Переглянув цей фільм, про який дізнався з поради моєї чудової подружки.
               У фільмі обговорюється загадка будівництва пірамід та інших стародавніх об'єктів з мегалітів. Загадка призначення таких об'єктів не чіпається.
              1
               Головною ідеєю фільму є розробка версії способу будівництва об'єктів методом поступового нарощення блоками з штучного каменю - геополімерного "бетону" (далі ГПБ). Кожен з блоків виготовляється шляхом [ Читати далі ]

  ІВАН МИКОЛАЙЧУК 

       Іван Васильович Миколайчук (15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист. 

       34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.   

[ Читати далі ]

Сучасні археологічна та історична науки (В. Клочко, Л. Васильєв, С. Козлов) довели, що Трипільсько-арійська українська цивілізація (VІ—ІІ тис. до н. е.) є материнською по відношенню до класичних цивілізацій Індії (Арьяварта), Туреччини (Троя і Каппадокія), Сирії (Фінікія), Кіпру, Італії (Сардинія), Греції (Крит), Лівії та Єгипту.

Це й не дивно. Аналіз стародавніх еллінських та римських карт засвідчив, що після створення українського Трипілля (VІ—ІІІ тис. до н. е.) в Азії, Африці та Європі з часом з’явилося чимало географічних назв з аналогічною назвою: штат Тріполі в Індії (І тис. до н. е.), міста Тріполіс у Туреччині (І ст. н. е.), Сирії (І—ІІ ст. н. е.), Лівії (ХІІ ст. н. е.), на Мальті (ХІІІ ст. н. е.).

А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Теукри — скіфи — арії — українці

Безумовно, П. Трог не міг не знати праці Геродота «Терпсихора», в якій «батько історії» прямо називає скіфів-георгіїв «нащадками древніх і славних теукрів».

Не міг не знати й те, що Теукром (за Геродотом) звали першого царя Трої (3100 р. до н. е.), нащадки якого (Еней та його внуки Рем і Ромул), за свідченням Тита Лівія (І ст. до н. е.), заснували величний Рим. Та й загалом римляни троянців так і звали — Teucrі!

Але троянці-теукри заснували не тільки Рим. Іспанське місто Понтеведра, згідно з легендами, теж було засноване троянським царем Теукром. А одна з мальовничих площ цього портового міста й досі називається площею Теукро (Teucro)!

Пригадаємо також і «батька географії» Страбона, котрий писав про теукрів, які, за його словами, походять з Криту (крито-мікенська цивілізація. — В.Б.).

Цих самих теукрів чимало вчених ідентифікують з тьєкер (одне з племен «народів моря»), котре, згідно з даними єгипетського папірусу Вен-Амона, населяло біблійне (дорійське. — В.Б.) місто Дор (нагадаємо, що дорійці прийшли до еллінської Спарти з території України)!

У давньоіндійському епосі «Махабхарата» не раз зустрічається ім’я верховного жерця Шукра, який теж «чомусь» спілкувався санскритом.

Теукроса Вавилонця згадують перські хроніки ІІІ ст. н. е. Книга цього жерця з астрономії за наказом царів Сасанідів була перекладена із санскриту перською державною мовою. Про це пише Філіп Гюіз у своїй праці «Древня Персія», котра вийшла 2002 року в Парижі.

Останній також відзначив, що в доісторичну епоху Персією правила древня династія Кеянідів, які царювали і в Самарканді. Те саме ім’я мав і один з єгипетських фараонів — Киян.

Якщо додати, що династія Кеянідів (у тому числі герой іранського епосу Рустам) належала до саків/скіфів, вимальовується надзвичайно цікава картина!..

Можливо, саме тому З. Рагозіна у книжці «История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы» (1903 р.) однозначно зазначає, що скіфи є предками українців.

Це підтверджується і працями С. Наливайка, котрий дійшов аналогічних висновків після дослідження староіндійських текстів, написаних мовою аріїв, про яку йшлося вище.

У свою чергу, російський сходознавець Л. Васильєв у своїй фундаментальній «Истории Востока» (1998 р.) довів, що «арії вийшли у ІІ тис. до н. е. з берегів Дніпра». А це, як відомо, і досі є територією проживання українців.

Отже, ми маємо всі історичні, археологічні, філологічні та релігійно-міфологічні підстави вивести логічний ланцюжок становлення і трансформації українського етносу: «теукри — скіфи — арії — українці», а саму назву народу «українці» віднести щонайменше до кінця ІV тис. до н. е.!

Наше відлуння в Єгипті

Історична традиція стверджує, що назва Єгипту походить від грецького слова Ейгюптус, яким спочатку іменували храм Хет-ка-Птах — Палац Духу Птаха, котрий з часом дав своє ім’я єгипетській столиці (Мемфіс/Каїр), а згодом — і всій країні.

Той храм і фортецю навколо нього збудував у 3100 р. до н. е. цар першої загальноєгипетської держави Менес (чи не від пеласгійсько-лелегського слова мена/міна — тобто купець, міняла?), за якого в Єгипті почалося літописання. Фараони, які змінили Менеса на єгипетському троні, за свідченням Олега Крижанівського, теж мали «чомусь» неєгипетські прізвища.

Зауважимо також, що назва головного єгипетського храму Хет-ка-Птах звучить дуже вже по-українські: Хата-Птаха. А вихідці з української Аратти — пелазги/лелеги мали тотемом білого птаха — лелеки.

За свідченням Страбона, лелеги (які разом з пеласгами та еллінами заклали основу грецького етносу) були кочівниками і «скрізь, де вони просувалися, залишали кургани». Отже, виходячи з опису «батька географії», лелеги — дуже схожі на скіфів!

Судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона), єгипетські цариці того часу були білявками з голубими очима. Крім того, варто зауважити, що там у чималій кількості зустрічається тризуб (нині — малий Державний Герб України).

Але й це не все! Як свідчить російський історик Е. Церен, у тогочасному Єгипті виникає архітектурний стиль, побудований на імітації в камені дерев’яних стовпових і шатрових конструкцій, характерних для ямної археологічної культури — саків!

Нагадаємо, що саками у стародавніх Україні, Персії та Індії звали представників скіфського племені! В українському Криму, як відомо, й досі стоїть місто Саки, яке, безумовно, має тисячолітню історію!

Зрозуміло, що після втрати предками українців влади в Єгипті архітектурний і мистецький стилі істотно змінюються. Зокрема, зникають мотиви імітації дерев’яного домобудування, зникають із храмових малюнків воїни арійської зовнішності з «оселедцями», не стає там і портретів фараонок-білявок...

Повертаючись до біблійних народів моря, слід зазначити, що серед них виокремлюють дорійців (оріїв), критян (теукрів), лелегів (пелазгів) та ін. На Полтавщині, між іншим, лелек і досі називають лелегами (згадуються у єгипетських та єврейських священних книгах, у тому числі в Біблії), а на Чернігівщині й досі стоїть древнє місто Мена.

У перекладі з санскриту мена означає риба. Перші християни, яких на першому етапі існування християнської церкви переслідувала Римська імперія, «чомусь» своїм символом теж вибрали рибу. Намалювавши рибу на своїй руці, вони показували цей символ як перепустку на катакомбні богослужіння, за участь в яких можна було запросто стати жертвою хижих звірів на арені Колізею...

Як вважає І. Кузич-Березовський, друга праукраїнська хвиля проявилася в Єгипті у ІІ тис. до н. е. у вигляді двох правлячих династій: XV — Великі Гіксоси та XVІ — Малі Гіксоси.

Це підтверджується і поверненням на зображення пірамід (гробниця фараона Херемхеба, ІІ тис. до н. е.), портретів воїнів, дуже схожих своїми «оселедцями» на трипільців-аріїв (ІІІ тис. до н. е.), дружинників переможця Хозарії — князя Святослава (ІХ ст.) та українських козаків (ХІV ст.).

Загалом етнонім гіксоси єгиптологи перекладають як володарі чужоземних країн. Тож з яких таких чужоземних країн прибули ці володарі до Єгипту?

Найкраще про це скажуть імена киянської династії фараонів-гіксосів: Киян (з міста Київ?), Шишак (з полтавського міста Шишаки?), Любарн, Гузій, Мина (з чернігівського міста Мена?), Вусирод, Гор (з черкаського міста Городище чи хмельницького міста Городок?), Пітана, Телепін, Тудалій, Укрмир.

З якого регіону України походили роди цих фараонів Єгипту, не так вже й важливо, але те, що їхні імена мають українське коріння, це — факт!

В. Янович вважає, що гіксоси були саками (гіг саки — великі саки), а С. Березанська ідентифікує саків із представниками так званої ямної археологічної культури, які домінували в Україні у ІІІ—ІІ тис. до н. е.

На рубежі XVІІІ і XVІІ ст. до н. е. вони захопили Нижній Єгипет, де створили потужну племінну державу і збудували свою столицю — фортецю Аваріс, яку поєднали 625-кілометровим захисним муром з фортецею Геліополь. Але через 260 років гіксоси втратили контроль над Єгиптом...

Загадкові і древні копти: Їсус Христос був верховним жерцем Єгипту при фараоні Менесі?

Відомий єгиптолог Ж.-Ф. Шампольон (1820 р.) свого часу із здивуванням помітив, що мова корінного єгипетського етносу — коптів (утворився шляхом змішування африканських племен кушанів, шумерів та інших праукраїнських племен у VІ—ІІІ тис. до н. е.) дуже споріднена із староскіфсько-сколотською мовою. Лише оволодівши мовою коптів, він зміг розшифрувати зміст древніх єгипетських папірусів!

Дослідник з Одещини Петро Гарачук (Анан’їв) помітив, що лише в коптській, староукраїнській та еллінській мовах є такі літери і звуки, як Ж, Є, Ї та Щ. До того ж коптська й українська мови мають однакову кількість літер у своїх абетках — по 32 тощо. Зрозуміло, такі «збіги» є серйозними підставами для висновків, що ці писемності і мови народжені одним народом!

На думку П’єра дю Бурге, який написав книжку «Копти» (Софія, 2006 р.), «копти — це чисто і просто єгиптяни». Він, зокрема, зауважує, що їхнім головним храмом є храм Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah) у Мемфісі. Той самий храм, який був збудований фараоном Менесом на межі ІІІ тис. до н. е. і який дав назву Єгипту!

Нагадаємо, що копти відрізняються від арабів, які захопили Єгипет у середні віки нашої ери. Вони мають світлішу шкіру і, як свідчить Енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона, відзначаються особливими бюрократичними талантами і «заповнюють собою всі єгипетські канцелярії», успішно займаються землеробством, ремеслами і торгівлею.

Уже багато століть копти (як свого часу євреї та українці) не мають своєї державності, хоча їх налічують 7 мільйонів в Єгипті і понад мільйон по всьому світу. За довгі роки бездержавності ці корінні єгиптяни практично втратили свою мову і в побуті розмовляють арабською, а мова предків залишилася лише в богослужіннях.

Вони мають свого папу, а своїх священиків, за свідченням І. Кузич-Березовського, готують в українських семінаріях у Канаді. Якщо подивитися на коптський символ життя, викарбуваний у VІ ст. на стіні одного з коптських храмів (мал. 1), то він дивовижно схожий, як свідчить В. Мойсеєнко, на берегинь українців (мал. 2).

«Чомусь» на своїх іконах копти дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христа (мал. 3).

Запитаємо себе: і чому це Мене(а)с і Христос зображені на одній і тій само коптській іконі? Погодьтеся, це не дуже логічно, розміщувати на одній іконі людей (богів?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Зазвичай на іконах відображають людей (богів) з однієї епохи. Якщо це так, тоді Їсус Христос (саме через коптсько-українське «Ї») жив щонайменше на три тисячі років раніше і міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при царі Менесі?!.

Хоча, ймовірно, згадана ікона символізувала певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса — до Їсуса Христа. Але в будь-якому разі цілком зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

І ще одне. «Чомусь» коптський ієрогліф анх (символ життя) зливається з іменем Христа (мал. 4). Якщо вже цей символ/ім’я потрапив до абетки, ясно, що він має багатотисячолітню історію!..

Промовистий факт: найпопулярніше чоловіче ім’я в сучасних коптів — Менас! І це ім’я дивовижно збігається з ім’ям Менаса — першого царя об’єднаного Єгипту!

Повертаючись до церковних справ, відзначимо, що у коптів велику повагу «чомусь» має зображення кінних святих (мал. 5).

Але якщо згадати, що гіксосам/скіфам удалося підкорити у ІІ тис. до н. е. Єгипет — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї (яких не знали африканські аборигени), — то розшифровка цієї таємниці лежить на поверхні: скіфи — вони і в Африці скіфи!

До речі, дослідники коптської культурно-релігійної спадщини помітили, що на їхніх іконах, які містять зображення кінних «християнських святих», намальовано шпори. Але ж візантійська кіннота не використовувала шпор. Це — скіфський винахід! Така ось цікавинка: на «християнських» іконах коптів зображено «язичницькі» святі «скіфської національності» — чи не дивина?!.

Ця маленька дрібничка може бути розгадкою великої таємниці, чому візантійські імператори так жорстоко (аж до фізичного знищення і взаємних анафем) переслідували коптський народ, який, судячи з усього, дав світові Їсуса Христа!

Можливо, тому, що в таємних келіях «візантійського відділу пропаганди та агітації» вже готувалася спецоперація «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина, якого до того ж зробили молодшим на три тисячі років?..

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» має розпочатися на межі ІV—ІІІ тис. до. н. е. і повинна бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христа, котрі належали до обраного Богом народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, «ну дуже схожі» (за Страбоном) на скіфів, котрі, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...». Отже, як писав поет: «Так, скіфи ми!..».

Нефертіті — з роду жерців міста Коптоса

Чи знаєте ви, що єгипетських принцес у стародавні часи за кордон заміж не віддавали. Мотивація прозаїчна: за традицією, чоловік старшої доньки попереднього фараона ставав новим фараоном.

Фараон Аменхотеп ІV/Ехнатон (1364—1347 рр. до н. е.) цю традицію зруйнував. Він одружився на красуні Нефертіті (мал. 6), котра не була дочкою Аменхотепа ІІІ. Але для нас у цій ситуації важливе інше.

Як свідчать єгипетські хроніки, цариця Нефертіті, чий неперевершений образ — поряд з образами пірамід та посмішкою фараона Тутанхамона (її зятя) — став символом Древнього Єгипту, народилася в древньому (вже на ті часи) місті Коптосі!

Аменхотеп ІV порушив династійну традицію престолонаслідування. Він змінив ставку з чорножрецької релігії Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Зверніть увагу на першу частину імені цього фараона — це ж коптський ієрогліф анх (символ життя), який «чомусь» зливається з іменем Христа! Ще одна революційна загадка історії, достойна імені цього царя-реформатора!..

Усе було добре, але в Нефертіті народжувалися лише дочки — аж шість! Можливо, це, а можливо, інтриги жерців Бога Амона призвели до того, що згодом її місце займає цариця-дублерка з того ж царського дому фараона Ехнатона.

Її ім’я нам теж здається глибоко символічним — Кія! Спочатку її політична кар’єра видається не менш вражаючою, ніж у Нефертіті. Вона народжує Тутанхамона і стає другим, або молодшим, фараоном!

Але фінал — такий само. Хто-хто, а жерці-чорнокнижники чудово зналися на інтригах. Так само, як і на отруті, якою, подейкують, зрештою, нагодували й АнхАтона... Експеримент з однобожієм довелося відкласти на півтора тисячоліття...

Насамкінець хочемо звернути увагу наших читачів, що в Єгипті існує одне місто Каїр (колишній Мемфіс), де розташовано найвідоміший коптський храм Хет-ка-Птах. В Україні було і є нині щонайменше п’ять населених пунктів, котрі мають назву Каїр (Миколаївська, Одеська і Херсонська області).

В Єгипті є одне місто з Коптос. В Україні — Коптіве (Донеччина), Коптівидівка (Житомирщина), Коптівичівське (Київщина), Коптів (Полтавщина), Коптівка (Харківщина), Копти (Чернігівщина).

Хтось, можливо, скаже: «Випадковість»!.. Але, враховуючи лінгвістичну, релігійно-міфологічну та етнічну спорідненість предків коптів і українців, ви в це повірите?!.

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.

"Голос України"

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін" 

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Частина сьома. "Смерть у Белграді"

Частина восьма. "Дипломатичні гойдалки"

25 липня 1914 року закінчувався термін ультиматуму. Зібравшись 24 липня сербський уряд під керівництвом Ніколи Пашича другу добу обговорювали, що їм власне робити. Кабінет був налаштований дати відмову, проте Пашич намагався схилити до компромісного рішення – заарештувати винних у сараєвських подій власними силами і видати їх Австро – Угорщини. Безумовно це наштовхувалося на протидію уряду, особливо штабу. Але аргумент в Пашича був серйозний – відповіді з Петрограда не було чи підтримає їх Російська імперія. На час закінчення строку вже була складена позитивна відповідь на ультиматум. Проте сталася майже детективна історія.

           Прем'єр-мінстр Сербії Нікола Пашич 

З  Петрограду в російське посольство в Белграді імперський уряд надсилає запит – чи задовольнить Сербія ультиматум. Майже в той же час урядовці схилили Пашича зробити запит до того ж таки посольства з питанням: чи підтримає Петроград Сербію в разі негативної відповіді на ультиматум. Отут і криється фатальна роль смерті Гартвіга. Посольство Російської імперії надсилає в Петроград запит, що має казати російська сторона в разі відхилення ультиматуму. Петроград дає відповідь, що в разі відхилення Росія підтримає Сербію, проте радить рекомендувати їй просити винесення цього питання на конференцію чотирьох держав, котру вже готували статс секретар відомства іноземних справ Німеччини Готліб фон Ягов та міністр Великої Британії Едвард Грей. Але ось тут незрозуміло чи то з-за помилки, чи то спеціально, але в Петроград посольство надсилає повідомлення, що Белград ультиматум відхилив, а сербському уряду повідомляє, що Російська імперія за будь-яких умов підтримає Сербію.

після короткочасного перегляду  навколишньої дійсності , здається попустило і все потихеньку вливається у звичайне русло... 

Дійсність якс завжди виявиялась трохи схожою на Пізанську вежу та ще й язика показуючи  на що отримала адекватну відповідь  ...

Хоча в принципі  ... чого це зациклюватися на цій дісності коли людство давно придумало для розваги ще й такі речі як минуле і майбутнє ...

Чогось притому минуле назвали !"історія" - те що було і, як кажуть, погуло, а майбутньому притарабанили таку собі назвочку !"фантастика" - типу, світле майбутнє, фіг діждешся... 

як на мене, то спрацювує ніби червона матня тореадора з іспанської кориди , адзуськи! Я вже пхав носа і туди і сюди  ...

що вам сказати про враження... двоякі 

наприклад, минуле. Ото все що чуємо і читаємо геть неправда. Крім сухеньких і часто пустопорожніх дат родився, вчився, всунувся у крісло, вляпався в таку то дурницю, гигнув тоді то - нічого іншого, вартого уваги. Тай дати на 90% брешуть, навіть сучасні.

Найбільше з недавнього розвеселило, коли тут на і.ua налізла на очі інформація, що уркаїнці щось там збираються наробити на місяці здається у 2014 році... ... І це після того як так звані інопланетяни надавали по дупі і американцям, і радянським пупам Землі на тому ж Місяці у не такому й далекому минулому...

Не вірите?..  А тоді спитайте стовпів космонавтики, чому це супердержави так швидко звідти накивали п`ятами і носа туди не показують?    Їх тепер туди ніяким калачем не заманиш.

Куди нам, з дизельними двигунами, проти справді космічних (навіть галактичних) технологій тягатися? А наші вже збираються... Хоча від такого життя не тільки на Місяць потягнути може 

Так місцями покопирсавшись в історії, погтягнуло мене і у сферу "будущого"... спочатку було цікаво просто вчити в універі скажімо не сто двадцять питань на екзамен, а максимум штук дев`ять, інші були зайвими - все одно не випадуть  . Три курси грався цією чачкою, потім набридло і навіть по цю пору... Набагато веселіше коли менше знаєш. З фантастикою трохи по іншому, тут до слова мовити: "не винуватий я!"...

Той же Жюль Верн скажімо передбачив он кучу винаходів. Може й я щось утну)... От і так граючись вляпався по самі вуха. Воно завжди так .

Казатиму коротко бо то певно таємна інформація. 

Фантазуванням давно займаюся як кажуть, літературним як і звичайно з трьох років - шкарабублики вимальовував. Більш серйозно почав коли перше кохання зиркнуло і, як і всіх, понесло на творчість. З віршиків ржу тепер незлою посмішкою, приємно згадати наївні думки дитинства... Але не з фантастики... 

Почав зблизька - з Балкан...мБемц - балканські проблемки

Ірако-кувейтські розборки з втручанням Альянсу... 

Кавказ - суто Абхазія, це завдяки Баграту Шинкубі, якого прочитав у у тому ж дитинстві...

В "общим" пишу щось, фантазую, а воно оп... і чую з новин телевізора... Але то все квіточки...

Вгепало мене те, що за місяць написав про повітряну атаку на Вашінгтон до того як вона сталась!..   

Такі от справи, така фантастика, і від тоді стало страшно писати про майбутнє, краще вже про буденні проблеми чи історію... 

Але знаєте що?     Знову тягне... 

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.

Б. ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ: ПОЛІТИКА ТА КОНФЛІКТИ

ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА ТА НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ

Найпростішим виявилося націоналізувати Прикордонні війська та Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС), оскільки вони були досить нечисленними, формувалися переважно із призовників-українців і не були предметом суперечок із Росією.
Чисельність успадкованих Україною колишніх радянських Прикордонних військ становила 17 тис. чоловік, на кінець 1993 року ця цифра зросла до 36 тис. До кінця 1992 року Прикордонні війська охороняли лише зовнішні кордони колишнього СРСР, однак на початку 1993 – ці війська розмістили також на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, задля чого до Прикордонних військ переведено шість додаткових підрозділів зі складу регулярних збройних сил. У квітні 1993 року утворено митниці та прикордонні пропускні пункти на усіх авіалініях, що зв'язують Україну із країнами СНД, громадянам яких відтоді потрібні візи для в'їзду на територію України.
Українські кордони є одними з найдовших у Европі, вони становлять 7600 кілометрів. Одним із завдань, які ставила перед собою Україна, розміщуючи Прикордонні війська на українсько-російському кордоні, було перешкодити використанню її території для транспортування наркотиків, зброї та нелегальних мігрантів до Західної та Центральної Европи.
Війська МВС утворили ядро Національної Гвардії, що виконує такі ж функції, як і воєнізовані підрозділи у країнах Західної Европи,  наприклад французькі Compagnie Republicains de Securite та італійські Саrabinieri, що є підконтрольними парламенту і президенту (але не Міністерству оборони). Крім того, Київ зберіг частину колишніх внутрішніх військ, перед якими стоїть завдання охорони важливих заводів, атомних станцій, виправних таборів, а також залізничні війська.
Керівництво Республіки Крим спочатку заперечувало проти присутності частин Національної гвардії на півострові. Однак після усілякого роду заворушень та захвату парламенту Криму юрбою кримських татар у жовтні 1992 року воно погодилося на це, відтак у Сімферополі базується полк Національної Гвардії України.
Чисельність Національної гвардії становить нині 20 тис. чоловік, проте планується збільшити її до 30–50 тис. У завдання Національної Гвардії входить допомога Прикордонним військам у захисті територіальної цілісності України. (Вперше це сталося в операціях по закриттю кордонів України з Молдовою у березні 1992 року під час конфлікту, що спалахнув у Придністровській Республіці.) Серед завдань Національної Гвардії є й допомога в разі стихійного лиха, охорона посольств. Хоча спочатку не передбачалося використовувати Національну Гвардію для підтримання громадського порядку, проте навесні 1993 року її функції було розширено, коли Національна гвардія приєдналася до загону «Беркут», допомагаючи міліції під час безпорядків. Повідомлялося, що спільне патрулювання міліції та Національно] Гвардії виявилося ефективним у боротьбі зі злочинністю: було знешкоджено багато злочинців, конфісковано чималу кількість зброї. У разі введення в Україні воєнного стану саме Національна Гвардія відіграватиме головну роль (як це трапилось у грудні 1981 року в Польщі).
Прикордонні війська та Національна гвардія складатимуть кістяк у разі будь-яких дій із захисту суспільства від озброєних сепаратистів або (за необхідності) захисту України від збройного нападу ззовні. Цілком імовірно, що певну кількість регулярних військ, які скорочуються, буде переведено до цих підрозділів, оскільки вони можуть виявитися придатнішими для розв'язання проблем національної безпеки. Однак передислокація Прикордонних військ на кордон із Росією вимагатиме багато часу і коштів.


ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ

На відміну від інших республік колишнього СРСР Україна одразу ж після проголошення незалежності, що сталося 24 серпня 1991 року, почала проводити досить послідовну та радикальну, за радянськими мірками, політику щодо звичайних збройних сил. Націоналізація Україною збройних сил колишнього Союзу, що становили три чверті мільйона військових (750 тис. чоловік - ред.) і значну кількість військового обладнання, минула досить успішно, без жодних збройних зіткнень та розкрадання зброї бандитськими формуваннями, як це трапилось у Закавказзі.
Перехід озброєнь під юрисдикцію України був мирним і організованим, за винятком деяких випадків дезертирства або незаконної передачі обладнання Росії. Політика України, що іноді є нечіткою і непослідовною, спричинилася-таки певною мірою до погіршення відносин із Росією та країнами СНД. Зваживши на помилки минулого, українське керівництво перешкодило збереженню на своїй території іноземних військових баз, які могли б стати джерелом сепаратизму, збройного заколоту та нестабільності.
На початку 1992 року в Україні було розроблено текст присяги для солдатів і офіцерів, які мали поклястися у вірності «народу України», а не українському народові. Таке формулювання включене, аби мати гарантію, що більшість офіцерів-неукраїнців прийме присягу. Згідно з даними Генерального штабу колишнього СРСР, на той час українці становили лише 45 відсотків військових України, 40 – були росіянами (в тому числі 75 тис. офіцерів). На Чорноморському флоті 80 відсотків моряків, серед яких 600 офіцерів, також склали присягу на вірність Україні. Тих, хто відмовився присягати на вірність Україні, було відіслано до Росії або інших республік (таку вимогу висунули деякі радикальні сили, в тому числі Спілка офіцерів України).
Водночас майже 300 тис. українців, які служили за межами республіки, виявили бажання повернутися на батьківщину. За деякими оцінками, близько 100 тис. неукраїнців служать нині у Збройних Силах України, переважно у Стратегічних ракетних військах та на Чорноморському флоті. Загалом, понад 10 тис. офіцерів відмовились від прийняття української присяги, із них 3,5 тис. вирішили залишитися жити в Україні, покинувши службу у збройних силах, решта виїхали з республіки протягом 1992–1993 років.
Аби привернути на свою сторону військовослужбовців колишніх радянських збройних сил, в Україні у грудні 1991 року було прийнято «Закон про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» – перший закон такого роду в республіках колишнього СРСР. Українське керівництво усвідомлювало, що найголовнішою проблемою є соціальна незахищеність офіцерів. Новий закон допомагав їм позбавитися побоювання щодо свого соціального статусу, отже, сприяв тому, що більшість із них присягнула на вірність Україні. Однак і досі незрозуміло, чи знайде українська економіка достатньо ресурсів, насамперед грошових, щоби виконати цей закон. 60 тис. офіцерів в Україні не мають житла, а до кінця 1995 року сюди приїде ще 100 тис. офіцерів із республік колишнього СРСР.
Успіх націоналізації збройних сил колишнього СРСР на території України водночас породжує величезні соціальні проблеми, що стоятимуть перед республікою ще протягом тривалого часу. Намагання будь-якою ціною отримати житло, якого не вистачає, може призвести до конфліктів між офіцерами, коли деякі з них усіляко виявлятимуть свою «відданість», до утиску тих, хто є небажаним, до роздмухування націоналістичних пристрастей навколо обмежених матеріальних ресурсів. У Києві в березні 1993 року було відкрито Центр професійної перепідготовки військовослужбовців, який є спільним проектом Міністерств оборони та освіти, Агентства з працевлаштування, однієї з німецьких компаній та Українського офіцерського банку. Проте він не може розв'язати  проблеми. Служба в армії залишається непопулярною: лише третина юнаків призовного віку з'являється за викликом військкоматів. До того ж служба в армії все ще є небезпечною (протягом перших шести місяців 1993 року від убивств та нещасних випадків загинуло 209 військовослужбовців). Дуже мало тих, хто ухиляється від служби в армії, переслідуються законом.
До 1995 року українські збройні сили мають бути скорочені з 750 до 450 тис. чоловік, а до кінця десятиліття ця цифра має становити чверть мільйона чоловік – завдання, яке дуже важко чи, може, навіть неможливо виконати. Скорочення значною мірою залежатиме від розвитку подій у Росії, але переважно – від стану української економіки.
Швидке створення Україною власних Збройних Сил супроводилося переглядом системи колишніх військових училищ, розташованих на її території. 1992–1993 років Україна успадкувала багато найпрестижніших військових учбових закладів колишнього Радянського Союзу, в тому числі академії Збройних Сил, КДБ, МВС, Прикордонних військ, Стратегічних ракетних військ, а також спеціальні військові училища для військовослужбовців із країн, що розвиваються. Згідно з постановою 1992 року про військову освіту в Україні, яка виходила з традицій України докомуністичної, реорганізували більшість військових училищ і академій, а система військової освіти набула більш гуманітарного характеру у відповідності із тенденціями розвитку всієї системи освіти в Україні.
Проблема лояльності стосовно молодої незалежної держави відбита й у наполегливих спробах «українізувати» особовий склад збройних сил. Це може надати збройним силам українського «вигляду» та примусити тих неукраїнців, які склали присягу не з патріотичних, а з якихось інших мотивів, залишити військову службу. На кінець 1995 року навчання у військових училищах і академіях має вестися виключно українською мовою, впровадження якої розпочалося у серпні 1993 року. Згідно з відповідною директивою, «знання української мови є важливим засобом військового та патріотичного виховання військовослужбовців».
На середину 1993 року в Україні не було воєнної доктрини, що утруднювало як перебудову воєнно-промислового комплексу, так і ставлення керівництва країни до ядерної зброї та збройних сил. Проект такої доктрини парламент у серпні 1992 року відхилив через його надмірну «пацифістську» спрямованість, особливо щодо запропонованого нейтралітету України, відмови від участі у воєнних блоках та її без'ядерного статусу. Критиці піддавалася також відсутність у проекті визначення головного «потенціального противника» України. Автора цього проекту воєнної доктрини генерал-лейтенанта Василя Собкова, колишнього першого заступника міністра оборони, було покарано за ці «пацифістські гріхи» та переведено на нижчу посаду до Західного військового округу. Можливо, що воєнна політика України була занадто успішною. Держава успадкувала від колишнього СРСР надмірно великий офіцерський корпус, відданість якого незалежній Україні дуже важко оцінити. Однак ця політика дала змогу уникнути існування іноземних військових баз на території України, що є важливим моментом у разі виникнення боротьби всередині країни або загрози сепаратистського заколоту.


РОЗБІЖНОСТІ З РОСІЄЮ:  ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ

Головний конфлікт із Росією точиться щодо права власності на стратегічні бомбардувальники, які можуть доставляти крилаті ракети, що запускаються із повітря. Саме через нерозв'язаність цього конфлікту багато офіцерів не наважувалися складати присягу на вірність Україні. Узявши ці бомбардувальники під свій контроль, Україна опинилась у скрутному становищі – навесні 1993 року Москва поновила свої вимоги щодо цих літаків.
До весни 1993 року існувала ще одна проблема, пов'язана з елітною дивізією повітряного десанту, яка дислокувалась у м. Болграді Одеської області. До грудня 1991 року ця дивізія підтримувала гагаузьких сепаратистів у Молдові. На літо 1992 року 60 відсотків її військовиків склали російську, а решта – українську присягу. Проте ця дивізія не могла брати участь у навчаннях через те, що її літаки були націоналізовані Україною після того, як їхній обслуговуючий склад цілковито перейшов на бік Києва. Навесні 1993 року залишки обладнання цієї дивізії порівну поділено між Україною і Росією. Тих військових, які присягли на вірність Росії, переведено до Російської Федерації.
Розбіжності з Росією через успадковані Україною стратегічні бомбардувальники є майже вичерпаними. Ці літаки не відповідають потребам України, звичайно, якщо вона не збирається використовувати їх як засіб доставки ядерних крилатих ракет. Україна могла б продати Росії ці літаки або ж обміняти їх на енергоресурси, однак побоювання, що вони у майбутньому можуть бути використані проти неї, утримує її від прийняття такого рішення.


КОНФЛІКТ З РОСІЄЮ: ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ

Чорноморський флот є і, напевне, залишатиметься джерелом суперечок між Україною та Росією, оскільки від самого початку існування ця проблема пов'язана із питанням про статус Криму. Навесні 1992 року керівництво обох сторін використовувало конфлікти, що розросталися через право власності на Чорноморський флот, з метою відволікти увагу населення своїх країн від внутрішніх економічних проблем. Під час відвідання одного з підприємств Ульяновська Президент Борис Єльцин, роздратований різким підвищенням цін, на яке скаржилися робітники, сказав: «Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто, навіть Київ, не забере його у Росії». Договір, підписаний у середині січня 1992 року, що передбачав розподіл флоту на «стратегічний» (який залишався у власності СНД) та «звичайний» (який передавався Україні), так і не було виконано.
Протягом першого кварталу 1992 року позиція України ставала все радикапьнішою: спочатку вона доводила, що їй має належати частка Чорноморського флоту, а відтепер вимагала усі кораблі та обладнання флоту, розміщеного на її території. Оскільки позиція України ставала все жорсткішою, командувач  військово-морськими силами СНД адмірал Володимир Чернавін запропонував збільшити частку України при розподілі Чорноморського флоту до 20-30 відсотків (пізніше цю цифру збільшили навіть до 40 відсотків). Від весни 1992 року, після того як флот було позбавлено тактичних ядерних ракет і «стратегічний» аргумент російської сторони у цій суперечці відпав, було висунуто більш націоналістичні, емоціональні та історичні аргументи, які відтоді знаходять усе більше прихильників.
Севастополь – місце двох найвідоміших і найгероїчніших в історії Великоросії та колишнього СРСР битв під час Кримської війни 1853–1856 років і Другої світової. Бойова ж історія флоту скінчилася у Кримську війну 1853–1856 років, він тримався осторонь від подій першої світової війни, навіть був затоплений більшовиками після того, як 1918 року більшість із його кораблів підняла український прапор. Під час другої світової війни флот також не відігравав значної ролі через малу стратегічну значиміть району Чорного моря. І сьогодні досить важко обгрунтувати з воєнної точки зору стратегічну необхідність для СНД, і зокрема Росії, утримувати великий флот на Чорному морі, оскільки цей регіон навряд чи має глобальне значення. Стосовно ж захисту головних судохідних шляхів до Середземного моря, то цьому завданню найкраще відповідала б морська авіація берегового базування, яка є досить чисельною.
Отже, попередні заяви найвищого командування СНД про те, що Чорноморський флот необхідний для противаги американському Шостому флоту та присутності НАТО у Середземному морі, скорше випливають із традиційної риторики часів «холодної» війни, ніж із реального підходу до сьогоднішнього становища у світі. До того ж Чорноморський флот замкнутий у базах через нестачу коштів та пального для проведення навчань. Відтак він є, по-перше, гарною мішенню в разі збройного конфлікту, а по-друге, даремною витратою ресурсів, оскільки перспективи продажу кораблів постійно погіршуються.
Як відомо, російське командування визнало неможливим для російського Балтійського флоту залишатися в іноземних портах Латвії та Естонії. Водночас із боку Росії існує небажання погодитися з тим, що подібне ставлення має бути й до Севастополя. Проте російська сторона вимагає, щоби після розподілу флоту Севастополь залишався базою не лише для українських, а й для російських кораблів. Тож конфлікт щодо Чорноморського флоту зумовлений незадовільним станом українсько-російських відносин, а також упередженим ставленням російської правлячої еліти й населення як до незалежності України, так і до проблеми суверенітету Криму*. (*Ще у лютому 1992 року російський юрист Геннадій Мєлков доводив, що Севастополю спід надати особливого статусу на зразок «Західного Берліна», а Росія «має зберегти свої права на Севастополь незалежно від того, чи залишиться Україна у складі СНД» /Российская газета,– 1992.– 14 февраля).
Нагальна необхідність невідкладного розв'язання кримського питання особливо гостро постала після того, як розпочалася «війна указів» між президентами Росії та України щодо підпорядкування Чорноморського флоту та невдалої спроби розв'язати цю проблему на переговорах в Одесі. Згідно з ялтинською домовленістю, досягнутою в серпні 1992 року, Україна скасовує постанову парламенту про свою власність на всі кораблі, які приписані до українських портів, водночас Росія погоджується на те, щоб українська частка становила більше, ніж 20-22 відсотки, що їх раніше пропонувала російська сторона.
Підтримуючи позицію України, стосовно того, що розподілу підлягають лише кораблі флоту, але не його наземне обладнання, тодішній міністр оборони Морозов звільнив командирів місцевих наземних гарнізонів, у тому числі командира гарнізону міста Севастополя. При цьому націоналісти рішуче виступали проти впливу проросійських сил на півострові, а комуністи – проти того, що міністром оборони був Морозов. У вересні 1992 року усі наземні споруди та обладнання Чорноморського флоту були підпорядковані Києву, включаючи й військово-морські училища в Севастополі, що спричинило конфлікт між курсантами, одні з яких склали присягу Україні, інші – Росії. Двічі лунали постріли військово-морських патрулів під час навчань із використанням наземного обладнання українських військ ППО, що розташовані поблизу Севастополя. В Україні існує велика опозиція щодо передачі цих наземних споруд та обладнання під юрисдикцію Росії.
У квітні – травні 1993 року, після того, як 100 депутатів зажадали відмінити Ялтинські угоди, конфлікт розгорівся з новою силою. Ці депутати, зокрема, звинуватили російську сторону у прийнятті одноособового рішення застосувати флот під час подій в Абхазії та у звільненні зі служби тих офіцерів, які прийняли українську присягу. У травні 1993 року понад 200 кораблів Чорноморського флоту (переважно допоміжні, а не бойові) підняли російський прапор у відповідь на підняття тижнем раніше українського прапора на деяких кораблях флоту. Український міністр оборони зажадав, щоби ті кораблі, які підняли російський прапор, залишили територію України – відплили до російських портів. Тим часом Росія продовжує наполягати на тому, що «Севастополь був і лишатиметься російською військово-морською базою».
Під час зустрічі на найвищому рівні між українським та російським президентами, що відбулася у липні 1993 року, було підтверджено намір обох сторін завершити до 1995 року розподіл флоту у пропорції 50:50. Проте виникає сумнів стосовно можливості ратифікації цих угод в обох парламентах. Російський парламент і Міністерство оборони поділяють поширену серед морського офіцерства думку, що флот зовсім не варто ділити. Багато офіцерів, підтримуючи претензії Росії щодо її суверенітету над Севастополем, негативно ставляться до ідеї оренди цієї бази, оскільки це, на їхню думку, означатиме визнання українського суверенітету над нею. Лідер Кримської Автономної Республіки привітав ідею про об'єднаний Чорноморський флот, а представник Президента Кравчука в Севастополі заявив, що флот має належати також і Росії.
Така точка зору викликає запитання, чи мають Україна і Росія однакові національні інтереси, яким би міг відповідати об'єднаний флот. Український парламент виступив проти згоди Кравчука на подвійне громадянство мешканців Криму та надання Росії в оренду наземних споруд і обладнання у Севастополі. Отже, проблема Чорноморського флоту ще далека від розв'язання; ймовірно, тут зберігатимуться конфлікти і напруженість. На ялтинській зустрічі у вересні 1993 року російська сторона запропонувала викупити українську половину кораблів і наземного обладнання флоту; українці погодилися лише «розглянути» цю пропозицію, хоча її навряд чи буде схвалено. Парламентський Комітет із законодавства і законності різко відреагував на можливу оренду севастопольської бази, заявивши, що лише парламент, а не президент уповноважений вирішувати такі питання. По-друге, цей комітет висловив точку зору більшості українського керівництва, згідно з якою передача Росії усього флоту та наземних споруд могла б «неминуче призвести до погіршення політичної ситуації в Криму та навіть сприяти виходу Криму зі складу України».
Досягнуті на сьогодні угоди щодо флоту лише відсувають остаточне розв'язання проблеми, пропонуючи певні компроміси у відповідь на вимоги, контрвимоги та кризу у взаєминах. Тим часом морське офіцерство все більше політизується, що зменшує можливість досягнення компромісу. Хоча більшість офіцерів, як і раніше, є росіянами, проте 80 відсотків (або 60 тис.) призовників – українці. Отож будь-який конфлікт у Криму може розділити флот за етнічною ознакою.
Оскільки протягом 1992–1993 років конфлікт щодо Чорноморського флоту то вщухав, то розгорявся з новою силою, Україна може, нарешті, дійти висновку, що для неї було б краще зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську, а частину кораблів передати Тихоокеанському та Північному флотам, звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій, чи у першому і другому разом. Забрати з території України ті кораблі, команди яких підтримують Росію, фізично неможливо, до того ж це може спровокувати поглиблення конфлікту. Найкращий шлях розв'язання цієї проблеми – це продати увесь флот Росії за умови, що вона переведе його із Криму до своїх портів чи портів інших країн СНД.
Очевидно, розв'язання проблеми Чорноморського флоту станеться ще не скоро. І Україна, і Росія спочатку вимагали для себе повного контролю над флотом, потім вирішили порівну його поділити, але врешті-решт Росія знову зажадала отримати увесь флот. Жорстка позиція Президента Єльцина під час ялтинської зустрічі в Криму у вересні 1993 року обумовлена прагненням задовольнити націоналістичні вимоги багатьох його виборців. Тим самим він сприяв падінню авторитета Президента Кравчука серед націоналістичних сил України. Буде важко віднайти шляхи розв'язання проблеми Чорноморського флоту ще й тому, що національні інтереси України та Росії щодо Криму – діаметрально протилежні. І хоча Президенти Єльцин і Кравчук, звичайно, не підуть на втягування своїх країн у війну з приводу Криму або флоту, проте цього не можна переконливо твердити про тих, хто сподівається посісти президентське місце у майбутньому як в Москві, так і в Києві.

Тарас Кузьо
НАЦІОНАЛЬНА  БЕЗПЕКА  УКРАЇНИ (Журнал «Військо України» № 4-5, 1994 р.)

(продовження далі в ч. 4)

Частина перша "Четем Хаус"

Частина друга "Боснійська криза та Столипін"

Частина третя "Франція.Російсько-британський договір"

Частина четверта "Балканські війни"

Частина п'ята. "Постріли в Сараєво"

Частина шоста. "Липневий ультиматум"

Частина сьома. "Смерть у Белграді"

Якось повз увагу історичних хронік проходить ще одна смерть, котра вплинула на розвиток подій не набагато менше ніж вбивство у Сараєво.

10.07.1914 року посол Російської імперії у Белграді Миколай Гартвіг зустрівся з послом Австро- Угорщини  у Белграді Артуром Гізлем. А повернувшись до себе після сніданку і розмови з Гізлем, несподівано помер.

Тут же Белград почав трястися в істериці і твердити, що Гартвіга отруїв Гізль. Поховання Гартвіга переросло у масову анти австрійську демонстрацію, на якій перебувало близько 80 тис. осіб. Шпальти сербських газет рясніли викривним статтями, офіційні особи робили істеричні заяви про причетність австрійського посла до вбивства. При тому всьому офіційне розслідування нічого не встановило і ніяких офіційних звинувачень не було.

Для розуміння ситуації треба процитувати слова російського історика Валерія Шамбарова: «Для того щоб зрозуміти усю абсурдність цих звинувачень, напевно досить лише уявити таку картину: в ХХ ст. респектабельний посол великої держави, боязко озираючись, сипле отруту в келих посла іншої великої держави…Вибачте, це скоріше сцена із дешевої балаганної драми або ілюстрація порядків часів Катерини Медичи…Безумовно повірити такому міг тільки темний сербський простолюд (в Петрограді звісно ж не повірили)».

Жодна держава, в тому числі Російська імперія, жодної претензії не кинула в бік Відню з приводу цих подій. Навіть після закінчення війни, коли було вилито купу абсурдного бруду на Австро – Угорщину та Німеччину, в цій події ніхто не звинуватив австріяків, адже це було б занадто абсурдно й явно пропагандистсько.

А зараз все ж таки що сталося? Щоб зрозуміти, хто це зробив шукайте кому вигідно. Аналізуючи події ми можемо сказати, що вигідно це було тим, хто намагався вбити клин між Австро – Угорщиною та Російською імперією, щоб ще дужче накалити обстановку. Тобто знову ж таки виринає все та ж Сербія та міжнародні фінансові клани.

Гартвіг був одним з найбільших спеціалістів по балканським відносинам та усього місцевого підводного каміння. Більш того в Белграді встановився такий собі союз прем’єра Сербії Пашича, посла Австро – Угорщини Гізля та й власне Гартвіга, котрі намагалися вгамувати події та відвести світову катастрофу.

Якщо допустити гіпотезу (офіційна версія то сердечний приступ), що Гартвіга було вбито, то це мало свої вигоди для світової закуліси та їхньої маріонетки Сербії. По - перше було відсторонено спеціаліста, котрий міг подати об’єктивну інформацію, причому з офіційного боку. По-друге вбити одразу двох зайців – вибити грунт з –під ніг ярого противника ескалації конфлікту та й всього сербського військового штабу Пашича у вигляді підтримки Гізля та Гартвіга. По – третє остаточно посварити Австро – Угорщину з Російською імперією, адже жодна з західних держав не вступила у війну, якби знала, що супротивник буде воювати з одного фронту. По – четверте позбавити й Російську імперію, й Австро – Угорщину компетентного висвітлення подій з Белграду.

Так це лише версія. Але наступні події, зокрема фатальна роль російського посольства у початку Першої світової війни, підтверджує цю версію. Та про це пізніше… 

Далі буде...