОГДА ВИЦЕ-ПРЕМЬЕР ПО ГУМАНИТАРНЫМ ВОПРОСАМ РАСПРОСТРАНЯЕТ ДЕЗИНФОРМАЦИЮ Когда в прошлом году отмечалось столетие со дня рождения Романа Шухевича, гуманитарный вице-премьер правительства Януковича Дмитрий Табачник заявил, что он к такому празднованию относится с отвращением. Процитирую почти дословно: “Это каким же надо быть специальным капитаном, чтобы его привозили к Гитлеру и он получал из его рук орден...” Меня удивляет как историка, что мой коллега, доктор исторических наук, оперирует баснями о том, что Шухевич был награжден железным крестом. Есть опубликованные списки всех награжденных железным крестом: можно зайти в Интернет и посмотреть, что среди награжденных нет Шухевича. Сопутствующей этой является басня о том, что якобы крест вручал ему Гитлер. Это и смешно, и страшно слушать, когда государственный чиновник такого уровня, как вице-премьер по гуманитарным вопросам, позволяет себе распространять такую дезинформацию. За такие вещи он как чиновник должен был бы отвечать, а как историк – считаться совершенно скомпрометированным. Потому что ни одного исторического основания для этого утверждения нет.  Столетний юбилей нужно было отмечать. Шухевич – одна из ключевых фигур двадцатого века. В других странах таких героев было сотни, и именно они являются ориентирами для нации. Украинцы имеют право называть героями тех, кто воевал за свободу своей страны. Романа Шухевича упрекают: у него, мол, на руках кровь, но главное задание военного – воевать... В 40-50-ые годы ХХ века поставить на повестку дня вопрос о создании Украинского государства можно было только путем вооруженной борьбы. Никто не собирался слушать украинцев в парламентах и предоставлять им права, единственным способом привлечь к себе внимание было вооруженное восстание. Можно сказать что, выбирая между двумя режимами – советским и немецким, Шухевич избрал тот, который обещал независимость Украине? Роман Шухевич сотрудничал с немцами, я имею в виду именно создание легиона «Нахтигаль» зимой в 1941 году, а также в 1942 году, когда после расформирования «Нахтигаля» был создан батальон «Шуцманшафт 201». Украинское освободительное движение, которое ставило себе целью создание независимого Украинского государства, имело право выбирать союзников. Тем союзником была избрана Германия. Почему? Потому что это была единственная сила, которая претендовала на пересмотр геополитических условий, которые существовали в Европе на то время. Это было четко антисоветское движение, а на тот момент Украина была оккупирована советской властью. Однако после 30 июня 1941 года, когда немцы не приняли Акт возобновления независимости Украины и создание правительства Стецко, когда начались репрессии против руководства Организации украинских националистов, то ОУН переходит на антинемецкие рельсы. С началом 1943 года Роман Шухевич становится в ряды УПА и с оружием в руках борется против немцев. Вы как исследователь пытаетесь избегать каких-то страниц биографии Шухевича, которые в нашем сознании считаются грехом. Даже если Шухевич и сотрудничал с Абвером с 1939 года, как пишут в России, то что здесь крамольного? Руководство СССР тогда активно сотрудничало с Вермахтом, так почему Шухевич не мог сотрудничать с Абвером? Шухевич имел право как личность сотрудничать с разведкой. Нам важно не избегать этого момента, а оценивать цель, которую он ставил перед собой. Цель была единственная – создание вооруженной части, которая может впоследствии стать ядром украинской армии. Очень многие старшины «Нахтигаля» потом стали командирами УПА. И почему Франция и Британия имели право на протяжении 1938–1939 годов сотрудничать с Германией, почему Советский Союз имел право сотрудничать с Германией на протяжении 1939–1941 года? И почему украинцы по определению не имели права сотрудничать с немцами? Отмечу, что речь идет о периоде, когда немцы еще не успели показать своего звериного лица и воспринимались как освободители от советской власти. Когда Шухевич понял это, а также то, что немцы не выполнили договоренностей, он начал воевать с ними. ОУН–УПА — это та сила, которая отважилась бросить вызов обоим тоталитаризмам: и немецкому, и советскому. Даже Черчилль пошел на компромисс с одним злом, чтобы побороть второе. И уже 1946 году он понял, что они, уничтожив одного монстра, утвердили другого. Почему Шухевич, осознав, что немцы обманули его и что верхушка ОУН арестована, сразу не повернул оружие против немцев? Давайте говорить о реальных вещах. Роман Шухевич вел за собой семьсот воинов, а Вермахт имел на то время близко полумиллиона. Повернуть в 1941 году оружие откровенно против Вермахта и сказать: теперь мы как военные формирования «Роланд» и «Нахтигаль» воюем против Вермахта, – значило быть уничтоженным на месте. Они подали петицию командованию Вермахта о том, что бойцы прекращают выполнять приказы. Германия же не захотела, чтобы украинцы начали играть роль независимого политического фактора, после этого ребят из «Нахтигаля» отправили в лагеря переподготовки, где они фактически находились в статусе пленных, которых в каждый момент могли расстрелять. До конца 1942 года воины имели подписанный контракт, который обязывал их оставаться в рядах батальону «Шуцманшафт». Когда контракт закончился, эти люди заявили: мы больше с вами служить не будем. Многим из них это стоило жизни. Шухевича тогда повезли во Львов, и он, понимая, что его ожидает, сбежал из-под стражи. После этого Шухевич во время оккупации Украины Германией (в 1943–1944 годах) возглавлял УПА, главным фронтом которой была вооруженная борьба против немцев. Есть тысячи документов, которые это подтверждают. Когда мы начинаем говорить с российской стороной об этом языком документов, то дискуссии прекращаются. Все, что говорит российская сторона и пророссийские силы в Украине, опирается лишь на стереотипы советской эпохи. Утверждают, что после 1942 года, Шухевич воевал против белорусских партизан и поляков. Батальон «Шуцманшафт», где были бывшие представители «Нахтигаля», в том числе Роман Шухевич, прекратил свою деятельность в конце 1942 года. После этого большинство ребят влились в Украинскую повстанческую армию. А вот были ли советские партизаны в 1942 году в Беларуси? Василий Быков пишет, что были... Василий Быков – писатель. Посмотрите документы. Документы говорят, что то были специальные диверсионные группы, созданные под руководством НКВД, которые засылались в немецкий тыл для проведения антифашистских действий. Называть их партизанами тяжело, потому что партизаны – это сопротивление, организованное местным населением. МЫ ЕЗДИЛИ В ИЗРАИЛЬ УВИДЕТЬ “ДОСЬЕ” ПРОТИВ ШУХЕВИЧА, А ЕГО ПРОСТО НЕ СУЩЕСТВУЕТ В этом году во время визита в Израиль нашего Президента сотрудник мемориального комплекса Яд-Вашем сказал, что Шухевич уничтожал евреев. Потом, после правительственной поездки в Израиль, появилось опровержение – что якобы в архивах Израиля ничего компрометирующего нет. Не могли ли западные сторонники демократии ради поддержки Ющенко попросить Израиль не обнародовать настоящие документы относительно Шухевича? Нет... Скорее можно допустить, что на кое-кого в Израиле, в частности на сотрудника мемориального комплекса Яд-Вашем Йосифа Лапида, повлияли российские представители, сторонники гипотезы о «бандах УПА», и в результате всплыло “досье на Шухевича”, которое вроде бы содержит документы, которые доказывают его участие в антиеврейских акциях (о наличии такого “досье” сотрудник мемориала заявил Президенту Украины во время его визита в Израиль. – Авт.). Мы, то есть правительственная делегация приезжали специально в Израиль ознакомиться с этим “досье” и встретиться с человеком, который имел смелость сказать Президенту Ющенко о “документах”. Однако Йосиф Лапид, к сожалению, не явился не встречу. Я хотел пообщаться с ним, мне было крайне интересно посмотреть документы... Почему это не было сделано? Ни документов, ни господина Лапида... В Израиле почему-то доминируют абсолютно советские стереотипы. Нам передали два советских документа КГБ, но мы предоставили четкие материалы – инструкции, как создавались такие “документы”. А создавались они уже через десятки лет после самих событий... Написана ли исторически выверенная биография Шухевича? Нет... Не создано научной базы для исследования истории Украины двадцатого века. У нас нет единой концепции новейшей истории Украины. Вместо этого есть эклектика между советской концепцией и новыми национальными веяниями. До последних лет политическую власть в Украине представляли воспитанники советского режима, они и формировали запрос на историографию эклектического характера. Эта ситуация частично изменилась с приходом Ющенко: некоторые изменения происходят, но очень медленно. Историческая наука сейчас также во многом представлена людьми, которые писали оды Сталину и формировали советскую историческую память. И сейчас им очень тяжело признать: то, что они писали на протяжении всей жизни, – ничего не стоит. РОССИЯ БОИТСЯ ПРОИГРАТЬ ИНФОРМАЦИОННУЮ ВОЙНУ, ПОТОМУ ЧТО СРАЗУ СТАНЕТ ПОНЯТНОЙ ЕЕ РОЛЬ В ИСТОРИИ УКРАИНЫ Почему российский Интернет завален рассказами о том, что Шухевич устраивал погромы, и нет аналогичных страниц с альтернативной информацией? Историческая память – это арена информационной войны. А эта война – одна из основ российской политики. Она заключается в том, что Украина не имеет права на независимый взгляд на свою историю. Россия ведет против нас информационную войну потому, что в случае поражения будет понятна роль России в нашей истории. Будет понятно, что Россия несла в Украину колониализм. И это очень ослабит возможности влияния России на нашу современную политику. Можете ли как историк ответственно сказать: Шухевич не совершал еврейских погромов? Да. Так же Вы можете сказать, что Шухевич не убивал мирное население, белорусов и поляков? Очень интересный вопрос относительно мирного населения в партизанской войне... Если говорить о регулярной войне, непартизанской, то боец от бойца отличается униформой. Считать ли мирным населением поляков или белорусов, которые днем работают как обычные крестьяне, а вечером вооружаются и нападают на село, независимо, кто это – поляки или украинцы? С автоматом — он воин, с сапой – мирное население. Когда его в стычке убивают, то он мирное или немирное население? История борьбы УПА против немцев может стать мощным антитезисом сегодняшнему лозунгу “о реабилитации гитлеровских “пособников”. О борьбе УПА против немцев есть пять или шесть томов сборников материалов, изданных в Украине. Первые командиры УПА, которые их создавали, погибли в боях против немцев. Есть четырехтомное издание Косика, профессора Сорбонны, который работал в немецких архивах, опубликовал четыре тома документов, которые говорят о том, как УПА воевала против немцев. Есть отчеты советских историков, изданные у нас, где написано: “Однозначно установлено, что националисты бьют немцев”. Это же есть и в научных работах советских историографов. Шухевичу приписывают фразу: «Те, кто безоговорочно приняли советскую власть, должны быть уничтожены». Покажите источник... Бандере приписывают слова: «Наша власть должна быть страшной». И замалчивают продолжение этой же фразы: “Власть должна быть страшной по отношению к нашим врагам» и так далее... Есть еще “знаменитый” тезис, что УПА осуждена Нюрнбергским процессом... Возьмите любое издание материалов Нюрнбергского процесса, и если вы найдете там аббревиатуру УПА, то я лично подарю вам приз. Еще россияне утверждают, что УПА после 1942 года – это “проект Абвера”... Ну это просто абсурд! “Проект Абвера”, придуманный для борьбы с Вермахтом? А почему же немцы сами писали о себе, что они борются против УПА? Города Мизоч, Высоцке и Колки были освобождены от немцев, там создавались повстанческие республики. Не советую глотать то, что готовит советская пропаганда. Мне кажется, что мы слабее в этой информационной войне, потому что у нас Шухевичем занимается один историк, да еще и связанный с СБУ... Ну, во-первых, не один историк. А во-вторых, я работаю в СБУ с 9 января этого года, а тематикой УПА занимаюсь свыше десяти лет. Есть закон Украины о национальной безопасности, согласно с которым распространение заведомо неправдивой информации, которая дестабилизирует ситуацию в Украине, является одной из угроз национальной безопасности. А что делается сейчас? На дезинформации об УПА расшатывается ситуация в Украине. Специально нагнетается противостояние, которое базируется на лжи. Кроме того, я пошел в СБУ, потому что архив этой службы является наибольшим хранилищем материалов об ОУН–УПА. И эти материалы должны “работать”, настоящими документами мы должны опровергнуть все стереотипы относительно ОУН–УПА.

Разговаривала Маша Мищенко

http://www.unian.net/rus/news/242921-sotrudnik-sbu-myi-ezdili-v-izrail-uvidet-dose-protiv-shuhevicha-a-ego-prosto-ne-suschestvuet.html 

Вони йшли на смерть, не очікуючи пільг та пенсій. Вони йшли, щоб віддати своє життя трішки раніше, аніж чужинці заберуть його у їхніх матерів чи сестер. Десятки років потому цілі інститути наполегливо працювали над образом українського повстанця, послідовно перетворюючи його на подобу людожерської потвори. Свідки, очевидці подій, історики - проти брехні радянської та німецької пропагандистських машин у першій частині документального фільму - «УПА. Тактика боротьби»

Рекомендую  Українцям чудовий файлообмінник, наберіть в пошуковику  "УПА" ... й отримайте ковток свіжого повітря без проблем торентом викачуючи чудові українські фільми.

http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=2776      -першоджерело українського в інтернеті

http://ukr-film.ucoz.ua/news/top_filmi_vid_sajtu/2012-01-12-138        -фільмотека українця