хочу сюди!
 

Людмила

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «україна»

Путін вважає Медведчука українським патріотом

Глава російського уряду вважає Медведчука справжнім патріотом, який відстоює інтереси України.

Вийшов ювілейний 100-й номер журналу "Главред", присвячений людям, які, на думку журналу, за останні два роки найбільше вплинули на розвиток України. При цьому авторами есе про цих людей стали провідні світові політики та всесвітньо відомі особи. Крім представників нашого політичного бомонду до тридцятки журналу потрапили і президент Буш і керівники Росії і навіть Савік Шустер.

Справжньою сенсацією номеру стало есе про Віктора Медведчука, написане особисто російським прем’єром Володимиром Путіним. За словами Путіна, Віктор Медведчук є людиною, яка серйозно вплинула на розвиток України в останні роки.

"Віктор Медведчук – чоловік компетентний, послідовний у своїх діях і, безумовно, надійний. Як справжній патріот, він відстоює, перш за все, інтереси своєї рідної України... До нього дуже серйозно прислухаються люди, від яких залежить прийняття рішень, причому, не тільки в Україні, але і в Росії", – написав Путін.

Назвавши Віктора Медведчука "одним з найталановитіших політичних експертів", російський прем’єр також відзначив, що Медведчук є одним з найбільш палких прихильників розвитку і зміцнення російсько-українських відносин. При цьому він підкреслив, що "в тій політичній ситуації, яка склалася сьогодні в Україні, позиція щодо захисту інтересів Вітчизни, вимагає від Віктора Володимировича певної мужності".

Як відомо, Віктор Медведчук останнім часом уникає публічності, однак в українських ЗМІ неодноразово йшлося про те, що він зберігає вплив на ситуацію в Україні. Про зростання цього впливу, наприклад, говорить і те, що журнал "Фокус" серед 200 найбільш впливових українських політиків 2008 року відвів Віктору Медведчуку високу дванадцяту позицію. Також регулярно озвучується, що до допомоги Медведчука, як кваліфікованого юриста і досвідченого політичного експерта вдаються лідери провідних політичних сил.

Як неодноразово повідомляла преса, Віктор Медведчук є кумом нинішнього російського президента Дмитра Мєдвєдєва.

Український Погляд.

Розвідка УНР - проти Голодомору

Серія "Забуті імена"
Фрагмент розсекреченого документа з архіву СЗР України

Фрагмент розсекреченого документа з архіву СЗР України

Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України за результатами пошуку і дослідження документів історико-культурної спадщини нашої держави щойно розсекречено матеріали, які дають можливість відкрити ще одну, раніше невідому сторінку, стосовно Голодомору 1932—1933 років в Україні. Це окремі документи багатотомної архівної справи під назвою «Матеріали по УНР за 1932—1936 роки». У них детально відображено структуру, завдання, форми та методи діяльності, керівний склад спецслужби Державного центру Української Народної Республіки в екзилі, зокрема розвідки. Особливої уваги заслуговують згадування про намагання представників уенерівської розвідки добувати матеріали про голод в Україні, щоб донести цю інформацію до європейської громадськості і якимось чином вплинути на негативний розвиток подій на своїй батьківщині. І хоча знайдені та розсекречені документи й не дають цілісної картини, вони є ще одним підтвердженням цієї масштабної трагедії українського народу. А доля окремих патріотично налаштованих представників діаспори, які намагалися докопатися до істини і піддавалися за це переслідуванням з боку радянської тоталітарної системи, варта сьогодні глибокого вивчення, переосмислення й ушанування.
НА ЧОЛІ РОЗВІДКИ УНР
Пожовклі архівні сторінки рясніють оперативними зведеннями і повідомленнями про затримання представниками радянської контррозвідки кур`єрів, які направлялися з Польщі, Румунії та інших країн в Україну з розвідувальними завданнями, а також про впровадження радянських агентів та розвідників у закордонні емігрантські центри. У радянські часи, зазвичай, одні були негативними персонажами, шпигунами, інші — позитивними. Сьогодні неупереджений погляд на ці питання змушує визнати, що не можна історію будь-яких тогочасних розвідувальних структур зображувати лише чорними або білими фарбами. Свідченням цьому може слугувати майже двадцятирічна історія уенерівської розвідки, яка увібрала в себе й романтично-утопічні плани, й наміри щодо повалення радянської влади та створення незалежної України, і трагічно-песимістичні реалії, пов`язані з необхідністю здійснювати свою діяльність на кошти іноземних спецслужб, погоджуватися на їхні правила гри, долати внутрішні суперечки й протиріччя. У матеріалах архівної справи увага акцентується на тому, що після вбивства 1926 року головного отамана Симона Петлюри діяльність спецслужби УНР зазнала суттєвої реорганізації. Ключову позицію у ній зайняла друга секція, яка розробляла тактику і проводила розвідувальну й контррозвідувальну діяльність Державного центру УНР в екзилі. В аналітичному документі Іноземного відділу ДПУ УРСР «Про структуру, діяльність і характеристику керівного складу «Головного штабу УНР» детально подається організаційна структура та напрямки роботи цієї секції. Вона складалася з розвідувального сектора під назвою «Наступ», який займався збиранням інформації про загальну ситуацію в Україні, підбором, навчанням і засиланням туди агентів, резидентів і кур`єрів. На контррозвідувальний сектор під назвою «Оборона» покладалося завдання забезпечення уенерівських організацій від проникнення «комуністичних агентів», а також проведення відповідної роботи в середовищі інших емігрантських організацій, особливо тих, які стояли на політичних позиціях, протилежних УНР. Третій сектор («Студії») займався аналітичною роботою, вивчаючи й узагальнюючи стан у сільському господарстві, промисловості, фінансовій, військовій сфері, партійних і радянських органах радянської України. Такий аналіз робився на підставі відкритих друкованих джерел і тих, які оперативним шляхом добувалися представниками першої секції. На основі цього готувалися доповіді керівництву Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР, виготовлялися листівки та інша пропагандистська література, яка нелегально переправлялася до УРСР, розповсюджувалася серед української еміграції та на міжнародних форумах.
Всеволод Юхимович Змієнко

Всеволод Юхимович Змієнко

Особливо ефективно розвідка і контррозвідка діяли за часів керівництва нею генерал-хорунжого Всеволода ЗМІЄНКА у 1928—1936 роках. Його ім`я згадується в багатьох архівних документах — і це не випадково. Ще за доби національно-визвольних змагань діяльність В. Змієнка як активного учасника протидії радянській владі стала приводом для внесення його 1924 року до переліку політичних злочинців, які розшукуються органами Державного політичного управління (ДПУ). На постаті В. Змієнка варто зупинитися окремо, щоб стало зрозуміло, чому він так близько до серця сприймав усі негаразди, які відбувалися на батьківщині, особливо масштабний голод. Всеволод Юхимович Змієнко народився в Одесі 16 жовтня 1886 року. Закінчив Київську старшинську школу і Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі царської армії. За хоробрість нагороджений орденами Святої Анни, Святого Станіслава, Святого князя Володимира і Георгіївською зброєю. За часів Центральної ради і Директорії УНР перебував в українській армії на посадах начальника штабів 83-ї піхотної дивізії, Одеської гайдамацької дивізії, 1-ї дивізії січових стрільців, військового комісара Одеси, командувача групи військ Південно-Східного фронту та на багатьох інших. Працював у Генеральному штабі Армії УНР, де мав безпосереднє відношення до розвідки. З відступаючими частинами армії УНР опинився в Польщі, у таборі для інтернованих вояків. Згодом отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього залишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодної звістки, бо й вони не знали, де його шукати. Того листа він читав і перечитував з горем і розпачем в очах. Товариш писав, що в січні 1922 року від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. В. Змієнко сам 1919 року перехворів на тиф і знав, що це таке. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала. Згодом вони віднайшли можливість переправити до нього доньку, та в останній момент не зробили цього. Змієнко тоді бідував, був у скруті, шукав роботу, пропонуючи себе то як журналіста, то як вчителя. Вони вирішили, що в таких умовах маленькій дівчинці буде важко жити. У таборі для інтернованих міста Олександрів-Куявський, в якому до того перебувало півтори тисячі вояків білогвардійського генерала Миколи Бредова, пізніше розмістилося дві з половиною тисячі козаків і майже тисяча старшин 6-ї Січової дивізії. Згодом табір поповнився козаками і старшинами 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника та 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Й вони швидко відчули на собі тяжке таборове життя у переповнених приміщеннях, не пристосованих до зими. Через деякий час його синів вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичами хлопчиків. Зустріч батька з синами була жаданою і хвилюючою, а потім почалися важкі будні, сповнені турботою про хліб насущний. Лише через деякий час В. Змієнко зміг вести більш-менш безбідне життя. Упродовж усього наступного часу, аж до своєї смерті в 1938 році, він всіляко намагався допомагати знедоленим співвітчизникам.
ІНФОРМАЦІЮ ДОБУВАЛИ ПО КРИХТАХ
З документів радянської розвідки випливає, що в 1932—1933 роках в уряді УНР уже знали про голод в Україні, але про його масштаби й причини інформації було недостатньо. У зв`язку з цим було поставлено завдання зі збирання якомога ширших відомостей про ситуацію в республіці. Потрібно було активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур`єрів на той бік кордону, а головне, — добути документальні свідчення про реальний стан справ. Це необхідно було для того, щоб привернути увагу світової громадськості до подій в Україні і в такий спосіб вплинути на вище партійне керівництво Радянського Союзу. Одним із шляхів реалізації була участь розвідки УНР у підготовці до Всеукраїнського конгресу. У спецповідомленні Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 25 вересня 1933 року «Про передбачуване скликання Всеукраїнського конгресу» зазначається: «Думка про скликання Всеукраїнського конгресу, висунута «Спілкою українських журналістів і письменників на чужині», продовжує посилено дебатуватися в колах української еміграції... Передбачається широке обговорення на конгресі питання про «голод» в Україні і організації допомоги голодуючим». У іншому документі читаємо про плани створення так званого Малого бюро швидкої інформації про Україну: «Для цього передбачається організація групи бойових кореспондентів із числа українців і поляків, які б легально й нелегально могли здійснювати поїздки в Україну». Про те, що розвідка УНР використовувала як прикриття журналістів, свідчить витяг з іншого розсекреченого документа: «Змієнко одержав інструкцію: підготувати двох кандидатів-розвідників УНР, які повинні здійснити поїздку в СРСР у групі польських журналістів». Подібних поїздок іноземних журналістів упродовж 1932—1933 років вдалося здійснити небагато. Та після появи в англійській газеті «Манчестер гардіан» серії статей журналіста Малькольма Маггеріджа про голод в Україні було підписано постанову ЦК ВКП(б) від 23 лютого 1933 року «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів». Нею обмежувався доступ журналістів на певні території. В умовах існування таких заборон і посиленого прикордонного й контррозвідувального режиму уенерівській розвідці доводилося шукати нові шляхи добування інформації про реальний стан справ в Україні. У розсекреченій довідці «Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів» зі справи за 1933 рік зазначається: «У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та ін. значення...». Судячи з наступного документа, вилученого радянськими органами держбезпеки, ймовірно, в одного з кур`єрів із-за кордону, уенерівською розвідкою були розроблені та розмножені відповідні питання. Відповіді на них заносилися у своєрідні паспорти районів. Документ називається «Чим цікавиться розвідка УНР». Ось деякі пункти з нього: «1. З`ясувати, як проходять хлібозаготівлі, скільки береться з колгоспу й одноосібників, хто приймає хліб, де зсипається, які заходи вживаються до нездатчиків-одноосібників, хто видає квитанції на зданий хліб, за якою ціною такий приймається, процент невиконання хлібозаготівлі в 1932 році. 2. Про податки. Скільки платить колгосп і одноосібники. 3. Як проходить осіння посівна кампанія, скільки й чого посіяно колгоспом і одноосібниками, як підготовлений грунт до посіву. 4. Як пройшла збиральна кампанія, скільки обмолочено і ще належить обмолотити... 9. Про кооперацію. Ціни на товари та хліб... 13. Який хліб їдять у даний час колгоспники і одноосібники, доставити зразки такого. 14. З`ясувати, скільки померло від голоду, скільки опухло і є опухлих на сьогоднішній день. 16. Настрій населення у даний час, як ставляться українці до радвлади». Якби до сьогоднішнього дня збереглися результати таких «соціологічних досліджень», це б дало можливість значно деталізувати тогочасну ситуацію в Україні. Але ці дані, очевидно, десь загубилися за кордоном. З іншого боку, якщо говорити про радянські архіви, то тогочасна практика і не передбачала зберігання якихось документів на підтвердження Голодомору. Навпаки, все робилося, щоб приховати правду. Тому на підставі архівних матеріалів, що дійшли до наших днів і зберігаються в Галузевому державному архіві СЗР України, можна говорити лише про окремі свідчення тодішньої політики партії на селі. З документів випливає, що навіть загальну відкриту інформацію по Україні добувати було нелегко. Доходило до того, що направлені в конкретні райони уенерівські розвідники іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції та ДПУ. Що там відбувалося, можна було лише здогадуватися. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося ретельно навчити й підготувати до виконання завдань. Потрібно було шукати нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України. Особливо важко стало працювати після процесу над членами «Спілки визволення України». До цього користувалися переважно письмовим зв`язком, шифрами і тайнописом. Кожен резидент мав задля цього свій рецепт виготовлення невидимих чорнил. Та довелося від такої форми зв`язку відмовлятися, оскільки для чекістів це вже не становило таємницю. Ставку почали робити на кур`єрів і на залучення до співпраці так званих поворотчан — тих українців-реемігрантів, які поверталися з різних причин в Україну.
СОЛОВЕЦЬКІ ВТІКАЧІ
Серед розсекречених документів є копії протоколів допиту Мамчія Григорія Матвійовича за 1932—1933 роки у рамках порушеної проти нього кримінальної справи органами ДПУ. Він був одним із тих, кого уенерівська розвідка намагалася використати для збирання інформації про обстановку в Україні. Г.Мамчій прибув до Варшави з Фінляндії разом з двома товаришами-українцями. Усі вони були втікачами з Соловецького табору. З ними зустрілися керівники уряду і розвідки УНР, детально розпитали про обставини засудження, перебування у таборі, втечу, надали необхідну матеріальну допомогу. Григорій Мамчій про себе розповів, що був засуджений 1929 року до чотирьох років ув`язнення за якісь посадові злочини, але обвинувачення вважає надуманими. Сам він родом з села Христинівка, що на Черкащині. Там у нього лишилася сім`я. Що з ними, він не знає. Чув, що зараз голод у тих місцях. Хоч йому важко собі навіть уявити, щоб на селі, де така родюча земля та працьовиті люди, був голод. Під час однієї з бесід зазначив, що він разом із товаришами може надати свої послуги для проведення підпільної роботи. Через деякий час їх відправили до табору для інтернованих у Каліші. Там представники розвідки УНР створили їм нормальні умови для проживання й почали спеціальну підготовку до засилання на радянську територію з розвідувальними завданнями. Після завершення підготовки Григорія направили в район дислокації Кам`янець-Подільського прикордонного загону. У липні 1932 року він без перешкод перейшов кордон і направився в бік Умані, де мав зібрати інформацію про обстановку в районі Умань—Черкаси—Мліїв і заразом таємно побачитися з сім`єю. З собою мав 1000 рублів, 2000 листівок, револьвер з набоями, підроблені документи і адресу для надсилання відомостей. Завчасно обумовлювалося, як випливає з протоколів допиту, що «про поганий врожай писати, що хороший, про погані настрої населення також писати навпаки, про хороший грунт і результати організації повстанських осередків писати, що після дощу ростуть гриби та ін.» У Христинівці Г.Мамчій зустрічався зі своїми старими друзями та знайомими, яким міг довіритися. Про одну з таких зустрічей з односельчанином читаємо зізнання у протоколі допиту від 9 грудня 1932 року. Про становище на селі той «говорив у дуже похмурих фарбах, що селянство голодує, були навіть випадки смерті від голоду, податки і хлібозаготівлі непосильні і все це разом узяте створило таке становище, коли селянство майже відкрито висловлює ворожість до радвлади». Зрештою, з інших матеріалів справи дізнаємося, що Григорій Мамчій був заарештований у селі Янове, коли прямував у бік Коростеня, а згодом його і ще двох осіб, які проходили по повстанській справі «Пришелець», було ліквідовано органами ДПУ. Так радянська тоталітарна система розправлялася з тими, хто намагався зібрати й передати через «залізну завісу» правдиву інформацію про голод в Україні. Про його долю у Варшаві дізналися значно пізніше. В. Змієнко важко переживав кожну втрату своїх людей. Він цілком реально усвідомлював, що радянські підрозділи розвідки й контррозвідки у цьому протиборстві виглядали значно сильнішими, більш організованими і всеохопними. Знав він і те, що в роботі уенерівської розвідки є багато проблем і недоліків, не все йому подобалося в статусі спецслужби, її фінансуванні. Але він робив усе можливе, щоб за будь-яких обставин пріоритетними для розвідки УНР залишалися завдання, продиктовані потребами та інтересами української нації. Олександр СКРИПНИК, «День», 31 жовтня 2008

Юля. Мій погляд. Частина третя.

           Давно хотів написати це продовження, але з огляду на те, що відбувається в наший країні, чомусь не думалось та не писалося. Ось і зараз сів, і не знаю, чи зможу зібрати до купи свої думки, та викласти їх. Але буду намагатися.
           Спочатку дам посилання на перші дві частини. Для тих, хто їх не читав, і в кого з'явиться бажання їх почитати.
           Ось тут перша - Юля. Мій погляд., а тут друга - Юля. Мій погляд.Частина друга.
           Мабуть, всі знають, та і чують, як вся ця ригівська шобла і досі, навіть не можна сказати, звинувачує, а просто тупо поливає Тимошенко брудом. Запускають в інтернет тролів та провокаторів, які намагаються розповсюдити всю цю богословсько-азарівську маячню.
           Але ці, їхні холуї, ще тупіші, ніж самі азарови, германи, олійники та решта. В кого зовсім нема шариків, ті просто талдичать, що Юля "варофка".Я навіть зустрів одного перця, який ненавидить Юлю за те, що під час ії врядування м'ясо подорожчало на 2 чи 3 гривні.
           Навіть деякі "журналісти", перетворюються у клоунів, фальсифікуючи "викривальні" статті, в яких викладають свої псевдорозслідування щодо начебто плагіата Ю.Тимошенко. Хоча знають, що у Юлі, і державницьке мислення присутне, і розуміння економічної ситуації, і викласти свою думку вона може краще, ніж ці горе-пісаки.
           Треба віддати належне цій тупій пропаганді. Вона таки довела суспільство до стану близькому до фрустрації, та ідіосинкразії до політики. Але, це не означає, що все вже пішло прахом. Якщо журналісти забули свій громадянській обов'язок, та продалися за 30 срібників, то є ще звичайні юзери, у яких є гідність та совість, і які, хоч і не фахово, з точки зору стилістики, але намагаються протиставити  аргументи на противагу цьому потоку брехні, маніпуляцій, та фальсифікацій. Маю надію, що і мій струмочок додасться до решта, і всі разом, вони перетворяться на могутню річку, яка змиє весь цей непотріб.
           І найбільш, з першого погляду, монументальними та непохитними, виглядають два закиди на адресу Юлії Тимошенко, це газовий договір та намагання створити ПРіБЮТ. Ось про них, я і спробую зараз пару слів сказати. Ну, і на завершення там трішки.
           1.Газовий договір.     
            Багато про нього вже сказано та написано. Різне було. Звісно, більше всього було цькування, все ж таки гроши роблять свою справу. Були і матеріали, що малювали справжню картину, але здебільшого в цифрах, які зрозумілі фахівцям, і мало що пояснювали звичайним людям, для яких ця газова свистопляска викликає тільки роздратування, та нерозуміння всіх тих апеляцій до них, з боку політиків різного штибу.
           Тому, цифр в мене не буде. Для загальної картини вони не потрібні, та, в мене і нема доступу до всіх цих дебетів, кредитів, графиків, руху коштів, цін та решта. Тому, я висловлю думку, як громадянин України, який оцінює роботу найнятих ним робітників, не за ціною на м'ясо, а за тим, як вони відстоюють інтереси держави, та захищають права громадян цієї держави. І статус Громадянина
 , я вважаю, найбільш поважним статусом в будь-якій державі.                                                                                               

              Стосовно появи цього договору, скажу, що він був вкрай потрібний. Потрібний для держави. Стосовно умов договору, вони жорстки, але в наший ситуації, цілком прийнятні, і навіть необхідні. Моя би воля, я зробив би їх ще більш жорсткими. Тому, я кажу -
                                   БРАВО, ЮЛЯ!!!
        А якщо порівняти, те, як гідно поводила себе Тимошенко під час перемовин з Кремлем (і це, при протидії п'ятої колони, тандему Ющенко-Янукович), з тим підлабузницьким, постійним облизуванням Медведупов (я вже не кажу про здачу національних інтересів), Януковичем, Азаровим та рештою цього кубла слизняків, то цією людиною, жінкою, треба пишатися, на відміну від того сорому, який викликають, ці, так звані перемовини, нашої сьогоднішньої влади узурпаторів. 
             Ну, а більш конкретно...Ось скажіть мені, Україна зараз залежна, чи незалежна держава? Так, залежна. І не від якоїсь глобалізації, а від конкретного суб'єкта. Від долбаного ординського брата зі сходу. Він, ось вже скільки років тримає нас на газовій голці. Треба з неї сплигувати? Треба. Що для цього потрібно зробити? Дві речи. Позбутися цих п'явок, у вигляді різних росукренергів, які відмивали крадені на газі гроши, та підписати прямий договір з Газпромом.
              І тут співпали інтереси Путіна та України. Йому вже був непотрібен Росукренерго для відмивання грошей. Він вже крав і відмивав гроши прямо через Газпром. Це вже його особиста хфірма. Та, як і все Моськовське царство. Да, тому він особливо і не упирався, коли Юля розмазала цю фірташивську богадельню по підлозі. Хоч у Фірташа і був в Україні, неабиякій захисник, сам Дрищ. Але вона впоралася з цим. Перше завдання виконане.
              З другим, підписанням договору, тут вже складніше. В цьому питанні, Путін вже не був союзником. Розмова вже йшла про його, особисту кишеню. На додачу до цього, в тилу у Юлі, сиділи у засідці закляті друзі, - ющенкі, фірташи, хорошковскіе, януковичи, бойкі та решта. У яких, також, їхні кишені починали поступово порожніти. А вони ж давно вже були підрахували, скільки вони повинні були вкрасти. І тут Юля, забирає в них, їхні гроши! Хто небуть, хоче потрапити в такі лещата? Ґа? Це Вам не на базарі лаятися за відро картоплі.
              А саме головне. Ви в курсі, як переважна більшість держав, окупованих, колонізованих, здобувають собі незалежність? Вони здобувають ії через кров. Повстання, визвольні війни, партизанські дії. Деякім, вдається і мирним шляхом. Як нам. Через договір. І щоб кремляді більше не гавкали з-під свого паркану стосовно крадіжок, несплати, та іншої маячні, погоджуватися на всі їхні умови (звісно, намагаючись їх максимально пом'якшити), та неухильно виконувати. Але, складати договір  таким чином, щоб в ньому не було і натяку на посягання на суверенітет України, та здачу національних інтересів.
              Що Юля і робила. Домовившись про базову ціну, здається, в 250 доларів США. Але, як всі знають, тоді Фірташ спустив з ланцю Дрища, який відкликавши Дубину з перемовин, привів Путіна в стан люті та неймовірного роздратування. В результаті чого, базова ціна піднялася до 450 доларів США. Не маю жодного сумніву, що Юля намагалася домовитися про її зменшення, але тут вже "коса (не Юліна), потрапила на камінь". Довелося підписувати договір з цією ціною.
              Але, якби Путін загнув би ціну в мільйон доларів, то, будь я на місці Тимошенко, то підписав би і таку. Тут ще одна стратегічна складова. Справа в тому, що цей газ Україні не потрібен. Для потреб держави, нам вистачає і свого газу. А цей, газпромівській газ, йшов на потреби хімічної та металургійної промисловості. Іншими словами, на вкрадені в нас , заводи фірташив та ахметових. Скажете, що там працюють люди, якім треба годувати свої родини? А це вже проблема цих крадіїв-власників. Треба їм було модернізувати виробництво, зменшувати собівартість продукції, одночасно збільшуючи в ній відсоток заробітної плати людям. А вони цього не робили, і не збиралися робити. Їх влаштовували ті мегаприбуткі, які вони отримували, не модернізуючи виробництво, та виплачуючи мізерну зарплатню робітникам. Тут, до речи питання і до цих людей. Їх що, влаштовує, що з них зробили люмпенів та штрехбрекерів? Чому вони не вимагають від роботодавців, дотримання свої прав? Чому не створюють справжні профсоюзи, замість цих бутафорних та провладних? Хто їм тут лікарь? Що, Юля повинна була за них, створювати для них же профсоюзи?
              Хтось може ще скаже, що, в той час, як Юля підписала договір, за якім ціна в 2009 році стала 232 долари, і внаслідок цього ці заводи почали зупинятися. Добре, давайте і цей момент більш прискіпливо роздивимося. А з 2010 року ціна вже була за 300 доларів, і далі тільки зростала. Але, заводи працюють. Більше того, ці олігофрени, пардон, олігархі, збільшили за цей час свої статки на сотні відсотків! Що? Кажете тоді, в 2009 році був світовий кризіс, і попит на цю продукцію в світі впав, тому і заводи зупинялися? Дик, так і кажить, шановні Хтосі! Ціна на газ тут ні до чого, і не треба нею спекулювати, звалюючи всю провину на Юлію Тимошенко.
              Тому, я вважаю, що чим більша була би ціна на кремлівській газ, тим скоріше, Україна відмовилася би від нього взагалі. Тим самим, зміцнивши свій суверенітет.До речи, тут ми могли би вже спостерігати зворотній процес. Хто найбільший споживач газу у Газпрома в Європі? Так, Україна. Тому, не продавати Україні газ, це для Моськви смерті подібно. І тоді би вже не ми в Моськву, а вони в Київ моталися би чартерними рейсами, вмовляючи нас купити газ. І наша черга була би ставити умови. Як в усьому світі. Продавець повинен шукати покупця, а не навпаки.
              І можливість перегляду обсягів закупівлі газу, прописана в договорі. І уряд Тимошенко ці закупівлі зменьшував. Більше того, цей договір, змушує це робити і цей, нелегітимний уряд! Виявилося, що стратегія, яка була закладена в договорі, працює і після Тимошенко. І працює на користь України.
              Так, ну я виклав свою думку стосовно ціни, головного пункту договору, з якого зробили жупел для Юлії Тимошенко. Решта, "качай, або плати", і ще якісь жорстки пункти, треба просто виконувати, нічого страшного в них нема.

              2.ПРіБЮТ
              Ну, це та подія, яка не відбулася. Тому, довго не буду на ній зупинятися. Спробую згадати, яка тоді була політична ситуація в країні. На дворі криза. Завдяки самому мудаковському мудаку з усіх мудаків світу, бахнутому об вулик Дрищу, у Юлі нема більшості в парламенті. Кинути уряд в такий момент, це проявити слабкість. А слабкість та Юля, це слова антоніми. В наступному році вибори Президента. Передчуваючи, завдякі вуликобахнутому брату Ананаса, які будуть результати виборів, Юля йде на неординарний, небезпечний для ії репутації крок, спробу змінити Конституцію за допомогою ПР.
              Головна фішка в цій Конституції, це вибори Президента в парламенті. З повноваженнями весільного генерала. То біш, наша країна повністю ставала парламентською республікою. До речи, таку новацію, я повністю підтримую. Але для того, щоб змінити Конституцію, треба мати політичну смелость, забруднитися об ПР, піти з нею на співпрацю.
              І якби це вдалося, то Янукович був би обраний Президентом в парламенті, з ніякими повноваженнями, а вся виконавча влада була би у Прем'єр-міністра, то біш, у Юлії Тимошенко. І я впевнений, що Президентом Янукович був би недовго. Вже на той час в нього було достатньо "подвигів", щоб оформити йому третій термін, та відправити його до тих самих, вже знайомих йому з юності, місць. Або, як мінімум, втратити посаду Президента.
              І картина в країні виглядала би приблизно так -


             Так, ці дві сині літери, викликають огиду.Не знаю, що було би з Партією Рецидивістів, але хто-хто, а Юля змогла би довести, що відданість державі та народу України, для неї важливіша, ніж тимчасова співпраця з ПРдунами. І головне, не було би цього жаху, який ми зараз спостерігаємо. В будь-якому випадку Янукович ставав би Президентом. Але різниця, виборів Президента в парламенті, і те, що ми зараз маємо, наочна. І це вміння Юлії Тимошенко, передбачати хід подій, просто вражає. Такий політик, це подарунок для будь-якої держави.
             Знов такі, якійсь Хтось, скаже, що Україні було необхідно пройти цей катарсіс від Януковича. Я хочу запитати у Хтося, а Ви, шановний, впевені, що це катарсіс? Можливо, це  апокаліпсис для України?
             Навіть, якщо і вдасться здихатися від цього мегакрадія та розумового каліки, то скільки років Україна буде відхаркувати наслідки його правління? Скільки грошей потрібно буде витягти нам з власних кишень, щоб погасити ті кредити, які ця зграя пацюків розікрала? А Харківська зрада? Та що казати...
             Але, знов таки, це та подія, яка не відбулася. І нема сенсу зараз посипати голову попілом. Нема далі про що говорити.          
             3.Колода
             А зараз маємо, - Юлю за гратами, а ми на волі. Хоча тут треба акценти по-іншому розставити. Юля вільна, а ми в глибокій задниці. І більшості в ній комфортно. Хоча, меншості, ні. Але, і ті, і другі, розуміють, що їх грабують, що Україну знищують. Розуміють, що треба щось робити. Але ніхто, нічого не робить. І тут може статися парадокс. Те, що не можуть, та бояться зробити 45, ні, хай мінус діти, та старі, це буде десь 35 млн., може зробити одна людина, жінка, яка перебуває за гратами. Звільнити Україну від цієї синюшної погані. Звільнити, перебуваючи за гратами.
            Хоча їй самій, це скоріше всього, не допоможе. Тут, в самій Україні, всім по барабану. Зусиль Власенка, Турчинова, та решти невеличкої купки людей, недостатньо. Народ, як ми вже з'ясували, перебуває у глибокій задниці та прострації.
            Реально, хто може звільнити Юлю, це Григорій Немиря. Всі ці попередження, резолюції, з боку заходу, все це відбувається завдяки йому. Не дарма почала з'являтися джинса, яка спрямована на його дискредитацію. Але, мабуть, і він сам розуміє, що Юля не вийде живою.
            Так, десь 99%, що цей мотлох в засцяних штанях, це дебілувате уркаганське ракло, вб'є Юлю. Я спокійно про це кажу, тому що всі вже звикли до того, що банда "Янукович енд вилупки" нас вбивають. Вбивають  наших дітей. Ніхто не заперечує проти цього. Судів нема, це дійсно. Але, це не виправдання. В такому разі починають працювати суди Лінча. Хтось чув, щоб таке десь сталося? Я, ні.
            Один відсоток, я все ж такі залишаю за чудом. І тут я хочу сказати ось що.
            Сьогодні я дивився, коли це смердюче чмо виповзло на трибуну, і стояло, кліпаючи своїми зенками, частина депутатів скандували "Юлі-волю!". Це, я так зрозумів, були бютівці. А нашеукраїнці сиділи на своїх місцях, як води в рота набрали.
            Пам'ятаєте фото, чи то був малюнок, Леніна, який несе колоду? І скільки потім з'явилося помічників-колодоносців, які "документально" підтверджували, що вони також були поряд з Леніним. Підставляли своє плече. Не шкодуючи живота свого, бились насмерть за світло комуняцке майбутне.
            І цьому ПРдунському царю щурів, як виглідає, недовго вже залишилося. Від прізвища Тимошенко, його вже починає тіпати. І тут вже невідомо, що станеться скоріше, чи то його піднімуть на вила, чи схопить кодрашка при черговому згадуванні прізвища  Тимошенко. Тому, зміна влади не за горами.
            А Юля, це вже символ, символ мужності, гідності. Символ боротьби за Україну. Скажіть будь-де в світі, "Юлія Тимошенко", одразу скажуть, це Україна. Скажіть "Україна", одразу згадають Юлію Тимошенко. Тому, багато різного штибу коньюктурщиків, будуть намагатися притулитися до ії образу.
            І якщо все ж такі цей один відсоток спрацює, і Юля вийде живою, то вона і сама розбереться, хто був з нею поряд, хто не наклав в штани, хто не зрадив Батьківщину. В разі її смерті, нам самім доведеться відслідковувати колодоносців, які будуть намагатися спекулювати ім'ям Юлії Тимошенко. Це зараз, навіть більші вороги, ніж майбутній вбивця, Янукович.


Ми шануємо героїв!

14 жовтня 1942-го на День Святої Покрови - покровительниці українських воїнів була створена Українська Повстанська Армія - збройні формування українців, що протягом десятиліть вели нерівну боротьбу із окупантами України - з поляками, фашистами та комуністами.На честь 68-ї річниці створення УПА - українські Інтернет-спільноти світу проводять флеш-моб "Пам'ятаємо героїв". Суть флешмобу - ставимо аватарки: Слава Україні!

Оце наша сплюндрована Україна

Мені часто доводилось чути:- Добре вам там у Львові, бути патріотами, націоналістами - вам там комфортно...
Сьогодні вранці я проходив у справах повз університет Івана Франка десь о 10 год. і побачив чоловіка, що стояв і на щось роздивлявся коло пам'ятника нашому Каменяреві, за тим і сам підійшов. Те, що я побачив, вжахнуло: викладений звечора величезний Хрест Пам'яті по загиблим Героям Майдану було сплюндровано нещадною ногою подонка, падлюки рівня катів з беркуту, вбивць з "омеги", сволочі, як Янукович, Азаров, Арбузов, Захарченко, Пшонка і вся інша банда.
 І це блюзнірство, це святотатство і вандалізм учинено  у Львові! Наруга над Святим Хрестом! На святому місці коло пам'ятника Івану Франку!  Над молитовною пам'яттю! 
Суто по відзначенню державного свята Дня захисника Вітчизни! Ось яких "захисничків" ми маємо... Що можна далі коментувати?.. Ось де найреальніший символ нашої сплюндрованої України! Дивіться і розумійте, що  Україна в біді, страшній біді від Ужгорода і Львова до Луганська і Донецька! Від Харкова до Симферополя! Злочинна корупція і мафіозна банда панує скрізь і подолати всю цю нечисть буде дуже і дуже важко, але коли для цих падлюк немає нічого святого, то і покарання щодо них має бути суворим і невідворотнім ділом всього народу.

Богдан Гордасевич
м. Львів
14 година
  


70%, 32 голоси

17%, 8 голосів

13%, 6 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Від якої політичної сили ви обиратимете депутатів до ВРУ?

Опитування: Від якої політичної сили ви обиратимете депутатів до Верховної Ради у 2012 році?

9%, 20 голосів

13%, 29 голосів

28%, 66 голосів

3%, 8 голосів

11%, 25 голосів

3%, 7 голосів

6%, 14 голосів

2%, 5 голосів

11%, 26 голосів

14%, 32 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Росії не сподобалися японські підручники

Росії не сподобалися японські підручники для середньої школи

Міністерство закордонних справ РФ виступило з критикою підручників історії, географії та суспільствознавства, допущених міністерством освіти Японії для використання у середніх школах.

У заяві російського МЗС йдеться, що використання в японських середніх школах підручників з формулюваннями про «незаконну окупацію» південних Курильських островів свідчить про те, що у підростаючого покоління в Японії формують недружнє ставлення до сусідньої держави.

Російська сторона наполягає, що «суверенітет Росії над зазначеними землями не підлягає сумніву».

Зовнішньополітичне відомство висловило жаль з приводу того, «в якому недружньому дусі у Токіо продовжують формувати у підростаючого покоління ставлення до сусідньої держави».

Нагадаємо, Росія також раніше висловлювала претензії і з приводу українських підручників, після чого Україна і Росія домовилися створити робочу групу у складі вчених-істориків з підготовки єдиного навчального посібника для вчителів історії.

Міністр освіти, науки, молоді та спорту Дмитро Табачник вже пообіцяв, що з 1 вересня в школах України 11-класники вчитимуться по новому підручнику історії України, який буде «об’єктивним».

Джерело>>>


77%, 33 голоси

5%, 2 голоси

0%, 0 голосів

12%, 5 голосів

7%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

З Днем народження,Україно!!!!!!!!!!!!!!!!!!!








Є в світі край червоної калини –

Земля веселки і співучих солов’їв

З ім”ям прекрасним і величним Україна.

Я їй сьогодні віддаю низький уклін.

 

Лиш тут таке безкрає синє небо,

Лани квітучі і березові гаї.

МилУють очі і серця красуні-верби,

І саме тут найкращі пишуться пісні.

 

Моя країна – це вишневії сади,

Це мальовничі спогади дитинства.

Це -  джерело цілющої води,

З якого сила і енергія береться.

 

Тебе в віках Господь благословив,

Золотокупольна свята наша столице!

На наші землі благодать свою пролив,

Щоб ми могли у вірі укріпИться.

 

В цей день святковий, в сонячну годину

Я миру й щастя тобі хочу побажати.

Ти у моЄму серці, Україно!

Його тобі сьогодні хочу я віддати.heart

 

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

 

"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим.

   Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.

У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.

Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

   Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.

Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.

Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.

У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".

Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.

Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).

Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

У жовтні 1958 року Рада міністрів України вирішила будувати найдовшу у світі тролейбусну лінію Сімферополь-Алушта-Ялта. Перша черга цієї лінії, Сімферополь — Алушта, довжиною 52 км, була побудована та здана в експлуатацію в рекордні терміни — за 11 місяців. Її будували фахівці більш ніж 80 підприємств із 10 міст України.

На фото з Вікіпедії - відкриття лінії на Алушту

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.

І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.

Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".

Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).

Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.

Зазначені автори пишуть:

"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.

Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...

В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?

Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.

Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:

"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".

Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.

"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.

Шлюз на Північно-кримському каналі (1960-ті). Гігантська іригаційна споруда, побудована у 1961-1971 рр, постачає дніпровську воду з "материку" у Крим - в степові райони, в Сімферополь, Феодосію, Керч, Судак...

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".

На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.

"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".

"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки в Крим.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.

Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).

Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.

Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?

З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.

За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.

В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.

У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.

Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.

Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.

Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.

"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".

Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.

Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.

Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".

В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.

Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.

 

   Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.

Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".

"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".

У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:

"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".

Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:

"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.

Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.

Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.

Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.

Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

Джерело: "Кримська світлиця"

Петро Вольвач
Старший науковий співробітник ВІКЦ в м. Сімферополі.
Голова Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка.
Академік УЕАН, заслужений діяч науки і техніки АР Крим

Кравчук незадоволений, що еліта «лягає під Росію»

Перший Президент України Леонід КРАВЧУК вважає, що не потрібно дозволяти президенту іншої країни втручатись у справи України. Про це він заявив у неділю під час брифінгу в Вінниці, коментуючи ситуацію та заяви українських політиків стосовно звернення Президента Росії Дмитра МЕДВЄДЄВА до Президента України Віктора ЮЩЕНКА.

Як передає кореспондент УНІАН, за оцінкою Л.КРАВЧУКА, В.ЮЩЕНКО дав добру відповідь на заяву Д.МЕДВЄДЄВА.

«Якщо поганий Президент, то ми маємо зібратись і сказати: «Президента треба замінити», але не дозволяти президентові іншої країни втручатись у наші справи і говорити, що нам за столом робити», - сказав Л.КРАВЧУК.

«Деякі політики через годину побігли падати на коліна і «лягають під Росію», як казали в п’єсі, пані лягли і вас ждуть. Чого люди так собі дозволяють? Це ж еліта!», - зауважив екс-президент.

Він розкритикував поведінку деяких політиків від Партії регіонів у стосунках між Росією та Україною. «Візьмемо Партію регіонів - і я з ними погоджусь стосовно критики влади, але чого ви Д.МЕДВЕДЄВА підтримуєте, а потім біжите до В.ЮЩЕНКА з ним налагоджувати стосунки, для чого? Щоб подолати ТИМОШЕНКО? Яка ж тут принциповість? Свого ми не поважаємо і вважаємо, що він не такий», - зазначив Л.КРАВЧУК.

Перший Президент України порадив: «Щоб нам жити відкрито, чесно і перед людьми і перед собою, треба на біле говорити «біле», а на чорне – «чорне».

УНІАН.