хочу сюда!
 

Натта

44 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 41-52 лет

Заметки с меткой «друга світова війна»

Москва почала "бойові дії" проти Праги


Восени цього року мине вже 75 років з останнього залпу Другої світової війни. Війни, яка стала жахливим випробуванням для всього світу. Вже давно повернулися до дому солдати. Давно відбудовані міста та заводи. Розсипалися трухлявою іржею залишки смертоносної зброї тих часів. Та жива страшна гірка пам'ять людей. Пам'ять націй. І вона буде жити довіку.

Але не закінчилася війна інформаційна, яка з кожним роком стає ще більш безжальною та кровопролитною. Війна за історію, за пам'ять про ТУ ВІЙНУ!

Кремлівська Росія веде постійну інформаційну "історичну війну" з метою звеличування своєї ролі у перемозі над нацизмом та будь якими засобами заперечує роль Радянського Союзу, як одного з головних ініціаторів Другої світової війни. Країни, чий тоталітарний режим винен у масових вбивствах. Кремль сьогодення не може дозволити собі Таку Історію.

[ Читать дальше ]

Історія Другої світової як новий фронт війни


Історія Другої світової війни залишається фронтом найгострішої ідеологічної, наукової та інформаційно-психологічної боротьби. Напередодні святкування 75-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній та Другій світовій війнах не слабшають зусилля фальсифікаторів вигородити справжніх винуватців, применшити роль СРСР у розгромі фашизму, очорнити визвольну місію Радянської Армії і поставити під сумнів підсумки війни.

Спроби перетлумачити історію робляться не тільки переможцями, а й переможеними, не тільки противниками СРСР в «холодній війні», а й колишніми союзниками з Організації Варшавського договору, а також низкою колишніх союзних республік.

Саме ж парадоксальне полягає в тому, що підходи сьогоднішніх фальсифікаторів історії Другої світової і Великої Вітчизняної воєн сходять до напрацювань пропагандистського апарату Третього рейху. Готуючи похід на схід, Гітлер надавав великого значення не тільки створенню стратегічних наступальних плацдармів, не тільки вирішенню матеріально-технічних, ресурсних і продовольчих проблем за рахунок третіх країн, а й сприятливому пропагандистському супроводу своїх дій. Саме в надрах гітлерівської пропагандистської машини виникли міфи про "радянську загрозу«, про» Радянський експансіонізм«, про прагнення СРСР встановити контроль над Східною і Південно-Східною Європою, про» превентивний «характер плану» Барбаросса«, про» ворожість «радянського ладу малим народам, про» визвольну місію" німецького рейху на Сході і т. д.

Ці та інші міфи стали стрижнем ідеології окупаційної політики нацистів. Потім вони увійшли в арсенал ідеологів "холодної війни", а згодом були адаптовані до потреб поточного моменту в інформаційно-пропагандистській війні проти сучасної Росії.

Разом з тим, культивування колишніми країнами гітлерівської коаліції свого образу як жертви стало важливим напрямком перетлумачення своєї відповідальності за трагедію Другої світової війни. Початок цьому напрямку відразу ж після закінчення війни було покладено в Західній Німеччині. У художній літературі, кінофільмах, засобах масової інформації, в заявах політиків німці бачать себе жертвами поразки під Сталінградом, нещасними біженцями, що рятувалися від наступу Радянської Армії, жертвами політики окупаційної влади, жертвами насильницького переселення (за німецькою термінологією – вигнання) зі східних областей рейху та інших місць багатовікового проживання, жертвами англо-американських бомбардувань і, звичайно, жертвами Гітлера і його катів, які нібито спонукали згвалтованих і загублених німців робити речі, повністю чужі їх людській природі.

В даному випадку ми маємо справу з применшенням і навіть ігноруванням причинно-наслідкових зв'язків. Це стало сьогодні широко поширеним прийомом, до якого вдаються Сучасні фальсифікатори. Вони творять неправедний суд над нашою спільною історією. Вони відторгають і очорняють все те, що історично, культурно і духовно пов'язувало і, сподіваюся, продовжує пов'язувати народи колишнього СРСР, що вистояли і перемогли у Великій Вітчизняній війні.

Тому відновлення і недопущення забуття причинно-наслідкових зв'язків в історії Другої світової війни залишається основоположним напрямком відстоювання правди про війну і ролі в ній Радянського Союзу.



30 вересня. По сторінках 2ї світової війни.

"....№ 10
 Отправлено 3 сентября 1941 года.

ЛИЧНОЕ ПОСЛАНИЕ ПРЕМЬЕРА СТАЛИНА ПРЕМЬЕРУ г-ну ЧЕРЧИЛЛЮ
......В итоге мы потеряли больше половины Украины и, кроме того, враг оказался y ворот Ленинграда.

Эти обстоятельства привели к тому, что мы потеряли Криворожский железорудный бассейн и ряд металлургических заводов на Украине, эвакуировали один алюминиевый завод на Днепре и другой алюминиевый завод в Тихвине, один моторный и два самолетных завода на Украине, два моторных и два самолетных завода в Ленинграде, причем эти заводы могут быть приведены в действие на новых местах не ранее как через семь-восемь месяцев.

Все это привело к ослаблению нашей обороноспособности и поставило Советский Союз перед смертельной угрозой.

Здесь уместен вопрос: каким образом выйти из этого более чем неблагоприятного положения?

Я думаю, что существует лишь один путь выхода из такого положения: создать уже в этом году второй фронт где-либо на Балканах или во Франции, могущий оттянуть с восточного фронта 30—40 немецких дивизий, и одновременно обеспечить Советскому Союзу 30 тысяч тонн алюминия к началу октября с. г. и ежемесячную минимальную помощь в количестве 400 самолетов и 500 танков (малых или средних).

Без этих двух видов помощи Советский Союз либо потерпит поражение, либо будет ослаблен до того, что потеряет надолго способность оказывать помощь своим союзникам своими активными действиями на фронте борьбы с гитлеризмом.

Я понимаю, что настоящее послание доставит Вашему Превосходительству огорчение. Но что делать? Опыт научил меня смотреть в глаза действительности, как бы она ни была неприятной, и не бояться высказать правду, как бы она ни была нежелательной......"







Забутий геноцид. Замовчана історія

Забутий геноцид. Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

 22.06.2019  romankorzhyk

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPAN
Союзники другого сорту
Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

Угорські армії здійснили на окупованих радянських територіях геноцид, — Тамаш Краус, угорський історик
На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN
 

Залишене напризволяще
Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.


Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA
У полон не брати
Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

Ми пакуємо фонди [Лаври], щоб некомпетентні руки не мали до них доступу, — Нандор Феттіх, директор Угорського національного музею
У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».


Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPAN
Посипання попелом
Укінці вересня 1944 року радянські війська вже вийшли на угорський кордон. Горті відправив у Москву делегацію, яка попросила Сталіна про перемир’я. Адмірал наївно вважав, що ця його витівка залишиться для Берліна таємницею. «Я прошу вас помилувати нашу нещасну країну, яка має свої історичні заслуги, і народ, який має так багато спільного з російським народом», — писав Горті господареві Кремля. Але ще до повернення переговірних із Москви вермахт окупував Угорщину. Самого Горті німці заарештували і поселили в баварському замку Хіршберг. А країну очолив відвертий фашист Ференц Салаші. Але його правління було коротким: на початку лютого 1945-го Червона армія розгромила всі угорські угруповання і вивела країну з війни.

У підсумку в радянському полоні опинилося приблизно 600 тис. угорських громадян. Із них 200 тис. мирного населення вивезено вглиб Союзу — для відновлювальних робіт.

“Ми стали бандою гітлерівських головорізів”, — сказав генерал Алдя-Пап, командувач 105-ї дивізії (на фото) під час Чернігівського процесу. Тільки в українському лівобережному Поліссі угорські гонведи спалили 60 населених пунктів і знищили 40 тис. мирних жителів / Фото: DR  
Лише в 1947 році офіційний Будапешт почав клопотатися щодо повернення своїх полонених. Аби дошкулити прем’єру Ференцу Надю, який особисто займався цим питанням, а також на догоду угорським сталіністам у листопаді 1947-го радянські правники провели в Чернігові процес над керівниками масових вбивств під час війни. Генералів, які віддавали накази карателям, знайшли в радянських таборах.

На лаву підсудних сіли 12 угорських воєначальників. Але тільки один із них — генерал Алдя-Пап — відверто покаявся. «Так, визнаю, я дійсно, як командир 105-ї дивізії, був виконавцем волі тодішнього угорського фашистського уряду та його генштабу і брав участь у винищенні та поневоленні українського народу. Я і мої підрозділи нанесли радянському українському народові настільки великих збитків, що я не захищаю, а звинувачую себе».

Процес був організований нашвидкуруч і тривав усього тиждень. Більше сотні свідків просто не змогли вчасно приїхати на слухання. Всі підсудні отримали по 25 років таборів.

Але вже в останні роки свого життя Сталін розпорядився відпустити на батьківщину полонених угорців — тоді їхня країна стала комуністичною. А в 1956 році, напередодні антирадянського повстання у Будапешті, на волю вийшли і чернігівські карателі.

Щодо бійні в Корюківці радянська влада видала рекомендації «не згадувати»: адже Угорщина стала надійним союзником Москви по соцтабору. А з Олексія Федорова зліпили прижиттєвий образ бездоганного героя. Чому його партизани, яких було більше за угорців вдесятеро, не допомогли корюковчанам? Це запитання так і залишилося без відповіді.

Цей матеріал опубліковано в №17 журналу НВ від 10 травня 2018 року

https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html?fbclid=IwAR3TsQGG6Btt2Q6swptwvAdCyGgfPx_J8jxf_fBQaGelVXxqo9LyC7lgqyM

Нарешті! Яка гарна відповідь Хуйлустану

Польща не запросила Путіна на 80-ті роковини Другої світової війни
Польща не запросила Путіна на 80-ті роковини Другої світової війни

Володимир Путін

КИЇВ. 19 березня. УНН. Канцелярія президента Польщі Анджея Дуди не запросила Президента Россійської Федерації Володимира Путіна на урочисті заходи з нагоди 80-х роковин початку Другої світової війни. Про це заявив речник Дуди Блажей Спихальський, передає УНН з посиланням на Польське Радіо.

“Серед запрошених країн Росії немає”, — сказав Спихальський.

За його словами, на урочисті заходи до Польщі мають бути запрошені тільки члени Європейського Союзу, НАТО та держави Східного партнерства (Білорусь, Молдова, Україна, Вірменія, Азербайджан, Грузія) — без Росії.

“Запрошення мають сучасний, а не історичний характер”, — додав Спихальський.

Зазначимо, урочисті заходи до 80-річчя початку Другої світової війни заплановані на 23 серпня, а також на 1 та 17 вересня.

Як повідомляв УНН, уряд Польщі вважає, що країна не повинна знаходитись в залежності від російського газу через будівництво “Північного потоку-2”.

Джерело: УНН

В Другій світовій Україна була першою проти Гітлера

Україна почала воювати проти Гітлера раніше всіх, – історик

Українці повинні знати уроки історії
Українці повинні знати уроки історії / Еспресо

Політики і суспільство не дуже розібралися, в чому різниця між 8 і 9 травня. в України досвід Другої світової набагато складніший, ніж у більшості європейських держав. На тлі того, що для когось – це свято, а для когось – переосмислення, пролазять російські пропагандистські проекти.

Про це сайту "24" розповів координатор громадського проекту "LIKБЕЗ. Історичний фронт" Кирило Галушко.

Читайте також: Уроків історії не можна забувати, – Турчинов порівняв війну на Донбасі із Другою світовою

За його словами, свято має бути для тих, хто брав участь у Другій світовій війні, але їх лишилися одиниці, адже учасникам бойових дій нині вже за 90 років. Для них це було свято. А для нас мають бути інші історичні уроки. Історик зауважує: ще з 2005 року в Україні пролазять російські пропагандистські проекти. Повторюється схема Брежнєва (генсек СРСР – "24"), який у 1965 році почав святкувати 9 травня як основний внесок СРСР у все "добре".

Формулювання "велика перемога", "бєссмєртний полк", георгіївська стрічка – символіка історичної місії Росії або СРСР – або ж тоталітарного режиму, коли люди не мали свободи, але мали нею пожертвувати для шляхетної мети і великої перемоги. У нас це часто плутається,
– розповідає Кирило Галушко.

Тому фахівець наголошує: держава повинна чітко сформулювати, що таке українська перемога, чому ми не святкуємо, а вшановуємо і згадуємо. Це, підкреслює він, не перемога Сталіна. Це перемога над нацизмом, гітлеризмом.

Галушко зауважує: в Україні не могли обирати між поганим Гітлером і добрим Черчиллем чи Рузвельтом. Був або Гітлер, або Сталін. Фактом є те, що "Карпатська Січ" (Організація народної оборони на Закарпатті – "24") почала воювати проти союзника Гітлера Угорщини за кілька місяців до офіційного початку Другої світової війни.

"В перший день війни українці воювали в складі польської армії, потім – Червоної армії, американської, канадської. Прапор над Іводзімою (відома історична фотографія, зроблена 23 лютого 1945 року Джо Розенталем, зображує бійців морської піхоти США, що встановлюють прапор на горі Сурібаті у ході битви за Іводзіму – Японія – "24"), там теж є українець. Перемога була дійсно великою. Втрати України величезні. Та, заперечуючи московські підступи, треба не виплеснути дитину разом із водою. Має бути своє бачення. У нас з Москвою різні перемоги", – підкреслює Кирило Галушко.

Шлюб за розрахунком

Світлина від Politicana.ru - политический юмор и остросюжетная сатира.

Англійська карикатура на пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР . 1939 р.

Монети про Другу Світову війну карбує Монетний двір Чехії

Монетний двір Чехії карбує золоті пам'ятні монети про Другу Світову війну.
У 2016 році вийшли монети, присвячені 75-річчю подіям військового 1941 року:
- потопленню німецького лінкора "Бісмарк",
- блокаді Ленінграду,
- битві за Тобрук,
- атаці на Перл-Харбор.

На монетах викарбувані сцени війни: британський флот атакує легендарний лінкор, екіпаж ленінградської зенітної батареї збиває ворожий бомбардувальник, захисники Тобрука відображають нацистські танки, японські літаки атакують американський флот на військовій базі Перл Харбор на Гаваях.

Напис на кожній монеті виконано відповідною мовою - німецькою, російською, арабською та англійською.

Всі чотири монети мають загальний аверс. На ньому викарбувано назву емітента - острова Ніуе, який надав ліцензію Чеському монетному двору на випуск цих монет і портрет королеви Єлизавети II, рік випуску 2016 і номінал 25 ДОЛАРІВ (NZD).

Тираж наборів з 4 золотих монет лише 99 штук. Тираж монет в індивідуальних упаковках 300 штук.


У 2017 році Монетний двір Чехії випустить 4 золоті монети, присвячені подіям Другої світової війни 1942 року:
- битві за Мідуей,
- битві за Ель-Аламейн,
- битві за Сталінград,
- «Проекту Манхеттен» (англ. Manhattan Project) - це кодова назва програми США по розробці ядерної зброї.

Финский опыт не поможет




Холодным мартовским утром солнце светило солдатам в спину. Под ногами скрипел снег. Финская армия уходила на запад, оставляя за собой холодные стены Виипури. В марте сорокового года Финляндия потерпела самое страшное поражение в своей истории. Сегодня о нем рассказывают как о победе.

Я набираю в поисковике три слова: «финский опыт Украина». Иногда речь идет об энергоэффективности или системе бухгалтерского учета. Но большая часть ссылок посвящена успешному противостоянию Финляндии Советскому Союзу во время «Зимней войны» и тому как нам его перенять. Но успешному ли?

В марте 1940 года Финляндия подписала мирный договор с СССР. Представим, что Украина подпишет аналогичный договор с Россией сегодня. Может быть воображение и нарисует кому-то победную картину бегущих оккупантов, парада победы в Киеве и возвращенного Крыма. Но к той реальности, в которой после войны оказалась Финляндия, это не имеет ни малейшего отношения.

Украина в роли Финляндии 1940 года это:

– Окончательный отказ от Крыма, всей Донецкой и части Луганской областей;

– Передача оккупанту второго города страны – Харькова (финны отдали Виипури, сегодняшний российский Выборг);

– Потеря своих домов 12% населения Украины;

– Свободный транзит российской армии через Украину;

– Новая граница обустраивается с учетом российской военной доктрины;

– Российская военная база под Одессой.

Чрезмерно много? Финны рассудили точно также и была неудачная «война продолжения», когда Финляндия попыталась вернуть утраченное, заключив сделку с дьяволом. Как и всякая сделка такого рода, союз с Гитлером закончился плохо. После Второй Мировой Финляндия пошла на новые уступки:

– Внешняя политика, полностью регулируемая из Москвы;

– Внеблоковый статус страны;

– Запрет критики советских порядков внутри страны;

– Выдача политических беженцев.

И те, кто предлагает Украине «финский опыт», то не просто плохо знают историю, страшного в этом ничего нет. Страшное в том, что  – это закончится попыткой перенести финские военные реалии в условия наших боевых действий с закономерным «финским» финалом. Страшным финалом. Красная армия не пришла в Хельсинки, но Финляндия была унижена и разгромлена.



Итак, финский опыт Украине не подходит. Нам нужна победа, а не поражение с хорошим пиаром. Финны действительно смогли остановить врага. Но не его аппетиты. Кормить восточного соседа пришлось досыта, всей страной и с большими потерями.

Человек так устроен, что он всегда ищет пример, если не для подражания, то хотя бы для сравнения. Финляндия многим кажется хорошим и очевидным примером, но у меня плохие новости: побеждать придется без примера. Украина создаст свою собственную школу победы и будущие поколения смогут говорить, об украинском опыте войны.

Потому что учиться нам не у кого. Украина приняла удар на себя в жестких и неблагоприятных условиях Финляндия готовилась к войне два десятилетия, у нас два десятка лет занимались непонятно чем, хотя враг всегда стоял у ворот.



Однако, чем тяжелее схватка, тем с большей честью из нее можно выйти. Мы смотрим в лицо страшному врагу и советы давно умершего Маннергейма уже не помогут. Зато наша победа станет не только победой Украины, а эталоном победы, о которой потом писать и говорить как об «украинском чуде».

Достижение Финляндии в том, что, несмотря на все грозные события двадцатого века, угрозу независимости и десятилетия оглядки на могущественного соседа – страна устояла. Сегодня Финляндия – это богатая, красивая страна, которая значительно превосходит своего «победителя». А вот это достижения повторить нужно обязательно. Иначе к чему тогда все?

Андрей Кемаль,

http://firstsocial.info/analiz/finskiy-opyit-ne-pomozhet
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая