хочу сюда!
 

Ulia

33 года, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 28-40 лет

Заметки с меткой «іван миколайчук»

Після нього - нікого! Іванові Миколайчуку було б 77-м

15 червня 2017 р.
Іван Миколайчук. Цікаві факти із життя кінозірки

Іван Миколайчук – кінозірка 60-70-х років, тоді майже жоден фільм не обходився без його участі. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи, пише інтернет-видання «Коло».

1 3445535_1638708396450665_3942316032553910306_n

Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, натхненником повернення до власного коріння. А нині декомунізований провулок Ярослава Галана у Полтаві перейменували на його честь. Для української нації він – творець безсмертного образу позитивного героя, який протягом тривалого часу пробуджував національний дух.

Іван Миколайчук і Полтавщина

15mikol

У фільмі «Пропала грамота» (1972), який знімався на Полтавщині, Миколайчук був не лише виконавцем ролі козака Василя, а й співрежисером. Проте на екрани цей фільм вийшов тільки наприкінці 80-х. Існує кілька версій причини, чому картину не випустили. Перша – не оминула цензури в Держкіно СРСР, оскільки, крім розкішної природи Полтавщини, у фільмі також є кадри, відзняті у Петергофі. Кажуть, постановка саме цих сцен стала причиною заборони картини: ляпас Катерині ІІ, який потім замінили на ляпас її придворному, у Москві сприйняли як образу всього російського народу. Друга – картину поклали на полицю вже в Києві.

Загалом зйомки почали наприкінці травня 1972 року й закінчили у вересні. Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ-Полтава.

Кажуть, значний внесок у режисуру картини вніс саме Іван Миколайчук. На рахунку актора і музичне оформлення: він запросив до роботи тріо «Золоті ключі» (Марічка Миколайчук (його дружина), Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська), підібрав народні пісні й «Козацький марш», що звучить лейтмотивом усього фільму.

Факти з біографії

5306264358_1ea3ac66e0

Народився Іван Васильович Миколайчук 15 червня 1941 року, в селі Чортория Чернівецької області в родині Василя Миколайчука, залізничника-обхідника. Іван був четвертою дитиною із 10 у сім’ї.

Своє майбутнє визначив ще в ранній юності, вступивши до музичного училища Чернівців на спеціальність «Хормейстер художньої самодіяльності». Під час навчання в училищі актор опанував гру на багатьох інструментах, але в подальшому вирішив дещо змінити рід діяльності. Він вступив до театру-студії, яка працювала при українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської в Чернівцях.

1962 рік – одружився з Марією Карп’юк.

1963-1965 роки – навчався на акторському факультеті в Київському інституті театрального мистецтва  імені І. Карпенка-Карого.

1964-1981 – працював у кіно як актор, сценарист, режисер, композитор.

3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Весілля з коханням всього життя

Під час роботи в театрі актор знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Марією. Незабаром побралися, час зйомок «Тіней забутих предків» став для них медовим місяцем. З тих пір він називав її лише Марічкою.

Іван та Марічка. Фото –razom.media

Весілля молодих людей пройшло без особливої помпезності, у нареченої навіть не було традиційної білої сукні і фати. Побратися вирішили швидко, до цього вони спілкувалися кілька років. На церемонію наречена одягла яскраво-салатову сукню з капрону, замість фати вона прикріпила до зачіски білу квітку. Але молодятам було неважливо, як вони виглядають, їм обом 21 рік, і факт одруження був головним.

Спочатку молоде подружжя жило в гуртожитку. Через деякий час сім’я отримала однокімнатну квартиру в центральній частині столиці. У тісноті, але в незмінно приємній атмосфері Миколайчуки прожили 10 років, після чого переїхали в трикімнатну квартиру на Лівому березі. Довге очікування Марічка Миколайчук пояснювала тим, що чоловік кілька разів за 10 років віддавав свою чергу на отримання квартири друзям. Більш того, акторові Аліму Федоринському він віддав чергу на автомобіль, але потім колега підвозив подружжя при необхідності.

Не могла молода сім’я похвалитися і достатком, хоча за знімальний день Миколайчук отримував 50 карбованців – непогані на той час гроші. Більшу частину зароблених грошей актор, який виріс у багатодітній родині, віддавав рідним. Однак балувати дружину подарунками актор любив, хоча під час відсторонення від зйомки було нелегко зводити кінці з кінцями.

Утиски за відданість нації

Звинувачення в націоналізмі почали надходити на адресу Миколайчука ще у 1968 році, під час його зйомок в картині «Анничка», де актор грав роль вояка УПА. У перерві між зйомками актор прямо в костюмі вийшов пообідати в один із закладів громадського харчування. У ресторані якраз був якийсь військовий чин, який звинуватив Миколайчука в націоналізмі. Незабаром цей же військовий і до Києва повідомив про побачене. А через 2 роки почалися утиски носіїв української культури, зокрема арештували відомого режисера Сергія Параджанова.

Кадр з фільму «Анничка». Фото – heroes.profi-forex.org

Майже на 10 років Миколайчук був позбавлений можливості брати участь у кінозйомках, що стало причиною перебування його в стресовому стані практично постійно. Актор днями сидів удома.

Людиною, яка допомогла Миколайчуку повернутися до зйомок, став Володимир Івашко, секретар з питань ідеологічної роботи в Харківському обкомі компартії. Завдяки протекції партійного функціонера акторові вдалося отримати дозвіл на початок зйомок фільму «Вавилон ХХ».

Від депресії на деякий час Миколайчука врятувала маленька племінниця, яка попросила дядька написати для неї казку. В результаті на світ з’явилися «Небилиці про Івана». Після написання цього твору почалася довга історія з отриманням дозволу на зйомки, який видали тільки за місяць до смерті Миколайчука.

Коли не міг пересуватись, дружина носила на руках

Ще з молодих років актор страждав на сильні болі в шлунку, у 30 років лікарі діагностували виразку. Після кожних зйомок він сідав на дієту, що допомагало вгамувати біль. Остаточно здавати позиції здоров’я Миколайчука почало під час роботи над фільмом «Вавилон ХХ», він став скаржитися на болі в шлунку, іноді через це не міг навіть на зйомки приїхати, після картини йому стало зовсім погано.

Сильно хворів Миколайчук і в останній рік життя. Деякий час актор навіть сам пересуватися не міг, дружина змушена була носити його на руках. Щоб відволікти Миколайчука від постійного болю, Марічка перенесла його диванчик у кімнату з телевізором. Дружина переконана в тому, що наближення власної смерті Миколайчук відчував.

В останні дні, коли метастази охопили багато внутрішніх органів, актор не відпускав дружину від себе й на хвилинку. Говорив, що згоден навіть не їсти, тільки б Марічка не йшла від нього в магазин.

Доленосна цифра 25

У молодості сільська віщунка, яка давала напрочуд правдиві пророцтва, сказала акторові, що судилося йому жити 25 років. Щоб відволікти актора від похмурих думок, Марічка сказала, що мати Миколайчука написала лист із проханням її провідати. У рідних місцях і родинному колі про погане пророцтво Миколайчук забув, але воно все-таки збулося. Правда, дещо згодом і несподівано. У ніч після дня, коли подружжя відзначало 25 років спільного життя, у актора стався напад. Абсолютно знесилений, посеред ночі він раптом сів на ліжку, ліва рука актора тремтіла, він чітко вимовив: «Тепер я знаю, як знімати кіно». Після 3 днів перебування у непритомному стані Миколайчук помер.

Через багато років після смерті чоловіка Марія Євгенівна не називає себе вдовою. Вона каже, що залишається дружиною Івана, все тією ж Марічкою, яку він любив. Померлого чоловіка жінка часто бачить у снах, особливо перед важливими подіями. Вона впевнена, що чоловік її оберігає. У 2006 році Марічка, яка, до слова, має звання народної артистки, записала диск, присвячений чоловікові. Збірник народних пісень має назву «Прощаюсь, ангеле, з тобою».

Фото – heroes.profi-forex.org
Цікаві факти з життя
За характером Миколайчук був дуже товариською людиною, у квартирах, де проживало подружжя, двері не зачинялися ніколи. У гості до актора постійно приходили друзі і колеги, вони обговорювали різні ідеї, дискутували, побутовими питаннями займалася тільки дружина актора.
Колись на останні гроші купив 100-літрову бочку пива і запросив усіх односельців. У нього була мрія — накрити столи від свого села до райцентру, а це 5 кілометрів. Хотів застелити їх білими скатертинами і поставити наїдки, напої, щоб кожний, хто йшов на базар чи назад, міг пригощатися.

З гастрономічних уподобань актора можна відзначити борщ, печеню, мамалигу і куліш. Міцні напої ніхто з творчих людей у компанії не вживав, іноді могли пити червоне вино.

1 fullsizeke_enl

На рахунку «Тіней забутих предків» де Миколайчук зіграв головну чоловічу роль, 39 міжнародних нагород, 28 призів різного роду кінофестивалів), які проводилися в 21 країні (у 24 випадках фільм отримав гран-прі. Кінострічка занесена до Книги рекордів Гіннеса.
Підготувала Юлія Обелець

Іван Миколайчук - душа українського поетичного кіно

     Україна - це особистості, які формують обличчя її історії.

  ІВАН МИКОЛАЙЧУК 

       Іван Васильович Миколайчук (15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист. 

       34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.   

[ Читати далі ]

Іван Миколайчук відзначив вчора 70 - посмертно...





СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

100%, 37 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Сьогодні Івану Миколайчуку виповнилось би 70 років

 

Колись давно ти мене трохи зобидив, Іване. Заставив мене, молодого, трохи дурнуватого, зате дуже міцного і впевненого омиватись сльозами. На людях. Схлипувати, шмаркатись і ковтати. Я плакав від твоєї вигадки про вавілон ХХ. 

З роками мене все сильніше і сильніше тягне у ту твою казку, Іване. Я давно розучився плакати від життя. Але боюсь через це перестати бути людиною. Я знову інколи плачу від твого ВАВІЛОНА ХХ. І залишаюсь людиною. Я вже не можу без тебе, Філософе. 

Я тільки до сих пір не знаю, чому мене душать сльози. Може від заздрощів, що не маю і крихти такого таланту, як ти. А може від радості, що колись не розминувся з тобою. Не знаю. А ти вже не підкажеш. Бо залишився назавжди у своєму ВАВІЛОНІ ХХ. 
[ Читати далі ]