Басилашвілі
- 26.05.25, 18:56
Радянський союз зробив жахливу справу: схоже, за час своєї історії він винищив майже всіх, хто міг би сприйняти свободу. Останній сплеск опору - Новочеркаський бунт при Хрущові. Коли потім з'явився шанс на свободу, скористатися ним було вже нікому. Воля до свободи залишилася в Україні, в Прибалтиці, в Грузії. Але не у нас, не у росіян. У нас якість населення зведена нижче плінтуса. Воно не йде ні в яке порівняння зі сталінськими часами. Бо тоді система все-таки долала опір, з нею все-таки боролися. Були селянські повстання, потім були власовці. Був величезний пласт людей, які ненавидять Сталіна і совок взагалі. Недарма системі потрібний ГУЛАГ. Зараз він не потрібен. ЦЕЙ народ любить вождя і без ГУЛАГу. Страшна справа - рабство з-під палки. Але ще страшніше - рабство без палиці. Страшний совок в фуфайці. Але страшніше совок на іномарці, в імпортних шмотках, який відпочиває в Європі і до того ж ненавидить Захід. Пам'ятається, при совку влада зобов'язувала господарів приватних будинків вивішувати у свята червоний прапор. Не вивісили - будуть неприємності. Зараз ніхто нікого не примушує чіпляти «колорадську» стрічку на свій особистий автомобіль - але чіпляють всі, самі чіпляють, не помічаючи, як двозначно і навіть комічно цей цілорічний «символ перемоги» виглядає на «мерседесі» або «фольксвагені».
Цей нинішній добровільний нео-сталінізм, добровільна відмова від можливості бути вільним - набагато страшніша атмосфери 30-х років. Він знаменує повну деградацію, можливо, вже незворотню. Це виродження як наслідок найпотужнішою антиселекції, негативного калібрування. У великій російській мові є слово «люди» і слово «ублюдки». Як бачите, вони начебто співзвучні, схожі один на одного. Однак значення цих слів зовсім різні. І коріння різні - «народ» і «блуд» відповідно. Між цими двома словами при всій їх деякій співзвучності - дистанція величезного розміру. Така ж, як між росіянами 30-х років і нами, нинішніми росіянами. Там, в 30-х, були все-таки люди.
Початок перебудови було ознаменовано появою знакового фільму «Покаяння» Тенгіза Абуладзе. Власне, перебудовча критика сталінізму почалася з нього. Головний сенс цього фільму не була сприйнятий, він здався тоді занадто радикальним і навіть нігілістичним. Син викопує з могили труп батька-тирана і викидає його з гори кудись в світ - на вітер, на вічну ганьбу. О, як тоді, в пору виходу фільму на екрани, багато таврували цю яскраву сцену, як ображалася нею! Фільм став свого роду «перевіркою на вошивість», перевіркою готовності суспільства до змін, до переродження. Він ніс у собі послання, яке не було почуто: нас може врятувати тільки радикальне зречення від скверни. Подібне до того, що зробила Східна Європа. Але це не відбулося. Покаяння - а саме в цьому полягала послання фільму - не відбулося. Фільм, повторюю, не був почутий, і саме це слово - покаяння - стало здебільшого викликати роздратування й озлоблення, і чим далі, тим сильніше.
Заклики до покаяння стали сприйматися як образа національної і особистої гідності: «Кому, НАМ каятися ?! Перед КИМ ?? Так ми ВСІХ їх врятували від фашизму !! ». Сьогодні тема покаяння, що звучала в роки перебудови, остаточно перекреслена великою темою «вставання з колін». Її вінець - «Кримнаш». Закінчений історичний цикл: від фільму «Покаяння» до фільму «Шлях на батьківщину». Ми повернулися-таки «на батьківщину». Хтось, згадуючи картину Абуладзе, сказав, що смердючий труп тирана тепер підібраний і поставлений на старий п'єдестал. Не зовсім так. Цей напіврозкладений труп наші сучасники притягли до себе додому і посадили за сімейний стіл. В його товаристві п'ють чай. З ним улесливо розмовляють, з ним радяться. І якщо у трупа раптом відвалюється голова, її з вибаченнями приладнують на місце.
Олег Басилашвілі (с)
9
