Буки — село, Сквирського району Київської області, розташоване за 14 км від районного центру міста Сквира, поблизу річки Роставиця.
Перша згадка про Буки, а точніше про поселення Бакожин, датується в 1622 р., але вже у 18 ст. зустрічається назва Буки.
Дивитись світлини ще http://www.travelua.com.ua/kiїvshhina/skvirskijj-r-n/buki.html
Дивитись ще на сайті про Прибутковий будинок Септера, вул. Воровського №19
СЕЛО ПОЗНЯКИ (КИЇВ)
Було колись на лівому березі Дніпра навпроти Києва чарівне село, яке мало Незвичну назву — Позняки. Потопало воно у квітучих садах, заливалося співом солов'їним, чарувало прохолодою і красою озер, безмежною повінню навесні, зеленими луками із запашною травою, прохолодними гаями та біленькими хатками.
Вперше згадуються Позняки 1571 року як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс «пут-ну» (шляхову) службу при київському воєводі. Розташоване воно було на березі Позняківської затоки Дніпра, біля Либідського перевозу — там, де тепер яхтклуб.
Назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища Позняк, бо родина Леонтія та Мойсея Позняків володіла на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина, яке називали також Позняківщиною (не плутати зі слобідкою Паньківщина, назва якої походить від родини Паньковичів, що володіли нею у 1516— 1570 рр., і яка була розташована на правому березі Дніпра, там, де зараз пролягають вулиці Тарасівська, Саксаганського, Паньківська і Микільсько-Ботанічна).
У 1631 році село Позняки було передане (чи продане) митрополиту київському Петру Могилі, а вже той, у свою чергу, 1635 року відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі (в дарчій грамоті так і вказано:
«хоуторь» Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая»).
З метою залюднення лівого берега Дніпра, селян, які погоджувалися обробляти ці землі, на сорок років звільняли від трудової повинності. Так виникли села Позняки, Воскресенка, Микільска Слобідка, Дарниця, Троєщина, Осокорки...
Існує побіжна згадка вже в XI ст. У книзі М.О.Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» згадується про село Позняки, яке виникло за часів литовського панування і було розташоване біля Позняківської затоки Дніпра: «Згідно з люстрацією 1571 року, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі.
Ці дані підтверджуються і приведеною в книзі М.Рибакова грамотою Сігізмунда І, виданою Видубицькому монастиреві й датованою 1538 роком.
Російські царі і українські гетьмани в XVII–XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «...на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатыми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...». Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про «хутір Позняківщина», то через З0 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р. — «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, Позняк — прізвище засновника чи володаря села» (цит. за М.Рибаковим).
Пізніше Позняки поступово перетворилися на дачну місцевість, і називали їх легенями Києва. Хто хоч раз побував у Позняках, назавжди закохувався у їх неповторну красу.
Люди жили тут привітні, добрі, талановиті — вміли працювати та активно відпочивати. Село мало свої «кутки» з історичними назвами: Корольок, Гай, Убедь, Острів, Пограниччя, Заріччя, Лавин куток, Красииця, Бесарабочка, Могущий, Дарницький... І кожен куток мав свої пісні, своїх артистів, музикантів.
Здавна у Позняках займалися скотарством (бо достатньо було заливних луків, вкритих соковитою травою), рибальством (бо безліч було риби у численних озерах, затоках і малих річках, що впадали у Дніпро), городництвом.
Позняківські умільці плели кошики з червоної лози, якої багато росло навколо водойм. Деякі селяни мали свої пасіки, займалися будівництвом, гарно викладали печі, робили меблі з дерева. А вже шити й вишивати вміла будь-яка дівчина. І легко вгадувалися позняківські рушники та сорочки; бо вирізнялися вони своїм унікальним орнаментом і кольором ниток,..
Свої вироби, рибу, мед, молоко доставляли позняківські жінки на базари та безпосередньо у помешкання киян.
Молоко носили у банках, підв'язаних до коромисла, а зверху ще й прив'язували букетик квітів — щоб було «і красиво, і корисно».
Нині назва Позняки асоціюється з бетонними багатоповерхівками серед асфальту, тоненькими хворобливими деревцями та засиллям автомобілів. Забудова, розпочата в кінці 80-х років минулого століття, швидко знищила неповторну красу Позняків.
І більшість сучасних мешканців Києва навіть збагнути не може, що там, де залишилися лише маленькі болітця, які будівельники поволі засипають сміттям, раніше були неповторні озера й річки, а там, де нині височать хмарочоси, простиралися безкрайні луки та зелені гаї з голосистими пташками і неляканою дичиною».
Сьогодні ще можна доторкнутися до зелені колишнього села Позняки, послухати спів зозулі та солов'я, вдихнути свіже повітря, помилуватися чарівним озером Жандаркою, в якому колись сходилися річки Дарниця і Позняківка і потім текли єдиним руслом до Дніпра.
Біля Жандарки, в 1635 році була побудована велика цегляна церква, а при ній відкрита церковно-приходська школа (там, де тепер будинок №2 по вулиці Бойка)
Зараз немає вже цих річок, та й озеро значно поменшало і втратило свою історичну назву. Хоча, можна сподіватись, що воно не зникне, як більшість інших — його планують облаштувати і відновити зв'язок із Дніпром за допомогою підземних гідротехнічних споруд.
газета «У озера»
Музей «Позняки і позняківці».
вул. Здолбунівська, 7б.
Оргкомітет СЗШ №111 ім. С.А.Ковпака
вик. vced@i.ua
Київська обл. Васильківський район
Україна 2009р. (2)
Между деревнями Фастовец и с. Пинчуки, на протяжении 15 верст, находится более 20 курганов. Васильков (Киевск. губ.)Місто пережило набіги печенігів, 14 разів стояв ворог під його стінами Тричі під стінами Василева ( так звалось тоді місто), стояли війська Юрія Долгорукова, саме його син перейменував місто на Васильків. Через місто проходив стародавній Галицький торгівельний шлях. Географічне розташування міста сприяло його економічному розвитку. У 1240 році Васильків був зруйнований ординськими загарбниками. В другій половині ХІІІст. місто перейшло у володіння Києво-Печерського монастиря, а з середини ХІУст. місто стало належати Литовській державі.
Уездный город Киевской губ. в 36 1/2 верстах к ЮЗ от губ. г., при р. Стугне, приток Днепра. Когда основано здесь первое поселение, неизвестно; но уже в веке здесь существовало урочище Василев. Во время княжения Владимира в посаде Василеве был устроен двор, куда ссылались из велико княжеских теремов в заточение жены, состарившиеся или нарушившие уставы гарема. Близ этого посада, в лесах и ущельях, идущих к нему от р. Днепра, любил охотиться великий кн. Владимир. В 996 году печенеги, во время набега на Русскую землю, приступили к Василеву со значительными силами, против которых Владимир не устоял и должен был укрыться под мостом. Там он дал обет соорудить в Василеве церковь св. Преображения, если избавится от гибели. Неприятель удалился, и Владимир исполнил свой обет. В 997 году в посаде Василев родился св. Феодосий. Колодезь его существует и до сих пор; над ним устроена часовенка, известная под именем "каплицы Феодосия". В 1091 г. великий князь Андрей Юрьевич, внук Владимира, по завещанию своих родителей подарил посад Василев Киево-Печерской лавре, а в 1157 г. Василев делается уделом князя Василька. В 1238 году город испытал бедствия монгольского нашествия; в 1320 году завоеван был Гедимином; во время польского владычества подвергался неоднократно разорениям крымских татар и запорожцев. В 1586 г. заведовавший Киево-Печерскою лаврою епископ Хребтович заложил здесь замок. В 1686 году В. достался России и до 1785 года находился в собственности Киево-Печерского монастыря, а потом поступил в казну. До 1795 года В. был пограничным и таможенным городом, а в 1796 году сделан уездным городом Киевской губ. Местоположение города красиво. На восточной стороне его тянется тройной ряд валов и насыпей; вышина их около 2 саж.
Концы наружных валов с одной стороны упираются в р. Стугну, а с другой — в ручей Василев. По преданию, эти валы, а также и вал, который находится в 4-х верстах от города, служили границею между Россиею и Польшей. В 1/2 версты от города находятся земляные укрепления на 4 орудия. В предместье города В., за Стугной, находится курган в 7 саженей высоты. Всей городской земли у города 10880 десят., из которых около 900 десятин под городским поселением. Жителей в 1889 году считалось 17794, из них 8946 мужского пола, 8848 женского пола. По вероисповеданию:
православных 10833, раскольников 27, католиков 22 и 6912 евреев.
По сословиям более всего мещан — 13925 ч., затем 3335 кр., дворян было 151 ч., духовных 36, купцов 90, почетных граждан 6. В городе 2 ярмарки, мыловаренный завод с производством на 3300 руб. в год, завод восковых свечей, с производством на 2000 руб., 4 кожевенных завода с производством на 38000 руб. и 1 кирпичный завод с производством на 3000 р.; 3 православных церкви, 1 синагога и 2 молитвенных еврейских дома, больница; 2-х классные училища, мужское и женское; несколько частных начальных школ, как русских, так и еврейских. Климат города здоровый, прирост населения — 1,3% в год.
Васильковский уезд — в средней части Киевской губ.; пространство 81,9 кв. м., или 3961,7 кв. версты. Поверхность довольно волнистая; кряжи возвышенностей переходят из Киевского уезда в Васильковский и оканчиваются, не доходя р. Ротка. Между pp. Ротком и Каменкою, впадающими в Рось, простирается значительная плоская возвышенность, составляющая среднюю полосу В. уезда и ограничивающаяся pp. Упавой и Стугной. Западная сторона уезда более низменна, и только по берегам р. Роси, Каменки и Упавы видны небольшие возвышения, а северная часть, смежная с Киевским у., представляет некоторые черты Полесья. Около м. Белой Церкви простирается обширная равнина, по направлению к Василькову, Фастову и Миравке, ширина ее от села Миравки к Фастову 40 в., а длина от Белой Церкви до Стугны 80 в. Судоходных рек в уезде нет, но вообще рек и истоков много. Главные р.: Рось, Ирпень, Роток, Каменка, Настаевка и др. Озер в уезде нет, но реки образуют широкие разливы, напр., при г. Василькове пруд, образуемый рекою Стугною. Болота незначительны. Почва уезда плодородна и состоит из неглубокого пласта чернозема; примесь глины в черноземе находится в полосе от р. Каменки на ЮВ, не доходя до р. Роси. Земли в уезде 346147 десятин; из нее казне принадлежат 23648 десятин, удельному ведомству 26262 десятины, монастырям и церквям 4890 десятин, городским обществам 2805 десятин, дворянам 83916 десятин, в наделе у крестьян 200648 десятин, у крест.-землевладельцев 2753 десятины, у прочих сословий 1225 десятин. У народо населения было в 1889 г. лошадей 34361, рогатого скота 49525, овец 66849, свиней 32825, коз 512. Всего населения уезда было в 1889 г. 263261 чел. (127748 муж. и 135513 женщ.). По вероисповеданию: православных 217559, раскольников 1310, римско-католик. 4723, евреев 39639 чел. По сословиям: дворян 1931, духовного звания 729, почетных граждан 270, купцов 684, мещан 43286, крестьян 197773, колонистов 1616, военного звания 15767, иностранных подданных 1135. Жители уезда занимаются хлебопашеством, разными промыслами и торговлею. Самые значительные поселения в уезде — местечки Белая Церковь и Фастов, села Винцентовка, Езерна, Плисецкое, Большое Половецкое, Малое Половецкое, Прилесское.
В уезде существуют 2 еврейские колонии. Свеклосахарных заводов 5, с производством в год на 2793000 рублей. По посеву свекловицы В. уезд занимает седьмое место в губернии (засевает от 5 до 6 т. десятин в год). За свекло сахарными заводами следуют мукомольни, которых 7 с производством на 458 т. руб., 3 винокуренных завода, которые выкурили 6823 т. градусов спирта, 1 пивоваренный завод с производством на 56 т. руб., 1 табачная фабрика с оборотом в 90 т. руб., 1 маслобойня с произв. на 12 т. руб., 1 машино строительный завод (106 т. р.), 1 завод металлических изделий (40 т. р.),
4 кожевенных завода (37500 р.), 1 завод восковых свечей и
1 кирпичный, с производством каждый на 2 т. р. Кроме того, в уезде 3 конских завода (85 производителей и 205 маток). В археологическом отношении В. уезд представляет много интересного. Золотые монеты были найдены в м. Фастове и с. Прилесах. В 1852 г. на полях между с. Марьяновкою и Пинчуками найдены металлические вещи, орудия и посуда дохристианского периода. По дороге из м. Фастов в с. Великую Снетинка находится большой курган, называемый "Острая могила".
Между дер. Фастовец и с. Пинчуки, на протяжении 15 верст, находится более 20 курганов. Валов и окопов в уезде много;
так, напр., от дер. Дмитровка и Валица до уровня Свиной пролегает вал длиною 4 версты. В м. Фастове находится окоп, называемый "Папиевский замок". В 3 верстах от д. Фастово, на полях между с. Марьяновка и Пинчуки, находятся 2 окопа: "Перепят и Перепятиха", а между с. Прилесы и Малой Половецкой — окоп "Ядемга". В м. Фастово и с. Мотовиловка открыты подземные ходы, но ни вещей, ни костей в них не найдено. См. Киевская губ. http://dic.academic.ru
Село Пінчуки пролягло вздовж річки Роток (літописна назва Рут), яка фактично висохла, залишилося лише русло та окремими місцями болото.
Заснування населеного пункту Пинчуки, яке прийшлося на кінець X ст. - початок XI ст. (950-1015 рр.) і було пов'язано з боротьбою Київського князівства з печенігами.
Київський князь Володимир укріплюючи своє князівство, організував військові поселення.
Одним із таких поселень були Пінчуки, які розташувалися в дубовому лісі серед пнів зрубаних дерев, а тому і назва - Пеньчуки.
У 1922 р. була знайдена цікава історична знахідка, виорано невеликий горщик із срібними монетами, на яких було зображення Київського князя Володимира. Ця знахідка підтверджує історичну правдивість заснування військового поселення Пеньчуки (Пінчуки).
У 1159 р. грамотою Великого князя Андрія Долгорукого, колишнього Київського князя (1155-1159 рр.), поселення Пінчуки віддане Київському Печерському монастирю, який володів ним до середини XVI ст.
На початку другої половини XVI ст. Литовський князь Сигізмунд Август поселення Пінчуки віддав у власність пану Черниєвському, який володів ним до другої чверті XVII ст.
(Очерки по історії Київської землі* с. 409, автор Н. Клемолинський). Таким чином село стає закріпаченим.
Пан Черниєвський засновує фільварок, ставить свого економа, який стягує з селян натуральний податок (зерно, мед, тварин, птахів тощо). ("Фільварок" - це маєток)
У XVII ст. селяни відробляють по 1-2 дні на тиждень.
У силу свого розвитку натуральне господарство залишилося грошовим. У 1765 р. Білоцерківське староство, у володіння якого перейшли Пінчуки після розгрому Васильківщини кримськими татарами (1640 р,). Одержувало грошових прибутків від села, яке складалося з 92 дворів з населенням 470 осіб, -1932 золотих і від корчми - 3000 золотих. Непосильна кріпацька праця, надмірні грошові податки призводили до активних протестів селян, що виливалися в окремі вбивства орендарів (у 1786 р. був убитим селянами Пінчуків орендар корчми).
Грамотою короля речі Посполитої Станіслава-Августа Понятовського від 1З грудня 1774 року Пінчуки віддані як подарунок графові Ксаверію Браницькому, нащадки якого володіли селом до 1861 року, а маєтком -до 1917 року (архівні дані).
Кріпацтво посилилося. Селяни Пинчуків відмовлялися виконувати панщину, робили збитки фільварку тощо.
Кінець частини (2)
Далі буде...
вик. [email protected]
Київська обл. Васильківський р-н
2009р. (1)
Міста і села України несуть на собі відбиток багатьох історичних епох, є свідками визвольного поступу українського народу до незалежності. І сьогодні самобутність нашого краю виявляється в щирій любові жителів до рідної землі, майстерності, творчості, вірі у зміцнення молодої демократичної держави.
Село Пінчуки Україна Київська обл. Васильківський район
Розташоване за 21 км на південь від районного центру Васильків, за 2 км від автостради Київ - Одеса. До найближчої залізничної станції Устимівка - 1З км.
Населення 614
Площа 27,504 км
площа - 844 га,
кількість дворів - 502
Густота населення 22,32 осіб/км
Поштовий індекс 08661
Географічні координати
50°00 пн. ш. 30°1312 сх. д.
Середня висота над рівнем моря 171 м
День села - 21 вересня.
На Васильківщині та в селі Пінчуки люди жили
понад тисячу років тому.
Перших переселенців приваблював теплий клімат і густі ліси з всіляким добром, повноводна Стугна, багата на рибу.
Знаряддя праці виготовлені з каменю, знайдені неподалік Гвоздова
(8 км. від Василькова), де ще за часів кам'яного віку жили люди. Вони виконували нехитрі роботи кам'яними сокирами, ножами, шкребками.
А велика кількість знайдених крем'яних наконечників для стріл говорить про те, що для предків велике значення мало полювання.
Археологи відшукали залишки жител, зроблених з глини, розташованих півколом.
Обігрівались вони печами, мали вікна овальної форми. Особливо використовувалися кам'яні та крем'яні мотики, серпи з кісток з крем'яними вкладками, зернотерки, ліплений глиняний посуд.
На території Гребінок (ЗО км. від Василькова),
Село Пінчуки – між Гребінками і Васильковом
археологи дослідили поселення, в якому жили наші
предки - східні слов'яни.
Житла будували з глини та дерева, поклонялися багатьом богам, про що свідчать залишки капищ.
Починаючи з 966 р., після смерті князя Святослава, Київська Русь вперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу, чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні.
Після тривалих міжусобиць в князівському роді Київський престол зайняв Володимир Святославович (978-1015).
Князю дісталася тяжка спадщина, країна була розорена постійними війнами, посилювалася загроза з боку кочівників - печенігів, що стояли за р. Стугною, фактично під стінами Києва.
До того ж і варязька дружина (використана князем у боротьбі з Ярополком) намагалася диктувати князеві свої умови.
З великими зусиллями князю вдалося приборкати їх, надавши їм землі і частково спровадивши їх до Візантії.
Одним із головних завдань, що поставали перед князем на початку його перебування на Київському Князівському столі, було утримання понад двадцяти різних племен і народностей, як слов'янських так і не слов'янських, під владою Києва, тобто об'єднати Русь.
Протягом 981-984 рр. Володимир приборкав повсталих в'ятичів, радимичів, хорватів, дулібів, встановив для них данину -„відрала", приєднав міста Червеньської Русі Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, Полоцьк, що належали ляхам.
Також приєднав землі ятвягів, які жили між Німаном та
Західним Бугом.
З 985 р. воював з надволзькими болгарами. Поступово примножуючи свої здобутки, Володимир створив найбільшу в Європі державу, що простягалася від Балтики до Чорного і Азовського морів, від Волги до Карпат.
Зміцнивши міжнародне становище своєї держави князь розпочав упорядкування її внутрішнього життя.
Володимир вирішив провести ряд реформ:
- адміністративну:
ліквідував племені княжіння, поділив усю країну на вісім округів,
округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб, або своїх синів;
- військову:
замінив племінну організацію війська на феодальну - службу за право володіти сімейною власністю;
- оборонна:
повів широке будівництво фортець - укріплень навколо Києва, які стали опорними пунктами в боротьбі з печенігами;
- судову:
прагнув розмежувати єпископський та градський суди;
- вів широке градобудівництво:
заснував нові міста, такі як Володимир на Волині,
Василів на Київщині; - релігійну:
спочатку Володимир прагнув у порядкувати систему язичницьких вірувань у своїй державі.
З цією метою він створив язичницький пантеон із шести головних богів, але переконавшись у неможливості таким чином об'єднати державу і запровадити єдиний культ, він ознайомився з іншими релігіями і вирішив прийняти християнство за Візантійським обрядом.
Наслідком християнізації Русі було зміцнення Київської Держави, її міжнародного авторитету, подальший розвиток культури.
Разом з тим посилилася влада феодалів над трудящими масами. За часи правління Володимира Святославовича Київська Держава достиглая кульмінаційного пункту в своєму розвитку, стала однією з наймогутніших європейських держав, яка істотно впливала на міжнародні відносини.
На протязі Х-ХТ ст. в Київській Русі спостерігалося зростання продуктивних сил, подальше вдосконалення знарядь праці, запровадження нових, прогресивніших методів обробки землі, що сприяло підвищенню врожайності та розширенню посівних площ.
Поряд із землеробством і скотарством розвивалися ремесла, з'являлися нові міста, пожвавлювалася торгівля.
Це зумовило значні соціально-політичні зміни у східних словлян. З розкладом родових відносин формувалося класове, феодальне суспільство.
Віче, на якому вирішувалося життєво важливі питання племені, втрачали своє значення. Зростала роль представників знаті - князя, дружинників, старійшин.
Розширювалася влада князівської адміністрації - намісників, воєвод,
тисяцьких, її унів та інших. З цих верств поступово народжувався клас великих землевласників - бояр. Отримуючи земельні наділи від князя за службу вони перетворювали їх на свою вотчину.
Переважну частину населення складали особисто вільні селяни - смерди, вони сплачували данину лише князеві й виконували різні роботи. В той час у вотчинах почали з'являтися різні категорії залежних селян - рядовці, закупи, та інші, які з тих чи інших причин мусили іти у найми. Працювали тут і холопи, що власне були на становищі рабів.
Таким чином формувалася соціальна структура майбутньої державності. На Русі поширювалася передова візантійська культура, зокрема писемність, хоч і до цього там розвивалася власна писемність, архітектура, мистецтво.
Кінець частини (1)
Далі буде...
вик. [email protected]
