Совесть срабатывает на уровне генетики, проявляясь в виде болезненного чувства несправедливости, имеющего две стадии – когда человек не делает это сам, и когда он, видя несправедливость, начинает бороться и пытается не допустить этого вне себя. 



Правду говорят, как дерево без корней высыхает, так и общество, теряя связь с предками, теряет и ориентиры в жизни, а «нация» теряет свой дух. Кто-то в этой потере «национальной самоидентичности» не видит вреда – современный мир предлагает мультикультурную среду. Но есть и те, кому отказываться от Родной КультУры, совесть не даёт, гложет изнутри. И, как оказывается, гложет многих.

[ Читать дальше ] 

Лорий Попов, 19 июня 2013

В статье приводится авторская точка зрения на вклад Николая Викторовича Левашова в современные представления об окружающей нас действительности. Автор статьи, Лорий Николаевич Попов, лично познакомился с Н.В.Левашовым ещё в 1989 году (см. «Зеркало моей души», т.1, гл.17). 



Светлой памяти Н.В. Левашова посвящается эта статья.

Прошёл год со дня гибели Николая Викторовича Левашова. Для того чтобы понять кем он был, обратим свой взор к античному и современному миру науки.

Человечество сейчас знает, что, существовали и существуют тайные знания, в которые посвящали избранных людей жрецы храмов. Эти знания связаны с эзотерикой, эзотерика – это высшее понимание наук. Среди таких посвящённых были выдающиеся люди, которые оставили свой неизгладимый след в истории. Э.Шюре назвал таких людей Великими Посвящёнными, к ним относятся: Будда, Рама, Гермес, Пифагор, Платон, Иисус и другие. Великие Посвящённые – это люди, которые были посвящены жрецами храмов в эзотерические знания, и обладали высоким уровнем генетического потенциала, который получен через эволюцию данного рода многих поколений и многих воплощений. Они обладали, благодаря этому, сверх способностями, например, могли перемещаться сознанием в прошлое и будущее. Такими способностями обладал и Н.В. Левашов, только его никто не посвящал в тайные знания. Он сам себя создал.

[ Читать дальше ]

Валерий Шамбаров, 14 июня 2013

Русь всегда была неизмеримо богаче и чище всей остальной Европы

Против Руси давно и долго велась информационная война. Враги безсовестно обманывали всех, приписывая великой Руси всё своё убожество и недостатки. Но зато, всё, что было хорошего на Руси, они беззастенчиво приписывали себе... 



Правда Руси. Русский блеск на фоне варварской Европы

Автор – Валерий Шамбаров

В нынешнем году мы с вами отмечаем 400-летие выхода России из страшного бедствия – Смуты, воцарения династии Романовых. Хотя ситуация складывается в некотором роде парадоксальная. Именно о начале династии, о первых Романовых на троне – Михаиле Фёдоровиче, Алексее Михайловиче, Фёдоре Алексеевиче и их эпохе большинство наших современников почти ничего не знает. Московская Русь представляется чем-то серым и неинтересным. Общее невежество, грязь, нищета, рабство. То ли дело за границей! Блестящая Франция, мудрая Англия, роскошная Италия, деловая и аккуратная Германия… Это сложившиеся стереотипы. Вроде бы, тут и спорить нечего. Например, популярный американский историк Роберт Масси без обиняков указывает о XVII столетии: «Культурная отсталость России была слишком очевидной». Очевидной, что уж тут говорить! Доказательств как будто не требуется. Но… в том-то и дело, что подобными стереотипами оперируют без доказательств! Если же рассматривать реальные факты, то вся «общепризнанная» картина расползается по швам.

[ Читать дальше ]

Александр Слободчиков, 06 июня 2013

Настоящей целью жизни Человека является постоянное самосовершенствование

Мы пока ещё очень многого не знаем. Мы не знаем, что умный человек отличается от РАзумного, «как небо и земля». Мы не знаем, что уровень развития Человек Разумного – это значительно более высокая ступень эволюции, чем наша... 



Все люди, живущие на земле, гордо именуют себя «Homo sapiens», что означает «Человек разумный». Мне бы хотелось сделать небольшое уточнение: как сообщил нам академик Николай Левашов, человек, рождаясь в этом мире, является только потенциально разумным существом, и в процессе развития может стать разумным, а может и не стать. Оглянувшись вокруг, можно заметить, что в реальности разумных как раз-то и немного, есть очень умные, просто умные, есть глупые и совсем глупые, есть невежественные и откровенные дебилы, в общем, все люди – разные.

[ Читать дальше ]

 

Наших детей стали дебилизировать с самого раннего возраста. В ход идет и уничтожение образования, и подмена ценностей, спаивание, растление.

Пора прекращать этот безпредел, навязанный Западом для уничтожения нас, русов, и других коренных жителей России. У нас есть Великое прошлое, есть своя КультУра, которая приведёт нашу страну и всё человечество к светлому будущему. Но за это в настоящее время надо бороться.

[ Читать дальше ]
 

Выставка зеленых автомобилей
Период: 25 мая - 7 июня 
Время начала: 09:00 
Печерский ландшафтный парк (Спивоче Поле)
Цена: Стоимость билета: 25 грн.

"..Используя каркасы настоящих машин, деревянные и металлические 

Мне подумалось тут -  таков высший уровень развития общества. Почему? Да потому что выйди хоть голышом - ничего не будет угрожать ни жизни ни здоровью. Ну-ка, как там насчёт кто кого провоцирует, каким видом - короткая юпчонка, оголённый пупок, откровенный топ. А тут топлесс, средь бела дня. Вон где уровень! Оттак

 

Нью-йоркских полицейских в феврале проинструктировали, что женщины, гуляющие по городу топлесс, не совершают ничего противозаконного. Однако известно об этом стало лишь после того, как в мае известная фотограф из Бронкса Холли Ван Воаст подала федеральную жалобу против властей города за ряд неправомерных задержаний.

   В своей жалобе Ван Воаст перечислила десять эпизодов, имевших место в 2011-2013 годах, когда полиция арестовывала ее за демонстрацию груди в публичных местах. Как пишет New York Times, правоохранителям четко дали понять, что арестовывать женщин из-за оголенной груди запрещается. Руководство нью-йоркской полиции разъяснило, что женщине топлесс не может быть предъявлено обвинение в "общественном разврате". Более того, если женщина с оголенной грудью привлечет большое внимание, полицейским предписано разогнать толпу, а тех, кто не захочет удалиться, — арестовать

Татьяна Чурилова, 11 мая 2013

Враги изо всех сил стараются лишить нас знаний, превращая в тупых невежд

Самой страшной пандемией 21 века стал не рак, СПИД или болезни сердца, а невежество – отсутствие реальных знаний и целостного понимания главных принципов жизни и самих себя. Борьба с этой напастью предстоит долгая и тяжёлая... 



Сегодня нас уже крепко приучили к тому, чтобы занимать своё время чем угодно, лишь бы оно не оставалось свободным. Собственно, для этого и существуют корпорации развлечений и многочисленные хобби, телевидение кишит фильмами, а в Интернете есть масса возможностей «интересно провести время»… Выхватывая отдельные куски жизни, мы и сами перестали быть целостными, перестали осознавать целостность всего народа. Готовы пойти против своих же, даже не осознавая, что творим – лишь бы остаться самому целым.

[ Читать дальше ]

Зусилля, спрямовані на дерадянізацію, можуть залишитися марними, якщо не позбутись ідейного та ментального субстрату більшовицької ідеології – російської культурної матриці.

З подивом відкрив для себе, хто є автором терміна «русофобія». Виявляється, по­ет Фьодор Тютчєв, автор «Люблю грозу в начале мая» та «Умом Россию не понять». Ще він був впливовим чиновником – спершу дипломатом, потім цензором, а крім того, автором незакінченої книжки «Россия и Запад». Його ображало, що комусь у Європі не подобалася країна, економіка якої була побудована на рабстві 90% населення, політична система – на тотальному контролі згори до низу, а ідеологія – на офіційній церкві як частині держапарату. Не минуло й півтораста років, як згадане слово несподівано зазвучало знову, тепер уже від імені держави…

Коли після падіння СРСР різні посткомуністичні країни ставили собі завдання позбутись елементів тоталітарного минулого, вони визначали два напря­­ми діяльності: демонтаж інституцій і заборона символів. Перший «фронт» складний, але зрозумілий: розпуск злочинних структур, люстрація, адміністративні реформи, впровадження демократичних процедур. Другий – нібито простіший, але не менш важливий: німцям так само важ­­ко було б попрощатися з нацизмом, якби вони досі мали змогу милуватися пам’ят­ником Адольфові Гітлеру на розі Gringstrae та Himmlerplatz. Але символіка – лише окремий випадок, зовнішній прояв тих глибинних механізмів, які визначають мотивацію окремих людей у їхній щоденній поведінці. Культурна матриця, спосіб сприймання й структурування дійсності, система та ієрархія цінностей невблаганно нав’я­зу­ють свої сценарії, часом незалежно від суб’єк­тивних намірів тієї чи тієї дійової особи історії.

Уже давні греки заповідали не озиратись, утікаючи зі світу мертвих. Інакше старі звички неминуче змусять вступати в ту саму колію, відтворювати скомпрометовані маршрути, рухатися зачаклованим колом, із якого неможливо вирватися. А якщо брази старої матриці підживлюють на офіційному рівні, тоді як альтернативний дискурс зазнає репресій, то порятунку немає.

Константинополь, Гібралтар…

Днями в Росії стався черговий скандал на ідеологічному ґрунті: група ображених меломанів із Татарстану звернулася зі скаргою на пісню, що її виконує на гастролях відома співачка в жанрі кантрі-фолк, одна з ікон радянської інтелігенції 1970-х. Прокуратура Росії не знайшла в ній ознак екстремізму й таким чином, як це бачиться останнім часом, офіційно благословила її зміст і пафос. У тексті звертає на себе увагу чимало акцентів. Наприклад, натяки на зовнішніх і внутрішніх ворогів («хазары», «мамаи», «масоны», «иные злодеи»), чітка вказівка на те, що з ними робити («И не будет зоны, лагерей и тюрем, / Все враги России будут казнены»), але найбільше вражає, так би мовити, зовнішньополітичний вектор («Возвратит Россия Русский Севастополь, / Станет снова Русским полуостров Крым, / Наш Босфор державный, наш Константинополь / И святыня мира Иерусалим»). Ось із цього місця хотілося б детальніше.

Константинополь, протоки й подеколи Єрусалим – ці символи (або, як тепер кажуть, меми) залишалися для російського імперського мислення своєрідною невротичною fata morgana впродовж століть. «Константинополь має бути нашим», – пише Тютчєв. «Росія… тому бере собі Константинополь, що ані жоден із вас, ані всі ви разом не доросли до нього, а вона, Росія, доросла», – продовжує його думку Достоєвскій. Фактично аж до Першої світової «візантійський» напрям був одним із визначальних у зовнішній політиці імперії Романових. Ідеться не так про геополітичну стратегію, яка виходить із будь-яких практичних потреб держави, як про реалізацію ідеологеми: відновлення право­слав’я як визначальної потуги в масштабах усього світу (зрозуміло, під орудою Росії), як «очищеного» християнства на противагу його меркантильній католицькій версії, спотвореній Римом. Усе це серйозно обговорювали, і воно виявлялося підставою для дій.

Другий, паралельний проект, що частково перетинався з першим, розглядав Росію як центр світового слов’янства: разом із великоросами, українцями та білорусами – всіх поляків, чехів, словаків; у перспективі – болгар, сербів та ін. Імперія мала виступати гарантом їхньої спільної самобутності на противагу «рома­но-германській» асиміляції, водночас самі слов’яни мусили поступово «обрусіти», себто все од­­но асимілюватися, тільки в «правильному» напрямку. Одним із перших найяскравіших проявів цієї візії є програмний вірш Алєксандра Пушкіна «Клеветникам России» і впритул до нього «Бородинская годовщина» («Сла­­вянские ль ручьи сольются в русском море?). Можливо, хтось жахнеться: «Как же так? Пушкин – это же наше все!» Нічого не поробиш, той факт, що Алєксандр Сєрґєєвіч був російським імперіалістом (як і українець Гоголь, як і грузин Джугашвілі), не робить його гіршим поетом. Подобається нам чи ні, це файли з різних тек.

Обидва ідеальні проекти поступово ставали стрижнем усієї російської свідомості. Будь-хто, почуваючись росіянином, мав так чи так навіть на підсвідомому рівні всмоктати саме ці цінності, саме це відчуття держави як спільного тіла (за рахунок власної плоті й індивідуального простору окремої особи) із саме цією траєкторією розвитку.

Хтось вважає, що більшовицький жовтневий переворот поклав край згаданій традиції. Зовсім ні: змінилися символи, реперні точки, проте загальний пафос проекту зберігся. Замість православ’я – торжество комунізму, замість «Боже, царя хра­­ни» – «Інтернаціонал», замість двоголового орла – серп і молот поверх земної кулі та напис: «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» І неофіційне гасло, трохи забуте в останні десятиліття СРСР: «Красные знамена от Владивостока до Гибралтара». До речі, невдовзі після революції могутній вусатий диктатор почав рішучий рестайлінг, повернувшись до старої системи координат: відтоді російський народ знову було визнано першим серед рівних, а стрижневою, такою, що визначає сенси, культурою (як і мовою) остаточно затверджено російську.

Нарешті, після розпаду СРСР менш ніж через 10 років те, що залишилося від імперії, почало демонструвати звичні імпульси до «збирання земель»: відновлен­­ня «Русского міра», створен­­ня єдиної союзної держави або наддержавних організмів на кшта­­лт Митного союзу (звісно ж, із центром у Москві), водночас проявляючи агресивну ворожість до реальних або вдаваних конкурентів і противників.

Висловлюючись прямо, феномен Росії (тобто Російської імперії – Союзу Радянських Соціалістичних Республік – РФ) як експансивного організму з месіанськими претензіями назовні й колоніальною асиміляторською політикою всередині слід розглядати як безперервність. Ідеться про теорію та практику, декларації та їх утілення, колективне підсвідоме й індивідуальну свідомість.

Ще простіше: належати до Росії – це прагнути втілення великого Проекту в межах сакральної держави, не рахуючись із ціною як для тих, хто мав нещастя опинитись у фокусі зусиль, так і для самих співвітчизників, їхнього добробуту й безпеки. СРСР є тимчасовою формою існування Росії, радянська свідомість – окремий прояв російської.

Війна і «мір»

Казати, що кожен росіянин – імперіаліст, було б проявом тупої ксенофобії. Невід’ємною частиною цієї культури є етична складова, отже, всередині суспільства завжди є суттєва частка людей, які чинять опір мейнстримові. Недарма саме в Росії сформувалися поняття «інтелігент», «інтелігенція». Це унікальний феномен, якого не існує в жодній іншій традиції: підкреслена чутливість до будь-якої кривди, акцентована вихованість і увага до іншого, особливо якщо він перебуває в гіршому становищі. Цей імпульс протистоїть зверхності, месіанській захопленості, відчуттю офіційної сили й пов’язаного з нею лицемірства.

У російській культурі чимало культових імен, які уособлюють інтелігентність. Саме вони в очах іноземців представляють передусім націю ментально: Толстой, Чєхов, Пастернак… Утім, попри популярність усередині країни та за кордоном, не ці імена визначають справжнє обличчя країни як в офіційному житті, так і в побуті. Бо на кожного Чаадаєва є свій Гоголь, на кожного Нєкрасова – свій Тютчєв, на кожного Салтикова-Щєдріна – свій Аксаков, на кожного Ґєрцена – свій Достоєвскій… Не хочу сказати, що носії офіційної, точніше панівної ідеології та ментальності геть усі потворні чи аморальні. Здебільшого навпаки, і в цьому величезна драма росіян як спільноти. Відкрита, чесна, уважна людина в якихось певних ситуаціях стає захисником антигуманних цінностей, утіленням зверхності, безпардонного домінування й нетерпимості. Зазвичай ця ситуація пов’язана із зачіпанням якихось больових точок, дотичних до критики держави або навіть сумнівів у її добрих намірах. Той невротичний конфлікт, роздвоєність можуть ставати ґрунтом для творчих досягнень, але в практичному житті вони радше запорука тупцювання на місці, відсутності розвитку, марного витрачання енергії та ресурсів.

Однією зі складових такого вельми умовного «колективного характеру» є потенційна злоба й пошуки ворога. У різні часи він бачився різним: «Римська ідея» (Тютчєв), «Австрійський генеральний штаб», «Світовий уряд», «Вашингтонський обком»… Чи варто говорити, що «зрадники-хохли», безумовно, завжди входили до цього набору жахалок. Сучасний російський публіцист «ліберального» табору досить вдало описує такий психотип: «Він абсолютно переконаний, що ми живемо в ситуації американської всесвітньої змови, і йому чомусь така позиція видається дуже духовною. Він весь час захищає духовність. Йому здається, що Росія перебуває в кільці ворогів. Це цілком класична симптоматика добре розвиненої, зрілої параної, коли останнім оплотом правди, честі, духовності залишилася Росія».

Слід відзначити дивну обставину: імперіалізм європейського зразка впродовж останніх століть був здебільшого так само безцеремонним, подекуди безсоромним, але він керувався міркуваннями зиску, господарської користі. Російська експансія досить часто не передбачала ніяких прибутків, подекуди навіть ішла на додаткові витрати. Звісно, добробутові васалів це не сприяло, але й збагаченню метрополії чомусь теж – хіба що якихось окремих функціонерів, які «сиділи на потоках» (до речі, корупція, неефективність і чиновницьке свавілля чомусь так само відтворюються в російському суспільстві будь-якої стадії чи модифікації впродовж століть). Сенс імперії був у самій імперії.

Росія не визнає проектів життя – тільки проекти завоювання: Сибіру чи Кавказу, Північного полюса чи північних річок, Європи чи Космосу… У боротьбі, можливо, найбільше постраждали власне росіяни – депопуляція, занепад, забруднен­­ня, вичерпання ресурсів. Але це не означає, що сусіди й підлеглі в межах імперії мають толерувати цей шлях. Росія і може, й уміє продукувати дивовижні досягнення техніки та людського духу, але насамкінець перемогу щоразу чомусь здобувають реакція та безвихідь.

Росія, яку ми повинні втратити

Без зрозумілого плану, без стимулу для розвитку, дезорієнтована, деморалізована, умовно керована, позбавлена самоврядування та зворотного зв’язку, Ро­­­сія як поліційно-мілітар­но-адміні­­стратив­­не утворення не має майбутнього в її нинішньому вигля­­ді. Можливо, колись країна Ґєрцена, Чєхова і братів Струґацкіх переважить країну Ніколая І, Бєрії та Суслова. Але станеться це не сьогодні й не завтра. Симпатики «Русского міра», попри звичку, виховання, тяглі­­сть і сентименти мають колись визнати, що належність до цієї умовної (вдаваної) спільноти автоматично означає зв’язок виключно з минулим, а отже, відмову від майбутнього.

Доводиться визнати, що ро­сійське=радянське, а радянсь­ке=російське. Ще раз: більшовицький проект є прямим продовженням і складовою частиною російського. Отже, намагаючись подолати тяжкий спадок, у процесі деколонізації та дерадянізації неминуче доведеться дистанціюватися від мен­­тальної Росії, передусім у собі.

Вочевидь, це означало б упровадження певних адміністративних заходів із метою посилення конкурентного начала в інфор­ма­ційно-культурному просторі на власну користь замість тотального домінування менталь­­ної Росії, яке триває досі. Але значно важливішою є внутрішня дистанція. Слід нарешті сказати собі, що російський спадок не наш спадок, і відповідне («спіль­­не») минуле так само не наше. Не слід відмовлятися від Чєхова, як не варто нехтувати Діккенсом. Та оскільки не умовна, не ідеальна, а нинішня реальна Росія експортує ніяк не Чєхова (і не сучасну якісну літературу, не кіно-артхаус, не театр, не образотворче мистецтво), а Ґріґорія Лєпса чи Любу Успєнскую та численні варіації на тему «мєнтов» та «братков», то ми навряд чи втрачаємо щось вартісне. Залізна завіса має впасти у свідомості. Без цього конструкція нашого власного повноцінного ментального простору геть неможлива.

Україна – не Росія, сказав колишній Президент. Так отож.