хочу сюди!
 

Наталія

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 40-45 років

Замітки з міткою «історія»

Григорій Сковорода - відомий невідомий українець

Григорій Сковорода: Знав дату власної смерті та втік від нареченої — цікаві факти

Григорія Сковороду називають першим філософом-містиком, українським Сократом та надзвичайно талановитим промовцем, слова якого влучали в самісіньке серце. Та яким же насправді був цей видатний діяч? Краще зрозуміти постать Григорія Сковороди допоможуть маловідомі факти з його біографії.

 

«До господарської роботи непридатний…»

Саме так вважав про свого талановитого сина батько, Сава Сковорода. Тож посприяв тому, щоби він мав зовсім іншу долю.

Народився Григорій у родині рядового козака на Полтавщині, 22 листопада (3 грудня) 1722 року. Мати Сковороди мала кримськотатарське походження. З дитинства, Григорій ріс заглибленим у свої думки хлопчиком, багато часу проводив на самоті. До господарської роботи Сковорода теж брався неохоче, тож батьки вирішили віддати його на навчання. Спочатку — у дяківську школу, потім — у Києво-Могилянську академію.

Знав дату власної смерті, втік від нареченої та… нагрубив Катерині ІІ!

 Григорій мав відмінний музичний слух та чистий голос. Тож окрім Могилянки, він навчався в Глухівській співацькій школі. Зі школи, він потрапив до Петербурзької царської хорової капели, брав участь у виступах.

Григорій Сковорода не бажав заводити стосунки чи навіть просто закохуватися. Та така доля не оминула юнака: йому все ж припала до душі дівчина, а згодом він запропонував своїй обраниці одружитися. Однак в останній момент передумав: втік просто з-під вівтаря.

 Сковорода абсолютно нікого не боявся та не поважав високі чини. Він вважав, що людину варто оцінювати за її розумом та досягненнями, а не за статусом у суспільстві.

 Одного разу, імператриця Катерина ІІ забажала особисто побачити відомого філософа. При зустрічі, Григорій не вклонився їй. Коли ж Катерина запитала, чому він не хоче кланятися, Скворода спокійно відповів: «Не бажав я тебе бачити, ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, якщо я перед тобою удвоє зігнуся?»

 Під час учительської роботи, Сковорода теж був не надто тактовним. Замість оцінок, він «нагороджував» учнів словесно. Так, від нього легко можна було отримати таку характеристику, як «вельми туп» або «справжнє безглуздя». Та, незважаючи на це, студенти ставилися до Григорія прихильно.

 Є думка, що Сковорода умів бачити майбутнє. Так, за переказами, він покинув Київ за декілька днів до того, як там почалась епідемія чуми, а також самостійно викопав собі могилу в день смерті.
Основною метою людського життя Григорій вважав самопізнання. Саме цій справі він присвячував максимум часу.

 З 1769-го, Сковорода вів мандрівне життя, не засиджуючись довго на одному місці. Фінансові та матеріальні блага теж мало хвилювали філософа: у побуті та своїх звичках він був надзвичайно скромним. Мандрівна торбина, яку Григорій завжди брав із собою, вміщувала сопілку, книжки та власні рукописи.

 За своє життя, Сковорода не видав друком жодного твору, але зовсім не переймався через це.

 Григорій вкрай мало часу витрачав на повноцінний відпочинок та сон: не більше 4-х годин на добу. Завжди старався вставати зі сходом сонця.

 Скромним був і раціон Сковороди: він не вживав м’ясо та рибу, харчувався переважно молочними продуктами, свіжими фруктами та овочами. Проте, дивує й такий факт, Григорій полюбляв шалено дорогий (на той час) сир пармезан, який передавали йому із Франції друзі.

«Життя — це постійний та безперервний пошук істини»

Саме так вважав Григорій Савич, та демонстрував це на власному прикладі. Багатогранна постать Сковороди, безумовно, ще не раз приверне увагу дослідників. Та високо оцінювали його діяльність і відомі діячі. До прикладу, Іван Франко вважав Сковороду «цілком новим явищем із погляду ширини погляду і глибини думок».

Інший час, інша держава, але яке все схоже...

"...Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися лише на сподівання, що, "побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни"
(с) Анджей Сулима Камінський "Історія Речі Посполитої"

У жертовному вогні Великої війни ...

      Василь Васильович Брензович був ровесником Чехословацької Республіки. Але в 1942 році такої держави вже не було (Закарпаття, яке до війни входило до складу Чехословаччини, на той час було окуповане Хортиською Угорщиною) і його мобілізували до "мадярської" армії й відправили на Східний фронт, де і перейшов на бік Червоної Армії. Як громадянин Чехословаччини, був відразу направлений до чехословацької військової частини в СРСР. Пройшов відповідну підготовку водія танка і став воїном другого танкового батальйону 1 Чехословацької танкової бригади. Того самого батальйону, де командиром танкової роти був і майбутній Герой Радянського Союзу та Чехословаччини Степан Вайда ...



      Фронтові дороги танкіста Василя Брензовича невіддільні від шляхів його військової частини. На початку 1945-го всі три батальйони Чехословацької танкової бригади поповнили особовий склад, в т.ч. і за рахунок закарпатських «добровольців». Отримали від радянського командування і 65 нових танків Т-34. Прискорений курс навчання проходив у словацькому місті Кежмарок, звідси через польську територію Чехословацьку танкову бригаду перекинули у Верхню Сілезію. А потім її зарахували до складу радянської 38-ї армії і чехословацькі танкісти наступали в напрямку Моравської Острави. Для другого танкового батальйону, у складі котрого воював В. Брензович, найважчим став бій за польське місто Творкув. Зустрівшись тут із німецькими «тиграми» й «пантерами», 2-й батальйон танкової бригади вимушений був зайняти кругову оборону, командування якою взяв на себе командир танкової роти поручик Степан Вайда. Після того бою він стане капітаном, а ще Героєм Чехословаччини і Героєм Радянського Союзу. Але посмертно...
      Під вечів 6 квітня 1945 року ворожий снайпер обірвав життя мужнього командира, котрий був родом із Тячівщини. А свободнік 2-го батальйону вийшов із того бою живим. За умілі дії Василя Брензовича нагородили орденом Червоної Зірки.
      А ще в бою за м. Творкув чехословацьких танкістів вразила смерть їх побратима із 1-го танкового батальйону Івана Країла. Він згорів у своїй бойовій машині, згорів так, що жодних останків не залишилося. Тому і похорону його тоді не було...
      Моравську Остраву – сталеливарну і кам’яновугільну базу фашистів захищали 18 піхотних та кілька танкових дивізій, а також корпус озброєних до зубів есесівців. Побудовані заздалегідь укріплення німці зміцнили ще й закопаними в землю танками і протитанковими гарматами, створили «зондеркоманди» есесівців, озброєних фауст-патронами. А командувач цього угрупуваня німецьких військових частин фельдмаршал Шернер наказав ще й розстрілювати кожного, хто самовільно спробує залишити бойову позицію. Чехословацькі танкісти розпочали наступ 15 квітня у складі 38-ої армії генерал-полковника Москаленка з метою вийти на рубіж автостради Опава – Острава.
    І запалахкотіли на опавських полях, мов смолоскипи, і радянські, і чеські танки. 16 квітня згорів у танку десятник Сабов Михайло Дмитрович, родом із с. Іза. Із далекого м. Бузулук прийшов він сюди до маєтку Альбертовце, де його, обгорілого, хоронили друзі – танкісти.
Наступного дня – 17 квітня 1945 року згорів у танку 19-річний Михайло Декет із Тячівщини. Лише 2 лютого 1945-го він став танкістом 3-го батальйону і впав невдовзі за опавське село Болатіце.
     Того ж 17 квітня в бою за це ж Болатіце загинув і свободнік В. В. Брензович... Їх, та всіх тих, що загинули в цьому бою , хоронили 19 квітня на південно-західній окраїні села...   Завдяки сотням і тисячам таких, як вони, тут, під Опавою, німцям не вдалося зупинити наступаючих. Тікаючи, вони підпалили місто. 21 квітня чехословацькі танки у складі радянського війська вступили в палаючу Опаву...
      30 квітня 1945-го на куполі спаленого берлінського рейхстагу замайорів Прапор Перемоги. Того ж 30 квітня танкісти Чехословацької бригади увійшли у Моравську Остраву. Свободніка Василя Брензовича, як і всіх тих, що в ім’я Перемоги згоріли у жертовному вогні Великої війни, серед переможців вже не було...
    ...А під високими Бескидами, у затраченому серед гір і лісів селі Сухий (Великоберезняського району Закарпатської області) продовжували ждати воїна-танкіста дружина Марія Боринська і трирічний синочок Василько.
      Збереглася погосподарська книга тодішньої Сухівської сільради за 1946-1947 роки, яка дає змогу побачити, яким було життя солдатської вдови і її сина. Вони проживали в господарстві № 52 разом із матір’ю Бернзовича В.В. і її трьома дітьми. Колгоспу і ті роки ще не було і сім’я трудилася на чотирьох гектарах землі, із яких засівали ( переважно вівсом і житом ) майже три гекрати. Мали в господарстві одного коня і три корови. І все це утримували на своїх плечах дві жінки – мати загиблого ( Пайзяк Ганна ) і її невістка...
     Зберігся досі і протокол комісії по призначенню пенсій і допомог при Округовому Народному Комітеті у Великому Березному від 30 жовтня 1945 року, згідного котрого сім’ї загиблого фронтовика призначено щомісячну допомогу в розмірі 125 пенге. А на зворотньому його боці відмічено, що 09.11.1945 згаданій сім’ї виплачено відразу за жовтень і листопад 250 пенге, а 04.12.1945 їм виплачено вже 50 радянських рублів за грудень. З 1 жовтня 1946 року сім’ї загиблого військовослужбовця призначено пенсію в сумі 214 карбованців.
       В 1947 році Марія Олексіївна із п’ятирічним сином перейшла в господарство № 23 Крайнянського Степана, тобто вдруге вийшла заміж.
       Малий Василько про свого батька чув, звичайно, часто, але не міг його пам’ятати. А ще дуже не любив гратися у «руських і німців», тобто у війну, котра забрала у нього батька. Змалку закохався у гармошку і добре на ній грав. Невідомий фотограф вдало зафіксував мить, коли хлопець із улюбленою гармошкою сидить поряд із своїми ровесниками ( Василь Цигак і Василь Готра ), котрі гордяться своїми гімнастерками і фуражками із зірками...
По війні прах воїнів із багатьох опавських сіл перепоховали на військовий цвинтар м. Глучін. Тут зійшлися разом і Василь Брензович, і Михайло Декет, і Михайло Сабов, і Іван Країло, і багато інших, хто згорів на тій війні у прямому і переносному значенні. А в Сухому давно вже померла колишня солдатська вдова Марія і давно не живе у селі її єдиний син...

Виписка із особової справи Брензовича Василя:
«Дата і місце народження: 22.11.1919, Суха, Велика Березна.
Фах: землероб.
Освіта : 8 класів сільської школи.
Сімейний стан: жонатий, одна дитина.
Дата вступу до закордонної частини: 10.03.1944.
Військова частина: 1 чехословацька танкова бригада, 2-й танковий батальйон.
Звання: свободнік.
Особове число: 15877.
Коли і де загинув: 17.04.1945, с. Болатіце, окр. Опава, згорів у танку.
Документ про смерть: наказ 1 чех. танк. бриг. № 23/45 від 19.04.1945.
Місце поховання: південно-західна окраїна с. Болатіце.
Нагороди: Чехословацький бойовий хрест зр.1939р.; Чехословацький бойовий хрест зр. 1939 р., медаль за хоробрість, радянський орден Червоної Зірки».








На фото: 1. Василь Брензович ( у центрі ) та Василь Цигак (стоїть у чорному одязі).
2. Василь Брензович (третій зліва);
3. Пенсійне посвідчення Марії Брензович


Іван Циганин.
P.S. Автор висловлює щиру вдяку завідуючій Сухівської
школи Мар’яні Марич за допомогу у підготовці публікації.

Газета "Карпатська зірка №17 від 23 квітня 2010 року

Село Пінчуки.Україна.Київська обл.Васильківський р-н.Пинчуки (1)

Село Пінчуки. Україна.

 Київська обл. Васильківський р-н

2009р. (1)

 

 

Міста і села України несуть на собі відбиток багатьох історичних епох, є свідками визвольного поступу українського народу до незалежності. І сьогодні самобутність нашого краю виявляється в щирій любові жителів до рідної землі, майстерності, творчості, вірі у зміцнення молодої демократичної держави.

 

Село Пінчуки Україна Київська обл. Васильківський район
Розташоване за 21 км на південь від районного центру Васильків, за 2 км від автостради Київ - Одеса. До найближчої залізничної станції Устимівка - 1З км.

 

Населення 614
Площа 27,504 км

площа - 844 га,

кількість дворів - 502
Густота населення 22,32 осіб/км
Поштовий індекс 08661
Географічні координати
50°00 пн. ш. 30°1312 сх. д.
Середня висота над рівнем моря 171 м
День села - 21 вересня.

 

 На Васильківщині та в селі Пінчуки люди жили

понад тисячу років тому.

 

 

 

     

 

Перших переселенців приваблював теплий клімат і густі ліси з всіляким добром, повноводна Стугна, багата на рибу.
Знаряддя праці виготовлені з каменю, знайдені неподалік Гвоздова
(8 км. від Василькова), де ще за часів кам'яного віку жили люди. Вони виконували нехитрі роботи кам'яними сокирами, ножами, шкребками.
А велика кількість знайдених крем'яних наконечників для стріл говорить про те, що для предків велике значення мало полювання.
Археологи відшукали залишки жител, зроблених з глини, розташованих півколом.

Обігрівались вони печами, мали вікна овальної форми. Особливо використовувалися кам'яні та крем'яні мотики, серпи з кісток з крем'яними вкладками, зернотерки, ліплений глиняний посуд.
На території Гребінок (ЗО км. від Василькова),
Село Пінчуки – між Гребінками і Васильковом
археологи дослідили поселення, в якому жили наші

предки - східні слов'яни.
Житла будували з глини та дерева, поклонялися багатьом богам, про що свідчать залишки капищ.
Починаючи з 966 р., після смерті князя Святослава, Київська Русь вперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу, чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні.
Після тривалих міжусобиць в князівському роді Київський престол зайняв Володимир Святославович (978-1015).
Князю дісталася тяжка спадщина, країна була розорена постійними війнами, посилювалася загроза з боку кочівників - печенігів, що стояли за р. Стугною, фактично під стінами Києва.
До того ж і варязька дружина (використана князем у боротьбі з Ярополком) намагалася диктувати князеві свої умови.
З великими зусиллями князю вдалося приборкати їх, надавши їм землі і частково спровадивши їх до Візантії.
Одним із головних завдань, що поставали перед князем на початку його перебування на Київському Князівському столі, було утримання понад двадцяти різних племен і народностей, як слов'янських так і не слов'янських, під владою Києва, тобто об'єднати Русь.
Протягом 981-984 рр. Володимир приборкав повсталих в'ятичів, радимичів, хорватів, дулібів, встановив для них данину -„відрала", приєднав міста Червеньської Русі Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, Полоцьк, що належали ляхам.
Також приєднав землі ятвягів, які жили між Німаном та

Західним Бугом.
З 985 р. воював з надволзькими болгарами. Поступово примножуючи свої здобутки, Володимир створив найбільшу в Європі державу, що простягалася від Балтики до Чорного і Азовського морів, від Волги до Карпат.

Зміцнивши міжнародне становище своєї держави князь розпочав упорядкування її внутрішнього життя.
Володимир вирішив провести ряд реформ:
- адміністративну:
ліквідував племені княжіння, поділив усю країну на вісім округів,
округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб, або своїх синів;
- військову:
замінив племінну організацію війська на феодальну - службу за право володіти сімейною власністю;
- оборонна:
повів широке будівництво фортець - укріплень навколо Києва, які стали опорними пунктами в боротьбі з печенігами;
- судову:
прагнув розмежувати єпископський та градський суди;
- вів широке градобудівництво:
заснував нові міста, такі як Володимир на Волині,
Василів на Київщині;  - релігійну:
спочатку Володимир прагнув у порядкувати систему язичницьких вірувань у своїй державі.
З цією метою він створив язичницький пантеон із шести головних богів, але переконавшись у неможливості таким чином об'єднати державу і запровадити єдиний культ, він ознайомився з іншими релігіями і вирішив прийняти християнство за Візантійським обрядом.
Наслідком християнізації Русі було зміцнення Київської Держави, її міжнародного авторитету, подальший розвиток культури.
Разом з тим посилилася влада феодалів над трудящими масами. За часи правління Володимира Святославовича Київська Держава достиглая кульмінаційного пункту в своєму розвитку, стала однією з наймогутніших європейських держав, яка істотно впливала на міжнародні відносини.
На протязі Х-ХТ ст. в Київській Русі спостерігалося зростання продуктивних сил, подальше вдосконалення знарядь праці, запровадження нових, прогресивніших методів обробки землі, що сприяло підвищенню врожайності та розширенню посівних площ.
Поряд із землеробством і скотарством розвивалися ремесла, з'являлися нові міста, пожвавлювалася торгівля.
Це зумовило значні соціально-політичні зміни у східних словлян. З розкладом родових відносин формувалося класове, феодальне суспільство.
Віче, на якому вирішувалося життєво важливі питання племені, втрачали своє значення. Зростала роль представників знаті - князя, дружинників, старійшин.
Розширювалася влада князівської адміністрації - намісників, воєвод,

тисяцьких, її унів та інших. З цих верств поступово народжувався клас великих землевласників - бояр. Отримуючи земельні наділи від князя за службу вони перетворювали їх на свою вотчину.
Переважну частину населення складали особисто вільні селяни - смерди, вони сплачували данину лише князеві й виконували різні роботи. В той час у вотчинах почали з'являтися різні категорії залежних селян - рядовці, закупи, та інші, які з тих чи інших причин мусили іти у найми. Працювали тут і холопи, що власне були на становищі рабів.
Таким чином формувалася соціальна структура майбутньої державності. На Русі поширювалася передова візантійська культура, зокрема писемність, хоч і до цього там розвивалася власна писемність, архітектура, мистецтво.

 Кінець частини (1)

 Далі буде... 

 

вик. [email protected]

СЕНЕКА. Цитати.


Вся Жорстокість випливає від Слабкості


Інколи навіть Жити є актом Мужності


Удача -- це те, що трапляється
при підготовці Можливості

Софія Карпатська

У Карпатах, на Горі Бажань, на висоті 1110 метрів, стоїть церква Святої Софії Премудрості Божої. Її спорудили 5 років тому. Настоятель храму отець Михайло Гергелюк розповідає про історію церкви та навколишніх сіл.  


Чеченська війна в РФ - 3

ЗНАЙ СВОЮ ИСТОРИЮ. «Мы расскажем вам о тех днях, стараясь придерживаться правды...»

Часть 3

За 3 с лишним года свободы чеченцы преобразились, и надо отметить немалая заслуга в этом была Джохара Дудаева и его соратников по ОКЧН.

Были разрушены психологические барьеры, которые имперская пропаганда десятилетиями насаждала среди покоренных народов. Дудаев будил у чеченцев историческую память и чувство достоинства. Часто повторяя, что позорно покоряться русским крепостным рабам, у которых нет ни религии, ни чести, ни морали.

Объяснял просто и доходчиво. Дудаев говорил, какие бы названия русский не придумывал для себя: «спецназ», разного рода «береты», «альфа» и далее по алфавиту, это только лишь названия, которые ни на йоту не меняют суть русского – он как был, так и остается тем же самым жалким, безропотным рабом.

Люди поверили в себя, в свои силы и право отстаивать свою религию и свободу, защищать свою землю.

В то время произошел интересный случай, ставший самой обсуждаемой новостью. 5-6 сельских охотников из села Саади-котар наткнулись в лесу на спецгруппу русских кафиров «Скорпион», засланную в Чечню для диверсионной работы.

Сделав предупредительные выстрелы, охотники предложили им сложить оружие. Подумав, что попали в засаду, группа спецназа из 40 человек сдалась сельским охотникам. Спецоружие, которое у них изъяли, доверху заполнило телегу.

«Танки горят как спичечные коробки», - говорил Дудаев. Многие воспринимали это, как шутливое преувеличение, чтобы подбодрить народ перед будущим столкновением.

Однако 26 ноября чеченцы убедились воочию, что танки действительно горят как спички.

Более того они могут разрываться так, что башня оказывается на пятом этаже и станина перелетает на соседнюю площадь. По воле Аллаха, по Его мудрости это бесславное танковое вторжение оппозиции, и ее позорный провал подняло дух чеченцев и их готовность к сражению.

И привело это к тому, что 31 декабря 1994 года народ не испугался и не разбежался при виде танковых колон. Более того, танки превратились в мишени для чеченских гранатометчиков. И впервые за многие десятилетия российские генералы убедились, что вводить танковые колонны в город – большая ошибка. Во всяком случае, вводить танки в Грозный точно было ошибкой.

И все же, говоря «народ не испугался», необходимо сделать уточнения. Народ до последнего момента надеялся, что возможен какой-то мирный исход, какие-то мирные переговоры. Но когда стало известно, что начался штурм Грозного, сердцами большинства людей овладели печаль и страх.

Даже многие из тех, кто приобрел оружие и готовился выйти на джихад, сидели у себя в селах, прислушиваясь к грохоту канонады. А грохот этот был слышен и в отдаленных селах Чечни.

И только, когда на следующий день по местному телевидению выступил Джохар Дудаев, и была показана сгоревшая российская бронетехника и трупы агрессоров, люди воспрянули духом. Значит, идет сопротивление, значит, идет сражение! И в Грозный начали подтягиваться добровольцы, группами и отрядами из разных сел.

Три первых барьера страха.

Все прибывающие в Грозный тогда скапливались на площади «Минутка» в южной части города. Здесь уже реально ощущался запах войны, так как в близлежащих жилых комплексах, хотя и изредка, но долетали танковые снаряды. Но вся основная канонада доносилась из центра города. Большинство было без оружия. У некоторых были лимонки, у некоторых охотничьи ружья. Вооруженных автоматами и гранатометами было мало.

Прибытие в город, можно было оценить, как преодоление 1-го барьера страха. Но подвигнуть людей пойти в центр города, где шла битва, было трудно. Масхадов присылал своих помощников, чтобы призвать собравшихся прийти в главный штаб.

Представитель Масхадова обращался к группам ополченцев и затем направлялся с теми, кто решился на сражение, в центр города. Главная улица, по которой шли к центру, обстреливалась минометами. По пути часть добровольцев отставали и незаметно сворачивали в проулки и подъезды. Так что, пока доходили к мосту через Сунжу были случае, когда от группы оставалось 5-7 человек, и их можно было причислить к тем, которые преодолели 2-й барьер страха.

Оставалось пройти мост, чтобы попасть на площадь, где справа стояло здание совета министров (совмин) и слева на другой стороне площади президентский дворец, где и находился главный штаб.

Мост, который называли «совминовский», простреливался из БМП и крупнокалиберных пулеметов со стороны республиканской библиотеки. И тот, кто решался пройти через него, преодолевал 3-й барьер страха.

Перед мостом, прячась за стенами ближайших домов, скапливалось по нескольку десятков человек. Изредка, кто-то их них, прочитав молитву, срывался с места и, пригибаясь, пробегал через мост. Но многие не решалось на это, и продолжали стоять, прижимаясь к стенам домов.

Один раз туда подошел Шамиль Басаев. Он стал на середину моста, повернулся к ополченцам, развел руками и громко позвал: «Посмотрите на меня,… видите, я стою,… видите, со мной ничего не случилось,… давайте братья, вперед! Идите за мной!». Часть добровольцев прислушалась к Шамилю и перебежала по мосту.

Того, кто преодолев себя попадал на позиции, ждал уже другой уровень испытаний. Здесь враги били по позициям прямой наводкой из танков, БМП, гаубиц, накрывали подступы минометным огнем. И, естественно не все это выдерживали… и искали причины покинуть позиции.

Некоторые снимались из-за легкого ранения. Другие, присоединялись к группе, которая вывозила шахида домой, и число сопровождающих иногда превышало 7 человек. Тем самым позиция практически оголялась. Третьи уходили без причины.

Но были и такие, которые показывали чудеса храбрости и дерзости. Они громили бронетехнику врага, в упор расстреливали его пехоту, минировали подступы к позициям, делали вылазки в поисках вражеских групп.

Как правило, таких бывает мало. Но достаточно для того, чтобы своим примером разбудить решительность и стойкость у окружающих. Через короткое время молодежь обретала уверенность в своих действиях и быстро училась азам войны. И уже через пару недель боев число участников обороны увеличилось, а в народе ожила и утвердилась ответственность за общее дело.

Была еще одна категория участников джихада. Они были спокойные, неприметные, мало говорили, никогда не покидали позиции и выполняли возложенные на них поручения. Односельчане удивлялись, когда они становились шахидами или с ранениями попадали домой. Удивлялись, потому что никто не думал, что они способны выйти на войну. Но теперь люди смотрели на них другими глазами.

Среди сил сопротивления дерзкие и храбрые исчислялись сотнями, нерешительные и слабые тысячами. В самом центре города, оборону на подступах к президентскому дворцу держали не более 100 муджахидов. И это не выдумка. Этот факт подтвердят те из участников городских боев, кто еще до сих пор жив.

100 воинов против двух русских дивизий. Даже если эти дивизии в условиях города не могли развернуться в полную силу, такая диспропорция в соотношение противоборствующих сил поражала.

Описывая те дни, мы старались не отклоняться от реальной картины и старались передать дух того времени. И теперь читатель сам может сделать определенные выводы. И все равно, чтобы объяснить фиаско блиц штурма обыденное мышление будет подтасовывать «данные уравнения».

Мы уже говорили об этом. К примеру, уменьшить силу российской армии, преувеличить несогласованность действий генералов, оторванность передовых подразделений от вторых эшелонов, отсутствие хорошей связи и так далее. Одновременно можно преувеличивать стратегический потенциал чеченского сопротивления.

Во все времена отдавали дань уважения стойкости и храбрости воинов. И такие факты имели место у сил обороны Грозного, что зафиксировали многочисленные иностранные журналисты. Но все же и этим не объяснить провал штурма.

Единственное правильное объяснение тех событий только в одном – провал этого штурма был ПРЕДОПРЕДЕЛЕН.

Даже если бы российские генералы бросили бы на штурм еще больше живой силы, еще больше техники, результат был бы тот же – российские войска завязли бы в Грозном на те же 54 дня и понесли бы те же потери.

Что касается чеченцев, которые вышли на джихад против неверных, им достаточно было ПРОСТО ЗАЙТИ В ГОРОД. Просто зайти в город с любым оружием, которое у них было под рукой…. Главное было зайти,.., зайти даже без оружия.

Потому что у чеченцев было на то время САМОЕ МОЩНОЕ ОРУЖИЕ В МИРЕ – дуа всего мусульманского мира за своих братьев в Чечне.

Российские войска несли чудовищные потери, - потери, которые они скрывают и будут скрывать, пока не сгинет кремлевский режим. Позиции и дислокации российских подразделений периодически накрывались шквальным огнем из каких-то крупных орудий. И все эти случаи относили за счет ошибок и несогласованности российских войск, «накрывали огнем своих».

На войне такое случается. Но таких случаев было очень много, а так часто военные ошибаться не могут, даже если это российские генералы.

Один из участников и свидетелей тех событий рассказывал. Его захватили в разрушенном доме и повели на территорию бывшей республиканской больницы, чтобы затем этапировать в Моздок на так называемый фильтропункт.

Во дворе больницы заставили обхватить столб руками и надели наручники. Находилось там около 50 солдат, которые расположились обедать. Вдруг начался беспрерывный обстрел двора, напоминающий минометный. Все снаряды ложились точно в пределах двора.

Большинство было убито, не спасали никакие канавки, никакие укрытия. Осталось в живых чуть больше десяти солдат. Раненных не было. «Меня не коснулся ни один осколок, хотя я был на открытом пространстве».

И еще один важный момент о котором знают все жители Чечни. С первого же дня штурма Грозный накрыло странное темно-синее облако, которое создавало серьезные проблемы для русских самолетов. В то же время вокруг Грозного лежал снег, и было солнечно целый месяц.

Но когда входили в черту города, было ощущение, что наступили вечерние сумерки. Это облако над Грозным держалось 54 дня и исчезло после того, когда последняя группа муджахидов вышла из города.

Бои в Грозном стихли, но война не закончилась….

Шамсуддин Нашхоев, участник войны
Кавказ-Центр
http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2016/12/03/113741/znaj-svoyu-istoriyu--my-rasskazhem-vam-o-tekh-dnyakh-starayas-priderzhivatsya-pravdy---.shtml

Кремль поширює дрімуче мракобісся про Другу світову війну

Письменник та історик Віктор Суворов у ексклюзивному інтерв’ю розповів «Тижню» про роль СРСР у розв’язуванні Другої світової війни й затуркуванні суспільства псевдоісторичною пропагандою.

На переконання Суворова, обмеження доступу до радянських документів в архівах – один із важелів впливу Кремля не лише на громадян Росії, а й мешканців інших країн пострадянського простору, а також на західних істориків, зокрема на зміст і спрямованість їхніх публікацій.

За словами письменника, з відкритих джерел вже відомо, що від осені 1939-го до червня 1941 року Генштаб Червоної армії розробив щонайменше п’ять планів завоювання Європи, але російська влада намагається «накачати» суспільство, концепціями схожими «на «історіографію» кондового брєжнєвського застою».

«Це дрімуче мракобісся поширюють у дуже багато способів, зокрема й через нав’язування видавництвам силоміць авторів – оскаженілих неосталіністів, створення всіляких відкритих і таємних фондів, що спонсорують подібну макулатуру. Годі вже й казати про всю систему державних ЗМІ, особливо телебачення, яка намагається пошити в дурні народ», - підкреслив Суворов.

Втім письменник переконаний, що всі ці потуги часто дають протилежний результат. «Стомившись від мороку офіціозу, не маючи шансу в державних профільних наукових журналах прочитати правду чи бодай гостру полеміку, людина тягнеться до альтернативних джерел інформації. Зрозуміло, що з роками вся ця курява осяде, фальсифікаторів забудуть, а правда ввійде у шкільні та університетські підручники історії», - впевнений Суворов.

Повна версі інтерв’ю з Віктором Суворовим «Зашорена історія» у журналі «Український тиждень» №25-26.

Депутатів просять розблокувати спорудження пам’ятника Мазепі

Члени Колегії Міжнародного симпозіуму керівників об’єднань громадських організацій закордонного українства оприлюднили відкритого листа, адресованого голові Полтавської обласної ради Олександру Удовіченку та депутатам обласної ради. Нижче наводимо оригінальний текст звернення: "Шановний пане Голово, шановні депутати! У Києві із 20 по 30 листопада цього року проходять традиційні Дні діаспори в Україні. Цей поважний міжнародний форум зібрав активістів та керівників українських громад зі всього світу. Нині ми отримали інформацію про те, що на черговій сесії Полтавської обласної ради депутати фактично заблокували питання про побудову пам’ятника гетьману України Івану Мазепі.

Нас глибоко здивувало та стурбувало відношення народних обранців до оцінки ключових моментів нашої історії. Не сподіваючись на сторонню допомогу, українські громади світу підтримують свій дух, культурні та освітні традиції. Зокрема, власним коштом української громади Придністров’я, у місті Бендери, ще у 1999 році створено пам’ятну стелу на місці загибелі гетьмана Івана Мазепи. У жовтні 2008 року на місці, де розташовувався табір армій Мазепи та Карла XII, було встановлено пам’ятний знак: «На цьому місці буде споруджено пам’ятник Гетьману України Івану Мазепі». Окрім того, у музеї «Бендерська фортеця» створено діораму «Табір мазепинців та військ Карла XII» (Найближчим часом спільно із шведськими науковцями Табір буде відтворений в оригіналі). Також у січні 2009 року у місті Бендери відбудеться міжнародна науково-практична конференція «Гетьман Мазепа: правда й вимисли».

І це лише в одному невеликому містечку Придністров’я! Та ще й в умовах, коли українці за кордоном відчувають неабиякий дефіцит уваги зі сторони офіційного Києва: проблеми співвітчизників за кордоном чиновників України мало турбують...

У наступному році Україна відзначає 300-річчя з дня Полтавської битви – однієї з титульних подій у вітчизняній хронології, результати якої ми відчуваємо й сьогодні.

Українська діаспора із тривогою і надією спостерігає за всім, що відбувається у Великій Україні. Шановні співвітчизники, закликаємо вас бути зваженими, відповідальними та мудрими у своїх діях! Наші нащадки будуть нам безмежно вдячні за тверезі, без політичних рішення, що у свою чергу вплинуть на формування майбутнього незалежної України, майбутнього, про яке мріяли, за яке вмирали покоління українських патріотів".

З повагою,

– Дудка Валентин, керівник департаменту міністерства культури і туризму України,
– Петруняк Михайло, Голова Федерації українських асоціацій (Іспанія, Валенсія);
– Боднар Володимир, Голова РПО «Укрпросвіта» (Молдова м. Тираспіль;
– Савчук Емілія, Заступник Голови РПО «Укрпросвіта» (Придністров’я, м. Дубосари);
– Спориш Надія, Заступник Голови «Укрпросвіта» (Придністров’я, м. Григоріополь);
– Бача Юрій, професор української мови (Словаччина, м. Братіслава);
– Степанчук Інна, артдиректор асоціації «Українські проліски у Франції»;
– Медяник Марина, Голова громадської органiзацiї "Український центр «Просвіта» (Росія, м. Ярославль);
– Сергієчко Микола, Голова Об’єднання українців Кубані (Росія);
– Колодюк Наталя, Голова української ГО «Берегиня» (Білорусь);
– Луговський Володимир, Голова Об’єднання українських товариств (Латвія, м. Рига);
– Юрчонок Галина, Заступник Голови Об’єднання українських товариств Латвії;
– Давиденко Лариса, Голова українського товариства (Латвія, м. Лієпая);
– Курус Петро, Заступник Голови українського культурного товариства «ЯВІР» (Латвія, м. Єкабпілс).

"Новини Полтавщини".

АНТИКВАРІАТ... якщо йому близько 150 років.. ваші варіанти

Що сказати... банально вже знаходити такі штуки. Як не снаряди, то гранати.Як не гранати, то давні гроші. Як не гроші, то золоті й срібні речі... І що з цим робити?!

Печатка