Пам`ятаю якось дуже вже давно мені у якомусь огляді попався список авіаційних двигунів, які застосовувалися в радянських і російських літаках. Багато назв двигунів у цьому списку починалися літерами АЛ. Мене зацікавило що воно за абревіатура така, АЛ.Я знав що літаки в Союзі переважно називають іменами своїх творців. Але це не стосувалося двигунів.Не було такої практики і у світі. Щоправда шукати важкувато було тоді.Інтернету ще не було у мене тоді, Великої Радянської Енциклопедії теж не було під рукою..І тільки випадково почута програма по українському радіо, "колгоспнику", як у нас називають нагадала мені про мої колишні пошуки.Виявилося, таємничі літери АЛ на двигунах розшифровуються дуже просто АЛ - Архип Люлька. Уперше в світі реактивний двигун отримав ім`я свого творця.Хоча якщо пригадатати життєвий шлях Творця, термін "уперше в світі" доведеться промовляти часто.Але про все по порядку.
Архип Люлька народився 23 березня 1908 року в селі Саварка тепер Богуславського району на Київшині у бідній селянській родині.Його батько,Михайло Люлька після поверненя з солдатської служби 1907 року одружився з багатодітною вдовою Олександрою Бебешко. До 5 вдовиних дітей додається ще троє. Архип був найстарший з цих трьох.У семирічному віці помирає мама Архипа і батько залишається з 8 малолітніми дітьми. Але батько хоче бачити дітей освіченими і всі діти вчаться у сільській семирічній школі.У важкі роки Громадянської війни рятуючись від голоду, в село приїжджають викладачі київських вузів:математик Михайло Кравчук та поет Дмитро Загул.У 1919-21 роках Михайло Кравчук був викладачем і директором школи. Саме
ці дві непересічні особистості прищепили селянським дітям любов до
поезії та математики. Без перебільшення можна сказати, що саме вони
підтримали Архипа Люльку в тяжкі хвилини його життя, адже через п’ять
років після смерті матері трагічно загинув його батько. Архипу було 12
років. Опікуном над малолітніми дітьми став найстарший у сім’ї,
одружений на той час, Антін Григорович Бебешко.Сам Архип Люлька з теплотою згадував і свою першу вчительку Марію Калинівну Іщенко.
Після семирічки Архип Люлька вступає навчатися до профтехшколи у Білій
Церкві. Закінчивши її, пробує вступити до Київського політехнічного
інституту, але не проходить за конкурсом.Невдача з вступом не лякає юнака.Рік напруженої самопідготовки — і в 1927 році Архип Люлька стає
студентом механічного факультету Київського політехнічного інституту.
Через два роки стає студенткою сільськогосподарського інституту його
землячка з Саварки Галина Процак, а ще через рік молодята побралися і
прожили у злагоді багато років життя.
По закінченні інституту Архипа Люльку зарахували аспірантом при
Харківському науково-дослідному інституті промислової енергетики. Та не
закінчивши аспірантури, він іде працювати інженером-дослідником на
Харківський турбінний завод. А далі в життя Люльки втрутився його
величність випадок.
З путівкою комсомолу Архипа посилають у Харківський авіаційний
інститут. Тут він працює на кафедрі авіаційних двигунів і саме тут
доходить думки, що вік поршневих двигунів вичерпався. Спочатку молодий
дослідник думав створити паротурбінний двигун.Паротурбінний двигун - своєрідна фішка цього часу.Багато іменитих дослідників вважали його перспективним для авіації. Але в процесі роботи Люлька приходить приходить до висновку що у паротурбінного двигуна немає перспективи.Майбутнє авіації - величезні швидкості польоту, Ні поршневі, ні паротурбінні двигуни не здатні їх дати. І Люлька пропонує зовсім іншу концепцію, - газотурбінного двигуна з величезною швидкістю витікання розжарених газів.А на додачу створює ще і схему двоконтурного реактивного двигуна.Схему реєструють як винахід спочатку в СРСР а потім і в світі. Вона отримує авторське свідоцтво а згодом і патент що на той час само по собі було неабияким досягненням.
Але ж від ідеї до реалізації ой, як далеко, а ще коли доводиться
ламати стереотипи. До того ж, шаленів репресіями зловісний 37-й рік.Архип Люлька сповідував у житті принцип — «… ні перед якими труднощами
не пасувати і добиватися перемоги». Його підтримує завідуючий кафедрою
аеродинаміки в ХАІ, відомий вчений, академік Григорій Проскура, вчена
рада інституту рекомендує обговорити матеріали проекту з експертами в
Москві. Якраз тут Люлька отримує підтримку і схвальні відгуки професора
Володимира Уварова, Комітету по винаходах. Але на заводі справа не
пішла, реалізація ідеї турбореактивного двигуна застрягла.
Тому Люлька бере свої креслення і їде до Москви на прийом до наркома авіації.Нарком відмовляється прийняти молодого ученого впродовж 13 днів, але все таки поступається настирності Люльки, на 14 день він призначає йому зустріч на 2 годину ночі.Вислухавши Люльку, нарком запитав: «А яку швидкість можна отримати за
допомогою Вашого ТРД?» «900 кілометрів за годину, а в перспективі ще
більше»… — була відповідь.
Нарком терміново скликав провідних фахівців і на нараді, яка тривала
до ранку, Люльку призначають керівником проекту по ТРД і переводять з
Харкова до Ленінграда. Новий двигун обіцяв переворот в авіатехніці.
Реактивний. Без гвинта. Фантастично!
Але почалася війна. Коли постала загроза блокади Ленінграда, Люльку
разом з групою спеціалістів евакуюють на Урал. Частину креслень він
евакуював, частину креслень та деталей закопав на Кіровеькому заводі, а
частину забрав із собою. Він вірив, що завтра РД-1 все одно буде
потрібний.
Спочатку Люлька працював на Челябінському тракторному заводі, де
удосконалював повітроходи у танках. Але через рік Наркомат озброєння і
керівництво авіаційної промисловості знову повернулися до якнайшвидшої
реалізації ідеї створення ТРД. Можливо, це було зумовлено і тим, що на
фронті почали з’являтися німецькі реактивні винищувачі «Мессершмідти»,
що літали зі швидкістю 860 кілометрів за годину. Люльку відкликають у
Москву. Звідти направляють літаком у супроводі винищувачів у блокований
Ленінград. На щастя, вдалося знайти закопані креслення, вузли і агрегати
ТРД. Роботи продовжилися в невеличкому місті Билимбай, а з 1943-го року
в Москві в Центральному інституті авіаційних двигунів. А ще через три
роки Люлька очолює бюро по конструюванню реактивних двигунів.Саме тут він створює своїх рекордсменів.
Не раз він готовий був власноруч усувати технічні неполадки. При
цьому любив говорити українською мовою: «Ну, що, хлопчики, доведеться
лізти мені!» Вони були впевнені, що конструктор ліквідує будь-яке
пошкодження або вдосконалить той чи той технічний вузол, бо знали ціну
слова свого керівника.
І вже у липні 1946 року за успішні стендові випробовування
вітчизняного турбореактивного двигуна С-18 головний конструктор Архип
Люлька та його найближчі сподвижники Лусс, Козлов, Новиков, Тарасов були
нагороджені орденами.
А 16 травня 1947 року було видано указ Президії Верховної Ради СРСР
про нагородження головного конструктора авіаційних двигунів Архипа
Люльки орденом Леніна.
В лютому 1947-го року двигун ТР-1 пройшов державні випробовування.
Оцінка летунів-випробовувачів засвідчувала, що робота двигунів TP-1
вигідно відрізняється від німецьких двигунів ЮМО і БМВ. ТР-1 забезпечує
надійний політ літака на всіх режимах швидкостей і на висотах від 0 до 9
тисяч метрів.
Згодом конструкторське бюро Архипа Люльки працює над створенням
двигунів ТР-2 і ТР-3. У п’ятдесятих роках з’являється авіаційний двигун
АЛ-7, а невдовзі — АЛ-7Ф. Вперше реактивний двигун став носити ім’я
свого творця.
На початку 50-го року турбокомпресорний стартер Люльки отримав
популярність, як найнадійніший і наймалогабаритніший. Це був один із
кращих в світі стартер, на нього Люлька, Лусс і Новиков отримали патент.
На літаках, де використовувалися двигуни Люльки, було встановлено
більше десяти світових рекордів. Це була велика перемога головних
конструкторів Павла Сухого та Архипа Люльки і очолюваних ними
колективів.
1969 рік. Аеродром Ле Бурже біля Парижа. Авіаційний салон. Після його
закінчення в одній із статей писалося: «На 29-му міжнародному салоні
авіації та космонавтики була присутня численна радянська делегація
(понад 200 осіб). Серед найвидатніших представників можна відзначити
генерального конструктора Архипа Люльку, спеціалістів в ділянці
військових реактивних двигунів. Не дивлячись на те, що його ім’я не було
відоме широким колам на Заході, немає сумніву в то му, що Люлька — один
із найвидатніших спеціалістів — творців авіаційних двигунів». І Архип
Люлька був великим творцем, великим конструктором, але разом з тим, він
ніколи не забував свій рідний край, завжди послуговувався своєю рідною
мовою. Він часто приїжджав у Саварку, зустрічався з земляками. І тоді
можна було чути серед односельців слова: «Чи чули — Архип приїхав». В
Саварці любили його, щирого, привітного, завжди упевненого в собі. Тут
вдячно пам’ятають його і нині. Створили музей Архипа Михайловича. Часто
навідуються туди діти, школярі, численні гості…Ось що згадував про зустріч з Люлькою один з його сучасників, український журналіст Микола Сорока:
"Тоді, в 1966-му, мене подивувала не тільки українська мова Архипа
Михайловича. Звичайно, за тридцять років її можна було й забути. Вразили
мене книги на полицях: «Історія України» Михайла Грушевського, «История
украинского народа» Олександри Єфименко, двотомник Дмитра Яворницького
«Запорожье в остатках старины и преданиях народа», багатотомне видання
творів Володимира Винниченка... На якусь хвилю я навіть сторопів.
- Такі книги і на видноті? - поцікавився. - В Україні за них у мордовські концтабори відправляють!
-
О-го-го! - розкотисто засміявся Архип Михайлович. - Люльку - в
концтабір! Хоч, чесно кажучи, - спохмурнів Генеральний, - були... були
такі наміри. А український націоналізм, та ще й буржуазний, мені часто
закидають. Хто жартома, а хто... Та я не перестаю відповідати: люди
добрі, я люблю і Росію, своєю працею ніколи її не підведу. Але дозвольте
мені Україну любити дужче! А потім - у мене так, як у нашого славетного
Івана Козловського. Мешкає він у двоповерховій квартирі. Так от,
розповідав мені Максим Рильський, побувати на другому поверсі в нього
удостоїлося лише троє: Олександр Довженко, він, Рильський, і Андрій
Малишко. Більше маестро нікому не довірявся показати на всю стіну
розіп’ятого Христа. А в цих стінах воля - тільки синам і найближчим
друзям...
І розмова потекла про історію України, її багатостраждальні літературу і культуру.
-
У мене добра тисяча томів україністики, - окинув зором триметрової
висоти стелажі Архип Михайлович. - Рік у рік передплачую журнали
«Вітчизну» і «Дніпро», «Літературну газету». А звернули увагу на портрет
Тараса Шевченка? Спеціально замовляв!
І тут я вдруге завважив у його сірих очах болісну ослону смутку.
-
Бачте, як воно виходить, - мовив Архип Михайлович по паузі. - Народився
на Богуславщині, навчався у стольному Києві, а працюю в Москві. А воно
б... Пам’ятаєте, в Івана Драча: «Люлька звикла до гурту, бо ж козацька
душа». Воно б - до свого «роду і народу»...
Архип Михайлович напам’ять продекламував «Баладу роду».
-
І за що б’ють поета? - вів далі. - І сміх, і гріх! Ви ж читали його
«Баладу про випрані штани»? Прекрасна річ! А вони наввиривки
стоголосять... Невже у вашому партійному цека - одні тупиці? Не
розуміють, що в Драча талант від Бога? Передайте Іванові, що я
захоплююся ним! І Миколі Вінграновському тисну руку...
На схилі літ
Архип Михайлович змінив традиційне місце відпочинку. Замість сочинських
курортів обрав оздоровниці під Києвом - в Кончі-Заспі і Пущі-Водиці.
Щоразу, коли він приїжджав на рідну землю, ми зустрічалися. І, звичайно
ж, наші розмови точилися про нові здобутки в авіаційній техніці, польоти
в космос, про життєві долі видатних творців науки і техніки.
Під час чергової зустрічі я запитав Генерального:
- А ви для космосу щось робите?
Архип
Михайлович різко зупинився, роззирнувся навкруги, немов хтось міг
підслухати його. Це було в Кончі-Заспі, ми наближалися до Дніпра.
- Це вас дуже цікавить? - перепитав він.
- А хіба не прикро: американці першими висадилися на Місяць. Чому так сталося?
-
На жаль, всієї правди я навіть тут, у лузі, не можу сказати, хоч вона
мені пече. Часом помиляються і досвідчені теоретики. Так коли вони не
хочуть зізнатися в цьому, визнати свої невдачі - біда! Збагніть: аби
створити новий авіаційний двигун, треба не рік і не два, а довгих
сім-вісім. Щоб побудувати нову ракету - десять-дванадцять. От і відстали
ми від американців...
Що робив, а напевне робив, Архип Михайлович для космосу, залишилося без відповіді."
В родині Архипа Люльки виросло троє дітей. Його сини В’ячеслав,
Володимир, донька Лариса пішли батьковою стежкою — стали фізиками,
техніками і дослідниками. Діти продовжили справу батька.
Немає сьогодні відомого вченого серед нас. Пішов він із життя,
похований у Москві. Але піднімімо голови, коли пролітають з гуркотом у
небі сріблясті стріли літаків і згадаймо, що життя в них вдихнув наш
славетний земляк — наш славетний Архип Люлька.
