хочу сюди!
 

Оксана

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 42-48 років

Замітки з міткою «авторські вірші»

Белоснежное облако



Серая птичка молчит, смотрит в небо,
Боль не унять.
Проще для птиц разломать клетку,
Сложнее понять…
Вот обрывается стрелка секундная,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пульс к горлу бьет.
Обернулся, с грусти своей в облако, —
В добрый путь… — полёт,
Покуда,
. . . . . . . . . . . . . . глаз тебя в небесах достаёт.
Некуда ему убежать, и скрыться чудом,
От любви, от тебя…
Река неба в глаза расплескалась, а
Что осталось в груди запекло…
В каждом,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . — Пока!
Смятённое небо, и степи переплелись
В каждой строке трав…
Мечутся облака, я прижался спиной к земле…
— Уйми рану в груди земля, боль поправ.
Ожидание, точкой малою,
Меж небес теплится…
Это, неслышная меж облаков, — Ты! —
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Песня моя,
Белоснежное облако.
Далеко то ты как, — А?
Что молчишь? — Немые замерли облака…
Серая птичка молчит, смотрит в небо,
Боль не унять.
Проще для птиц разломать клетку,
Сложнее понять…



лирика © 2023, Alex Sikorsky
иллюстрация © 2024, Alex Sikorsky

Хиро-Симе...



Вирусные атаки,
Газу — добавьте газу...
Мечутся Хира-симы,
Хлещут спирт, — Нага-сакэ.
Трети-я мировая...
Допьёшь спирт, —
В дребезги-бей,
На счастье... Наша жизнь.
Всё в осколки,
По указке сытой всё... власти.
Не грусти, лист кленовый,
Где от корня, вечно развилка...
Слева, — красно-багряный,
Справа — зелень в прожилках.
Палачи начистят всё зубы,
И болтать до блеска у теле...
Две недели, ещё...
Пролетели...
У порога осень и слякоть.
Так налей себе Хирасима,
Чокнись о стекло с Нагасаке...
А потом не чокаясь,
За тех... кто,
Не дожил до этой контратаки...
Вот налью кофейка,
Чтоб не спать, я...
Кока-колы как ускоритель,
Для кого Алжир и Ангола,
А кому вся жизнь отрезвитель.
И спадают листьев завесы,
Всё как есть,
На миру стоит голым.
И короли и невесты,
Мимо проносящийся город.
Радиация в моих мыслях,
Проникает в вашу столичность...
Я не яд, я голая совесть,
От того пою неприлично... е.
Если оборвусь, так струною,
Замолчу — ветры завоют.
Но держите кулачки
В пол распада,
Может обману вновь
Бабу с косою...
А коли моя песня осталась,
Даже если разобьётся пластинка,
Про себя играйте, про Нага...
Саке пейте отчаянно
Залпом...
Поминая мирный час,—
Не грустите.


© 2006

[ Читать дальше... ]


Незручнi люди



Такі невгамовні, не заспокоєні, та незручні люди,
Ми для них завжди, але іншими вже й не будемо.
Сірі часи як густий туман, вогкі і слизькі,
Задушливі та неочікувані до долі людини,
Вони люблять непоказну безликість.—
Вперту, мов бик у плуг, мовчазну тварину.
Але ти шукаєш справжні лиця і руки,
Що вгамують, мов животворні краплини.
Сильних не люблять — вони не зручні,
Ними не можна керувати і гратися.
Вони чують себе, знають, чого гідні
І не готові від цього відмовлятися.
Усередині них впевненості якоря,
Якими вони міцно тримаються за долю,
За бажання жити без зайвого "бруду"
І бути щасливими завжди і всюди,
Всупереч обставин, та навіть неволі...
Усередині у них коріння міцне і живе,
Яке не можна вирвати або зруйнувати,
Як не зруйнувати їх моральні принципи,
Почуття власної гідності і віру в себе.
Сильні здатні витримати будь-яку правду,
Удари долі, тортури зрадою та обмовою,
І шторм зі своїх емоційних вихорів поодинці,
Бо з серцем і умом, їх діла, мають єдину мову.
Для самовпевнених та брехливих лицемірів,
Вони не зручні, бо не завжди глухі, та сліпі,
Ті, що виявляє брехню, — лакмус та гіркота,
І замість солодощів на десерт, — коле око,
Правда та, що крізь брехню проростає.
Вони сумні наче тіні, але не бояться болю,
Тому що переживши війну у власному серці
І пройшовши через особисте пекло — вільні,
Навчилися перетворювати рани на мудрість
І насолоджуватися життям, розуміючи
Шо те, що є, — то і є твоє, а вони не всесильні,
І якщо люблять, то любимих роблять щасливими,
І якщо кидають, то лише тих, що зайвий тягар —
Більше не складають бажання витрачати сили.
Не зупиняючись, продовжують жити
Без зайвих кайданів… жити далі,
Зберігши в серці красу та ніжність.
Нехай навкруги неспокійно та метушня, —
Кінець, то лише початок наступного дня,
Неспокій, то налаштування душі на потужне, своє,
Що має міцне коріння, те що справжнє, твоє.
Тому, коли здається, що час добігає кінця,
Вільно і глибоко дихай, в бік відштовхнувши мерця.
Там, де так тужно над прірвою долі дощить,
Як моторчик доказів, серце впевнено тупотить...
А потім, ще і ще... І здається на мить,
Що воно одвічно живе... і не болить.
І тому разом з сонцем впевнено полум'яніє,
Струною єдиною з ним в ритмі життя бринить.
Лише надія виведе з полону всепожираючого горя,
Лише кохання змусить в часи скрути далі жити...

Гормони та метаболiзм



"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

Фiалки




Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.

Лютий



«ВЕЧІР»
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Що з сутінків полум'яніє.
.
Ліхтарі, незвичні на вулицях,
Мабуть відступила війна?
Але не сховати на обличчях
Слідів, що залишає вона.
.
Не вчасно завірюхи й хуртовини.
Йде сніг, але ніхто його не помічає,
Умкнулися усі у зведення новин.
Я теж тримаю кулачки за близьких,
Щоб всім зустрітись потім, після бійні,
Зима? — Нехай ніщо, нас не зупинить!
.
І час розтягнутий, мов день на цілий рік,
Все лине в прірву й нікого не помічає…
І лютий нескінчений настигає,
І знову мерзлий б’є весни поріг,
Але весни, ще в нас немає.
Червоний сніг лише, і чорний сніг…
Та кожен день гуде по неба краю.
.
Чи бачене таке, щоб взимку грім?
Щоб попіл падав, а не білий сніг...
З буйної впертості, по дурості, по злості —
Даремно, хай ніхто нам так не завадить?
Непроханих ми випровадимо за поріг,
Бо з ядом й ножами, ніхто не завітає в гості.
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Щось з сутінків полум'яніє...
.
*
.
«ЛЮТИЙ»
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
І страхів вже давно немає,
Лиш руди круговерть одна кружляє —
Лиш гар і дим, і не відроджує себе зоря,
Ти в темряву вже навмання стріляєш,
Бо схід закрила лицемірна пітьма... і йдуть,
Придивишся, а там людей немає...
Реве батіг і мелють жорна,
Від попілу, сніг білий — чорний...
Отруєна зневірою в людей, кривава й мерзла…
.
Така, як лютий, цілий рік, одна зима.
.
І страхи сплять, а демон бродить…
І навпіл рве тендітну людяну тканину,
Якби я міг, порвав би часу й світу пуповину…
Бо скільки душ вміщає прірва ця?
І за яку таку провину довічні зими?
І скільки ще, щоб досхочу
Нажерлася та клята пітьма,
Потрібно в її жорна напоїсти?
Щоб вже її поганицю рвало…
І накопивши карми злої короб повний,
Само себе згубило споконвічне зло…
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
*
.
© 2023 

De La Luna




Сидеть у реки, когда тает по каплям заката вино.
Прижаться спиной к граниту — оковам её серебра,
Глядеть в огоньки, на россыпь вечернюю звёзд,
И ждать когда свой рассвет начинает диво-луна.

Глаза призакрыв, бродить по дорогам звёзд,
Сползая за млечный путь на утлом моём челноке.
Давай мой челнок, плыви, злое время поправ...
И плыла Земля меж звёзд, со мною в тихой тоске.

Луна незаметно мой осветила скромный чертог,
И старую реку, бродя по волнам разливным серебром.
И я не отвечу, на странный далёкий вопрос, —
Куда вам идти? — Или плыть, от себя и к себе напролом...

                ~ @& ~

Para Anastasia, por su cumpleanos... con la luna.

Крым, море, восход...



Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…
В тихом лесу, далёко от моря качаются сосны,
Словно упругие мачты своими скрипя стволами…
Горы коварны, и под шагами их камни пугливы,
Крепкие ноги воздушной походкой к морю летят,
Тропка сбегает назад и теряется в разнотравье…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пусть так… сзади синева, и осыпи шумят в оврагах…
Высоко на холмах, коснулось соцветий трав
Солнце первым лучом, и те ароматом на ветру
Клонятся… купаются в медовых росах по утру…
Расправляя свои к небу пряные листья-руки-травы.
Хорошо на шелковой траве сидеть и глядеть,
Наблюдая восход, вдыхая красоту одними глазами.
А ветер треплет волосы твои и мои, утром свежо,
И с ветерком зябь, прокатит по встревоженной коже…
Ты, как трепетная лань… но оставим это «пока»
И возможно уже на века, а сейчас судьба легка…
И твой беззаботный, счастливый и сладкий смех
Разносит и повторяет горное эхо и гасят ветра,
А за ними смыкают время в едином порыве века...
Ты всегда хранила в своей груди яркое,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Горячее пламя…
Холодный ветерок, колышет пух на груди,
Птицы головы в тепло перьев своих вжали…
И ждут… ни звука – тихо, и настороженно…
Светает, всё что было уже давно у нас позади,
Только волны гальку у брега с шумом гоняют.
Камни холодные, мрачные без живительных вод,
Море слепая сила, когда в его глади смятение.
Пой, птица певчая, тихо пой, и солнце взойдёт,
Сметая уползающие прочь пугливые ночные тени…

p.s. * — на иллюстрации работа (Жан Жиро) Мёбиуса.

Angelorum

  
    "...Если только можно, Авва Отче,
       Чашу эту мимо пронеси."
       Борис Пастернак "Гамлет".

  (часть 1-я)

Ангелы. Трое уже протрубили,
И никто не смотрел, на то, что весна…
Мы не слышали, мы любили.
Плакала свечка в храме, за всех, одна.

Шумно. Мир вращает огни суеты,
И среди артналёта и боли,
Мне как чуда, хочется... тишины.
Детства и взрослых тёплой заботы.

Ангелы. Тише, это не мы... здесь,
Наш удел в этом краю беспечен,
За кого распят был Христос,
Если иконы по сей день не-мы-е?

Странно. Эти раны удел иных,
Но пекут в груди моей эти раны,
И моё за них сердце болит. Хочется
Глаза закрыть и забыться обманом.

Соли. На щеках детей ручьями
Англел утрёт им крепким сном...
Господи, Авва Отче, так много боли,
Что ты оставил для всех нас на потом?

А потом, ещё и ещё…

  *  *  *

[ Читать дальше... ]

Я - дрон

Я - дрон. Звичайний іграшковий "Мавік".
Був створений, щоб тішити людей.
Бо я є справжній профі у цій справі.
Прикольний. Миролюбний. Та проте...
Від часу московитської навали,
я вже не просто миролюбний "мав".
До мене хлопці міни прив'язали,
щоб я на орків міни ці скидав...
"Затарився", й літаю собі в небі...
Аж ось свинособаки унизу!
Мені і цілитися в них нема потреби,
бо їх, як гною - сотнями повзуть!
Дві мінки скинув - мінус десять вибздків.
Вмикаю камеру - гарнесенький пейзаж -
мокшанські руки, і мокшанські мізки,
лани встилають до крайнеба аж!..
Є в мене мрія - працювати в NASA!..
У космосі з "Фальконом" політать...
Але наказ - підсмажувати м'ясо,
що суне й суне з мордору до нас!..
Знов - ДРГ... Бац! ДРГ немає!
Вмикаю камеру - дванадцять штук! Прогрес!
Мабуть, мій "космос" трохи зачекає,
допоки я тут "карою з небес".
Сторінки:
1
2
4
попередня
наступна