Російський канал «Оренбург» показав сюжет про Тараса Григоровича  Шевченка.

Я хочу акцентуватися на тому, що у сюжеті прослідковується настрій звичайних ЛЮДЕЙ, мешканців Оренбургу і.............кремлядська "гнидна" політика ( яку видають за державну).

Написати цей допис мене змусила новина про намір міської влади Полтави та перевізників підвищити вартість проїзду в громадському транспорті до 2,50 гривень.



Формування тарифів на проїзд в громадському транспорті Полтави мене не тільки дивує, але й обурює. За двадцять років незалежності України транспортні служби нашого міста так і не спромоглися сформувати сітку тарифів для пасажирів – полтавці платять єдиний тариф, незалежно від того, скільки зупинок їм потрібно проїхати всередині Полтави.

Це призвело до такого колапсу, який «не налазить на голову» людині, яка хоч трішки вміє рахувати.

Для підтвердження моїх слів хочу зробити розрахунок автобусного маршруту «К.Ринок – с. Кротенки». Половина цього маршруту проходить через міську зону, а половина – через приміську.



Довжина всього маршруту за картою Google дорівнює 15,0 кілометрів. Вартість проїзду від кінцевої до кінцевої зупинки коштує сьогодні 4,5 гривні.

Довжина маршруту від центрального ринку до улюбленої зупинки полтавських дачників, що розташована по пров. Вороніна, дорівнює 7,7 км. Вартість проїзду від ринку до зупинки дачників зараз коштує 1,75 грн.

А тепер на цих перших цифрах ми бачимо перший бардак: довжина маршруту від центрального ринку до зупинки дачників є половиною всього вищезгаданого маршруту. Тобто, якщо половина маршруту коштує 1,75 грн., то вартість всього маршруту має бути 3,5 грн., а не 4,5 грн., як це є зараз.

Але «це ще перші ластівки». Пасажир, який сідає на зупинці дачників на пров. Вороніна, має платити так само 4,5 грн., як якби він сідав в цей же автобус на зупинці, що розташована на центральному ринку. Тобто, пасажир вимушений платити вдвічі більше, якщо рахувати вартість проїзду від відстані, яку долає автобус.

І це ще не кінець в цій історії. Пасажир, який їде з Кротенок в напрямку Полтави, незалежно від відстані, яку він проїде вимушений платити 4,5 грн. Інакше, його висадять з автобусу.

Тож, якими розрахунками керуються перевізники при перевезенні пасажирів за маршрутом «К. Ринок – с. Кротенки»? Які «обґрунтування» мають ці перевізники заносити до кабінетів чиновників, щоб ті узгоджували такі розрахунки?

P.S. І це я привів приклад тільки по одному маршруту. Уявляю, що робиться на інших в нашій рідній Полтаві.

ДО ВСІХ  СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ
 
Пропонуємо проголосити 9 березня, - день народження генія українського народу Тараса Шевченка, - всеукраїнським святом. Проголошення власного свята буде не тільки проявом реального республіканського суверенітету, але найголовніше - свято стане днем єдності українців всього світу.

Для того, щоб уряд України прийняв постанову відносно встановлення такого свята, потрібно показати наявність підстав, а тому треба взятися за діло і активно провести наразі на громадських засадах святкування 176-ї  річниці з дня народження Тараса Шевченка по всій Україні. Центрами по проведенню свята повинні стати, безперечно, осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, що ніякою мірою не обмежує ініціативи різних інших громадських та державних організацій.

Сценарії свята мають складатися на місцях з урахуванням місцевих умов, але думається, що кульмінаційним моментом має стати загальний спів "Заповіту" на, всій території України о певній домовленій годині.

Пропонуємо такий план проведення свята:

Початок о 12-13 годині. Свято починається по первинних осередках з проведення власними силами різних заходів як то: засідань, вистав, концертів, фольклорних дійств тощо.
Частина друга: о 16-17 годині, після невеликої перерви для відпочинку, громади знову збираються по осередках і звідти організовано колонами вирушають до місця проведення загального мітингу. Колони мають нести з собою уквітчані рушниками портрети Тараса Шевченка та інших славних синів і дочок нашого народу, прапори, хоругви, співати по дорозі українські пісні та бути зодягненими у парадні національні строї.
Частина третя: о 17-19 годині проводиться загальний мітинг з приводу свята. Сходяться всі громади і розташовуються у певному порядку. Мітинги повинні проходити біля пам’ятників Тарасу Шевченкові. Там, де їх ще немає, треба встановити на центральній площі на підвищенні портрет Шевченка і проводити свято тут.
Головна частина: рівно о 19 годині всі запалюють свічки і разом співають "Заповіт". І так скрізь по нашій землі! В цю мить вся Україна засяє вогнями мільйонів свічок і відгукнеться дружнім співом, що сповістить про об’єднання в єдину могутню волю братньої любові всього українського народу!
Слава Україні!  Героям Слава!

Подальший спів хай іде за місцевим сценарієм, та вважаємо, що слід би заздалегідь поширити тексти і розучити добре спів таких пісень:
    
"Ще не вмерла Україна"
"Реве та стогне Дніпр широкий"
"Думи мої, думи мої"
"Повіяв вітер степовий"
"Ой, у лузі червона калина похилилася"

Заключна частина: о 20 годині починаються масові народні гуляння.
Єдине, про що хочеться нагадати: свято потрібно провести дуже і дуже організовано, без порушень правопорядку. Будь-які ексцеси завдадуть шкоди тільки нам, українцям. Свято 9-го березня має стати першим всеукраїнським святом, але не останнім.
Друзі, шануймося, бо ми того варті!

Оскільки 10-го березня перестало битись серце нашого Великого Кобзаря то пропонуємо в цей день зробити ще одне покладання квітів і провести, де це можливо, панахиди біля пам’ятників Тарасу Шевченкові за упокій його душі, а також поставити там свічки.
Ініціативні групи міст Донецька та Тернополя.

(Це написано в 1990 році і було розіслано, але і зараз актуально, як на мою думку  - Богдан Гордасевич)


"І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І буде Правда на землі"

Тарас Шевченко

Чудова пісня! Чудовий кліп!
Рекомендую подивитися і поширити.

10 березня Україна відзначатиме 148-му річницю створення Гімну «Ще не вмерла Україна». Організатори закликають усіх охочих прийти заспівати Державний Гімн разом.

До участі у акції вже зголосилися об'єднання «Самопоміч», НСОУ «Пласт», ГО «Завжди вірні», ГО «Борець», ГО «Молодіжний націоналістичний конгрес», ГО «Інститут громадського лідерства».

Програма заходу:

10 березня, неділя
13:30- 13:40 - збір учасників заходу на пл. Ринок (біля Нептуна, що з тризубом!).
13:40 - 13:50 - шикування учасників на площі біля входу в Ратушу.
13:40 - 13:55 - роздача учасникам та перехожим листівок з текстом гімну, розгортання прапорів України (з собою беремо лише національну символіку - державні прапори, вишивані сорочки).
14:00 - 14:01 - з вікон Ратуші звучать сурми.
14:01 - 14.06 - звучить барабанний бій, учасники заходу виконують Гімн України (всі три куплети).
14:07 - завершення акції.

Гімн України

    «Ще не вмерла України і слава, і воля,
    Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
    Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
    Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

    Приспів:

        Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
        І покажем, що ми, браття, козацького роду».

    Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону
    В ріднім краї панувати не дамо нікому.
    Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє
    Ще на нашій Україні доленька наспіє

    А завзяття, праця щира свого ще докаже
    Ще на нашій Україні піснь гучна розляже
    За Карпати відіб'ється, згомонить степами
    Україні слава стане поміж народами

Історична довідка

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист та відомий поет Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому в майбутньому судилося стати національним, а згодом і Державним Гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша П.Чубинського була у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем, пише музику до нього.
10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося публічне виконання «Ще не вмерла Україна».
Вже з 1917 року твір П.Чубинського та М.Вербицького почав використовуватись як Державний Гімн, але оскільки він не був законодавче затвердженим, використовувалися й інші гімни.
15 січня 1992 музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Національний гімн на музику М.Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П.Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.
З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.


До 140-річчя першого виконання

У цій історії символічним є те, що автори представляють території двох віддалених одна від одної частин України. Вірша „Ще не вмерла Україна” написав у 1961 році уродженець хутора, нині селища Чубинське біля Борисполя поруч з Києвом – Чубинський Павло (1839-1884). Він відомий український етнограф, фольклорист і економіст, вчений європейського рівня. За свою діяльність перебував під постійним наглядом поліції. У 1861 році, тобто після смерти Т.Шевченка та його перепоховання в Каневі (22 травня 1861 року) у серпні П.Чубинський написав вірш „Ще не вмерла Україна”:

Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.
Наливайко, Залізняк і Тарас-Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.
Гей Богдане-Зиновію, необачний сину,
Нащо віддав на поталу неньку-Україну.

Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами...
Наші-братчики-слов’яни вже за волю встали,
Не діжде ніхто, щоб ми позаду зоставлись.

Тож вставайте разом всі, братчики-слов’яни.
Зллі згинуть вороги, і воля настане...
Душу тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей о гей же, браття милі, нумо братися за діло.
Гей о гей, пора вставати, пора волю здобувати.

Через короткий час рукопис П.Чубинського потрапив до відомого Львівського літератора Ксенофонта Климковича і він надрукував вірш „Ще не вмерла Україна” одночасно з „Заповітом” та „Мені однаково” – як вірші Т.Шевченка, а тому певний період часу вважали, що вірш цей написав Т.Шевченко, але в скорому часі автор став відомий і збірка потрапила до священика, композитора уродженця с. Улюч Добромильського повіту на Львівщині Михайла Вербицького (1815-1870) і він написав музику на вірш П.Чубинського „Ще не вмерла Україна”. Цей твір Чукбинського-Вербицького, вперше був виконаний в 1983 році в Перемишлі на святі Івана Купала. „Перемишль, 0 писав А.Вахнянин, - був неначе розсадником мукального життя русинів в якому брали жваву участь музикальні родини Леонтовичів, Сінкевичів, Менцінських, Лаврівських, Кордасевичів, Вербицьких та ін.”. На початку 1963 року в Перемишлі А.Вахнянин організував студентську громаду до якої належали вихованці духовної семінарії та учні гімназії. А.Вахнянин був послідовником „перемиської музичної школи” Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. Під впливом творчости Т.Шевченка і зв’язків з великою Україною в Перемишлі та інших галицьких містах в яких були гімназії засновувались  таємні гуртки. Обидві частини поневоленої України інтенсивно, хоч і нелегально, проводили формування національної свідомости. У час розгулу російського деспотизму на підросійській Україні у 1891 році групою українських патріотів було засноване таємне „Братство Тарасівців”, які на могилі Т.Шевченка в Каневі прийняли присягу, серед активних тарасівців був видатний діяч українського національного руху Микола Міхновський (1873-1924), який у 1900 році написав працю „Самостійна Україна”.
Після першого виконання гимну „Ще не вмерла Україна” у 1863 році через півтора роки, в грудні 1864 року, перемиський єпископ Тома Полянський (1796-1869) запропонував режисерові Карелу Канцу включити пісню в оперету „Запорожці”. Після успішної прем’єри оперети пісню „Ще не вмерла Україна) заспівали у Львові, Станіславі, Володимирі-Волинському та східних регіонах України.
Перемишль тривалий час був осередком української національної культури. Так в Українському дівочому інституті 21 березня 1901 року вперше відбувся публічний концерт у честь Т.Шевченка на якому серед інших пісень була виконана пісня „Ще не вмерла Україна”. Доповідь з якою виступила викладач О.Домбчевська, вона закінчила словами: „Україна ще не вмерла, та не вмре”, там же була виконана пісня на слова І.Франка „Не пора, не пора москалеві й ляхові служить”.
10 листопада 1901 року студенти Львівського університету співали пісню „Ще не вмерла Україна” на студентському вічі з вимогою відкриття українського університету. У зв’язку з цими подіями сенат університету призупинив навчання і розпочав розслідування в справі недозволеного віча. Двох студентів В.Темницького та І.Косевича було виключено з університету назавжди, а М.Щуровського, В.Пачовського і Є.Бурчинського на два до чотирьох курсів.
Студентська молодь самоорганізовувалась і коли розпочалась світова війна у 1914 році вони створили Український легіон – Українські січові стрільці. При виході першої сотні 10 вересня 1914 року до оборони Карпат комендант УСС М.Галущинський прощав їх словами „Ще не вмерла Україна”. В Карпатахна Бескиді за Вербіжем хор сотні В.Дідушка співав на цісарські уродини, після Служби Божої, пісні: „Ще не вмерла Україна” та „Ой у лузі червона калина”.
Пісня „Ще не вмерла Україна” ставала масовою і навіть у таборі військовополонених українців з російської армії у Фрайштадті (Австрія) 25 березня 1917 року на вічі вони в супроводі оркестри проспівали „Ще не вмерла Україна”. Ними були поставлені вимоги повернення прав до Переяславського трактату з 1654 року, які порушені московськими царями.
Був бурхливу овацію був проспіваний гимн „Ще не вмерла Україна” 11 січня 1918 року після прочитання М.Грушевським ІV Універсалу (проголошення самостійности України) і оголошення результатів голосування у Будинку Центральної Ради в Києві.
Величним відспівуванням національного гимну „Ще не вмерла Україна” закінчилось 19 жовтня 1918 року засідання Української Національної Ради у Львові у великій залі „Народного дому” на вулиці Театральній 22, на якому було проголошено Східну Галичину територією Української держави.
Після програшу визвольних змагань, у міжвоєнний час, на Західних територіях України на всіх патріотичних зібраннях виконувався український національний гимн. У боротьбі за українську державність у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив своїм державним гимном пісню „Ще не вмерла Україна”, державною українську мову і синьо-жовтий прапор з тризубом. В час Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові після зачитання Я.Стецьком Акту про відновлення української державности у будинку „Просвіти” на пл. Ринок 10, учасники Народних Зборів виконали гимн „Ще не вмерла Україна”.
Пройшло ще багато часу української бездержавности і тільки 24 серпня 1991 року Верховною Радою України був проголошений Акт незалежности України, всенародно схвалений 1 грудня 1991 року. Одначе офіційним Гимном Української держави Конституцією України від 28 1996 року було визнано тільки музику М.Вербицького без слів і щойно 4 березня 2003 року Верховною Радою (конституційною більшістю) був затверджений текст державного гимну (фрагмент вірша П.Чубинського). Треба відмітити, що жоден із парламентських представників Фракцій Комуністичної та Соціалістичної партій за прийняття тексту не голосували. Тепер велично звучить повний гимн України, і можна закінчити словами І.Франка:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: „Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре”.

Професор Іван Головацький

Тиснемо на картинку

Я опубликовала тут уже несколько отрывков из моих заметок. И знаете, что странно? Стоит мне что-то объективное, но, скажем, не совсем позитивное написать про Украину, все начинают кричать «Вы плюете в нашу ридну Украину! ГАНЬБА! А вашу Европу – да ну ее в жопу!». Ладно, думаю, успокою народ, напишу, что сложности есть везде, и что идеальной страны не существует в принципе. И что?! Еще больше криков и грязи в мою сторону! От «Вам плохо везде!» до «Вы все лжете, я знаю, я был в Амстердаме аж два раза!»

И как-то не хочется опускаться до того, чтобы объяснять, что туризм и иммиграция – это, как говорят в Одессе, две большие разницы. Наоборот, мне очень хотелось бы, чтобы люди стали мыслить более глобально, задумались, быть может, над тем, что «со стороны-то оно виднее» и что когда есть с чем сравнивать, различия более заметны…

Мой дед был белорусом по паспорту и украинцем в душе. Нет, не совсем так. Дед был Украинцем с большой буквы. Я никогда еще не видела человека, любившего Украину больше, чем мой дед. Он знал в совершенстве язык и историю страны, цитировал Шевченко при любом удобном случае и всем сердцем болел за лучшее будущее для Украины.

Дед умер, так и не дождавшись обещанного «покращення». Ушел из жизни он также легко и красиво, как и жил – не болея и не отягощая близких своим переходом в иные миры. Он просто умер. Выключился. Неожиданно и внезапно. Бабке, конечно, было очень тяжело. Особенно в больнице, когда ей сказали, что придется делать деду вскрытие, так как менты предположили, что это она сама его и укокошила. У бабки самой чуть сердечный приступ не случился.

Сколько я помню деда и бабку, они всегда ссорились. У бабушки всегда имелось свое мнение, по любому вопросу. И оно ВСЕГДА было прямо противоположно мнению моего деда. Но это не мешало им прожить в браке счастливых 55 лет. Они были очень разные по характеру, но вопреки всему, они были без ума друг от друга, и это было ясно с первого взгляда. Бабка всегда была настоящей «боевой подругой» (дед был летчиком) и, наверное, той идеальной половинкой, о которой мечтает каждый мужчина. Она никогда не «пилила» его по пустякам и во всем старалась ему помочь.

Предназначение моей бабули было стать агентом КГБ. Не знаю, как так получилось, как так встали звезды и по какой причине бабка агентом так и не стала, но то, что КГБ упустило идеального шпиона, было ясно всем, кто был знаком с моей бабушкой. Даже сейчас, в свои 83 года бабка даст фору любому частному детективу. Она сохранила идеальный слух, приятный молодой голос и удивительную ясность ума. Ее прекрасные аналитические способности в сочетании с упорством, порой граничащим с упрямством, могли бы сделать ее идеальном агентом разведки.

А дед… Дед любил Украину всей душой. Помню, в далеком 2004м, когда я приехала митинговать на Майдане, дед сказал про Ющенко: «Этот человек ничего хорошего Украине не принесет». И оказался прав. Но ведь мы митинговали не за Ющенко, а против Януковича! Против криминальной анархии. За демократию, за страну и за будущее. Радовались, что после «лихих девяностых» наконец-то сможем жить в нормальной стране, как нормальные люди.

Но дед оказался прав. Наши интересы оказались преданы, а наши голоса проданы. И кому – тому, кого мы, народ, читали своими врагами! Криминальному клану Януковича! Странное было время, странно было осознавать, что тебя и твой народ продали. Чувство было настолько мерзкое, что отравило весь «патриотизм».

И что теперь? Украина с дикой скоростью несется по спирали вниз, к полному упадку и дефолту. Бандиты продолжают грабить народ, им все мало. 30% населения живет за чертой бедности, в то время, как 10% криминальных кланов контролируют всю экономику. Везде царит насилие, жестокость и анархия.

Наши соседи-болгары поднялись против беспредела криминальной власти (и что примечательно, при отсутствии альтернативных (некриминальных) кандидатов). Почему же украинцы продолжают молча терпеть?! Почему вы не возьмете всю вашу злость, садизм и жестокость, которые вы упражняете на детях, бездомных животных, бомжах, и не выльете этот коктейль на головы тем, кто грабит вас, насилует ваших детей и разрушает вашу жизнь? Когда вы наконец поймете, что ваша проблема не в бездомных собаках, а в людях, которые узурпировали власть?!

Виявляється багато українських політиків не визнають поняття національної ідеї і її значення для розвитку нації. Плутанина в головах відбувається перш за все із-за їх недостатності вивчення поняття нації. Вікипедія цілком достатньо містить її визначень і історії виникнення. «Нація (від латін. natio — плем'я, народ) — соціально-економічна, культурно-політична і духовна спільність індустріальної епохи»

Тоб то. це поняття виникло не в давні часи, а в19 столітті і далеко не всі народи змогли успішно розвивати націю. Це пояснюється тим, що нація не мала належної творчої ідеї. Це видно на прикладі Австро-Венгрії,царськой Росії,та і України також. Тому не можна не до оцінювати значення національної ідеї для успішного розвитку. Інакше націю чекає деградація і поразки на всіх напрямах: у політиці, економіці, культурі, демографії. І ці тенденції ми бачимо в Україні. Розділяю визначення Солженіцина що «национальная ідея це--популярна ідея, уявлення про бажаний спосіб життя в країні, що володіє її населенням». По-цьому найважливішим завданням еліти має бути коротке формулювання творчої національної ідеї, яка об'єднає всю націю тоб то український народ і інші етнічні групи України.