Коли на початку осені єврейські господині у Бершаді бралися варити сливове повидло, його густий аромат розносився цілим кварталом. Повидло кілька годин готували у чанах; аби вариво не пригорало, його слід було увесь цей час помішувати веслом. Хто лінувався робити це сам, звертався до сусідки Рахель – її наймали спеціально для цього заняття. Нині в штетлі, тобто єврейському кварталі, мешкає сім українських сімей і одна єврейка похилого віку. Тут осідають роми.

Юхим Вигоднер, один з останніх євреїв міста – він носить ключі від синагоги

«Хоча життя в єврейському кварталі стихає, серце штетлу б’ється. Глинобитна синагога, яка, за різними даними, збудована наприкінці XVIІI або на початку XIX століття, є унікальною пам’яткою не лише в Україні, а й, може, у всьому світі. «Їх було тисячі, але збереглася лише наша», – каже Юхим Вигоднер.

Глинобитна, бо зведена з дерева, глини і соломи. Має вихід на два боки. Рідкістю є й збережене внутрішнє убранство – окрім Бершаді, з українських синагог таким може похвалитися лише Хуст. У синагозі зберігаються сувої Тори, ізраїльський та український прапори, нерозпізнані фотопортрети євреїв, зібрані на кладовищах.

До Другої світової в синагозі була пекарня. У 1947 році споруда повернулася у власність єврейської общини. Тут активно молилися аж до останньої потужної хвилі міграції, а в 1991 році ключі від будівлі віддали панові Вигоднеру. Це вже не синагога у класичному розумінні, каже Юхим Михайлович, сюди можуть приходити представники різних конфесій.

«Українці в нас просять молитви почитати: і за здравіє, і за упокой. То Яків Семенович слухає, не відмовляє нікому». «Виконувач обов’язків рабина», – так відрекомендовує цього чоловіка Юхим Вигоднер.

Щосуботи у синагозі відбуваються зустрічі за освітньою програмою «Теплий дім», яку підтримує благодійна організація євреїв з Америки. Мета таких зібрань – щоб люди спілкувалися, щоб не відчували себе самотніми.

Більшість будинків у центрі міста, у яких мешкали євреї, тепер закинуті і продаються.

«Серед нас є багато одиноких. Чиїсь діти живуть у Львові чи на Донбасі, чиїсь – у Штатах чи в Ізраїлі. Святкуємо разом шабат, аби вдома не сидіти. Говоримо тут на різні теми», – пояснює Юхим Михайлович.

Перед зустріччю він іде до магазину, за перераховані на крамницю 200 гривень купує хліб, сир, кока-колу й цукерки. У синагозі розкладає на столі пластиковий посуд і береться готувати бутерброди.

«Ми сьогодні не дотримуємося всіх приписів щодо кошерної їжі. Молока разом із м’ясом стараємося не їсти, але ось сиру кошерного не маємо, то я взяв у магазині звичайний», – розповідає.

«Ех, забув на пошті забрати посилку на шабат. Друзі з Житомира передають нам кошерне вино», – пізно згадує пан Юхим.

На зустріч приходить із десяток людей. Окрім пенсіонерів, є лише одна дівчинка років 12, яка прийшла з бабцею, та чоловік бальзаківського віку – «Костя, єврей по дєдушці». Чоловіки й жінки сідають за окремими лавами.

Джерело: https://texty.org.ua/articles/77621/Tut_bilshe_ne_zhyvut_Jak_znykaje_jevrejska-77621/

Вигоднер Юхим Михайлович, голова Бершадськоі єврейської общини

Сонячним осіннім ранком крізь гамір та метушню суботнього базару ми пробиралися до старовинної глинобитної синагоги. Ми залишили авто неподалік і тільки-но підійшли до будівлі синагоги, як нам на зустріч вийшов Юхим Вигоднер і запропонував зайти всередину. Я виріс в Києві на Подолі, тому старовинні будівлі, з їх особливими запахами, блиском деревини, відполірованої дотиками сотень долонь та скрипом дерев’яних підлог повертають мене в дитинство. Тому зайшовши в синагогу, мене ніби окутало тепло віків, протягом яких турботливі душі берегли таке важливе для них місце.

Це маленький острівець тієї культури, котру від мене ховали мої рідні. Прадідусь Шевах кожну суботу ходив до синагоги, а мама розповідала мені, як вона захоплювалася моїм прадідом по дідусевій лінії Володарських. По бабусиній лінії, материнській, всі були Грінбергами й лише в досить зрілому віці мама мені розповіла, що прадід був равином і помер від голоду під час Голодомору.

Мене завжди накриває відчуття якоїсь неусвідомленої втрати, коли я поглинаюся культурою та вірою своєї генетичної Батьківщини, про котру нічого не знаю. Душа відчуває щось рідне та важливе, але усвідомити ти це вже не здатен, адже не знайомий з культурою свої предків. Попри це все якось генетично болить Бабин Яр, болять чорні провали концтаборів. Батьки мовчали про це. Нічого не розповідали. Не наважувалися. Навіть коли я ще маленьким раптово заходив до кімнати, дорослі одразу припиняли розмови. За життя вони так і не наважилися відкритися. Мені гірко від того.

Я завжди це відчував, але не говорив про це вголос. І ось тепер, проживши піввіку, я сидів поруч з усвідомленим, генетичним євреєм старшого покоління у старовинній синагозі за одним столом, а перед очима майоріли образи бабусь та дідусів єврейської генетичної ріки. Я б багато віддав за те, щоб знову повернутися в дитинство і все ж таки почути розповіді про їхнє життя, про те, як все було. Адже вони приховували від мене не просто своє минуле, історію та релігію, а частину того, хто я є.

У єврейської нації не проста історія, протягом якої євреїв як поважали та навіть возвеличували, так і безжально винищували. В тій мудрості, любові та вірі, котра загартувалася у горнилі випробувань, сила цієї Нації. Господь покликав мене до християнської віри. Мені потрібен був Бог, розмова з Ним, з люблячим Отцем Небесним, а вірі предків мене не навчили. Вони боялися цього. Боялися за мене. І навіть в паспорт вписали, що я росіянин. Я з жахом усвідомлюю темряву тих часів, в яких довелося жити моїм предкам.

Ми душевно та тепло поспілкувалися з Юхимом Михайловичем. Світло душ та свічок, старовинні книги та фотографії і неймовірна атмосфера синагоги, котра бриніла для мене подільським дитинством. Він з такою любов’ю вивчає та зберігає все, що пов’язано з історією єврейської Бершаді.

Багата культура, повчальна історія видатного та сильного народу. Юхиму Вигоднеру не байдуже, що залишиться після нього. Він усвідомлює всю ту велич віків, що передувала його появі на світ, гідно живе в сьогоденні, як це заповідали предки та Святі Тексти, і з надією дивиться в майбутнє.

Тиша свічок, фоліанти та напівтемрява цього місця ніби винесли нас за межі часу, за межі епох. Юхим Михайлович розповідав про минуле, а я раптом зловив себе на думці, що найстрашніші часи зла та жорстокості вже минули.

Так, в нашій країні знову війна і знову гинуть на фронті найкращі з нас, але поміж українців різних релігій, між представниками різних етнічних груп вже немає ненависті, немає ворожнечі. Хоча і війна – це жорстокий, але урок. І ми маємо вивчити його, аби не перекладати цей урок на наступні покоління, на наших дітей та онуків.

У цій розмові я напоїв душу тією генетичною мудрістю та усвідомленістю, котру боялися відкрити мені мої єврейські предки й бачив, як бабуся та дідусь дивляться на мене з Небес та посміхаються. Між нами залишилася незавершена розмова, багато розмов, а під час цього діалогу я відчув, якими б вони могли бути, якби життя склалося інакше.

Можливо, вони молились в синагозі, схожій на цю. Для мене це місце не менш важливе, ніж храм рідної української Церкви, в котрому молюся сьогодні я та моляться мої діти.

У Юхима Михайловича мудрі очі. Він ніби підказував мені: «Думай… згадуй… Тільки душею. Тією дитячою єврейською душею, котрою ти так любив своїх дідусів та бабусь».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Вигоднер Юхим Михайлович, голова Бершадськоі єврейської общини