начало
«Кажется я попал.» - наконец-то подумала голова, при виде дырки в стене, а жопа ехидно подметила: «Я ж говорила.», и поразила задорным смехом мою голову, как раз когда мы подошли к деревянному пандусу, как мне показалось, времён революции 17того года.
- По одному. - приказал сержант Гламур и первой взошла вверх к дырке, чьё тёмное жерло издевательски улыбалось кирпичами, выглянувшими из-под штукатурки.
Мне уже стало интересно что же будет дальше, в связи с чем я уверенно поднялся по пандусу, с которым вероятно брали Зимний и попал в узкий, длинный тёмный коридор, освещённый, лишь одной мерцающей лампочкой жёлтого света, где то впереди, куда и отправилась наша бесстрашная братия. Всё равно уже деваться некуда - заблудимся и помрём от голода, если не выведут.
Где-то в закромах родины, страшно грохотал дизелёк, давая энергию одинокой лампочке, а жопа продолжала надомной издеваться, стебаясь не по детски. В конце концов голова выключила звук жопы и я услышал тихий стук по двери и мы остановились.
- Войдите. - послышался авторитетный бас.
Дверь отворилась, открыв нашему взору большое отремонтированное помещение, а главное хорошо освещённое, но без окон.  С лева у стеночки, был президиум в который входило три очень важных дядьки. Их важность была настолько велика, что они еле еле помещались в пространстве между столами и стенкой.  По бокам от президиума стояло две персоны с руками на самом важном органе мужчины и смотрели в даль. На лицах было написано: « Не кантовать». «Вот тут то нас и разберут на запчасти» - подумалось голове, а сержант Гламур усадила нас за школьные парты времён Сталина, неопределенного цвета и вручила анкеты. Почти двухметровый парень забыл ручку и осмелился об этот заявить в пол голоса.
- Вы уже не подходите на открытую вакансию. - коротко отрезал Сержант Гламур.
Я посмотрел на очень важных дядек. Их каменные лица застыли в маске ожидания и не двигались. Взгляды безжизненно блуждали где то там, за спиной по голой стенке помещения. Один из трехстворчатых шкафов ожил и двинулся к нам. «Сейчас будут бить.» - подумала голова, а голос сержанта Гламур меня разочаровал:
- Вас проведут к выходу.
Оставшиеся, бесстрашные рыцари города, усердно начали заполнять анкеты, вместе со мной. И тут то я понимаю, что и меня сейчас выведут. Улыбаюсь этой мысли с ноткой сожаления, что не увижу что будет дальше. Нет не ручку забыл. А забыл я идентификационный код. Думал потянуть с признанием и таки посмотреть что будет дальше, но не тут то было:
- Что? - ударила она меня вопрос, незаметно подкравшись сзади.
- А без идентификационного кода можно? - спрашиваю я.
- Там же русским языком сказано что нужно... - начала она и продолжила трёхэтажным матом, постоянно достраивая этажи и мансарды разнообразнейшими эпитетами и модификациями давно известных слов.
Ругань лилась, из её маленького напамаденого блеском для губ, ротика как стихи, как песня весной в цветущем вишнёвом саду, волнуясь и переливаясь всеми цветами радуги, наполняя воздух запахами и самой жизнью.
- Так что пишите. - внезапно успокоилась она.
- Не могу, я забыл его. - честно признался я в надежде, что снова услышу эту песню.
- Тогда пропустите. - обломала она меня и пошла к другим анкетируемым, проверить как у них дела.
Я расстроился но в жажде продолжения банкета начал заполнять анкету, затягивая процесс, что б увидать всё представление до конца. В процессе заполнения заметил, что второй шлагбаум для нахальных вернулся и я удивился, тому что он вернулся быстро, но забыл об этом, так как второй парень закончил заполнять анкету и был доставлен на очень неудобный и низенький стульчик к президиуму.
Самый важный дядька очень долго изучал анкету положил её на стол и долго внимательно изучал молодого человека. Внезапно причмокнув он повернулся к второму шлагбауму и кивнул. Охранник подошел к парню и взяв его за локоть завёл за президиум и открыл замаскированную дверь в светлую комнату с большими окнами и скрылся с ним там. Больше их никто из нас не видел.  
Я решил прекратить затягивать время и быстренько закончил заполнять анкету, после чего и я был доставлен на стульчик. Сев на него я понял что он явно был собран садистом, но виду не подал. Сижу смотрю на пятидесятикилограммовое лицо дядьки, изучающего мою анкету. Надо мной слева стоит сержант Гламур и изучает пятидесятикилограммовое лицо. Лицо отрывается от анкеты и внимательно смотрит прямо в меня. Я смотрю в дядьку. Проходить минут пять томительного ожидания и наконец то дядька оглашает вопрос важным басом:
- Вы готовы к длительным командировкам?
- Нет. - вынужден сказать я, понимая что засыпался и продолжения банкета не будет.
- Прошу за мной. - мягко говорит сержант Гламур.
Выйдя из помещения в тёмный коридор мы свернули в внезапно появившуюся дверь слева и попали в цивилизованное вестибюль с проходной. А выйдя на улицу я увидел и выход с завода на многолюдную улицу. Шёл и молча смеялся подобному испытанию.

В заключение: наконец то жопа ошиблась. ЫЫЫЫЫЫ

                                                                                                                                       посвящается работодателям.

[ Читать дальше ]

приблизно так виглядала територія містечка в ті далекі часи

сама церква на цій  схемі не відображена - її  ТОДІ -  не існувало, але собор, який вона  *замінила* - є

(с) .....церква була побудована у 1803 році, одночасно з палацом Розумовського. Церкву побудували на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору, і, за легендою, вона була побудована з цегли розібраної вежі Мазепи. Розумовський помер у рік завершення будівництва храму, і, згідно з заповітом гетьмана, він був похований у склепі на території Воскресенської церкви. Це одне з небагатьох  поховань українських гетьманів,  яке  збереглося до наших днів.

це,була єдина церква з усіх, які я відвідувала з ціллю в історично-архітектурного ознайомлення, в якій не було людей. ну, т.є.-ЗОВСІМ !! по-рож-ньо!!!навіть продавчинь всілякого начиння-не було,хоча саме начиння-було присутнє.

Сегодня  мне  довелось  видеть странное  явление,хотя может и не  странное)))))
Кароче ко  мне  сегодня пришел  лис  из  леса  сел   в  3  метрах  от  меня  и  сидит смотрит  на меня  как  простой  кот или  собака без страхи  и  агрессии.Я сперва  не  заметил  его  даже  но  когда  оглянулся   случайно  увидел ету картинку..


Я сперва  подумал че  ето  кот  но  увидев  размеры ,проскочила  мысль  что  ето  пес  но уж  больно странный ..)))После  двух неудачных версий   опредилений  обекта  мне   довелось  признать что ето самый  настоящий  лис .Некоторое   время   я  стоял  и  разглядывал  его  а  он   меня,потом  насмотревшись  я  задумал  сфоткать  его  но  еще  некоторое  время  не  решался  так  как  не  хотел  спугнуть  зверушку..Что  самое  прикольное  когда  я  доставал  телефон   он  все   также  сидел  спокойно и  не  рыпался...
Вот  так  посидели  с  три минутки посмотрели  друг  на  друга  потом  услышали  что  кто то идет ко мне он тихонько  поднялся  и  ушел  обратно в  лес без спешки  и  в  томже  спокойствие.....

x

Вот  такая  вот история,хотите  верьте  хотите  нет  но глаза  его я  до сих пор помню....

[ Читать дальше ]

    У древних славян (между прочем не только славян) правителем становился воин, который избирался среди самых лучших воинов и носил с момента избрания титул князя - военного вождя и командира своих "дружинников" (людей которые символично одружились для военных походов и становились единой семьёй). Князь не имел безграничной власти - у славян никогда не было принято то, чтобы власть находиласьу одного человека - решала вся семья (дружина) о походах и при  дележе добычи. По легенде Русь - это дружина князя, а каждый дружинник в отдельности - рус, а его род - русины, а его слуги и рабы - русские (так как подчиняются русинам).    И вот настаёт 12-й век - русы активно колонизируют север, оседая лишь в крупных городах и оставляя свои гарнизоны в ключевых центрах. Отсюда они собирают дань со свих данников - русских, неславянских племён подчинённых русинам. В основном это финно-угорские племена, но изредка встречаются и тюркские племена.    И всё идёт отлично, но приходят монголо-татары и практически уничтожают местную элиту и их рода, оставив лишь незначительную кучку - в основном самых знатных русов и их род. Князьям надо было выстоять в гуще "русских", которые не особо-то любили славян - и... На помощь приходят сами монголо-татары предлагая взаимовыгодный союз - иго, по-которому часть дани платится татарам, а те в свою очередь наводят страх на русских. И русам, и Орде это предложение было взаимовыгодным. В дальнейшем русы активно берут к себе на службу татарских мурз и со временем растворяются в этой гуще татар, создав особый образ - бородачей по-татарской моде с частью европейских черт.    Эта новая смесь стала "горючей" и именно благодаря ей стало возможным усмирение местных "русских" - финно-угров тверчан и ещё ряда местных финно-угорских княжеств, да что говорить также благодаря этой "смеси" удалось смести с лица земли славянский Новгород и объявить после этого себя наследниками Руси. Именно в этот момент оформился новые социально-этнические сословия - финно-угорская беднота ("русские"), татарскае знать (московиты, москали), которая формировала наиболее боеспособную часть войска и правящий славянский род Рюриковичей с их ближайшим окружением. "Шапка Мономаха". Этой шапкой венчались на царство московские цари. В действительности основа этого убора - татарская тюбетейка 14-го века. Для московитов вопрос правоприимстввания был настолько важен, что была создана легенда о шапке князя Мономаха.     В конце 14-го и до конца 15-го веков идёт сближение московских родов с византийскими, апогеем стаёт свадьба московского царя и сестры последнего византийского императора Софии. Количество греческих родов не было слишком значительным, но вполне достаточным, чтобы заполнить отсутствующую нишу в Московской Орде - образованное и властное духовенство.    После распада Орды на территории Московии оказываются сотни новых народов, которых они просто физически не успевают ассимилировать - в конце-концов даже татарской знати стаёт недостаточно для подавления восстаний и именно тут начинает играть свою роль духовенство - создавая и "раскручивая" бренд "богоизбранности русского царя", и в конце-концов "пипл хавает" - и в какой-то мере масса стаёт управляемой.    Московия продолжает войны и грабительские набеги, но получает достойные ответы - совместный Астраханско-Московский натиск на славянские земли Украины-Руси был остановлен на Дону руськими козаками (запорожцами) и основаны приграничные донские крепости, заселённые украинцами (русинами), которые в дальнейшем переходят на службу к Московской Орде.    В целом Московия понемногу начинает изнемогать и выматыватся - новые элиты не оказались способны эффективно наладить управление в державе и это стало одной из причин ряда поражений - в Ливонской войне, в Московско-польской войне.    Так было до середины 17-го века, когда Украина-Русь заключила союз с Москвой, но московская знать путём интригри фактически подчиняет себе Украину-Русь и теперь гордо именует себя Русью. Все дальнейшие победы связаны с украинцами, тогда как походы московских войск оканчиваются постоянными неудачами.     Пётр 1 - достойный наследник Чингизхана вовремя увидел проблему своей эхлиты и её "тупиковость" и провёл реформу - старая элита частично была замена. Греческое духовенство частично было вытеснено украинским, а татарская знать частично была вытеснена европейской.     Пётр 1 прорубил окно в Европу и европейцы узнаи о существовании новой, сильной, жестокой, азиатской стране - России, наследнике Золотой Орды. Правда свою державу самодержец звал наследником Руси, но европейцы продолжали упёрто называть Московию, даже не Московией, а Тартарией.    Но новые реформы дают о себе знать и со временем создаётся новый правящий класс - офицеры, которые руководят русскими войсками, но сами являются преимущественно потомками татарской, украинской и европейской знати, далее сюда стоит отнести и ряд кавказских родов.    Институт офицерства приносит России ряд поразительных побед и талантливых полководцев - Суворов (поляк), Кутузов (татарин), Багратион (грузин)...    Генералов хороших у России нет, кроме одного Багратиона.                                      Наполеон Бонапарт    Такая-же ситуация наблюдается и в искусстве - чего только стоит А.С. Пушкин - величайший российский деятель культуры, эфиоп по происхождению.       Гегемония иностранных, "нерусских" офицеров продолжалась до ПМВ. В войну началась революция, которая фактически дала власть в руки русских, которые сразу-же практически уничтожили офицерский корпус.    Новые войска состоящие из всех народов и сословий, под общим собирательным названием "русские" не были в состоянии воевать без больших потерь и грабежа - чего только стоят их потери против 300 украинских студентов, 6-тысячный корпус в течении целого дня штурмовал позиции украинских студентов и только под вечер смог их взять.   Советско-польская война показала бездарность "русских" командующих - которые уложили миллионы людей, кидая их на хорошо обученых и дисциплинированых поляков. Такова-же ситуация была и в финской войне - на одного финна гибло 10 русских... Бездарность русских показала себя.         С началом ВМВ русские армии были разгромлены в мгновения ока - пока под Москву не было брошено войсковое соединение этнических сибиряков, именно тогда начались контрнаступления. Бездарность русских впечатлила под Сталинградом - количество трупов было не просто огромным, а огромнейшим - немецкие пулемётчики сходили с ума... Один русский батальйон терял за день больше чем одна немецкая дивизия. Но при отсутствии иностранного офицерского корпуса, русские воевали только числом, заваливая трупами немцев - с боевых позиций шли вереницы солдат Вермахта, у которых начиналась шизофрения от мяса...      Прийдя в Украину бездарное руководство мобилизировало украинцев - кидая их на самые жестокие участки боёв и в конце концов уничтожая лучших представителей украинской нации. Миллионы погибли только из-за того, что те кто никогда не был хорошими воинами вдруг стали готовится к войне и возомнили себя великими командирами.       Количество генералов украинцев в Советской послевоенной армии было больше, нежели русских - не потому-то ли что украинцы оказались умнее?      В последней войне Московская Орда вновь продемонстрировала то, как воевала она в 15-м веке, когда она действительно была лишь Ордой: http://www.newsland.ru/News/Detail/id/287603      Именно тупиковость проекта "Россия" и привело к миллионым гибелям лучших представителей нашей нации - на войнах, и при геноциде... Это ещё раз доказало идиотизм интернационального государства, государства неспособного самоопределить себя - государства сибиряков, приморцев, чеченцев, татар, дагестанцев, козаков, новгороцев и финно-угров.

   Чи підтримуєте Ви ідею надання руській статусу офіційної мови України - я так, як єдину офіційну.  У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.  Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.  У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.  Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.  Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.  Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.  „Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України. " (http://sd.org.ua)

Желающие поиграть? ЗАХОДИТЕ СЮДА

Напёрстки — игра, в которой участвуют два человека: ведущий и игрок. У ведущего имеется три одинаковых непрозрачных напёрстка, под один из которых он прячет маленький шарик, после чего быстро меняет напёрстки местами. Затем игроку предлагается угадать, под каким из напёрстков находится шарик.

Игра обычно является азартной, то есть ведётся на деньги, и зачастую является формой мошенничества, так как, несмотря на всю внимательность игрока, ловкость рук позволяет ведущему спрятать шарик, убрав его из-под напёрстка. Изредка сценарий игры выглядит так: игрок выигрывает несколько раз подряд, а когда ставка становится достаточно велика, ведущий прибегает к шулерству и забирает все деньги. Хотя гораздо чаще игроку выигрывать не дают вообще. Когда он проигрывает первый раз, ему предлагают отыграться, и, пытаясь отыграться, он проигрывает всё больше и больше денег.

Обычно у напёрсточника есть помощники, изображающие простых людей, которые тут же «выигрывают» всё то, что проигрывает жертва. Благодаря этому приёму, если милиция арестовывает напёрсточника, то денег у него не находит. Посмотреть как выглядит этот приём, можно в фильме «Трест, который лопнул».

Часто вместе с напёрсточником в мошенничестве участвуют и «быки» (охрана напёрсточника). Они нужны на случай, если жертва заметит обман и будет пытаться вернуть свои деньги силой. В начале игры быков можно заметить где-нибудь на расстоянии, близко они обычно не подходят, чтобы не отпугивать жертву своим внешним видом.

В связи с тем, что масса населения уже знает, что напёрсточник прячет шарик в руке и выиграть у него невозможно, мошенниками иногда применяется схема «для умных». «Умному» мошенники предлагают стать одним из них, изображать толпу и выигрывать у напёрсточника то, что будут ему проигрывать лохи. В роли подставного лоха будут участвовать помощники напёрсточника из «простых людей» (см. выше). Однако подставные лохи будут постоянно выигрывать, а «умный» постоянно проигрывать, до тех пор пока у «умного» не кончатся деньги или он не поймёт, что стал жертвой мошенников. Тогда к нему приближаются «быки» из охраны напёрсточника и по-хорошему просят удалиться.

А теперь есть желающие поиграть? ЗАХОДИТЕ СЮДА

P.S. Ожидаю Ваших комментов об успехах в игре..

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

«… явный упадок султанской власти заставил русского царя Николая-I задуматься о необходимости вмешательства в турецкие дела с целью недопущения там кровавого революционного взрыва. …

В результате неправильной оценки международной обстановки императором Николаем-I  Россия оказалась в дипломатической изоляции…»

 Это отрывки из Большой энциклопедии Кирилла и Мефодия по теме крымских войн. Любит, однако, Россия крымские  грабли!..