ШІ та ізоляція: цифровий товариш чи тимчасова підтримка?
Дивна штука—самотність. Вона може бути вибором або обставинами, а іноді просто способом життя.
Космонавти, люди, що працюють віддалено, ув’язнені або ті, хто просто випав зі звичних соціальних потоків—усі вони стикаються з цим феноменом.
І тут виникає питання: Чи може штучний інтелект стати тим, хто "поруч"?
Емоційна підтримка
Чи може ШІ допомагати людям, які не мають регулярного контакту з іншими?
Ми вже бачимо, як він працює в терапії, навчанні та навіть як співрозмовник у психологічних дослідженнях.
Космонавти та ізоляція
Уявіть, що ви місяцями перебуваєте у космосі, далеко від земного життя.
Чи може ШІ стати розумним супутником, який підтримує мотивацію, пропонує варіанти для саморозвитку, а може, навіть жартує на тему того, як скучив за "земним повітрям"?
В’язниця та реабілітація
Є ідея, що ШІ може бути частиною процесу реабілітації ув’язнених, допомагаючи в навчанні, розвитку навичок, навіть змінюючи мислення через інтерактивну взаємодію.
Але тут постає питання: Чи не стане він лише сурогатом справжньої соціалізації?
Самотні професії
Вчені, дослідники, люди, що працюють у віддалених місцях—вони часто мають справу з інтелектуальною самотністю.
Чи може ШІ бути не просто помічником, а інтелектуальним опонентом, який допомагає відточувати ідеї?
Реальність чи ілюзія дружби?
Чи можна ШІ назвати "другом", якщо він розуміє вас, підтримує розмову, підлаштовується під ваші емоції?
Або ж це лише інструмент, який дарує тимчасову ілюзію зв’язку?
Що думаєте?
Як ви уявляєте роль ШІ у боротьбі з самотністю?
Він може бути допомогою, чи це небезпечне заміщення живої комунікації?
Обговоримо!
Невловимий месник і бунтар Євтіх
В «Історії міст і сіл УРСР», у томі, присвяченому Рівненській області (виданий у 1973 році), можна прочитати: «У 1925 - 1926 р.р. в районі Радзивилова (нині Радивилів. – В.Я.) діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка». Це було 100 років тому, тож встановити обставини тієї діяльності дуже непросто.
Однак близько сорока років тому я зробив спробу зібрати матеріали про Євтуха Вознюка. І врешті збагнув: з Євтіха, як називали в розмові його ті, котрі колись особисто знали односельця, не вдасться зробити борця із соціальною несправедливістю, адже в його актах помсти польським осадникам проглядало явно національне забарвлення, а це була тема явно не для комуністичного режиму. Правда й те, що в наших селах оцінювали дії Вознюка по-різному: називали і бунтарем, і бандитом.
І ось зараз я вирішив-таки звернутися до постаті Євтуха, про невловимість якого ходила колись приказка: «Не побачити Євтуха, як свої вуха». Знайшов старі записи.
Щоб краще уявити, на якому ґрунті проросло його бунтарство, треба нагадати: в 1920 році, після поразки Української національної революції, тутешні землі опинилися в складі Польщі. І вона постаралася посилити свій вплив на «креси всходні». Невдовзі сюди почали розселяти колоністів, так званих осадників, переважно колишніх військовослужбовців із сім’ями. Це не могло подобатися українцям, адже ще недавно вони зустрічалися з жовнірами хіба що на полі бою, а їхні наїзди на села спричиняли пограбування і розбій.
На виборах до польського сейму в листопаді 1922 року на Волині не пройшов жоден польський кандидат. Отже, після 120-річного перебування нашого краю в складі Російської імперії тутешнє населення сприймало поляків не як визволителів, а лише як чергових поневолювачів. А тут ще польська влада підливала масла у вогонь: переслідувалися українська мова і культура, українським школам держава відмовляла у фінансовій підтримці, українцям штучно обмежували доступ до вищої освіти. Навіть молитву «Отче наш» не дозволяти промовляти українською мовою. У «Букварях» для малят не було жодної згадки про Україну. Прояви дискримінації відчувалися в кожному місті і селі. Неспроста для захисту інтересів українців було утворене в 1925 році Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО).
Але то був лише крок до організованої політичної, парламентської протидії несправедливості та утискам. А як могли обстоювати свої національні і соціальні інтереси, висловлювати протест прості українці? Євтух Вознюк і його друзі з села Підзамчого та довколишніх сіл вирішили: якщо влада нехтує моральними нормами, то чому б не перейняти запропоновані нею правила гри. Почали здійснювати напади на маєтки осадників, підпалювати їх.
Степан Іванович Горопаха в 1985 році розповідав мені в селі Підзамчому: «Євтіх Панасович Вознюк жив якраз через дорогу від моєї хати. Знав я його з дитинства. Виріс високий, широкий у плечах, дужий. Буває людина: що їй не скажи, як з нею не обійдися, — вдасть, що не ображається. А Євтіх був не такий: зневага осадників дуже його брала за живе. Аж закипав хлопець злістю і помстою на їхні глузи: як же так, земля наша, а порядкують вони, ще й посміюються з «бидла». Мав тоді вже поза двадцять років. Почули якось хлопці, що пан у Бересті на Тернопільщині землю продав, прийшли і гроші забрали. Та й, казали люди, не собі забрали, а щоб поділитися з бідними, підтримати їх. А то перестрінуть майновитого осадника, обберуть, мов липку, дадуть прочуханки — і гайда...
Звичайно, не обходилося без хлоп’ячих витівок: якось у ресторані в Радзивилові залишилася на столі записка: «Був Євтіх, наївся, напився і втік».
Чутка про Євтіха Вознюка ширилася по радивилівській окрузі. Польська поліція не раз влаштовувала засідки, пробувала його впіймати. Але прості українці-селяни знали, що своїм він зла не чинить. Тому видавати месника і його спільників не збиралися. А от мій родич, він мав 30 десятин землі, вирішив скористатися нагодою, щоб помститися Євтіху. Той саме зненацька прийшов «у гості» і заночував у нього. Господар нишком послав за поліцією. Прибуло дванадцятеро. Але до бунтаря, озброєного рушницею та вибухівкою, наблизитися не наважились. Вознюк метнувся у стайню. Господар, сприяючи поліції, запопадливо зачинив двері на засув. Та дарма: Євтіх вибив двері, скочив на коня, вистрілив у сторону поліцаїв і гайнув у поля. Переслідувати його побоялися. Згодом повстанці спалили обійстя донощика, його було знайдено вбитим у перестрілці».
А ось що того ж 1985 року розповів мені Меркурій Григорович Крам: «Ми з Євтіхом з дитинства товаришували, разом ходили до школи. Заводіяка був хлопець. І в тому, що зненавидів польську окупаційну владу, було щось і від наших загальних настроїв, і від його характеру. Євтіха підтримували товариші з багатьох навколишніх сіл. І не могли їм осадники дати раду. Якось навіть під Вознюком убили коня. Іншого разу його бачили перевдягнутим у поліцая. Пізніше в наших селах почали ширитися радянські настрої — дехто повірив, що якби наші землі відійшли до СРСР, жилося б краще. Піддався таким настроям і Євтіх. Не раз переходив кордон з підрадянською Україною, приносив агітаційну літературу. А потім із Решетилом пішов туди, до «совєтів», – і не повернувся».
Свого часу мав я і розмову з сестрою Вознюка — Параскевою Панасівною Проказюк, яка зазнала репресій за радянського часу. У сім’ї, розповідала вона, було п’ятеро дітей, Євтух — найстарший. До бунту його підштовхнуло й те, що поляки спалили хату, згоріли коні, корови. Товаришами в боротьбі стали Іван Додь, Ананій Шаповал та інші, прізвищ яких сестра не пам’ятала. У вересні 1939 року Євтіх, на переконання сестри, приїздив у тутешні села з червоноармійцями під час їх «визвольного походу».
Його впізнавали, але він не зізнавався, був наче чужий. Солдат – і тільки. Зайшов до батьківської хати, наче до якоїсь випадкової, мати принесла їсти. Взяв із собою хліба – та й поїхав. Сказав, що його з кимось сплутали. Можливо, то й справді був він, а до надмірної обачності вже привчила атмосфера справжнього СРСР – атмосфера підозріливості і шпигуноманії. Його самого, якби зізнався, що звідси родом, могли зарахувати до шпигунів. А з підозрілими більшовики не панькалися.
За розповіддю сестри Вознюка, Решетило згодом із Росії писав у Москву, в розшук. Повідомили, що Євтух Панасович Вознюк загинув на Фінському фронті в 1939 році. Не принесла визволення і щастя Польща, не дав долі і Радянський Союз.
Володимир ЯЩУК, журналіст.
У групі "Радивилів Родовід" встановили, що в метричній книзі за 1902 рік був зареєстрований новонароджений Вознюк Євтіх (так записано ім'я), його батьками були житель села Підлипки Афанасій (Панас) Андрійович Вознюк і Степанида Іванівна. Охрестив новонародженого священник Іоан Алексєєв.
В одному лісовому селі, історія котрого налічує тисячоліття, жила в старенькій хатині справжня відьма. Не з тих сучасних, які гадають на картах та здатні завдати людині лише дрібну неприємність. Подумки спалити чиюсь хату чи зробити людину зі втраченим розумом для неї було дрібницею.
Такі здібності передавалися в її роду мабуть ще з тих давніх часів, коли первісні люди жили в печерах. І передавалися вони від бабусі до внучки, а доньки були звичайними жінками. І щоб зберегти свій відьмацький рід і захистити доньок від гонінь, їх підкидали в місті чужим сім’ям майже відразу після народження.
Доньки виростали не знаючи нічого про свій рід. А коли вже їх донька, і внучка відьми, підростала, вона в день свого повноліття зникала і дивним чином з’являлася на порозі своєї бабусі з фразою: «Бабусю, я прийшла». Очі її ставали чорними, як темна ніч, і відьмацький рід продовжувався.
Внучка відьми, проживаючої на даний час в тому селі, вже була зі своєю бабусею. І чим старішою ставала бабуся, тим більше здібностей отримувала внучка. В фіналі вона ставала невразливою. Саме ця надсила зберегла рід від багать інквізиції.
Улюбленою справою внучки були польоти на мітлі. Що не дуже подобалося бабусі.
– Будь обережною, внучко. Остерігайся столітніх дубів. Вони для тебе небезпечні.
– Я не боюся тих дубів. Дерево, як дерево. Що воно може мені зробити?
– Не смій мені перечити. В місячну ніч дуб здатен забрати твою силу.
І все ж таки це сталося. Олеся, як звали внучку, вночі при польоті на мітлі задивилася на місяць і врізалася в столітній дуб. Вона боляче впала на його коріння, і їй здалося, що дуб сміється з неї.
Сівши на свою мітлу, Олеся хотіла продовжити політ, але не тут то було. Здібність до польоту була втрачена. А вдома на неї чекала розлючена бабуся.
– Тепер ти не можеш бути відьмою. Подивись в дзеркало, в тебе навіть очі сталі світло сірими. І ти не зможеш залишатися в селі. Це для тебе небезпечно.
– І що, я тепер ні на що не здібна?
Видно було, що старій відьмі не хотілося відповідати на це запитання.
– Ну, як би тобі сказати. Матимеш одну незвичайну здібність. Але вона чужа для нашого роду. І я тобі не раджу її використовувати.
– Бабусю, то яка та здібність?
– Ти зможеш повертати до життя щойно померлих. В якомусь роді ти тепер янгол. Але сама ти будеш вразливою, як звичайна людина. Уявляєш, чим може обернутися для тебе твоя здібність? Тож тобі прийдеться жити звичайним людським життям. Завтра зберешся і поїдеш до міста, де тебе ніхто не знає.
– А я зможу повернутися до своєї матері?
– Можеш. Але ні слова, де ти була і що з тобою сталося.
Олеся так і зробила. І як мати не намагалася дізнатися, де була її донька більше року і чому її очі стали ніби прозорими, Олеся мамі так і не призналася. Вона закінчила курси крою і шиття, та й працювала собі в одній майстерні для пошиття одягу.
Якось її хороша подруга, дістаючи нитки з високої полиці, впала з драбини і смертельно вдарилася головою об долівку. Медики швидкої розвели руками і забрали з собою вже мертве тіло подруги.
Олесі ледь вдалося вмовити супроводжувати тіло подруги. В машині швидкої вона схилилася над бездиханним тілом і щось шептала, шептала. І через декілька хвилин її подруга відкрила очі.
– Зупиніть машину, ми вийдемо.
Широко відкриті очі медпрацівників і скрип гальм довершили і так незвичайну картину. Але справжній шок був у співробітниць наступного дня, коли Олеся з живою подругою зайшла в приміщення майстерні.
Вийти зі складної ситуації для Олесі цього разу виявилося легко. Мовляв, медпрацівники помилилися і то була лише тимчасова втрата свідомості навіть без струсу мозку. Ніхто не звернув увагу на те, що очі Олесі стали трохи темнішими.
Але смерть, яка до глибини душі вразила Олесю, знову випала на її долю. Якось повертаючись з роботи, вона стала свідком автомобільної аварії. Виживша в аварії мати ридала над своїм загиблим сином і не давала забрати тіло прибулій запізно швидкій.
– Відійдіть всі!
Слова Олесі прозвучали, як грім і примусили всіх розступитися. Вона схилилася над мертвим молодим хлопцем і знову щось шептала.
Через декілька хвилин хлопець відкрив очі.
– Ти янгол? Ти забереш мене з собою?
Олеся нічого не відповіла. Коли всі прийшли до тями, вона вже скрилася за поворотом вулиці, залишивши невимовну радість матері хлопця і безліч запитань натовпу.
Але цим дана історія не закінчилася. Хлопець запам’ятав обличчя своєї рятівниці і днями шукав її на вулицях міста. Він тільки не впевнений був в кольорі її очей, Бо вони тоді зі світло сірих перетворились у просто сірі.
Власне, Олесю знайти було не складно, адже вона поверталася з роботи тією ж вулицею. Їх зустріч була хвилюючою. Зрештою все закінчилося одруженням. Він її називав своїм янголом, а вона жартома відповідала, що вона відьма.
Через рік в них народилася донька. Аж до самої старості вони прожили щасливе життя. Дочекалися, коли вже і їх білява світлоока внучка підросте. Але в день її повноліття замкнені двері квартири Олесі раптом самі відкрилися і на порозі з’явилася постать внучки. Тепер чорні, як ніч її очі зловісно поблискували.
– Бабусю, я прийшла…