хочу сюда!
 

Ольченок

31 год, водолей, познакомится с парнем в возрасте 30-42 лет

Заметки с меткой «науковці»

Мовчання буває злочинним!

Мовчання буває злочинним: чому історик Грицак має піти з українсько-німецької комісії
ЧЕТВЕР, 24 ЖОВТНЯ 2019, 15:20 — АНДРІЙ МЕЛЬНИК, ПОСОЛ УКРАЇНИ У НІМЕЧЧИНІ
ФОТО УНІАН

21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу.

А після цього засідання з’явилася жорстка заява посла України у Німеччині Андрія Мельника, який звинуватив українських істориків у бездіяльності, а фактично – у опорі такому визнанню.

"Європейська правда" публікує колонку посла, в якій той обґрунтовує свої звинувачення.

* * * * *

Майже п'ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшли по сім науковців з кожної сторони.

З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак.

Ще тоді одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення "історії України у радянський період і теми Голодомору". Завдання, поза сумнівом, важливе, і тим більше актуальне зараз, коли Бундестаг нарешті почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Як відомо, петицію із закликом про таке визнання підписало понад 50 тисяч громадян.

Однак ця комісія, яка мала би робити все для цього історичного рішення, вирішила просто ігнорувати цю тему.

Але достатньо було мені висловити у публічному просторі кілька критичних думок щодо діяльності (хоча, якщо бути більш точним, то радше бездіяльності) Німецько-української комісії істориків, як з’явилася гнівна реакція її співголів – шановних професорів Мартина Шульце Весселя та Ярослава Грицака.

Аж не віриться, що принаймні так мені вдалося вивести з летаргійного сну пана Грицака, який протягом останніх чотирьох із половиною років у згаданій (надзвичайно відповідальній, а не лише почесній!) якості зайняв вельми комфортну для себе позицію стороннього спостерігача стосовно резонансних історичних тем, які жваво обговорюються у німецькому політикумі та суспільстві.

І йдеться не лише про визнання Бундестагом Голодомору як геноциду українського народу.

Про інші деталі – дещо пізніше. Наразі ж хотів би повернутися до витоків, а саме до лютого 2015 року, коли вдалося реалізувати чудову ініціативу голови Німецької асоціації істориків, професора Шульце Весселя (за що йому – особлива повага) і створити Німецько-українську комісію істориків.

Адже дефіцит базових знань про Україну в Німеччині – особливо з початком російської агресії – просто зашкалює.

Цю ідею з ентузіазмом сприйняли у Києві.

Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоб домогтися фінансування цього унікального інституту.

Пригадую, як не було меж моїй радості, коли спільними зусиллями нам таки вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK.

Тоді мріялося, що об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі та в мас-медіа. Передовсім у самій Німеччині.

Тоді я і в страшному сні не міг уявити, наскільки ілюзорними є ці очікування.

Більше того, комісія, монополізувавши цю нішу, свідомо чи несвідомо, повністю самоусунулася із суспільного дискурсу, зайняла (даруйте, панове професори, за чесність) страусину позицію.

Поясню, що маю на увазі.

У своєму відкритому листі її співголови рапортують про "великі досягнення", які безумовно заслуговують уваги, зокрема, проведення п'яти щорічних конференцій, виділення щороку п'яти стипендій для юних вчених, а також плани зробити інформаційний портал.

Це все важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами). Втім, є одне "але": все це відбувалося і відбувається у власному академічному мікрокосмосі, у комфортному науковому вакуумі, такій собі теплій ванні.

Натомість справжні фундаментальні виклики, які турбують громадськість обох країн, відверто ігнорувалися комісією.

Найбільш разючий випадок – це навіть не визнання Голодомору, а ініційовані нашими друзями у Німеччині – фракцією Партії зелених – публічні дебати у Бундестагу про "історичну відповідальність Німеччини перед Україною". Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту.

Це була справді безпрецедентна подія.

Йшлося про те, що з огляду на непрості сторінки спільної історії, насамперед війну на винищення українців з боку Третього рейху, Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії. На жаль, депутатам тоді так і не вдалося ухвалити рішення, а саме питання після бурхливих дебатів формально передали до комітету в закордонних справах.

Хоча якраз ці дебати могли б і мали б стати унікальним шансом для нашої історичної комісії сказати своє вагоме авторитетне слово, вона вирішила не помітити цю – сорі за тавтологію – історичну подію.

Жодного інтересу, жодних публічних звернень, жодних коментарів, жодної реакції, жодних публікацій у німецьких ЗМІ. Нічого! Як на мене, така позиція не має нічого спільного зі справжньою науковою відповідальністю.

На жаль, подібний сценарій повторюється і сьогодні, коли завдяки титанічним зусиллям українських активістів у Німеччині та людям доброї волі з усього світу вдалося зібрати підписи під петицією до Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом.

Як вже згадано вище, 21 жовтня відбулося засідання петиційного комітету у Бундестазі. Як раніше, так і під час цієї події у німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одного з найбільших злочинів ХХ сторіччя. Але сама комісія чомусь не вважає, що ці заклики її мають зачіпати.

А тепер – найцікавіше.

Як з’ясувалося, вони мовчать свідомо і планують мовчати й далі!

На мій запит вони офіційним листом повідомили, що після обговорення, цитую, "більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоб не висловлювати свою позицію" (!).

У листі вони навели також обґрунтування цього дивного рішення.

Одна з двох причин звучить так: "оскільки Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин". Коли я це прочитав, то ледь не впав зі стільця від шоку!

Із таким підходом ми категорично не можемо миритися.

Саме тому комісію з українського боку необхідно перезавантажити! Ця необхідність вже давно перезріла.

Зрештою, дещо дивною виглядає ситуація, коли жоден (!!!) із поважних українських членів DUHK не тільки не володіє німецькою мовою, але й глибоко не займається дослідженнями саме українсько-німецьких взаємин.

Пан Грицак мав би і сам зробити для себе висновок і передати естафету тим науковцям, хто більше не буде мовчати.

Закликаю потужну вітчизняну спільноту науковців-істориків долучитися до оновлення Німецько-української комісії.

P.S.: Вище я навмисне не згадав про другу причину, через яку комісія вирішила не брати участі у дискусіях. Вона звучить так: "бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше "злочином проти людяності", ніж "геноцидом" згідно з дефініцією ООН".

У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, "більшість" означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої "цікавої" думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник. Натомість Ярослав Грицак мій лист від 19 вересня проігнорував, не надавши жодної відповіді.

посол України у Федеративній Республіці Німеччина

Три великі українці, що змінили погляди в науці

Ну не тільки ж євреям Ейнтштенйа піарити.

Першим видатним варто згадати Георгія Гамова (або як пишуть американці Джорджа). Неймовірно талановита людина, котра залишила свій слід у фізиці, астрономії та біології. Гамов народився в Одесі. Його мати походила зі старого козацького роду Лебединців, що до речі Гамов завжди не оминув згадати. Освіту здобув по тим часам неймовірну - у Гамова в учителях були перші постаті в науці. В одеському університеті в нього викладав Миколай Кастєрін. Потім вчився у Петрограді, де молодого талановити вченого помітив фізик Дмитро Рождественський і запросив працювати у свій Державний оптичний університет. Там вже його запримітив інший видатний фізик Олександр Фрідман, відомий тим, що ще до дослідів Хаббла передбачив розширення Всесвіту, і став фактично наставником молодого фізика. Там же Гамовим був сформований щось на кшталт гуртка молодих фізиків, котру вони жартівливо називали "Джаз-банда". В неї входили такі відомі в майбутньому постаті як Лев Ландау та Віктор Амбарцумян. Талант Гамова бачили його колеги, тому з неймовірними складностями, але добилися від радянської влади дозволу для Гамова поїхати у Німеччину в Геттінген на стажування. Тут також в нього за наставника був вчений зі світовим ім'ям Макс Борн. Тут в Німеччині Гамов зробив перше наукове відкриття - він створив теорію альфа-розпаду, якою зумів пояснити ефект радіоактивності.  

Після повернення до Ленінграду, там він пробув не довго, бо майже одразу поїхав знову за кордон - у Копенгаген. В цю поїздку за Гамова просив сам Ернест Резерфорд. З 1931 по 1933 рік він зумів відвідав усі значні центри науки у Європі. Однак змушений був повертатися в СРСР. В Ленінграді Гамова запросили працювати у Фізико-математичний інстиут і був обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР, він став самим молодим член-кореспондентом АН СРСР за всю історію і по сьогодні - у 28 років. Тут же в Ленінграді Гамов з групою вчених починає роботу над першим циклонтроном.

Однак ситуація в науковому світі СРСР починає погіршуватись, Гамова не пускають за кордон, зокрема не випустили на фізичний конгресс у Римі, де він мав читати свою доповідь (замість нього її прочитав Макс Дельбрук). Гамов зі своєю дружиною вирішив тікати з СРСР. Нагода не змусила себе чекати. В Брюсселі мав відбутися сьомий сольвіївський конгрес. СРСР не мала вибору, як послати туди Гамова, адже на той час він був кращим фізиком СРСР зі світовим ім'ям. На цьому наполягав Лев Ландау. З відрядження Гамов вже не повернеться - він вирішив залишитись за кордоном.

За кордоном спочатку Гамов не міг знайти собі місця, працюючи то в Парижі, то в Копенгагені, то в Лондоні. Але скоро дуже його запросив в США Нобелівський лауреат Ернест Лоуренс. Тут в США Гамов став професором Університета Джорджа Вашингтона. В США Гамов робить ще одну епохальну роботу - він створив послідовну і повну теорію еволюції зірок. Досліди Гамова по термоядерним процесам в зірках, лягли в основу створення в США водородної бомби, проектом створення котрої керував учень Гамов Едвард Теллер. 

Наступна робота Гамова по Великому вибуху перевернула науку і фактично Георгій створив наше теперішнє бачення еволюції космосу. У 1948 році Гамов розробив "теорію гарячого Всесвіту", де описав ранні етапи великого вибуху, пояснив створення перших елементів водороду та гелію у космосі шляхом нуклеосинтезу, що пояснювала зародження перших елементів у космосі, що на той час було слабким місцем у Теорії великого вибуху. До теорії Гамова не віднеслися серйозно, тоді вважалися основними дві гіпотези - теорія "холодного Всесвіту" Зельдовича та теорія стаціонарного Всесвіту Хойла. Але Гамов передрік, що якщо його теорія вірна, то має існувати фонове мікрохвильове (реліктове) випромінювання, яке можна зловити.

До цієї теорії не ставилися серйозно, допоки у 1965 році Арно Пензіас та Роберт Вільсон абсолютно випадково не зловили цей фон. Це стало всесвітньою сенсацією та підтвердило теорію Гамова. Пензіас та Вільсон отримали за своє відкриття Нобелівську премію. Багато фізиків вважають, що це не заслужено, адже ця премія мала б бути Гамова, а Вільсон та Пензіас натрапили на своє відкриття абсолютно випадково. До речі, якщо хочете побачити відлуння Великого вибуху, нашої колиски, то видерніть шнур антени з телевізору і оці сірі "перешкоди", це і є "фонове випромінювання великого вибуху", яке передрік Гамов ще у 1948 році.

Досить несподівано, але Гамов зробив величезний вклад і в молекулярну біологію. Після того, як у 1954 році була відкрита спіральна структура ДНК, Гамов зробив припущення, що структура білків у ДНК має бути зашифрована в послідовності з чотирьох можливих нуклеотидів, що входять в склад ДНК.  Гамов провів розрахунки і вони показали, що при спілці 4 нуклеотидів трійками виходять 64 різних комбінацій, що досить для запису спадкової інформації. Тобто він перший запропонував модель кодування амінокислот триплетами нуклеотидів. Георгій створив модель реалізації генетичного коду, котру потім підтвердив експериментами Френсіс Крік у 1964 році, а у 1967 році генетичний код був повністю розшифрований, за що Роберт Холлі, Хар Корана і Маршал Ніренберг отримали Нобелівську премію. На жаль Гамова знову обійшли увагою, хоча знову ж таки піонером в розшифруванні генетичного коду став саме український фізик.

Також Георгій Гамов був відомий тим, що писав науково-фантастичні романи з ціллю популяризації науки, бестселером став його роман "Містер Томкінс в країні чудес", перкладений на всі європейські мови.

19 серпня 1968 року Георгій Гамов помер. На думку більшості фізиків США та Європи Гамов мінімум тричі заслуговував на Нобелівську премію і те що її так і не отримав, є великою несправедливістю.


Другим ми згадаємо Феодосія Добжанського. Феодосій народився у Немирові 1900 роду, в доволі знатній шляхетській сім'ї, мав польське та українське коріння. Вчився у Київському університеті, був аспірантом кафедри зоології Української академії наук УРСР. В 1924 році переїхав в Ленінград, адже там почалися генетичні та євгенічні дослідження. Став спеціалістом в бюро євгеніки та генетики СРСР.  У 1927 році поїхав на стажування в США в Колумбійський університет у відомого генетика Томаса Моргана. Оскільки в цей час почалися зміни в ідеологічному курсі СРСР щодо євгеніки та генетики, Феодосій вирішив не повертатися в СРСР і залишився в США. В 1936 році Добжанському присвоєно звання професора Каліфорнійського технологічного університету. Став одним з провідних євгеніків США, допоки звісно ж вона не була заборонена.

В чому ж головна заслуга Добжанського в науці? На цей час фактично паралельно і незалежно існувало дві науки - це еволюція та генетика, довгий час на відмінності в розумінні походження видів і їхнього розвитку закривали очі. Але довго так тривати не могло. Феодосій Добжанський вперше об'єднав між собою генетику та теорію еволюції, написавши у 1937 році книгу "Генетика та походження видів", котра фактично створила всі основи нашого сьогоднішнього розуміння еволюції.  Ця праця Феодосія заклала всі майбутні здобутки біологічної науки і незрозуміло лише одне - чому він знову залишився без Нобелівської премії? Її то давали і за менші заслуги, як наприклад Хакслі, але ж Хакслі лише розвивав ідеї, закладені Добжанським. Але загалом серед науковців Феодосій мав визнання, він був почесним членом 20 університетів світу, зокрема Колумбійського, Оксфордського, Падуанського. Член Лондонського королівського товариства, Німецької академії природодослідників «Леопольдина», Шведської академії наук, Датського королівського товариства.


У 1964 році Добжанський отримав Національну наукову медаль США. Помер 18 грудня 1975 року від серцевого нападу.


Ну і варто ще згадати Альберта Бандуру, який зробив величезний внесок у психологію. Альберт Бандура народився у Канаді в українській сім'ї у 1925 році. Закінчив університет Британської Колумбії, університет штата Айова та став професором психології Стенфордського університету. Він президент Американської психологічної асоціації та почесний президент Канадської психологічної асоціації. 

У 1969 році він написав книгу "Принципи модифікації поведінки", до 1979 році ця книга стала найбільш цитованою в наукових роботах по психології, а журнал "Current contents" визнав книгу "класикою цитування". Бандура досі вважається найбільш авторитетним вченим в галузі поведінкової психології.  Відомий своїм експериментом з лялькою Бобо, яким встановив, що діти схильні копіювати агресію побачену на екрані, не маючи при цьому інших зовнішніх стимулів до агресії. Фактично Бандура був передвісником відкриття дзеркальних нейронів, які пояснили чому це відбувається. 

Альберт Бандура розробив нові методи терапевтичного втручання, шляхом процедур моделювання поведінки в цілях формування нової когнітивної та поведінкової компетентності. Висока ефективність методів Бандури була доведена зокрема роботами Джорджа Міда, Ніла Міллера та Джона Долларда. На мій погляд разом з Гансом Айзенком та Альбертом Еллісом найбільш видатний психолог за всю історію.

Досі живий і продовжує викладати та працювати.

Як забути про старість і смерть? Секрет від першого ректора ВДУ

Йому 83 роки, але він ще з посмішкою говорить про старість і смерть. Анатолій Свідзинський знає, як позбутися нав`язливих думок про відхід у небуття. Своїм секретом він поділився у інтерв`ю «Волинським Новинам» напередодні Міжнародного дня людей похилого віку.
Нагадаємо, що Міжнародний день людей похилого віку в Україні, як і загалом у світі, відзначається 1 жовтня.

Як вдається залишатися активним членом суспільства у свої 83?

Ви хочете запитати, чому я не збираюся вмирати або, принаймні, на пенсію? Але я що скажу: поки я живу, то я маю працювати, бо це - форма мого буття. Може, якщо я перестану працювати, то й справді помру. Поки ж ніколи помирати, бо є дуже багато роботи.

Вчора я був у ректора і дав йому текст, який ми знайшли в Інтернеті. У повідомленні йдеться про острів зі сміття, що утворився в океані біля Гавайських островів. І от думаю, нещодавно навіть хтось з моїх знайомих, доволі розумних, говорив, що 2012 рік - то є рік кінця світу. Я у них запитував, що вони під кінцем світу розуміють, що весь всесвіт сколапсує, чи що? Кажуть: «А от, принаймні, життя на Землі зникне». От, якщо друге визначення взяти, то ми маємо вже початок кінця світу.

Значить, щось із цим треба робити. Серйозно не хоче робити жоден уряд жодної країни нічого. Вони живуть сьогоднішнім, ну, на завтрашній день, і рахують лише, скільки за цей день вони отримують прибутку.

Екологічною тематикою, питаннями захисту природи, ви, насамперед, як звичайний українець, а потім як науковець, коли почали цікавитися? Коли вам це «заболіло»?

Мені здається, що я цікавився цим все життя. Наприклад, в 1956 році я приїхав на роботу до Харкова, і мені разом з сім`єю дали там квартиру в «хрущівці» на околоці міста. Там пустир такий був. Я примудрився там посадити 450 дерев і більше тисячі кущів. Це завжди було в голові: треба, щоб людина, яка десь живе, навколо себе робила щось гарне. А рослини такі потрібні, бо вони виділяють фітонциди, кисень, регулюють вологість.

Яким вам зараз видається Луцьк?

В Луцьку погана ситуація, тільки лучани цього не бачать. Я поясню на прикладі з власному досвіду: був якось у лікарні в селі Боголюби, що біля Луцька. Дружина прийшла мене забирати і каже: «Чому ти так швидко йдеш, куди ти поспішаєш?». А я кажу: «Нікуди. Це моя звичайна хода». Але я помітив, що добре, вільно йду. Потім ми з дружиною таки сіли у маршрутку і, коли вийшли з неї в місті, я вже не так швидко йшов додому.

Ми просто звикли тут жити і не відчуваємо забруднення, бо це постійно діючий чинник. А коли ви з нормального району, відносно екологічно чистого, сюди приїдете, то різниця - відчутна.

От, наприклад, вулиця Шопена: зараз це швидкісна автотраса, і кількість газу, що звідти пре, захоплює вже точно пів університетського стадіону.

А як виправити цю ситуацію, на вашу думку, і чи це можливо?

Дерево – джерело нашого порятунку. Більше їх садити і не робити дурниць, як-от на проспекті Волі. Були там чудові липи, але половини з них вже немає, а замість них - кулевидні клени, які навіть не ростуть. То який з них толк? Та й ті вже гинуть.

Якщо говорити про формування певної культури поведінки у молоді, то як вдавалося вам, коли були ректором тоді Волинського державного університету імені Лесі Українки, її формувати? Чи є якийсь секрет?

Вдавалося погано, а секрет є. Лише одна людина зробити цього не може. Я йду навіть зараз в університет - мені тут близько - і запам`ятовую мовні помилки студентів. От тиждень тому йду і слухаю. Ну, як вони говорять? Це жах! Я їм кажу: «Так не говориться українською мовою!» - «А як?» - спитали, і я їм відповів. Ми ще трохи поговорили і, зрештою, вони навіть подякували мені за пояснення.

Значить, падає на грунт нормальний, значить, треба, щоб усі це робили.

Як вдається швидко налагоджувати контакт з молоддю? Не бувало випадків, коли б на зауваження реагували негативно?

Не знаю. Може вони просто бачать, що людина в літах. А тут, на Волині, є повага до літніх людей, я це відчуваю.

Не було випадків, коли хтось би агресивно якось відповів. Були випадки, коли я бачив, що сказане мною «ковзає по поверхні розуму».

Якщо заговорили про мову, то як ви оцінюєте якість перекладів, особливо що стосується спеціалізованої літератури, зокрема, підручників, наукових праць з фізики, математики тощо?

Очевидно, що усі ці книги мають виходити друком в Україні українською мовою. Але існують старі підручники, видані російською. Але не слід забувати, що вони уже застарілі, бо ж наука розвивається.

(демонструє власні книги, що їх свого часу перевидав – уже не російською, а українською мовою)

Якщо говоритимемо про усвідомлення свого покликання чи, як кажуть, свого місця в житті, то щось змінилося за останні, скажімо, 20 років? І що саме?

В мене уже не змінювалося ставлення до української мови. Але скажу, що крім наукових праць, я пишу ще й новели. Їх у мене вже є більше сотні.

Колись я навіть дотримувався принципу – ані дня без рядка. Але зараз уже працюю менше.

Який спосіб життя для свого віку вважаєте активним?

Я розумію, що 83, а ближче вже й 84, – це занадто багато. Люди уже помирають в такому віці. Мені вже не до бігу, не до туризму, як колись, а треба працювати, щоб встигнути зробити те, що запланував.

Знаємо про те, що ви ще обіймаєте посаду завідувача однієї з кафедр в університеті імені Лесі Українки. Не втомилися?

Зараз мені багато допомагають колеги, навантаження у мене вже не ті, що змолоду.

Від молодих людей часто доводиться чути на адресу колег-пенсіонерів: «Вони вже своє відпрацювали, нехай поступляться місцем молодшим». Вам доводилося таке чути від своїх колег?

Ні, я не чув такого. Звичайно, я працюю полегшено. Я читаю тільки те, що ніхто не прочитає. Наприклад, «Основи наукових досліджень».

Як підтримує вас дружина? Якісь харчові продукти особливі вживаєте?

Вона мене завжди підтримує. А їсти ми намагаємося часто мед. В мене є знайомі, які постачають нам доброякісний мед. Взагалі, якщо бути активним, то це впливає на обмін речовин. Якщо людина активна, то в неї працює не лише ця «коробка» (показує на голову), а все тіло. Важливий також нервовий тонус. Важливо, на що людина налаштована: чи лягти і лежати на дивані, чи щось робити.

Те, що у мене є шмат роботи, не дозволяє мені лягти і сказати усім: «До побачення».

Чого вам хотілося б побажати читачам «ВН», серед яких, зокрема, є й пенсіонери?

Молоді – не боятися старості, й усім – не боятися смерті. Не треба про це думати. Такі роздуми витісняються працею. Але я знав про такі випадки, коли люди наперед знали про те, коли помруть.

Ви хотіли б про це знати точно, коли покинете цей світ?

Мені байдуже. Якщо у мене буде така інформація, то я її прийму. Але я про це не думаю, я можу про це говорити, але завжди з усмішкою (усміхається).

Розмовляла Вікторія Поліщук

Довідково:

Свідзинський Анатолій Вадимович - професор, доктор фізико-математичних наук, Заслужений діяч науки і техніки України. Народився 1929 року в місті Могилів-Подільський Вінницької області.

Перший ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки (1993 — 1995 роки), що наразі йменується Східноєвропейським національним університетом імені Лесі Українки.

http://www.volynnews.com/news/society/iak_zabuty_pro_starist_i_smert_sekret_vid_pershoho_rektora_vdu_foto

Фото за посиланням

Україна має знати своїх справжніх та кращих науковців

Робоча група Української Громади з питань науки та інтелекту нації на своєму черговому засіданні 24 червня вирішила провести рейтинговий конкурс «ТОП 100 кращих науковців України», приурочивши його до Всесвітнього дня науковця 2010.

Головним критерієм відбору кращих науковців стане практичне значення досягнень для суспільства.

Запрошуємо всіх, хто цікавиться наукою та хоче взяти участь в організації «ТОП 100 кращих науковців України», долучатися до діяльності робочої групи Української Громади у цій сфері! Пишіть нам на електронну адресу intelekt@ukrhromada.org.