В Смоленске вышла «Страна Моксель» — книга Владимира Белинского об истории Московского государства. В ней автор развенчивает ряд мифов российской истории и ставит под сомнение многие, казалось бы, общеизвестные факты.

«Страна Моксель» появилась в Интернете в виде цикла статей довольно давно. Но собранные воедино эти публикации стали книгой лишь в нынешнем году. В «Стране Моксель» изложена история Московского государства за 320 лет: с момента его появления и до конца правления Федора Ивановича (1598 г.). Автор подробно рассмотрел вопросы происхождения великорусского этноса, возникновения Москвы и Московского княжества, его взаимодействия с Золотой Ордой, Крымским и Казанским ханствами.

Следует заметить, что ряд изложенных в книге фактов перекликается с положениями, озвученными в книге белорусского автора Михаила Голденкова «Русь – другая история». Главный тезис, объединяющий эти два издания: история России – это один большой миф.

Тяжела ты, шапка Мономаха!

Миф о том, что Московское государство является преемником Киевской Руси, разбивается, как только начинаешь более внимательно анализировать исторические факты. «Как ни покажется читателю странным, но история великороссов не имеет никакого отношения к землям Киевской Руси, — пишет автор. — Их история начинается с так называемой «залешанской земли» и с Московии, которые никогда не были Киевской Русью. Даже профессора Московского университета С.М. Соловьев и В.О. Ключевский признали: да, Русь в старину была, но великороссы, как народ, появились лишь в XV—XVII веках, хотя такими признаниями они фактически разрушили миф о праве великороссов на «собирание земель русских»!».

Владимир Белинский высказывает большое сомнение в том, что Иван III (истинный основатель Московского государства) «хоть в малой мере руководствовался идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинал на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель».

«Разве ближайшее окружение Ивана III (правил в 1462—1505 гг.), его сына Василия III (1505-1533) и внука Ивана IV (1533—1584), превращая своего небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? — задается вопросом автор. — Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV осознавали себя наследниками киевской верхушки».

Развеивает автор и миф о знаменитой короне московских царей — так называемой «шапке Мономаха», известной с тех времен. По мнению автора, никакого отношения к киевскому князю Владимиру Мономаху она не имеет. «Ее сделали в 1330-е годы для хана Золотой Орды (скорее всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом», — уточняет историк.

А было ли татаро-монгольское иго?

«Скажем теперь несколько слов о мифе про «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства», — пишет Белинский.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками.

«Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными, ведь именно тесный и прочный политический союз между московитами и татарами (между Ивановым отцом Василием II и ханом Улу Мехметом) в значительной степени обусловил победу Москвы в гражданской войне XV века. В которой, кстати говоря, противниками Василия были его православные двоюродные братья.

В следующем поколении самым близким иноземным союзником Ивана III был крымский хан Менгли-Гирей (правил в 1466—1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IV никогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками — ногайцами», — пишет автор.

С обоими исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами: например, конями для хаджа в Мекку или пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики продавали татарам-мусульманам христиан в рабство, роднились с их княжескими домами. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом», — заключает автор.

Он также вспоминает о том, что именно славянские полки литвинов (предков белорусов) и украинцев в 1362 году разгромили монголо-татар на Синих Водах: «А московские правители еще 200 лет целовали «болвана» на верность ханам Золотой Орды».

Страна Моксель

Так откуда же возникла Московское княжество и русский (в сегодняшнем понимании этого слова) народ? Известно, что Москва как местность, согласно российским источникам, впервые упоминается в 1147 году. Однако, что удивительно, великороссов как таковых еще не было и в помине, вокруг на тысячи верст жили финские племена.

«Все селения Ростово-Суздальской земли к моменту прихода Рюриковичей с их дружинами были построены и заселены финскими племенами… С появлением Ростово-Суздальского княжества, а позже Московского, эта позабытая Богом земля еще добрых пять сотен лет оставалась захолустьем, страной дикарей, не имевшей возможности тягаться даже с тогдашним разоренным Киевом», — отмечает автор. И заселены те земли были финскими племенами весь, меря, мещера, мокша, мордва, мурома, нарова, пермь, печора, черемисы и т.д. Им в Х-ХIII веках принадлежал весь обширный край от Тулы и Рязани на Север и Восток. В доказательство этому автор приводит многочисленные названия рек, имеющие финское происхождение. Так, окончание «va» (что по-фински значит «вода») имеют Москва-река, Сылва, Косва, Протва, у одной Камы можно насчитать до 20 притоков с подобным окончанием. А название самой Оки – это обрусевшая форма финского «joki», что значит река вообще. «А нам внушают, что Москву основал русский князь Юрий Владимирович «Долгорукий», и что жили в ней великороссы, — замечает Владимир Белинский.

Между тем племя великороссов (или русский народ, как он сегодня называется) появилось только к Х V-XVI веку среди муромы, мери, веси, мокши, мещеры и оттуда, согласно русскому историку Василию Ключевскому, начал «растекаться» все дальше.

«Глядите, как деликатно пишет историк: народ растекается» по территории и «образует «Великороссию», — удивляется Владимир Белинский. — Здесь мы встречаемся с одним из основополагающих мифов российской истории. На самом деле народ вовсе не «тёк», он жесточайшим насилием и разбоем захватывал земли, покорял жившие там племена; уничтожал эти племена либо изгонял с родной земли, навязывал им свою веру и религию, орусачивал их».

Так как же называли тогда будущий народ Московии в XII веке? Автор приводит свидетельства посла короля Франции Людовика IX Виллема де Рубрука, посетившего страны хана Саратака и хана Батыя. В 1253 году Рубрук зафиксировал следующее распределение земель между этими двумя ханами: Саратак владел землями Золотой Орды от Дона до Волги, и от Каспийского и Азовского морей до северных мест страны Моксель, куда дошли татары в 1238 году. Жили в «Стране Саратака» в те годы, кроме татарских племен, только «два рода людей»: Моксель (евшие свинину) и Мердинас (мусульмане, не употреблявшие свинину в пищу).

«Значительно позже, благодаря усилиям великорусских «писателей истории», появилось название Ростово-Суздальская земля», — уточняет автор. Именно так – моксель – называли будущий народ Московии в 1253 году. Отсюда автор делает вывод: «Великорусский народ никогда не имел родственных корней с украинским. Он возник на базе финских племен, с последующим смешением с булгарским и татарским этносами. И образовался он значительно позже».

Собирание земель русских

В связи с этим очень сомнительной выглядит версия российских идеологов о собирании земель русских, которая по сути лишь прикрывает банальную экспансию. Украинские и литовские города уже в те времена жили по законам европейской цивилизации. Так, город Брест получил Магдебургское право еще в 1390 году, Каменец-Подольский – в 1432 году, Киев – в 1494 году. По этому праву горожане имели самоуправление, тогда как власть князя в отношении их была серьезно ограничена. Во всяком случае, он не мог по своей прихоти казнить или грабить горожан. «В Московии к подобным законам управления пришли только после революции 1905 года!», — уточняет Белинский.

Резюме: «Изучив факты, мы должны навсегда отбросить московский миф о славянском родстве украинского, белорусского и русского народов. Нация великороссов развивались вполне самобытно в глухих непроходимых лесах северо-востока Европы на базе живших в тех местах финских племен».

Автор приводит еще много документов о том, как происходило «собирание» земель русских, он также упоминает об исторических упражнения» Екатерины II и ее Комиссии «по составлению истории, преимущественно русской», благодаря которой российская история приобрела совсем иной вид. По словам Владимира Белинского, своей книгой он «хотел показать преемственность деяний и целей сегодняшней элиты Московии с древней Ордой».

«Давайте вспомним, что изучали в школе наши деды и отцы, да и те из нас, кто окончил школу до 1992 года. Все мы изучали историю России, хотя государство многонациональным было, из 15-и республик состояло, 100 народов объединяло. Но в коммунистической империи, как раньше в Российской, никого не интересовала история ни украинского народа, ни белорусского, ни литовского, ни казахского, ни прочих, — отмечает Владимир Белинский. — Лишь тогда, когда история какого-нибудь народа стыковалась с историей великороссов, в учебниках вдруг появлялся новый, неведомо откуда взявшийся народ, «добровольно присоединившийся» к русскому. А уж если «не добровольно», так значит, это испокон веков были «дикие и враждебные» всем племена, их, мол, сам Бог велел славным предкам великороссов прибрать к рукам. Дескать, великороссы принесли им культуру; вывели из тьмы… »

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії

Про голодомори в Україні з вини комуністів нині є багато документальних свідчень, які викликають нестерпний біль

Публікації про голодомори нашого народу, організовані московськими комуністами і їхніми поплічниками в Україні, почали з'являтися за кордоном невдовзі після більшовицького перевороту в Росії.

Перші повідомлення про голод 1921—1922 рр. подавав комітет Нансена. Демократичне об'єднання колишніх політично репресованих українців видало в Англії книжку “Найбільший злочин Кремля”, а в Канаді проф. В. Дубровський видав працю “Біла книга про чорні діла Кремля”. Про голод, його причини і винуватців пізніше писали канадський історик, українець за походженням, О. Субтельний (“Україна: історія”, американський дослідник радянської політичної системи Р. Конквест (“Жнива скорботи”). Відбувалися слухання на Комісії Конґресу США про голод в Україні 1932 —1933 рр.

Тільки в СРСР компартією було накладено табу навіть на розмови про голод, ця тема була під суворою забороною. За розмови про голод 1933 р. в Україні комуністи карали як за антирадянську пропаганду. Після розпаду СРСР — “імперії зла” — з'явились книги свідчень Голодомору О. Міщенка “Безкровна війна” (Київ, 1991), І. Кирія “Голодна весна”, “Український “Голокост”, 1933”, подавались окремі публікації в демократичній пресі, функціонують виставки на тему Голодомору. Останнім часом навіть згадують про Голодомор на державному рівні, відзначається День вшанування пам'яті жертв голодоморів, з ініціативи УРП створено Асоціацію Дослідників Голодоморів в Україні на чолі з Левком Лук'яненком.

Але мало хто з читачів знає, що одним з перших про це страхітливе лихо написав ще 1963 р. Юрій Семенко — наш земляк з Січеславщини, що нині мешкає в Мюнхені, у книзі “Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства” (Мюнхен, 1963), яка вийшла до 30-річчя Великого Голоду, а 1993 р. друге доповнене видання книги побачило світ у Дніпропетровську. Матеріалами-свідченнями цієї книги 18 разів послуговувався згадуваний нами вище Роберт Конквест у капітальній праці “Жнива скорботи”.

Можливо, хтось з читачів скаже чи подумає: “Скільки можна писати на цю тему”. А писати потрібно, щоб таке страшне лихо не повторилося, щоб люди, особливо молоді, також знали про цей глобальний злочин світового масштабу, його причини і винуватців. Недавно виступаючи в одній з телепередач, перший секретар ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради П. Симоненко цинічно заявив, що, мовляв, цифри жертв явно завищені, тоді й людей стільки не було. Для нього 7, 8, чи 10 млн. загиблих від штучного голоду, організованого його побратимами по партії, — неважливо, це невелика цифра.

У книзі подається понад 65 свідчень людей, уцілілих після голодомору. Не можна навіть уявити собі, як Ю. Семенко, перебуваючи з 1944 року за кордоном, виконав гігантську працю, щоб зібрати таку кількість моторошних свідчень людей, які пережили цю трагедію. Нам також моторошно наводити ці свідчення, що в книзі складають 220 сторінок дрібного шрифту, наведемо тільки їх окремі заголовки: “Голос вцілілих після голодомору”, “Початок нищення села — 1920 рік”, “Голодні на площах Харкова”, “Людоїдство з вини комуністів”, “Комуністи перетворювали церкви на в'язниці”, “Штабелі з трупів померлих засланців у Вологді”, “Як большевики ув'язнювали священиків”, “Доля одного роду” (про дев'ятьох членів родини автора, загиблих з вини комуністів). Наводимо повний текст розповіді автора про долю свого роду:

“Село Михайлівка (на Криворіжжі) — колись кріпацьке (власність ґен. Синельникова), а за большевиків — колгоспне — в рік мого народження, 1920-й, мало близько 300 господарств. Коли восени 1941 р., вже за німецької окупації, я приїхав у Михайлівку (після повернення 1937 р. в Україну з Архангельської області, куди запроторили нашу родину, мені було небезпечно відвідати тут родичів), то майже нікого не застав із рідних... Большевики вигублювали українські селянські родини, нищили і тепер іще винищують український народ. Доля деяких із них така.

Семен Мартинюк розповідає, що в кінці 1933 року йому довелося переїжджати через Старобільщину — північну частину Донбасу, цю, одну з найбагатших закутин української землі. Села стояли майже пусті; подвір'я й вулиці позаростали високими бур'янами, озимина лишилася на степу нежата.

— Пізніше мені знову довелося, — говорить він, - бути у цих місцях. В опустілі села навезли росіян, але багато з них повернулося назад. Одним з мотивів було те, що тут треба було важко працювати, і не лише чоловікам, а й жінкам, які у своїх лісах до цього не звикли.

Селянин Панас Обруч розповідає:

— Хутір Новий Ставок Трикратського району Миколаївської області мав у 1929 році 47 дворів. Протягом 1929-1 930 років усі 47 сімей розкуркулено, в тому числі двох селян — Йосипа Головка та Тимоша Ляшка — розстріляно, 3 сім'ї вивезено на далеку Північ, а всі решта — 42 сімейства — розбіглися в усі сторони, головно на Донбас.

У книзі наводяться слова катів нашого народу: секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева: “Нужно посадить мужика на картошечку, а хлеб сдать государсгву. Вплоть до семян...” і секретаря Дніпропетровського комітету КП(б)У М. Хатаєвича: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну”. Ясніше не скажеш — комуністи воювали проти власного народу і виграли цю війну ціною багатомільйонних жертв селян.

У книзі Ю. Семенка про причини голоду 1922 року, що забрав також мільйони жертв нашого народу, можна прочитати таке. У степовій Україні 1921 року була велика засуха, що знищила посіви. Запас збіжжя з комор селян загарбала російська окупаційна армія. Наводяться слова американського професора Г. Фішера з його книги: “Московський уряд не тільки не подбав про те, щоб довести становище в Україні до відома Американського Допомогового Комітету, як це він зробив про інші області, значно дальші, але цей уряд намагався перешкодити американцям вступити в контакт з Україною”. Проф. Фішер стверджує, що поїзди з харчами посилалися тоді з Києва й Полтави на Московщину, замість того, щоб їх повезти до Одеси й Миколаєва, де лютував страшний голод. А лишки збіжжя з Поділля і Київщини перевозили через голодаючі області, вантажили на пароплави і продавали в Гамбурзі.

За аналогічним сценарієм московських комуністів організовувався голод в Україні 1933 року — ця найжахливіша в історії світової цивілізації трагедія, яка забрала життя близько десяти мільйонів людей — наших братів і сестер. Але писав сценарій вже не В. Ленін, продовжував його справи Й. Сталін — “батько всіх народів”, вождь комуністичної партії.

На превеликий жаль, ця страшна трагедія багатьох нічого не навчила, якщо в нас навіть деякі народні депутати закликають до відновлення Союзу.

Найважливішим і найжахливішим у трагедії голоду було те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявив: “Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував урожай 1931 року”. Його весь забрали, навіть насіннєве, залишивши селянам голодну смерть.

Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. Траплялися випадки людоїдства, матері вбивали і їли своїх дітей.

А законом від 7 серпня 1932 р. заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків обвинувачений “карається не нижче п'ятьох років ув'язнення в далеких таборах з конфіскацією майна обвинуваченого і вище, аж до найвищої міри покарання (розстрілу)”.

Люди вмирали всю зиму 1933 року, а весною почався справжній голод. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто й умираючих, звозили і складали у спільні ями і закопували.

“Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні”. “...Імена їх, ти, Господи, знаєш...”, — пише Ю. Семенко.

"Українське Слово ", число З, 16-23 січня 2003 р.