Шановні друзі! Вітаю зі Святом! Токмак. Веселий день! Свято! Постояли з наметом.

Поїхав на площу.

Фото з воїнами, оборонцями України, для тих, хто в формі)))

 Познайомився зі зброєю, спитав, що не знав.

 Сфоткав чергу.

Спитав, як куліш.

Хтось побачив машину без номерів, що слідкує за небайдужими токмачанами.

Заблокували її.

Прилетів зворохоблений воєнком з головою Досааф.

Висловили незадоволення, що Токмаком гуляють люди зі зброєю.
Спитав мужика, ви хто? Каже, голова ДОСОАФ. Питаю: "Чому, біля Танка на мемориалі висить фашистська, шовіністична, російська, власівська, жовто-чорна стрічка - споконвічний символ Російської імперії, її претензій до земель держав-сусідів?" Кажуть ДАІ склали протокол на машину без номерів, але прибирати її евакуатором не стали, не взираючи на прохання токмачан. Видно машинка, мерс, крутого дяді(((

 Здалеку побачив, здається, Валерія, киянина, що приїхав з Києва,
вчити токмачан, що Свобода не за мир, а "Опозиційний блок" складений
з антиукраїнських партій, за мир.Спец, мабуть найнятий за гроші
Валерій почав навчання з вимог до прихильників ВО "Свободи" забиратися
з Токмаку. "Мирний" представник блока, складений з людей, що активно
постачали на антимайдан "подставки под флажкі" має років 30. Заслуги
його у Києві невідомі, але у Токмаці він прискіпався до людей, вимагаючи
повідомити їх адресу, засуваючи руки до кишені, ніби за ножем, лякаючи
їх, що "Опанутий блок" фінансує сама "Запоріжсталь" (видно економлячи
на здоровї запорожців і металугрів. Гукати "забирайтеся звідси" людям,
які мають онуків старших за "миролюба". "Їдьте до Бандерштату" - людям,
діди і прадіди яких родом з міста Токмак. Отака риженька борідка, невдала
світлина, заявилася зіпсувати свято і сьогодні. Киянин?
Можливо, хто його пізнає, з киян, львів'ян!?

під Побачив неодноразові порушення поводження зі зброєю, тому порадив порушникам і відповідальним слідкувати, щоби зброя цілила не в людей.
 
Краще в мішень, де Володимир їсть куліш. У пам'ятник ката, параноїка і, вибачаюсь, збоченця, що так зручно височіє над площею)))
 Слава Україні!

можуть зайти сюди і "полікувати" себе від цього забобону.

9 марта 2008 года исполнилось 100 лет со дня рождения организатора и командующего Украинской повстанческой армией (УПА) Тараса Бульбы-Боровца. Эта дата в Украине осталась практически незамеченной. Родился Боровец в селе Быстрычи Костопольского уезда на Волыни, теперь это Березновский район Ровенской области. В детстве ему дали прозвище Тарас Бульба, и будущий творец УПА, прочитав повесть Николая Гоголя "Тарас Бульба", начал гордиться своим именем.

Наверное, и теперь многим неугоден тот факт, что УПА была создана не в октябре 1942 года, а значительно раньше, и основал ее Тарас Бульба, согласно приказу президента УНР в экзиле Андрея Ливицкого от 20 июня 1940 года.

Борьба за УПА. Мало кому известно, что в марте 1943 года сложилась ситуация, когда действовали две УПА. Кроме существовавшей под командованием Бульбы-Боровца, появилась новая — так называемая бандеровская УПА (до 15 марта — военные отделы ОУН). Именно тогда в Главную команду УПА атамана Бульбы-Боровца прибыли представители Степана Бандеры и Николая Лебедя с предложениями не признавать правительства УНР, а подчиняться Проводу ОУН Бандеры. Воинские подразделения ОУН должны были войти в состав бульбовской УПА, которая обязалась иметь партийных комиссаров, насильственным образом мобилизовать в свои ряды молодежь, очистить украинские земли от польского населения. Из восьми предложенных пунктов штаб Бульбы-Боровца согласился только с одним — с включением в ряды УПА воинских подразделений бандеровцев, которые воевали бы под единым названием УПА и которыми бы руководил общий штаб. Группа Бандеры—Лебедя, поняв, что бульбовские войска невозможно поставить под партийный контроль ОУН, переименовала свои воинские подразделения в… УПА. К этим недоразумениям добавилась и волынская резня. Всем виновным и невинным польским крестьянам, живущим в Западной Украине, ОУН вынесла смертный приговор. "В одну ночь лебедевцы казнят огнем и мечом польское село. Днем немцы с польской полицией за это наказывают пять украинских сел... На другую ночь большевики с поляками жгут за это еще пять украинских сел и достреливают в лесах уцелевших беглецов", — вспоминал Бульба-Боровец после войны... Чтобы отличаться от новосозданной УПА, претворяющей в жизнь замыслы Лебедя, 20 июля 1943 года УПА Бульбы-Боровца меняет свое название. С тех пор она стала именоваться Украинской народной революционной армией (УНРА).

Братская кровь. Руководство УНРА считало преступлением действия бандеровцев и по этому поводу приняло соответствующее обращение. Из-за этого обращения атаману Бульбе-Боровцу и его штабу Лебедь заочно огласил смертный приговор. Таким образом, среди украинских военных группировок началась малоизвестная гражданская война. К сожалению, украинские патриоты, в частности бандеровцы, начали называть УНРА "бандой", а командование — "агентами" Берлина, Лондона и… даже Москвы. Не одна сотня бульбовцев погибла от рук бандеровцев.

http://telegrafua.com

«Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну»? Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора мільйона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера чи може інший провід? Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як «путярами» та «сокірниками»... Влада, яка мордувала гірше від Гештапо або НКВД?»

Авторство этих слов принадлежит Тарасу Бульбе-Боровцу («Оборона України», сентябрь 1943 г.). Что ж, вполне достойная эпитафия Степану Бандере.

До 60-ї річниці загибелі патріота, воїна, митця. Донедавна його ім'я було викреслене з історії українського мистецтва. Тоталітарний режим робив усе для того, щоб назавжди стерти з пам'яті нащадків людину, чий олівець та різець стали зброєю, оберненою проти нього. Адже для режиму вони виявилися небезпечнiшими, ніж автомат чи граната. Тож лише нещодавно ім'я Ніла Хасевича знову засяяло всіма гранями його природного дару.       У безкомпромісній  боротьбі за визволення України цей талант загинув як герой провівши десять років у підпіллі, в одному з останніх бункерів УПА. До цього часу ніхто не знає, де твоя  могила, пане художнику, аби  прийти, згадати тебе добрим словом, покласти квіти.  Є тільки хрест у полі, груша та криниця, котрі пам'ятають твою смерть і нагадують нам про чиюсь чорну зраду...     На початку війни Ніл Хасевич деякий часпрацював як художник-графік у рівненській газеті «Волинь», яку редагуваввідомий письменник Улас Самчук. А ще виступав мировим суддею у райцентрі Деражне. Проте, як тільки переконався, що німцям, як і більшовикам, самостійна Україна не потрібна, що вони дбають тільки про свої окупаційні інтереси, став до лав Української Повстанської Армії. Він став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) — командира УПА-«Північ».  Як член крайової референтури пропаганди Ніл Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», випускав різні брошури, листівки. У 1943—44 роках художник виконав знаменитий цикл «Волинь у боротьбі», присвячений героїці повстанського руху. Вміщував графічні карикатури у підпільному гумористичному виданні «Український перець», створював композиції плакатно-агітаційного характеру — «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!». Ці плакати були надзвичайно популярними серед повстанців. Якось Ніл Хасевич сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя — різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва». Поміж іншого Хасевич робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт та екзекуцій місцевого населення, щоб залишити нащадкам пам'ять про злодіяння ворогів. Роботи, виконані в надзвичайно важких умовах, стали основою альбому художника «Графіка у бункерах УПА», що був виданий у 1952 році у Філадельфії. Не менш важливою ділянкою роботи НілаХасевича була розробка ескізів орденів та медалей, інших нагород УПА, а ще паперових грошей — бофонів.   Плакати, летючки, гасла, що з'являлисяз-під руки Зота, Бея, Старого (псевдоніми Ніла Хасевича), не давали спокою радянськійвладі. Самого Хасевича безуспішно шукали, але не знаходили слідів до 1952 року— «людину-невидимку»  добре сховали побратими. З Москви в усі управлінняКДБ західних областей України  булирозіслані фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рукенкаведистів. Мабуть, надто сильно він дошкуляв, якщо з самої Москви буловіддано наказ знайти й знешкодити його автора. Керівником операції призначили тоді капітана Бориса Стекляра.  Який , доречі, і нині мешкає в Рівному. Врешті, після низки допитів, арештів,аналітичних напрацювань було виявлено місце перебування Ніла Хасевича — криївку на хуторі за кілометр від села Сухівці, що неподалік селища Клевань. У криївці їх цікавив лише один повстанець — Хасевич.    Звернімося до нарису «Прийшов із війни лейтенант»: «Операцію із захоплення Зота капітан Стекляр призначив на 4 березня 1952 року... «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення... Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду... Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух... Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід». Ніхто не вийшов... Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги — це був Зот. У руці бандит стискав автомат»...Сам Ніл Хасевич, за бажання, звичайно, міг би перебратися на Захід. І там би не пропав зі своїм великим талантом художника. Однак, він вибрав собі іншу долю. У Великобританії опубліковано один з останніх листів Хасевича: «Росіяни знають, хто криється під псевдонімом Бей-Зота, але мої співвітчизники,  селяни, не знають.  Але, як довго буде залишатися у мене хоча б одна краплина (іскра) мого життя, я битимусь із ворогами свого народу... Я, каліка, воюю з ними в той час, коли багато і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба можлива. Я хочу, щоб весь світ знав, що боротьба можлива і що українці борються».       Хоча Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників, його боротьба підносила бойовий дух повстанців, кликала до звитяги. «Мені було відомо, що провід нашої організації його дуже беріг, — згадує Степан Мудрик. —  Причина того — він був надзвичайно талановитим митцем і, крім того, мав розвинутий політичний розум. А ще Хасевич не належав до людей, що мають якийсь догматично-ідеологічний профіль. Він мав профіль українця-самостійника».

  Олесь Забудько    

Половина украинцев считает их героями, другая половина — врагами. Сегодня в стране нет более непримиримой проблемы, чем отношение к УПА. Украину заклинило на своей недалекой истории.

Cтрана никак не может выучить урок собственной истории по имени “Украинская повстанческая армия”. Что в очередной раз продемонстрировала попытка впопыхах и почти украдкой официально отметить 65-ю годовщину создания УПА. Это же еще раз подчеркнула очередная программная статья доктора исторических наук и вице-премьер-министра Дмитрия Табачника. У него рецепт прост: отложить одни из самых сложных украинских проблем — Голодомор и признание УПА — на 100 лет.

Что же непонятно в истории УПА высокому чиновнику, который не так давно защитил докторскую диссертацию на тему феномена тоталитарно-репрессивного общества в Украине в середине ХХ столетия? Казалось бы, все факты и процессы уже известны, можно делать определенные выводы.

Так почему же нельзя рассказать правду уже сегодня? Сколько еще по стране будет “летать фанера” товарищей коммунистов о Нюрнбергском процессе, осудившем УПА? Или о массовых расстрелах украинскими повстанцами евреев, которые к началу формирования УПА в 1943 году уже были немцами загнаны в гетто или уничтожены в концлагерях?

Оставим это на совести Дмитрия Владимировича. Как оставим на совести всего государственного аппарата отсутствие исчерпывающей информации, что порождает досужие домыслы. Давайте обратимся к человеческим судьбам.

Расскажу историю, которую услышал от академика Игоря Юхновского, человека одинаково уважаемого как на востоке, так и на западе страны.

В 1939 году, как известно, Западная Украина встречала Красную армию хлебом-солью и слезами счастья как освободителей от польского угнетения. Волынский городок Кременец в этом отношении ничем не отличался по общему настроению от всей Западной Украины. Все тот же приподнятый дух, все те же надежды на счастливое будущее в составе Великой Украины. В польской гимназии, где в седьмом классе в это время учился Игорь Юхновский, был невероятный подъем среди учащихся. Большинство гимназистов начали писать патриотические стихи и декламировать их перед сотоварищами.

Праздник длился недолго. Очень скоро к воротам школы стала подъезжать закрытая машина и иногда прямо с уроков забирать и увозить в неизвестном направлении самых активных поэтов-гимназистов. Классные ряды редели так же быстро, как улетучился праздник.

В гимназию уже никто из этих подростков так и не вернулся. А разыскали их родители только в 1941 году после прихода немецких войск. В одном из подвальных застенков НКВД нашли гору изуродованных до неузнаваемости мальчишеских тел. Надо ли говорить, что это за день был в истории Кременца?

Завершает все это неопровержимый и доказанный факт: уже за первые месяцы пребывания советской власти на западноукраинских землях в места не столь отдаленные вывезли около 200 тыс. ни в чем не повинных людей. За что? За то, что был учителем, инженером, зажиточным крестьянином, юристом.

Теперь вопрос к читателю, пытающемуся разобраться в очень непростой истории своей страны: имели ли моральное право люди, к которым применяли ничем не оправданный террор и уничтожали самое дорогое — детей, на сопротивление?! Вопрос, естественно, риторический. Но

многим подумать над ним все же стоит. Я уверен, что каждый человек, который не опустился до уровня быдла и не перестал уважать себя, будет искать любые варианты защиты.

Многие западные украинцы обратили взоры к немцам, единственным в Европе, кто обладал достаточной силой, чтобы оппонировать “совитам”.

Но сладкие обещания немецких эмиссаров закончились еще прозаичней. Если “совиты” расстреливали и пытали в застенках тайно, то немцы

расстреливали и вешали на глазах у всех. Вот так стихийно стали зарождаться очаги сопротивления, которые в скором времени были объединены сильной и умелой рукой. Настолько сильной, что смогли воевать сразу на два фронта. И продержаться до 1955 года. Ценой невероятных жертв и лишений, ценой доходящей до жестокости методов самоорганизации. НКВД удалось покончить с повстанцами, лишь задействовав откровенные провокации.

Сегодня уже известно, что было подготовлено около 300-т отрядов из числа проверенных коммунистов-украинцев, которые под видом повстанцев совершали невероятные по жестокости расправы над мирными жителями. О “вопиющих фактах националистических зверств” стал во всеуслышание трубить весь пропагандистский аппарат. Имея монополию на средства массовой информации, был создан образ жестокого и кровожадного “бандеровца”, который спит и видит, как четвертовать приезжую учительницу и за ноги головой об стенку убивать маленьких детей. И это тиражировалось миллионными экземплярами и повторялось десятилетиями, как своеобразное коммунистическое проклятие и предостережение тем, кто осмелится не рыдать от счастья, пребывая в советской империи. А тем более выступить против нее.

И вот здесь кроется самая главная причина, почему УПА до сих пор остается последним бастионом для атак советской коммунистической, а ныне имперской пропаганды: наличие организованного сопротивления. Украинцы в 1940-1950-х годах подняли немыслимое по масштабам тех времен восстание против деспотии и продемонстрировали всему миру массовый отказ от тоталитарной империи. Москва во все времена собирала земли, а тут нашлись зловредные “отказники”.

Поэтому никакие факты, никакие аргументы не убедят приверженцев тоталитарной имперской идеи. Они все равно будут сражаться с последним бастионом. И в этом смысл империи. А кто ее отстаивает — российский президент Владимир Путин или украинский вице-премьер-министр Дмитий Табачник — это уже дело техники.

Виктор Мороз

 

Марш УПА в Києві пройшов на славу. Групи автономних націоналістів з регіонів були помічені ще вдень на багатотисячному марші, що організувала партія "Свобода".

А основний молодіжний захід розпочався о 20:00 в парку ім. Т.Г.Шевченка. На захід зібралося біля 700 чоловік з Києва і регіонів. Марш відвідали делегати зі Львову, Сімферополя, Херсону, Вінниці, Тернополя, Миколаєва та інших міст України (вибачте, якщо когось забули). Представники різних автономних товариств підготували і принесли на акцію свої банери, прапори і піротехніку. На банерах були написи "За національне і соціальне визволення" (Київ), "Лиш боротись значить жить" (Львів), "Боротьба триває" (Херсон), "Честь. Труд. Батьківщина" та інші. "Їхня слава - наша гордість"

Заявлений нами маршрут Хрещатиком і Майданом, за яким мав проходити марш, виявився забороненим рішенням суду. На місце проведення акції був привезений "Беркут" і автозаки. Тому ми були змушені йти іншим шляхом, що пролягав спочатку вул. Володимирською.

Протягом всього маршруту не припинялось фаєр-шоу і лунали гасла: "Слава Україні - Героям Слава!", "Перемозі слава!", "Героям УПА - тричі - слава, слава, слава!", "Геть систему!", "Національний порядок!", "Національні. Соціальні. Автономні", "Вийди на вулицю - поверни собі місто!", "Україна - для українців!", "Без класів, без окупантів!", "Свободу трудящим!", "Геть буржуїв!", "Бандера - герой! Шухевич - герой!", "Червоно-чорні!", "Геть усі імперії!", "Свобода народам - свобода людині!", "Україна понад усе!", "ОУН-УПА - народне визнання!", "Анті-антіфа", "Чайка Максим - не забудем не простим", "Раса. Нація. Соціалізм" та інші.

На Андріївському узвозі на додаток до фаєрів і стробоскопів запалали димові шашки. З цим пов'язаний інцидент, коли одна палаюча димова шашка завалялась під ногами і хтось випадково кинув її в офіцера міліції. Проте міліціонери зрозуміли, що то була незапланована випадковість і не стали ображатись. Далі колона спускалась узвозом в пелені диму. І знову в темряві палали фаєра.

видео

http://www.youtube.com/watch?v=lDO1G_lJQrU&feature=player_embedded

http://www.youtube.com/watch?v=9DcrS7_EUak&feature=player_embedded