знаєш, якщо не зараз то назначений час через дві години, можеш проспати. Ти займаєш себе якимось ділом до тієї години , а точніше, хвилини. Ти робиш , в тебе виходить, захопившись ти не помічаєш , що твій запланований момент втрачено, ти просто,його пропустив . Ті декілька секунд. Їх не повернути.
Шкода...
Я налила собі чаю, стала у вікна: автобуси різних маршрутів мчали по нічній мокрій дорозі. В них не було тебе. Я знов ,як тоді, прогавила «секунди з тобою». Хоча,хто зна, може й ні. Допиваючи другу чашку чаю, підраховую усі можливі варіанти,подумала, що може й встигла побачити той самий, в якому пронісся ти. Мабуть, ти й не глянув на моє запалене в густій темряві вікно, як знак того,що я з тобою.Так само не озирнувся на нього, як не озираєшся на мене, коли ми розходимось. Все це не є важливим, поки є невідомим. Але надія на те, що я встигла є! Навіть не надія, а видумка.
От я і подумала, що не дарма у четвертій , не дарма у вікна одна. Я думками про тебе ще жива! Гіркота шкоди змінилась на солодкий присмак надії. Який чудовий в мене вийшов ранок. Який смачний цей зелений чай.Я така щаслива!
Обійми ніжні… Стан гнучкий -
Твій нотний стан напружений, бринить…
На ньому ноти я виписую ретельно,
Акорди, паузи, форшлаги і морденти…
Скрипковий ключ – як заголовок;
Вигнувся, КЛЮЧ ДО МЕЛОДІЇ,
Очікує…Ще мить – звучить!
Мій неповторний твір,
Мій інструмент тендітний…
17.12.2010
© Stepans’ka Marina (SMG)
З-пiд снiгу пролiсок голiвку показав -
Листочки-руки вiн до сонця протягнув,
А я повторю те, що сотню раз казав:
Що я тебе кохаю, лиш тебе одну.
Нехай розлука мiцно стала помiж нас, Та я зруйную цю невидиму стiну I, нiби пролiсок, пiднiмусь в котрий раз, Бо я тебе кохаю, лиш тебе одну.
***************************
Чому?..- не осягнути думкою.
Чому кохає жінку чоловік?
Єдиним поглядом обійнявши, лише у вічі зазирнувши, Він обирає її своїм серцем. НАЗАВЖДИ. Він стає маленьким, наївним хлопчиком, який посміхається, коли вона радіє, стежить за її поглядом, щоб насолоджуватись та купатись в очах КОХАНОЇ. Він ображається, відчуває себе загнаним в глухий кут, не може второпати, чи над ним насміхаються, чи намагаються пошити в дурні… зовсім по-дитячому, адже його обранка раптом чинить щось таке, чого він аж ніяк не розуміє, і її жіночі нелогічні, нерідко підсвідомо-інтуїтивні, і напевне, дещо примхливі вчинки, забаганки, химери суперечать його чоловічій логіці.
***************************
Чоловік – сівач. Його призначення, його місія - засівати. Він має обробити свою обрану земельку і засіяти, і доглянути її. Себто чоловік створює такі умови, щоб його обраниця, ЖІНКА, родила йому. Вона запорука його доброго врожаю, його надія на продовження СЕБЕ у майбутньому. Отож, чоловік упадає біля неї, пестить тіло пучками, викохує та оберігає, насолоджує її, щоб вона відгукнулась, відчула всю ЛЮБОВ та ТУРБОТУ, віддалась і відкрилась своєю глибиною, насолодила ЙОГО радістю єднання з її найтаємничішою таїною… Так землероб любить, розпушує земельку та розбиває кожну грудку, щоб зерно лягло в ласкавий, добрий, родючий грунт і дало врожай…
А земля буває суха чи глевка, болотяна чи кам’яниста, піщана чи заросла бур’янами… Не кожному доля дає м’яку, жирну, родючу та прихильну до сівача земельку, біля якої праця – що відпочинок!
Проте найвище почуття дає чоловікові сили і наснаги, і невтомно він ходить біля жінки, береже, милує, балує, лакомить, і кохає, викохує, кохається в ній…
І сівач упадає, виорює, удобрює, перебирає натруджено грудочки землі… І родиться очікуваний, випещений, найсолодший ПЛІД.
14.12.2010
© Stepans’ka Marina (SMG)
Де рій бджолиний, біля тину, Вербових китиць намистини, Де звив гніздо собі лелека, Поривом вітру, із далека, Наге та ніжне, як було, До нас, кохання принесло. Воно летіло і співало, У губи ніжно цілувало, До серця міцно пригортало І обіцяло.., обіцяло... Весняним цвітом все буяло, І те кохання зрад не знало, Допоки із міцних оков, На волю вибралась любов. -''Я на цім світі головніша, Я більш глибока, я щиріша, Я зріла...'' І розказати захотіла, Кого й коли вона любила. Відкрила серце й душу в полі, Там усього було доволі: Любов до моря, до родини, До гір високих і до Батьківщини, Та ніжно посміхнулося кохання: ''-Але любов не може бути рання, Коли весна і молодії люди, Вдихають запахи її на повні груди, І цілу ніч, до самого світання, В очах не згасне ніжне хвилювання, Коли єство затьмарює бажання, У нашім краї називається - кохання!
