На Львівщині відкрили пам’ятник жертвам Армії Крайової

31 Лип. 2016

B селі Милошовичі Пустомитівського району відкрили пам’ятник жертвам АК.



Це пам’ятник 36 мирним українцям, яких було вбито польською армією. Одних вбито, одних – спалено.



Це історія, яку потрібно пам’ятати хоч би для того, щоб вона ніколи не повторилась.



Це пам’ять про тих, хто загинув від рук окупантів. Пам’ять про тих, хто захищав українців від окупантів.


Михайло Галущак

http://ukrpohliad.org/news/na-lvivshhyni-vidkryly-pam-yatnyk-zhertvam-armiyi-krajovoyi.html

Комент Б.Г.: Дуже і дуже правильно! І чим більше ми таких меморіалів відкриємо - тим більше стане зрозуміло Світу, хто кого гнобив. Ще потрібно широкий розголос про концтабір Безеза-Картузька на Волині виключно для українських патріотів, куди саджали без вироку суду і захисту адвокатів під час окупації Польщею 1921 - 1939 років Західної України.


Документи ОУН та УПА з архівів КГБ про польсько-український конфлікт тепер он-лайн

http://ukrpohliad.org/blogs/dokumenty-oun-ta-upa-z-arhiviv-kgb-pro-polsko-ukrayinskyj-konflikt-teper-on-lajn.html

Все що не трапляється то на краще, або ж дуже хочеться у це вірити...  Подорож була хоч і не зовсім у тому варіанті, що заплановано спочатку, але теж цікава та насичена. В Україні ще безліч цікавих місць,   хоч багато з них у занедбаному стані . Ще треба якось вибратися і на схід, але у мене вже є кілька ідей цікавих подорожей по Тернопільщині та Поділлю ... І ще, здається, все-таки треба зменшити темпи... Робити "розгрузочні" дні з прокиданням після 10-ї, а не о 8-й ранку , більшу уваги приділити музеям, особливо краєзнавчим. Або ж зменшити кількість днів, бо на 5-й день прокидатися і відпочивати  вже важко... Але ж... навколо стільки цікавого ... Хочеться особливу подяку висловити Светі, що майже "безропотно" розділила "всі тяготи та невзгоди" нашого відпочинку, а подарунок до Дня Народження отримала аж у Києві, ДНВП "Картографія" за картографічні та історичні матеріали (хоч і є певні зауваження до точності), та серії путівників Мальовнича Україна під редакцією С.Л. Удовіка видавництва "Ваклер" за історичну та архітектурну довідку.

Подяка також і Кузьмі Скрябіну та групі "Поющіе труси" за пісню "Пластіческий хірург", яку ми почули вперше в ресторані Дубно, і наспівували всю дорогу . Унікальність цієї пісні у тому, що у приспіві можна змінбвати назви органів і дії з ними, що абсолютно не впливає на риму і зміст! Також хочу подякувати пивзаводу "Рівень", за справжне непастеризоване пиво! Тепер я знаю, яке пиво має бути!

Для тих, хто щось упустив повна збірка "Літо 2009 - Подорож на Волинь:

Відпустку у нас на роботі треба замовляти аж у листопаді на весь наступний рік, і так, щоб вона не перекривалася більш ніж з 2-ма працівниками...  Тож мені практично повезло взяти відпустку на два тижні на кінець липня. А так, як девіз відпустки "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося!    " (сам придумав   ), то і плани були грандіозні! Не всім їм судилося збутися, але, може це і на краще! Один із планів був направлений на базу в Карпатах, але туди ми не попадали по часу, тоді і виник "План Б", який постійно трансформовувався і в період підготовки і під час самої подорожі. Мабуть у кінцевому варіанті він би мав назву "План Р"   "План Б" передбачав подорож по замкам, руїнам замків, костелам, церквам, а також просто вулицях міст Тернопільщини... Але на "час підписання Плану Б" квитків на Тернопіль вже не було...  Короче кажучи, ми опинилися в Рівному. Потім було Дубно, Кременець, Почаїв та Луцьк. Про кожну з наших зупинок планую написати докладніше з фотографіями та історією міста... Тож, чекайте!

-Привіт тобі з Рівного!

Привіт! А чого ви там?

-Бо на Тернопіль не було квитків!

Теж варіант...

(з телефонної розмови)

У Рівне ми потрапили цілком випадково. Просто дійсно не було квитків на Тернопіль, а маршруткою туди їхати майже 7 годин, а до Рівного лише 4. Хоча спочатку ми думали тією ж маршруткою їхати до Дубно, але там був фестиваль і вільних місць в готелі не було.

То ж Рівне: Перша письмова згадка про місто у 1282 році. Спочатку це було село луцького землевласника, яке потім продали князеві Семенові Несвіцькому, а після його смерті його дружина Марія (Рівненська, як її називають зараз) зажадала зробити з селища місто. В 1479 році вона будує тут замок і заселяє нове місто ремісниками. В кінці 15 століття місто отримує Магдебурське право. З 1518 по 1621 роки містом володіли українські магнати Острозькі. З 1569-го року за Люблінськоб унією місто перейшло до Польщі. Протягом 17-18 століття місто захоплювали Російські війська, Поляки, Литовці і навіть Шведи у 1706-му році. З 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії, а з 1939 до складу Української РСР.

Внаслідок великої кількості воєн, у місті збереглося дуже мала кількість пам"яток архітектури. На карті їх позначено лише 2. Це дерев"яна Успенська церква із Дзвінницею та "ланцюгом моральних устоїв" побудовані у 1756 році і Рівненська гімназія, побудована у 1839 році, де кілька років викладав Костомаров і навчався Короленко, зараз тут краєзнавчий музей, а за данними довідника під музеєм знаходиться бункер голови рейхскомісаріату України Еріка Коха. Але в музей ми не ходили. У довіднику до пам"яток архітектури також відносять Воскресенський собор, плобудований у 1895-му році.

Через 4 з чимось години ми прибули у це місто. Поселитися вирішили у готелі Турист, так як він знаходиться поряд з вокзалом і дешевший ніж аналогічні готелі в центрі. До т ого ж до центру дуже легко дістатися тролейбусом, які, хоч і старенькі,але справно і часто курсують. Проїзд лише 80 копійок, і в кожному  є кондуктор. (Просто якийсь парадокс у порівнянні з Київським транспортом).

Спершу вирішили поїсти та подивитися всі пам"ятки архітектури. Тож, озброївшись мапою міста, (яку купив перед від"їздом у Києві) знайшли ресторан, а після обіду трохи поблукали у пошуках Успенської церкви, бо знаходиться вона у дворах. Там саме було вінчання. Далі прогулялися по парку вздовж річки Устя, знайшли кав"ярню "Сальвадор Далі", яку Света почуяла метрів за 50, і як виявилося пізніше, її рекомендують автори довідника по Західній Україні. 

Чи то перші враження людини, що вирвалася у довгоочікувану відпустку, чи так є і насправді, але місто нам сподобалося! Невелике, хоча і не можна сказати, що охайне. Часті стихійні ринки, неприбраний парк понад річкою... Але там якось затишно... І ніби все є: і недорогий та пустуючийу неділю ресторан "Два гуся", і магазини побутової техніки по прийнятним цінам, і театр, і кіно, і дорогі бутіки у підземному торговому центрі "Центральний" та своє справжне пиво.

З прогулянки містом, яка поступово перейшла в прогулянку парком ім. Шевченка нас прогнав дощик, тож ми побігли пити місцеве справжне непастеризоване пиво "Рівень"   у шинок. Цікавий інтер"єр цього закладу: 3 зали з різною тематикою та літня площадка. Смак пива нас вразив! Після нього решта популярного в СНГ пива здаються просто пійлом з гидким смаком... Скуштувавши по келиху і взявши з собою по пляшечці на завтра, ми побігли в кінотеатр на комедію "Освідчення" з Сандрою Баллок. Кінотеатр добре відремонтований ззовні, має великий зал, здоровенний екран та непоганий звук, але крісла ще старі оббиті дермантином. Але фільм дуже класний! Нам сподобалося. Вечері повернулися в готель,а у понеділок зранку, щоб встигнути до 12 виселитися з номеру, ще пройшлися центром, практично ненароком надибали пам"ятник засновниці і берегині міста Марії Рівненській, купили по магніту на холодильник і поїхали збирати речі.

Наступним пунктом було Дубно. Маршрутки, як виявилося, відправляються туди кожні 10-20 хвилин. Але, це вже інша історія!

Вперше місцевість Дубень згадується у 1100 році. У 1386-му князь Федір Острозький отримав від польського короля Ягайла та великого князя Литовського Вітовта право на побудову передового форпосту. З початку 15 століття почалася побудова дерев"яної фортеці на високому березі річки Іква. У 1507-му Сізігмунд І надав місту Магдебурське право і дозволив його власнику Констянтину Острозькому проводити ярмарки і побудувати укріплений замок, який, до речі, аж до початку 20-го століття нікому не вдалося захопити!!! Замок, а також Луцька брама і монастир бернардинців представляли собою цілий оборонний комплекс з підземними ходами та приміщеннями. Саме біля Луцької брами був підземний хід, який описує у романі "Тарас Бульба" Гоголь. У останній третині 18-го століття у місті стають популярні Різдвяні ярмарки. Тоді ж новий власник міста Михайло Любомирський перебудовує замок на розкішний палацевий комплекс, навколо ринкової площі будує кілька гостьових домів. Місто, при населенні 6,5 тисяч чоловік Сам замок, окрім 2-х бастіонів з вежами, має надбрамну будівлю та два палаци - Острозьких (16-те сторіччя) та Любомирських (17-18-те сторіччя). Крім того у місті зберігся корпус монастиря кармеліток (1686р.) та стара синагога (16-те сторіччя).

Ось по такому, багатому на історію, містечку ми прогулювались ввечері після обіду та відвідин Тараканівського форту. Але не все, що вистояло протягом бурхливих історичних подій 16-20 століть так само чудово виглядає і на початку 21-го. А жаль!   Синагога 16-го сторіччя стоїть без вікон, Луцька брама теж має не найкращий вигляд. Щоправда в замку ведуться реставраційні роботи, але підсобні приміщення і майстерні на місті бувших казематів дуже псують вигляд і не дають поринути у атмосферу часів козацько-польських протистоянь. Навіть у мене, прочитавши кілька історій про місто виникло кілька цікавих для туристів ідей. Наприклад, поставити у башню "Беатка" пушку "з якої у 1578-році племінниця легендарного князя Констянтина Острозького Беата Дольська вистрілила у підступивших до міста татар" і влучила у шатер хана, після чого татари ненасмілилися нападати на замок. Також туристам цікаво було б оглянути "світлицю польської панночки, що звабила Андрія Бульбу" та подивитися на підземний хід від Луцької брами, яким Андрій пройшов у замок.

Досить непогано зберігся корпус монастиря кармеліток, зараз тут онкодиспансер та жіночий православний монастир... Мабуть воно так і має бути, бо це Божа справа... Деякі з будівель, які позначені на мапі, як пам"ятки архітектури, на вигляд виявилися сірими неяскравими будівлями, так, наприклад будинок якогось Ельберта 19-го сторіччя, або будинок купця 18-го сторіччя... Вцілому містечко справляє враження тихого провінційного, де окрім кількох будівель, вже мало що нагадує про минулу велич. Дуже велична, і як на мене, дуже сувора споруда монастиря бернардинців зараз теж знаходиться у стані затяжної реконструкції і гаражі та підсобні приміщення псують навколишній вигляд. Непогано збереглася споруда 1832-го року костел Яна Непомука з дзвінницею, а також гарно виглядає Іллінський собор на центральній вулиці міста з симпатичними ангелочками на стовпах паркану.

Вцілому склалося враження, що люди, які живуть у цьому провінційному містечку з багатою історичною спадщиною не знають і не цінять її. Дуже шкода!

А ми вже збирали речі і бігли на автостанцію, щоб їхати до старовинного міста Кременець...

7 історій про польських депутатів, що не підтримали "геноцид на Волині"

Ігор Ісаєв, для Європейської правди _ Середа, 27 липня 2016, 13:32

Коли минулої п’ятниці спікер польського Сейму Марек Кухцінський запропонував ухвалити резолюцію про визнання геноциду на Волині одноголосно, в залі почулися вигуки незадоволення.

Кричали ті, хто в момент голосування "утримався" або вийшов з зали. Остаточно Сейм прийняв документ під бурхливі оплески, проте "присмак залишився": автори резолюції хотіли саме одноголосного схвалення. Хто ж був проти такого кроку?

Утриматися або вийти з зали — це були єдині способи висловити протест проти резолюції. Документ сконструйований таким чином, що проголосувати проти нього означало поховати свою політичну кар’єру.

Не йшлося тільки про "геноцид" — як, наприклад, проголосувати проти "солідарності з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності" чи проти "гідного поховання всіх знайдених жертв"?

Отже, з-поміж усіх 442 депутатів ніхто не був проти, 10 депутатів утрималися від голосу і 18 не голосувало.

Ті, які утрималися, це депутати опозиції: троє від "Громадянської платформи" — Марцін Свєнціцький, Януш Ціхонь і Мар’ян Зембаля; а також 7 депутатів від партії "Новочесна" — Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус і Адам Шлапка.

Що стосується 18, які не голосували, то частини на сесії взагалі не було. Не голосували, наприклад, досить видні політики правлячого "Права і справедливості": міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський і оборони Антоні Мацеревич. Обоє в той день перебували з візитом у Вашингтоні.
 
А от офіційного пояснення, чому не голосував Марек Якубяк, заступник голови фракції Кукіз’15, я не знайшов.

З-поміж усіх 72 голосувань того дня Якубяк не брав участі лише в одному, "волинському". Між тим він досить емоційно закликав парламентаріїв "не боятися українців", бо цей документ "можна просунути за два дні".

Однак наші інші історії — саме про тих польських політиків, хто був проти такого "просування". Ці історії не всі, проте вони показові.

Яцек Протасевич і Стефан Нєсьоловський

Яцек Протасевич був присутній у Сеймі 22 липня, проте у голосуванні за "волинську резолюцію" участі не взяв. Він — донедавна один із найвпливовіших політиків "Громадянської платформи" (нині опозиційної, донедавна правлячої), — три дні як був виключений зі своєї партії.
 
Офіційно його виключили за "псування іміджу", проте, за версією Протасевича, нині в "Платформі" йде боротьба "поміркованих" із "консерваторами". Одним із лакмусових папірців цієї боротьби стало голосування у справі Волинської трагедії, говорив він в одній з публіцистичних програм напередодні прийняття резолюції.

— Три роки тому ми в "Платформі" не хотіли вживати слово "геноцид", тому зійшлися на формулюванні "злочин з елементами геноциду". Щоб для блага всього регіону не загострювати відносин з Україною, — наголошував Протасевич.

Натомість нині, за версією Протасевича, теперішній керівник "Громадянської платформи" Ґжеґож Схетина чимало речей погоджує із "Правом і справедливістю". Зокрема, "волинську резолюцію".

Саме через тиск Схетини в "Платформі" проти документа не голосував ніхто, припускає Протасевич.

Черговим депутатом "Платформи", який вийшов з зали в момент голосування, був Стефан Нєсьоловський. Перед тим він виступив проти виключення Протасевича з партії. Обидва, ще раз підкреслю, — одні з найвпливовіших політиків "Платформи" часів Дональда Туска.

Якщо двоє попередніх депутатів "Платформи" просто проігнорували голосування і не брали участі в дискусії з трибуни Сейму, то Марцін Свєнціцький весь час брав слово.
 

Він підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім взаєминам, він вказував, що резолюції варто приймати спільно з українським парламентом, він наголошував, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність.

— Тому я вас закликаю, нехай польські прапори на Майдані не будуть забуті! — говорив Свєнціцький під час дискусії щодо проекту на парламентському комітеті.

— Чи ви взагалі вірите в те, що говорите? — відповідав йому Пйотр Зґожельський з Польської селянської партії. — Адже ми маємо стільки доказів того, що вся українська самосвідомість будується на злочинах УПА! Це ж знають учні початкових класів.

Загалом Свєнціцький почув у свій бік чимало колкостей від колег.

Варто додати, що він 20 червня вніс проект "резолюції Сейму в справі польсько-українського примирення". У ньому є заклик про "продовження примирення і діалогу, розпочатого політичними лідерами і духовенством", а також прохання до Верховної Ради України прийняти такий же заклик.

Проект не вийшов за межі парламентської комісії.

Досить активний загалом депутат партії "Новочесна". Це він висловив спротив на пропозицію спікера Сейму прийняти "волинську резолюцію" одноголосно — процедурою акламації.

— Європа переживає різкий поворот у своїй новітній історії, — наголошував він під час парламентської дискусії. — У мільйонів людей руйнується почуття безпеки і впевненості в майбутньому. Тому зростає страх перед незнайомим, ксенофобія і націоналізм. З тривогою ми спостерігаємо за подібними явищами в нашій країні.

Черговий депутат від партії "Новочесна", який утримався від голосування і брав участь у парламентській дискусії щодо проекту. В його випадку просто наведу виступ з трибуни Сейму з урахуванням реакції зали.
 

Шлапка: Давайте разом (з українцями. — Ред.) будувати консенсус і переконувати, що це був злочин.

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...бо ціль така, щоб і українці також це визнали. Тому закликаю всіх депутатів не використовувати цей жахливий злочин...

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...а прагнути вшанувати пам’ять жертв і шукати рішення в дусі примирення, тому що суттю нашого державного інтересу є добрі відносини з Україною. А ви про це часто забуваєте і граєте саме так, як хоче Владімір Путін.

Зала: сміх, оплески.

Богдан Борусевич
 

Сенатор, колишній спікер Сейму, один із найвідоміших діячів антикомуністичної опозиції.

Нагадаю, ще перед резолюцією Сейму польський Сенат, верхня палата парламенту, закликав назвати події 1943 р. "геноцидом". Борусевич під час дискусії в Сенаті вказував на те, що проект невідомо звідки взявся на порядку денному (це правда, "волинське питання" в обох палатах потрапляло на розгляд у більшості випадків в останній момент), а також на те, що проект несправедливий щодо української сторони.

— Тоді загинули кільканадцять тисяч українців! — наголошував Борусевич під час дискусії в Сенаті. — Дії поляків мали менший масштаб, але вони були такі ж жорстокі, як і дії другої сторони. Дискусія необхідна, але тільки спільна дискусія поляків і українців. Нам не можна бити палкою по голові Україну тому, що та нині слабша від нас!

Теж сенатор і, напевне, найбільш неочікувана історія.

Перед голосуванням Сейму він надіслав листа, в якому протестував проти одноголосного прийняття парламентом "волинської резолюції". Пікантність ситуації в тому, що за тиждень до голосування Єжи Вцісла приїхав до Одеси на запрошення "Опозиційного блоку", щоб зустрітися з "Радою матерів 2 травня".

Зустріч не відбулася, бо сенатора з колегами заблокував у готелі Автомайдан.

"Цей жест ("волинська резолюція Сейму". — Ред.) закриє двері політичного діалогу з Україною", — так Вцісла закликав своїх однопартійців не приймати резолюцію одноголосно. — "Я це зрозумів, коли під час мого драматичного перебування в Одесі один із активістів Автомайдану сказав мені: "Ми знаємо, що ви друг України, бо голосували проти „геноциду"".

Інші, які утрималися

Я не написав окремих історій про депутатів "Громадянської платформи" Януша Ціхоня і Мар’яна Зембаля, а також депутатів партії "Новочесна" Еву Лідер, Катажину Любнауер, Моніку Росу, Йоанну Шойрінґ-Вєльґус і Кшиштофа Мєшковського.

За винятком останнього, вони не брали участі в обговоренні "волинської резолюції", проте утрималися під час голосування.

Загалом це депутати-ліберали, які критикували такі рішення Сейму, як-от загострення аборційного законодавства чи реформа шкільної освіти.

Кшиштоф Мєшковський перед самим голосуванням за "волинську резолюцію" риторично питав:

— Чи словом "геноцид" — адже таке визначення має давати Гаазький суд, а не ми, політики, — хочемо довести до балканізації польсько-українських взаємин?..

* * * * *

Відразу після "волинського голосування" в польському інтернеті з’явилися фото "10 зрадників", які утрималися.

"Ганьба в Сеймі! Ці депутати хотіли заблокувати пам’ять жертв геноциду на Волині. І програли", — таким був заголовок на популярному польському порталі.

Не буду судити, в чому була зрада, а в чому піррова перемога — проте парламентська дискусія про Волинь на вістря польських політичних дебатів поставила добре знані в Україні хештеги: #поразка, #зрада, #ганьба, #перемога.

Автор: Ігор Ісаєв, журналіст, головний редактор

Мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl
http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/27/7052659/

Як виявилося, маршрутки на Дубно з Рівно ходять досить часто і вже через 10 хвилин ми заскакували у таку маршрутку...

Кажучі правду, Дубно у нашому "Плані Б" було досить примарною зупинкою. Максимум на що ми розраховували, це на шляху з Кременця у Луцьк заїхати у місто на кілька годин щоб відвідати замок, але в процесі вивчень населенх пунктів по нашому маршруту, це місто мене цікавило все більше. По-перше, саме під стінами замку у Дубно відбуваються драматичні події Гоголівського "Тараса Бульби", по-друге, тут була певна кількість архітектурних пам"яток, була цікава та своєрідна історія, а по-третє тут по сусідству був відомий Тараканівський форт... За день оббігти все це було б складно, а у нас не було першочергової мети "загнати себе" .

Була у нас ідея і одразу їхати з Києва у Дубно, але там у вихідні проходив фестиваль "Тарас Бульба" і місць у готелі не було. Коли ж ми приїхали, то працівники готелю тільки-но відходили від гостей фестивалю...   Як ми зрозуміли, фестиваль був у якомусь рок форматі, або навіть з готичним спрямуванням, гості були досить шумними і з нами персонал практично відпочивав...   Ми вибрали економ-номер з туалетом та душем на коридорі за 94 грн.  Все одно на поверсі було зайнято лише 2 номери. Так як приїхали ми вдень, а наступного дня вже планували їхати далі, то вирішили зразу ж "штурмувати віддалені бастіони", тобто зразу вирішили шукати форт.

Село Тараканів знаходиться в кількох кілометрах від Дубно. Ми купили квитки на автобус (автобусом з Дубно на Повчу через Мильчу ми їхали до Тараканова   ), який проходив через село, всього по 1.63 грн, і попросили водія зупинитися біля форту... Водій висадив нас от у такому місці:

То ж форт нам довелося ще пошукати... До пам"ятки не було жодного вказівного знаку... Але невдовзі ми знайшли зарослу але заасфальтовану дорогу і дійшли до форту. 

Тараканівський форт будували протягом 1870-1890 років під керівництвом військового інженера Е. Тотлебена, а автор проекту інженер-полковник Борисів. У 50-ти км від форту проходив кордон Російської імперії з Австро-Угорщиною. Форт має у плані форму ромбу, зовнішні оборонні мури підкріплені цегляними стінами товщиною до 3-х метрів, а зовнішній рів глибиною до 6 і шириною до 14 метрів. Для побудови форту на березі річки Іква насипали величезний пагорб, то ж центральна 2-поверхова будівля де розміщувалися казарми  і каземати, була надійно захищена 2-ма валами та мурами...

Так як ми не мали жодної уяви як він має виглядати, то трохи було не прийняли оборонні мури за весь форт... Було б дуже жаль, якби ми відразу ж і повернулися, хоча і мури нас вразили... 

Тож обійшовши форт навколо ми знову повернулися до його входу, а звідти повернули на стежку ліворуч, що йшла вверх у глиб форту. Те, що ми побачили внизу нас вразило... Нема слів,щоб це описати... поїдьте і самі огляньте,   поки ця пам"ятка оборонної архітектури кінця 19 століття не перестала існувати...   

 На відкритті форту у 1890-му році був присутній сам імператор Олександр ІІІ, а в 1899 році форт телефонізували... З появою військової авіації форт втратив своє оборонне значення. А зараз він втрачає і своє значення як пам"ятка оборонної архітектури... Бо форт ніким не охороняється , хоча цегли там ще стільки, що вистачить на побудову маленького селища .

Навколо форту сільські городи з чудовими маками, а поблизу проходить залізниця...

Повертачись назад довго чекали автобуса, але встигли ще трохи прогулятися містом і повечеряти у досить пристойній та на диво затишній кав"ярні "Гранд".

Зранку наступного дня виникла невелика проблемка. Хотілося провести цей день якось цікаво та не звичайно, бо у Свети був День Народження. Тож, привітавши її зранку на словах, почали планувати мандрівку. Бо вчорашня моя ідея "умити руки" від відповідальності не спрацювала!   Річ у тім, що була ідея "здатися у дбайливі руки якоїсь місцевої турагенції", щоб нас покатали по околицях та порозповідали історію та легенди краю. Мали на приметі 2 агенції, але представниця (чи директор) однієї з них так і не явилася на назначену зустріч , а у других ніяких запланованих акцій на цей день не було... Єх, не те що в Яремчі...   (ці історії минулго і позаминулого років нажаль  ще не опубліковані). Тож маршрути і напрямки приходилось придумувати самим... (а чим ми не агенція    ) Було аж 4 варіанти. Перший- добре дослідити сам Кременець - ми відкинули одразу, бо день тільки починався, а місто не таке вже і велике, а навколо ще стільки цікавого.  Другий - поїхати у Почаїв - бо бути у20-ти кілометрах від меки слов"янської православної віри і "пройти повз" було якось не чемно, але Света не хотіла, щоб її там "наряжали у паранжу і робили бабушку" (річ у тому, хто не знає, що жінки на території лаври мають бути у хустках та довгих юпках, яких вона не любить і з собою, звісно, не возила). Третій варіант - містечко Вишневець, на південь від Кременця - родовий маєток князів Вишневецьких, але більше нічого видатного у тих краях не було. У Свети виник ще один варіант - Острог- вони колись з експедицією заїжджали сюди на пару годин, але толком нічого не роздивилися, я був не проти, хоча тоді б геометрія нашого маршруту була б дещо дивна і логічніше було б їхати туди з Рівного. Тож, взявши підказку 50/50, лишили Острог і Почаїв та пішли до автовокзалу. Прямого маршруту до Осторога не було, а їхати з пересадками на автобусах, що ходять кілька разів на день, а потім ще й встигнути повернутися до готелю було дещо незручно. На Почаїв маршрутки ходять майже кожні 10-20 хвилин. Це і вирішило нашу подальшу долю... Маршруткою до Почаєва добралися досить швидко. Вже здалеку було видно золоті куполи і кремезні стіни лаври, питати куди іти далі чи звірятися за картою зовсім не було ніякої потреби.

(Решта фото тут)

Тут же на розкладках імпровізованого сувенірно-релігійного ринку Света купила собі шовкову хустинку, на вході за залог у 20 грн взяли юпку з чорної тканини і пішли гуляти територією. Тут одна з найбільших в Україні концентрація архітектурних, духовних та живописних пам"яток. Тож дивитися було що. Іноді Света відволікалася на дзвінки та смс з поздоровленнями... У 12-13 столітті грецький чернець засновує на місці Почаєва скит. У 1240-му році до його учнів приєднуються Київські ченці, що тікали від татаро-монгольскої навали. Після появи Божої Матері, вони влаштувалися на Почаївській горі (що назвали в честь річки Почайни, де Володимир христив русичів). За легендою Божа Матір з"явилася у вогняному стовпі і на скелі лишився слід її ступні, звідки почало бити джерело цілющої води.  Найперша літературна згадка про Почаїв датована 14 січня 1442 року, коли великий князь Литовський Казимир Ягайлович передає містечко Кременецькому повітові. На початку 16-го століття містом володіє шляхтич Василій Гостський (з містечка Гоща). Після смерті його сина містечко успадковує невістка Ганна. У 1559-му році у Почаїв приїздить грецький митрополит Неофіт, і в знак подяки за гостинність дарує Ганні старовинну ікону Божої Матері, з якої випромінювалося цілюще світло. Завдяки іконі прозрів сліпий брат Ганни. 14 листопада 1597 року вона підписала наказ про заснування на базі Успенської церкви, що була у цьому місті, чоловічого монастира, видала в його володіння близько 200га землі і шість сімей підданих та подарувала чудотворну ікону. У 1675-му році монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Про цю подію ходить легенда, що Божа Матір з"явилася над монастирем і завернула назад ворожі стріли на них самих. У 1712 році, всупереч волі засновниці, монастир визнав унію з Римською церквою і ввійшов у чин святого Василія Великого. Цей період позначається інтенсивним будівництвом, у результаті чого з"явився новий велетенський монастирський комплекс. Після поділу Речі Посполитої у 1795 році Почаїв перейшов до Російської імперії. Ще певний час монастир залишався за василіанами, але у 1831-му році цар повернув монастир православній церкві, а через 2 роки надав статус лаври. В епоху СРСР на початку 60-х лавра опинилася перед загрозою закриття, у неї відібрали поля, пасіку, сад і значну частину будівель. Вже після розпаду СРСР монастиру повернули більшість відібраних споруд і частину землі. Що саме розповідати про лавру? Навіть не знаю. Походили, взяли святої води та проскурки, заглянули в Успенський собор та у печерний храм Іова Желізо (Почаївського).

Так і не бачили чудотворну ікону, слід стопи Божої Матері, навіть провтикали поставити свічки , хоча молитву за здравіє і за упокій таки замовили і в нагрузку ще вислухав повчання ченця про неправильність та нелігітимність церков Київського патріархату , пропонував сходити в церкву покаятися, у тому, що ходив до Володимирського собору (що є резиденцією Київського патріархату). Взагалі то я відношусь до церков (різних конфесій та напрямків), як до бізнесу, досить непогано розкрученому і в церкву ходжу тільки за нагальної потреби як то христини, вінчання, похорон, або з метою подивитися на витвори мистецтва та архітектуру . І тим не менш вважаю, що відвідування таких святих місць має позитивно сказатися на долі та здоров"ї, особливо, думаю, якщо людина знаходиться тут у день свого народження. Думаю в цей час людина найбільше відкрита для позитивної енергетики. Тож щастя тобі і здоровя, Светік . А що до недоліків нашого екскурсійного паломництва, то  у нас є гарний друг, він віруючий і родом з Почаєва, тож ми надіємося  приїхати до нього в гості та виправити всі недоліки. Тим паче, що він давно вже нас запрошує, а цей раз ми просто розминулися, він з родиною був на морі. До того ж, тут поряд є скит праведної Анни з цілющим озером та Божа гора, на якій відбився другий слід Божої Матері.

«…..Я в серці маю те, що не вмирає »

Леся УКРАЇНКА

                                                              

    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,  в душі цвітуть якісь квітки урочі,  в душі квітки і зорі золотії,  а на устах слова, але не тії,  усе не ті, що мріються мені,  коли вночі лежу я у півсні.  Либонь, тих слів немає в жодній мові,  та цілий світ живе у кожнім слові,  і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,  та вголос слів тих вимовить не вмію…  Якби мені достати струн живих,  якби той хист мені, щоб грать на них,  потужну пісню я б на струнах грала,  нехай би скарби всі вона зібрала,  ті скарби, що лежать в душі на дні,  ті скарби, що й для мене таємні,  та мріється, що так вони коштовні,  як ті слова, що вголос невимовні.  Якби я всіми барвами владала,  то я б на барву барву накладала  і малювала б щирим самоцвітом,  отак, як сонечко пречисте літом,  домовили б проречистії руки,  чого домовить не здолали гуки,  І знав би ти, що є в душі моїй…  Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…  2.09.1904, Тифліс

 

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачні ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/