хочу сюда!
 

Катюша

30 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 35-85 лет

Заметки с меткой «наталия лавленцева»

Сто кілограмів надійності

Вона йшла, поволі пересуваючи неслухняні ноги, обхопивши лівою рукою за шию міцного кремезного хлопця. Він крокував неквапно, підтримуючи її за талію надійною рукою з прокачаними біцепсами-тріцепсами, що безсоромно випиналися з-під темно-синьої футболки. Дівчина щось весело лопотіла, сміялася сама собі голосно. Широко відкритими очима вглядалася у весняне небо, на якому щойно спалахнув біло-рожевий яблуневий цвіт - на тонких вітах, що тяглися до першого лагідного сонця.

-          Така молода, а вже зранку набралася. Сором який.

Баба Стеша якраз вийшла, аби полити під вікнами гостроверхі кущики нарцисів, і з лійкою в руці всілася на лавці коло під’їзду, де вже вигрівалася на першому сонечку сусідка Люба зі своєю кицькою Мурашкою.

-                     Та хіба в цієї молодьожі совість є? – відказала Люба, скрушно хитаючи головою.

Сиві коси вибилися з-під барвистої хустки, і старенька звично заправила їх назад.

-                     Нічого нема. Ні совісті, ні понятій про жизнь, геть нічого. Ото аби набратись зрання, і ходить гиготати. Дівчина називається. Тьху.

Наталка занадто нависала на Сашкові, бо вже була несила йти.


ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 


http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/


Усім і кожному, хто підтримував мене у важкі часи, присвячується це маленьке оповідання. Люблю вас, друзі! druzhba spasibo kiss 


 

Однолапик

Лежу на піску, ледь не зануривши голову в хвилі. За два метри від носа – хлюп, хлюп. Пляж коло дому, п’ять хвилин ходи. Ні, людей не знаю – хоч усі, напевне, сусіди з нашого району. Та я на Дніпро хіба побалакати приходжу?

А ні. Таки побалакати.

– Однолапику! Це ти?


ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/




А це  він, невигаданий маленький герой оповіданняsmile

Героям, полеглим за Україну

ГЕРОЯМ, ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ


Найкращі! Найкращі твої, Україно,

Відходять сини у далекі світи.

Їх душі незламні і світлі віднині

Лелекам на крилах додому нести.

 

Як боляче, друже, тебе вже не бачить.

Не взяти за руку, не вести розмов.

Чи хтось був у змозі тоді передбачить,

Як швидко ти спочин останній знайшов?

 

Як швидко минули літа галасливі,

Тебе залишивши навік молодим…

Хай прокляті будуть ті покидьки хижі,

Що край наш занурили в попіл і дим!

 

Наш друже, ти став боронити країну,

Ти нас від навали грудьми затулив.

Хай трави високі і вітри молодії

З тобою говорять під шелестом злив...

 

– Синочку, синочку, та що ж ти накоїв!  

Не стримує біль материнська сльоза.

Земля наша здавна ростила героїв.

І син Ваш

До Варти Небесної став…

 

Найкращі…

Найкращі твої, Україно,

Відходять сини у далекі світи.

Їх душі незламні і світлі

Віднині

Лелекам на крилах

Додому нести...


©Наталія Лавлєнцева


Українська Голгофа

Часом мені здається, що нам випало народитися на Голгофі.

Так. Саме на ній.

Там, де сотні й сотні літ розпинали невинних, і на очах у всього світу доводили до жахливої мученицької смерті.

Чи є десь на світі ще таке місце, як Україна?

Так безмежно зрошене кров’ю своїх дітей?

Певно, десь в інших країнах такі жахливі дати і цифри тримають у пам’яті, аби здригатися час від часу, як від згадки про щось страшне, що не має повторитися ніколи.

Але наші цифри навіть і близько не тотожні тим.

І наші розп’яття.

Петро І. Від 11 до 15 тисяч батуринців знищено жорстоко, до немовлят, лише за один день. І це – лише одна маленька сторіночка спільної історії Росії та України.

Розп’яті козаки на плотах – вниз по закривавленому Дніпру.

Знищення Запорізької Січі.

Давно?

Що ж, давайте ближче. За роки радянської влади – а це 77 років, - знищено з жорстокістю мінімум 37 мільйонів українців.

Агов! 37 мільйонів! Більше, ніж радянські жертви усієї ІІ світової!

Один лиш голодомор 1932-33 років – мінус 4 мільйони людей. Які загинули в страшних фізичних і душевних муках. Спробуйте уявити себе за споживанням в їжу власних дітей. Все зрозуміло?

Розстріляне Відродження. Потоплені на баржах. Розстріляні кобзарі.

Тисячі забитих Західної України перед приходом гітлерівців. Тортури і смерть.

Якщо комусь не віриться – знайдіть у Google злочини НКВС в Україні. Волосся стає дибки – таке розум відмовляється сприймати. Львівська в’язниця № 3, що розташовувалася до війни в Золочівському замку. Сліди нелюдських катувань: виколоті очі, відрізані частини тіл, виламані руки і ноги, скалічені жіночі тіла. І ще знайдіть фото і художні зображенння до злочинів НКВС. Це не для слабкодухих.

1941 рік. Совдепівські агенти підривають плотину ДніпроГЕСу, убивши близько 100 000 людей.

Друга світова. 

Ви мапу ІІ Світової бачили колись, взагалі? По якій землі пройшла своєю страшною косою війна – спочатку в одному напрямку, потім в іншому?

Оцінка загальних втрат України, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб.

Та гаразд. Не будемо про війну.

Мирний час.

Чорнобиль.

Десятки Хиросим за рівнем радіації. Загиблі, хворі. Цілий шмат землі непридатний до проживання людини. Ніде в світі немає подібного.  Якійсь наче передвісник Апокаліпсису. 

І, нарешті, сьогодні. Тисячі загиблих, кращих із кращих. Хто затулив наше мирне життя собою. Це вже війна.

Але тисячі – це , з огляду на історію, ще так мало.

Чи будуть мільйони?

Тепер я навіть не можу відповісти «ні». Бо були прецеденти.

І, до речі.

Чи склалося б усе настільки трагічно, якби Україна ніколи, 

ніколи, 

ніколи 

не укладала жодних угод з Московією?? 


І, до речі.

Розп’ятий на Голгофі воскрес.


©Наталія Лалєнцева

 

Вшануємо пам'ять героїв

Рік тому відбулися події, які змінили нашу країну. Згадаємо героїв, які полягли за наше майбутнє. 

НЕБЕСНА СОТНЯ

Небесна Сотня –

То в серцях вогонь.

Він гаряче палав

За Україну.

Віднині тихим співом заспокой

Ти, земле рідная,

Свою дитину.

 

Пташиним співом,

Шелестом трави.

Блакитним небом,

Злотим колоссям.

В останній раз,

Як мати, пригорни

Чоло високе

В обрамку волосся.

 

Небесній Сотні

Шана й молитви –

За чисті душі,

Що злетіли в небо.

Їм шлях високий

Боже, освяти.

І в мирі, Господи,

Прийми до себе.

 

Згадай в загравах

Лютий  вогняний,

Що землю окропив

В багряні роси.

По тих загравах

Відійшли вони,

Мов клином журавлиним

Стоголосим.

 

Нам їх довіку

Чути голоси.

Із духом

Поєднатися незламним.

В серцях

Закарбувалися сліди

У вічність

Над нескореним Майданом.

 

Небесній Сотні

Шана й молитви –

За чисті душі,

Що злетіли в небо.

Їм шлях високий

Боже, освяти.

І в мирі, Господи,

Прийми до себе.

 

© Наталія Лавлєнцева




Таємниці Біблії

Традиційно вважається, що Біблія і наука - непримиренні опоненти, і Біблійні чудеса - явище ірраціональне й антинаукове. 
Та ось вчені вирішили проаналізувати описані дива та дати їм пояснення з наукової точки зору. Археологія, астрономія, геофізика, біологія у поєднанні знахідок та висновків призвели до несподіваного результату. 
Виявляється, що десять кар Єгипетських мають цілком природне пояснення, а тому дійсно могли мати місце, й це не вступає у протиріччя з наукою. 
А знищення Содому й Гоморри (це 2-й фільм) описує катастрофу планетарного масштабу -  падіння астероїда, про що свідчать льодовики та записи шумерських астрономів. 
Вартий перегляду і третій фільм, де досліджуються рукописи, що не увійшли до традиційних Євангелій, але були написані у той самий час, і напевно читалися християнами того часу.
Захоплюючі фільми, у яких Біблію розкривають не як збірку міфів та легенд, а як правдивий опис древньої історії людства. 











Різдвяний сніг


 

                                                                    Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                    присвячується.

                                                                    Засновано на реальних подіях.

                          

 

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких чоботях, югі чи як вони звуться, що онук подарував на Різдво, і вслухалася у «Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни» почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще Різдво – у селі!» - навезли на іграшок, вбралися як слід, і гайда по дворах із колядками.

Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота, і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.

Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору, багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…

 

* * *

 

Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, і не спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.

- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, що був при німцях перекладачем.  –  Донесли, що Петро твій на фронті комуніст, вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.

Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони удвох, та з весілля. Тоді сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під столом, аби світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері. Від морозного повітря перехопило подих на мить… –  і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла.

І був сніг такий глибокий, і щокроку нога провалювалася наче в безодню. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася. Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями, ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь дядько візьме на сани жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.

Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний совєцький офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати, коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як мокрим весняним снігом впереміж із болотом, босоніж, тікала від цього п’яного, а навздогін летіли матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна одну, наче востаннє. 

Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих, та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала, тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу одну з дівчат, то та вже наїдалася.

І якось теж був Різдвяний вечір, і їхали з міста додому зі старим сусідом на санях. І раптом здалося – більше немає нікого на світі під цими ясними зірками, крім діда Фадея на санях, із його широкою згорбленою спиною, та сухого колгоспного коня... Тільки сніг, сніг кругом, до самого чорно-синього обрію. Різдвяний сніг…

То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що її Петро зник без вісти, прийшов у сорок четвертому. Більше чоловіків у сім’ї не було. Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.

 

* * *

 

«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі, летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.

Чомусь саме від цих рядків наприкінці завжди наверталися сльози. Наче зненацька щось так гостро стискалося в грудях, підступало до горла – і тих сліз було вже не спинити. Хоч дихай, хоч не дихай – а вони з’являлися самі собою, без дозволу, підступні, і бігли по щоках, невпинно, тихо і гаряче…

Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут, або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.

Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась напружена струна всередині починала бриніти так щемливо, так жалісно, що сама душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала ніколи зла.

І не було вже на світі ані болю, ані страху, ані образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з душі, і з того завжди починали капати сльози…

 

* * *

 

– Бабуню!

Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов родинний вертеп.

«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися – ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся-я-я»…

        Бабуню! Ти чого ти плачеш?

Леся підбігла і обхопила її своїми рученятами.

        Та ні, не плачу… То сніг Різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть у хату вже до столу, бо померзли…

        Ой! Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею рукавичках. 

Та й справді засніжило.

 – А чому Різдвяний? Він не такий, як усі?

        Ні, доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він виконує бажання.

        Бажання!!!

        Авжеж. Коли Різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?

        Хочу-у  бути-и  щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.

Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого бажання. І складнішого…

Горпина мимоволі глянула на зірку з промінчиками у верхів’ї ялини.

        Будеш. Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо всі вже посідали.

Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку, замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним сніжинкам. Ті ніжно сідали на обличчя і тихо танули крапельками, пообіцявши виконати найгарячіше бажання.

Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба... 

 

Кінець

©Наталія Лалєнцева

 

Для чого Майдан, або Про Его і Патріотизм

Так багато зараз пишуть про Майдан. І про людей, які там стоять. Що мабуть, не мало б сенсу додавати ще якогось багатослів’я.

Але те, що я хочу сказати – почуйте. Це не багато. Але так багато стає зрозумілим.

Запитаємо себе, що ми там робимо, на Майдані. І не тільки там, а по всій Україні, яка вся перетворилася на Майдан. Майдан для чого, для якого процесу взагалі? І як нам трапилося саме зараз розділитися на "тітушок" та майданівців? Бо ж поділ на Схід та Захід, на сторонників єроінтеграції та прихильників Таможенного союзу ніяк не пояснює процесів, які зараз відбуваються у суспільстві.

Фокус у тому, що у критичний момент вийшли з тіні на світло і заявили про себе різні за своєю сутністю особистості.

І цей процес, виявляється, є закономірним щаблем у розвитку суспільства.

Намагатися зрозуміти породу «тітушок» (хоч занадто пафосно до них застосовувати слово порода) нормально розвиненій людині важко. Тому що стан свідомості у них такий, їхні пріоритети та методи виживання знаходяться в найнижчій площині «его», а саме: урвать і тікать, грошиків хапануть, "тьолку" затащить. У більш розумних представників цього класу пріоритети чіткіше окреслені, але теж знаходяться у цій самій его-площині: гроші, сила, влада. Це те, до чого іхня душевна сутність прагне, і за що вони готові робити що завгодно – насправді що завгодно. Бити, убивати. Добивати дівчат кийками. Немає поживи на цій землі – вони втечуть на іншу. Їм все одне, з чого добувать своє. Тому "нижчі" представники цих виродків так добре розуміються з "вищими", які долізли до влади - бо вони з одного тіста і на одній хвилі.

Та, окрім них, є інший клас людей. Незалежно від назви народу та землі, на якій живуть, у цих людей пріоритети виживання знаходяться у площині самопожертви. У них зовсім інші активні ділянки мозку, чи серця – як хочете це називайте. Саме з цієї частини душі виростає таке почуття, як патріотизм. У «тих-тушок» його немає в принципі. А ще виростає внутрішня необхідність свободи, почуття власної гідності, взаємодопомога, усвідомлення себе як частини нації, готовність робити усе, а за необхідності - і жертвувати собою заради іншої людини та свого народу. Це ніякий не пафос. Сутність у них така, із цим теж нічого не можна зробити, і випробування лиш зміцнюють їхню впевненість. Це не означає, що вони безгрішні та золоті - звичайні люди, часом «непристосовані до життя» і «безтолкові», такі самі грішні, з різним рівнем освіти та статків. Просто у критичний момент вони роблять інший вибір. І все.

Так от. Якщо відкинути емоції та розглянути обидві позиції як засіб виживання (це не цинізм, просто нейтральна точка зору) - то в "тих-тушок" здатність до виживання насправді низька: у критичний момент вони жеруть одне одного, аби не виздихать. Це для них норма поведінки, не вимагає пояснень і не тягне за собою муки совісті. Їм нормально.

У другої категорії людей у критичний момент свого життя, історії нації включається зовсім інша модель поведінки. Активізуються зовнішні, соціальні зв*язки, по яких надається допомога одне одному, а в результаті - вони разом стають сильнішими, утримують цей високий потенціал і раптово забезпечують  високий рівень виживання: як одній людині, так і спільноті в цілому.

Це і є кістяк нації. Народу. Будь-якого. Українського. Польського. Французького. Все одне.

Ясна річ, що завжди і скрізь будуть «тітушки» й штрейкбрехери. Однак, пам’ятаєте закономірність? Що їх менше, тим активніше вони одне одного хрумають. Здорове громадянське суспільство доводить їхню кількість до критичної маси, коли вони вже не несуть загрози цілому устрою. Покусюють одне одного та навколишніх – але ж не мають «високостоящего» лідера своєї кривої породи. Чому? Бо розвинене суспільство вже такого лідера не допускає до влади.

Сьогодні ми маємо змогу стати саме таким суспільством.

Сьогодні Україна як держава стала на новий щабель свого розвитку.  Бо на новий щабель піднявся її народ. У критичну хвилину сотні тисяч людей з усіх куточків «включили зв’язок» і відчули себе одним цілим. Давайте тримати цей стан і більше нікому і ніколи не дозволяти себе роз’єднувати. Хай марно сподівається «тітушкостан», що запал пройде і всі тихо розійдуться по хатах. У якій точці кожен із нас не знаходиться – ми разом, ми Народ. І будемо відстоювати своє право на гідне життя, будемо відстоювати кожного свого громадянина – на Майдані, перед «беркутом», у судах ще поки продажних, будемо тримати одне одного за руку. І доведемо «тітушкостан» до критичної межі, нехай розпадеться і згризе сам себе.  І не намагайтесь нас розділяти набридлими штампами.

Не кажіть нам, що ми не любимо Росію або невиправдано хочемо в Європу. Що ми слухаємося якогось лідера. Вже немає потреби йти за лідером, як дитина – за татом. Виросли.

Буде гідне суспільство – буде гідний лідер. Це закон розвитку. Це так просто.

Ми, український народ, стоїмо за себе. Кожен за кожного.

Слава Україні!

 

©Наталія Лавлєнцева




Молитва за Україну



Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

 

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

 

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

 

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

 

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

 

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

 

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

 

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Эта гитара в его руках

Он не хватает звезды с небес,

И не подарит Картье –

Не в силах…

Но в душу вселяется Бог 

Или бес,

Когда очертания плеч унылых

Раскинет крылом гитары изгиб,

И струн неземная коснется сила.

И – то ли ты

На мгновенье погиб,

То ль обнаружил,

Что встал из могилы…

И рвется душа

Осколками нот.

И сердце

Жрец вырывает из тела.

И больше не важно,

Ты жив или мертв –

Лишь бы она

Надрывно пела,

 

Ангельским хором на облаках,

Из преисподней –

Демона воем,

Эта гитара в его руках,

Которой

Из смертных

Лишь он

Достоин...

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая