Частка прибічників державної підтримки лише української мови суттєво зросла. СОЦІОЛОГІЯ

Голова Європейської ради Дональд Туск привітав Україну з уведенням безвізового режиму з Європейським союзом, незважаючи на "драматичні обставини", перешкоди і війну на сході країни. Про це він сказав під час спільної із президентом України Петром Порошенком заяви, яку транслював телеканал "112 Україна".

Він також подякував Україні за проєвропейську рішучість і мужність, із якими країна захищає свою незалежність.

"За всі свої найменші успіхи вам довелося заплатити важкою працею, а також, на жаль, кров'ю. Ви нічого не отримали задарма, ви заслужили все, чого досягли. Саме тому багато в нас у Європі захоплюються вами і підтримують вас, хоча я знаю, що цього не завжди достатньо", – сказав Туск.

11 червня, коли запрацював безвізовий режим між Україною і Євросоюзом, Туск назвав "днем, який ми запам'ятаємо".

17 травня 2017 року у Страсбурзі в будівлі Європейського парламенту було підписано рішення про надання Україні безвізового режиму з країнами Європейського союзу. 22 травня "Офіційний журнал" Євросоюзу опублікував рішення про безвізовий режим з Україною.

Безвіз набув чинності опівночі 11 червня.

Американський президент назвав переговори плідними.

Президент США Дональд Трамп назвав зустріч із президентом України Петром Порошенком плідною, а також повідомив про досягнутий під час переговорів прогрес.

"У нас була дуже хороша дискусія, і ми її продовжимо протягом дня. Я думаю, що вдалося досягти значного прогресу", - сказав Трамп журналістам після прийому українського президента у Вашингтоні.

Порошенко також позитивно оцінив результати зустрічі й подякував американськии партнерам за підтримку України.

"Вдячний нашим партнерам за підтримку України. Наша зустріч у Білому домі мала дуже розлогий порядок денний. Я дуже задоволений результатами переговорів з Дональдом Трампом і віце-президентом Пенсом", - підкреслив президент України.

У Білому домі повідомили, що глави держав торкнулися процесу політико-дипломатичного врегулювання конфлікту в Донбасі, а також боротьби з корупцією в Україні.

У прес-службі українського президента, в свою чергу уточнили, що у Вашингтоні також обговорювалося двостороннє співробітництво у військово-технічній галузі, нафтогазовій сфері та сфері ядерної енергетики. Крім того, Порошенко підняв у Білому домі питання сприяння США звільнення українських заручників у РФ і на окупованих територіях.

Як повідомлялося, 20 червня президент України Петро Порошенко зустрівся у Вашингтоні з президентом США Дональдом Трампом, віце-президентом Майком Пенсом і радником президента з питань національної безпеки Гербертом Макмастером. На зустрічі також були присутні міністр закордонних справ України Павло Клімкін, посол України у Вашингтоні Валерій Чалий і посол США в Києві Марі Йованович.

Переговори в Білому домі проходили в закритому режимі, без участі преси.

https://dt.ua/POLITICS/poroshenko-i-tramp-pidveli-pidsumki-peregovoriv-u-bilomu-domi-246180_.html

Сьогодні у Вашингтоні нова адміністрація президента Трампа намагається сформулювати, якою буде політика США щодо російсько-української війни.

Сьогодні у Вашингтоні нова адміністрація президента Трампа намагається сформулювати, якою буде політика США щодо російсько-української війни. Цьому найближчим часом буде присвячена зустріч Трампа і Порошенка. 

Трамп намагається більш прагматично переосмислити роль США у світовій політиці, проводить аудит можливостей і ризиків. Ситуація в Україні — один з важливих вузлів. Необхідність військової допомоги Вашингтон у принципі не заперечує, і це незаперечна заслуга друзів України в США, у тому числі в самій Республіканській партії. 

Однак експертів у Вашингтоні цікавлять відповіді на три запитання. 

1. Чи є критично необхідною для стримування російської армії постачання Україні летальних видів озброєння?

2. Чи не спричинить розширення програми американської військової допомоги ескалацію бойових дій і наступальні дії РФ у відповідь?

3. Якими саме мають бути стратегія і структура військової допомоги Україні?

Щоб відповісти на ці три запитання, слід мати об'єктивне уявлення про те, що насправді відбувається на війні.

Отже, на російсько-українському фронті в Донбасі завдовжки 426 кілометрів точаться локальні бойові дії за контроль над тонким ланцюжком опорних пунктів і панівних висот. Суцільної лінії оборони обидві сторони не вибудували, оборона має осередковий характер, проміжки між позиціями забезпечуються вогневим контролем і мінними загородженнями. Зважаючи на великі проміжки між позиціями, дуже малі сили на передовій, інших засобів забезпечення безпеки своїх військ, окрім регулярних обстрілів, не існує. Цивільні патрулі ОБСЄ діють тільки у світлий час доби, у зону інтенсивних боїв вони не заїжджають — це небезпечно.

Війна ведеться силами піхоти, з регулярним застосуванням важкої артилерії, танків, сучасних засобів розвідки і вказання цілей, найсучасніших систем радіоелектронної боротьби. Важке озброєння застосовується обмежено, витрата боєприпасів невисока, однак точність застосування зброї постійно зростає. Основне бойове навантаження — на піхотне озброєння. Обидві сторони не вдаються до глибоких наступальних операцій, війна ведеться обмеженими силами відділення-взводу, включення в повному складі рот і батальйонів відбувається нечасто. Разом із тим війна в такому локальному обмеженому форматі не припиняється. 

Однак немає жодних передумов для припинення бойових дій. Росія продовжує воювати, Донбас перетворився на полігон для бойової підготовки російської регулярної армії. Сюди на ротаційній основі перекидають її підрозділи. Система управління, розвідки, артилерія, РЕБ, логістика — усім цим займаються російські військові. 1-й і 2-й армійські корпуси окупаційних військ на рівні від штабу батальйону до командування корпусів укомплектовані російськими офіцерами в статусі "радників", що мають насправді повноваження реальних командирів. Також у Донбас регулярно направляють мотострілкові й танкові підрозділи для виконання навчально-бойових завдань, включаючи пряму участь у бойових діях. Номінально призначені на командні пости місцеві сепари виконують, у найкращому разі, функції учнів у "радників", або є просто "головами, які розмовляють" для пропаганди. У всіх бойових підрозділах стрижнем бойових груп є російські найманці. Загальна чисельність російських військовослужбовців у Донбасі постійно становить приблизно 5—6 тисяч осіб.

1-й і 2-й армійські корпуси російських найманців організаційно входять до структури новоствореної 2016-го року 8-ї загальновійськової армії Південного військового округу ЗС РФ, розгорнутої на кордоні з Україною і в Донбасі. Найближчим оперативним резервом російських окупаційних корпусів є новостворена 2017 року 150-та мотострілкова дивізія, розгорнута за годину їзди від кордону з Донбасом. Завдяки постійній присутності російських бронетанкових підрозділів окупаційні корпуси не остерігаються українських наступальних операцій і можуть зосереджувати всі свої сили в першій лінії, не турбуючись про резерви.

За рахунок масштабного застосування новітніх видів озброєнь у Донбасі Росія забезпечила певну перевагу в окремих видах бойового застосування важкої артилерії, у засобах розвідки і вказання цілей, застосуванні безпілотної авіації для завдавання ударів по військових об'єктах України далеко від лінії фронту. Це дозволяє російському командуванню утримувати паритет у бойових діях, незважаючи на великі проблеми російських окупаційних військ.

Основною проблемою Путіна у війні є брак людських ресурсів і відчутний чисельний некомплект, який не вдається заповнити, попри чималі кошти, що їх виділяє Москва на утримання окупаційної армії. Українські війська на даний момент мають певну чисельну перевагу на фронті й значну перевагу в мотивації та якості бійців. Слід відзначити непопулярність війни в Росії, різке зниження кількості найманців з РФ, що складають основу бойових підрозділів противника. Однак російська армія володіє досконалішими технічними засобами. Важливий фактор — брак мотивації особового складу, оскільки цілі війни незрозумілі, ідея приєднання Донбасу до РФ публічно заперечена російським керівництвом, а багато популярних польових командирів російських найманців ліквідовані під час міжусобних конфліктів за сфери впливу за участі самих російських спецслужб. Усе це знаходить підтвердження в тому, що у 2015—2017 роках українська армія міцно втримує за собою ініціативу й зуміла взяти під контроль десятки квадратних кілометрів "сірої зони" — неконтрольованої території між опорними пунктами противників, залишеної в результаті російського наступу 2014—2015 років і закріпленої за Україною Мінськими угодами. Російське командування, попри низку нападів і атак на українські позиції, зазнало невдачі у спробах зупинити взяття "сірих зон" українцями. Здобуття українськими військами тактично вигідних позицій значно підвищило стійкість оборони й упевненість у своїх силах. Але зроблено це, в умовах технічної переваги російської армії, насамперед завдяки мотивації і відвазі піхотинців.

Однак посилення української оборони не може повністю виключити атак малих груп російської піхоти і вогневих нальотів важкої артилерії й танків. Втрати сторін у 2017-му стабілізувалися. Бойові втрати України — від 15 до 25 воїнів щомісяця. Небойові — 10—15 людей щомісяця. Це дуже важкі й помітні для країни втрати. Однак вони не знижують бойового духу армії. 

Таким чином, ми бачимо, що Росія готова обмежити масштаби війни, мінімізувати кількість жертв, однак війну Путін припиняти не збирається. Силовий важіль РФ використовує як постійну готовність підірвати ситуацію й натиснути на становище в Україні шляхом військового вторгнення або обмежених бойових операцій.

Росія вкладає великі ресурси, щоб із допомогою тисяч російських "добровольців" та "відпускників" із регулярної армії підвищити боєздатність окупаційних корпусів. Це робиться для зниження участі у прямих бойових діях регулярних військ та для готовності в будь-який момент відбити можливі атаки українських військ самотужки.

Усе це показує неефективність суто дипломатичних інструментів для припинення війни. Росія не має наміру припиняти війну виключно під впливом санкцій та переговорів.

Суто військове вирішення проблеми, аналогічне операції "Буря" в Хорватії 1995 р., було б єдиним швидким варіантом вирішення цієї проблеми. Однак організаційно Україна до швидкої й рішучої операції, яка мінімізувала б кількість жертв, поки що не готова. 

Водночас очевидно, що, коли тиск на дипломатичному фронті не буде пов'язаний із посиленням тиску на фронті війни, Москва зможе продовжувати локальні бойові дії тривалий час, багато років. 

Є єдина очевидна проблема Путіна — гостра нестача особового складу для окупаційних військ внаслідок різкого падіння популярності війни проти України в російському суспільстві. 

У зв'язку з викладеним вище на поставлені американськими експертами запитання можна відповісти так.

1. Поставки будь-якої зброї мають бути частиною стратегії участі США в забезпеченні безпеки України і спрямовуватися на усунення дисбалансу в системах озброєнь, які застосовує російська армія в Донбасі. Треба розуміти цілі. Летальна зброя необхідна Україні передусім не як політичний сигнал. Вона необхідна , щоб позбавити Росію технічної переваги, завдяки якій Путін нині завдає втрат українським військам, населеним пунктам та об'єктам інфраструктури. Адміністрація Обами поставляла певні дуже важливі види озброєнь, які трохи знизили критичне відставання в технологіях української армії, однак досі і близько не забезпечили паритету з російськими окупаційними військами. Це не дає змоги врівноважити сили сторін, показує слабкість військової допомоги Заходу Україні й дозволяє російській армії завдавати значних втрат українським силам. 

Україні необхідна летальна зброя, яка б змогла швидко уражати мобільну російську важку артилерію, що розміщується на віддалі 10—20 кілометрів від переднього краю і часто безкарно обстрілює українські позиції, а також високоточні системи ураження станцій радіоелектронної розвідки та цілевказівки. В умовах мінських обмежень і великої переваги російської армії в боєприпасах точність набуває ключового значення. Відставання української армії в інших видах важкого озброєння не є таким критичним, як у цій сфері. Для вирішення цих завдань потрібні керовані ракети повітряного або наземного базування, або ж далекобійні артилерійські системи з корегованими чи керованими боєприпасами в комплексі з системами виявлення, зв'язку та керування вогнем. Така допомога дозволить у стислі терміни змінити характер бойових дій, і небезпека швидкого удару у відповідь значно знизить ефективність застосування російської важкої артилерії для обстрілу українських позицій та населених пунктів. 

2. Пряма участь російської армії в масштабних боях із прориву оборони українських військ наразі малоймовірна. Російське командування розуміє, що лобове зіткнення й маневрені бойові дії завдадуть великих втрат, а це небезпечно для Путіна, оскільки загрожує переляком російського суспільства та повторенням "афганського" й "чеченського" синдромів, коли непопулярні війни дискредитували правлячі режими. Влітку 2014 р. в російській армії були масові відмови від участі у війні проти України. Крім того, падіння російської економіки внаслідок західних санкцій може тривати у разі вторгнення. Санкції завдають втрат Росії, і загроза їх посилення також робить сценарій масштабного вторгнення малоймовірним.

Дії Росії у відповідь за рамками Мінських угод можуть бути викликані тільки за сценарієм війни в Грузії 2008 р. Тобто якщо українська армія почне глибоку наступальну операцію, яка проходитиме в повільному темпі, що дасть російському командуванню час для аналізу обстановки, підготовки вторгнення та інформаційної кампанії на підтримку війни. За інших умов Путін не ризикуватиме своєю армією. Чи може відбутися гонка озброєнь у Донбасі? Ні, оскільки Росія бере участь у цій гонці з самого початку і вже давно застосовує на фронті всі найсучасніші види своїх конвенційних озброєнь. До речі, з'ясувалося, що можливості російської армії досить обмежені, а сучасна бойова техніка поставляється у війська в обмежених масштабах. Технічна перевага в окремих видах озброєнь російської армії відчутна тільки на окремих ділянках фронту. 

3. Стратегія військової допомоги Україні в умовах Мінських угод і обмеження застосування озброєнь калібром вище 100 мм має будуватися не на поставках окремих видів зброї, а на комплексному підвищенні боєздатності ЗСУ та НГУ, щоб Україна могла самостійно вирішувати проблеми безпеки на фронті в Донбасі. Україна має якісну і кількісну перевагу в піхоті, і нав'язування противникові сучасної піхотної війни стало б ключовим чинником посилення боєздатності України. Для цього потрібні комплексні поставки насамперед нелетальних видів озброєння піхоти. Пріоритети такі: 1) тактичний і оперативно-тактичний зв'язок для оснащення цілих з'єднань та об'єднань; 2) системи керування військами і засобами ураження; 3) засоби розвідки та цілевказівки, засоби артилерійської розвідки, засоби пасивної радіоелектронної розвідки, засоби РЕБ; 4) масові поставки засобів для забезпечення нічних дій частин і підрозділів піхоти, системи нічного бачення й тепловізійні приціли, лазерні далекоміри й оптоелектронні засоби спостереження. 

Навіть регулярна російська армія не здатна оснастити й підготувати піхоту для операцій уночі у складі цілих батальйонів. Такі поставки дозволили б Україні зосередити кошти на закупівлю озброєнь на оснащення армії протитанковими ракетними комплексами та високоточною зброєю вітчизняного виробництва. На фронті протяжністю 426 кілометрів найбільш уразливе і слабке місце противника — якість і кількість піхоти. Перемога у війні для України може полягати не в глибокій наступальній операції, а в радикальному ослабленні боєздатності та зменшенні бойової чисельності окупаційних військ. Окупаційна армія не витримає втрат на рівні 200—300 найманців на місяць. Зникне бажання заробити легкі гроші, стане неможливо вербувати нове поповнення. Як тільки Кремль зрозуміє, що його військові інструменти в нинішніх умовах не працюють, Росія муситиме йти на поступки на переговорах. Якщо США допоможуть Україні довести росіянам, що військової переваги в цьому конфлікті в них немає, а проблем і втрат більше, ніж політичних можливостей, — Росія знову спробує повернутися до політичного формату переговорів, і війну вдасться спрямувати в русло мирного врегулювання. Ситуація в Сирії тривалий час перебувала в глухому куті, доки зовсім недавно, згідно з рішенням Трампа, американська армія не почала бити по позиціях російського союзника Асада, і доки не було оголошено зону безпеки, закриту для дій армії Асада та російських військ, де порушники одразу отримують бомбові удари НАТО. Росія розуміє тільки мову сили. Тільки ефективна й системна військова допомога Заходу дозволить створити умови для реального мирного врегулювання та виведення окупаційних військ. За нашою інформацією, і в Конгресі США, і в Радбезі, і в Міноборони багато хто це розуміє. Проекти рішень готові. Але остаточне рішення приймає президент, для якого Росія внутрішньополітично токсична, а ось для душі — близька. Слово за Дональдом Трампом.

Тіллерсон підтвердив готовність США сприяти мирному врегулюванню ситуації в Донбасі.

02 червня 2017 Марія Дачковська 80 версія для друку

Про це під час дискусії «Мова ворожнечі в літературі й медіа», що відбулася в рамках «Книжкового арсеналу», заявив сучасний український поет Сергій Жадан. Він переконує, що речі потрібно називати своїми іменами, як-от терористів — терористами, проте, на його думку, українці мають стати прикладом того, як слід говорити з позиції сили, а не слабкості.

Мова ворожнечі (hatespeech) — це систематичне вживання слів і висловів, що виявляють агресію проти людини або групи осіб за ознакою раси, релігії, статі або сексуальної орієнтації. Іншими словами, мова ворожнечі — це вияв дискримінації. А будь-які форми дискримінації гальмують поступальний розвиток суспільства.

Слід зазначити, що 2016 року однію з найдражливіших тем стала саме мова ворожнечі у ЗМІ. Про це «Детектор медіа» писав тут, тут і тут.

Сьогодні MediaSapiens пропонує ознайомитися з думками діячів медійної й культурної сфери щодо мови ненависті в українському інфопросторі.

Мова ненависті в медіа

Роман Кабачій, журналіст-експерт Інститут масової інформації, про спекуляції на переселенцях із Донбасу:

— Нам усім у країні, яка здавалася напрочуд толерантною, дуже довго видавалося, що мови ворожнечі в нас практично не існує. Можливо, так було до 2004 року, коли політики почали використовувати її як засіб розколу, але, приміром, прямої мови ворожнечі в медіа було не так багато. І стосувалася вона зовсім інших груп. Можливо, застосовувалася до сирійських біженців, які з’явилися під Яготином, чи маленьких ромських громад десь недалеко від столиці.

Натомість мова ворожнечі з’явилась у пропагандистському дискурсі: в замовних матеріалах ми дуже часто спостерігали ці пошуки фашистів серед україномовних українців, до прикладу, в газетах, які належали особам, наближеним до Партії регіонів. Кувався той розкол, який таки стався.

Після Майдану багато медіа почали спекулювати на темі переселенців із Донбасу, коли видавалося, що більшість може сприйняти негативний дискурс — тобто більше купувати, лайкати, шерити.

Дуже часто мало місце і прийняття, й обурення, й не завжди медіа реагували адекватно. Я наведу приклад. Одне волинське ЗМІ опублікувало новину про те, що нібито переселенці на Закарпатті вимагають відкриття російськомовних шкіл. Причому посилання в новині було лише одне — на дані щодо кількості переселенців, які там проживають. Розслідування ж показало, що жодного такого звернення не було. Але уявіть собі, скільки було поширень матеріалу цього ресурсу. Скільки обурення. Після того, як ми звернулися до них, мовляв, ваша новина просто фейкова, — її зняли. Однак жодного вибачення не послідувало.

До того ж, дуже часто медіа вмивають руки, буцімто вони нічого не порушують, розміщуючи колонки, зокрема літературних діячів, у яких розповідаються чи то реальні історії з наголосом на ролі переселенців, чи то навіть фейкові. Це все публікується як колонка з авторським поглядом, і ЗМІ за неї не несе відповідальності.

Нам потрібно більше якоїсь емпатії, чутливості. Аби вказувати й медіа, й окремим особам на їхні конкретні помилки, які так роз’ятрюють наше суспільство, що перебуває в стані війни.

Мілан Леліч, журналіст «Фокусу», про небезпеку звуження свободи слова:

— Навесні 2014 року, коли тільки починалися сепаратистські рухи в Донецьку, я якраз був присутній при другому штурмі проросійськими громадянами, так би мовити, обласної адміністрації. Я там був на майдані, коли мені зателефонували з моєї редакції. І я тоді припустився жахливої помилки: перейшов на українську мову. Це почули місцеві активісти, які чекали свого лідера, — Павла Губарєва, був такий діяч, народний губернатор. Аж ось нарешті вони впіймали бандерівця. Вони були кілька тижнів у пошуку бандерівця, розумієте, й ось бачать живого: «Ти откуда? С Кієва. Ну всьо». Я перейшов на почьотний вєлікоросскій язик, наскільки вмію, намагався їм щось пояснювати, але зараз уявляю, якби я звернувся до них: «Уважаемые сограждане! Но вы же используете язык вражды. Ну бандеровец, ну что же это за слово, давайте искать взаимопонимания». Завдяки щасливому збігові обставин мені вдалося вирватися з тої історії. Звісно, людина взагалі схильна розфарбовувати: мовляв, оце хороше, оце погане — це орієнтири, вона по них пливе. Під час війни це все загострюється.

Але насправді, узагальнення в такий час мають право на існування. Та їх треба робити дуже обережно. В медіа, мені здається, якраз найбільша дискусія щодо пошуку якихось нових правил того, як можна називати нашу нову реальність. Ми фактично маємо реальність, яка почала створюватися три роки тому. І досі є спроби класифікувати, кого можна називати терористами... А якщо він із дубинкою стояв, а не з автоматом, то він терорист чи ні? Або сепаратист. Нормальне слово? Наче нормальне. А сєпар? Уже ні. І от ці дебати, які тривають і призводять до грандіозних суперечок, відверто кажучи, срачів у медіасередовищі, — вони мене найбільше відлякують своєю тоталітарністю. Це все спрямоване на якесь взаємознищення. Бо має залишитися тільки один. Одна-єдина точка зору. Єдиний кодекс, який кожному медійнику потрібно набити на лобі, щоби він, не дай боже, не припустився якоїсь помилки.

Мені здається, що різні підходи мають право на існування. Деяких із них я не сприймаю. Наприклад, відома медійниця Анастасія Станко, яка вважає, що не можна називати людей, які воюють на сході зі зброєю в руках, терористами. Я, наприклад, не поділяю такого підходу. Але очевидно, що він теж має право на існування.

Є така загальноприйнята думка, що всі медіа зливаються у щось єдине. Різниця між соцмережами, телебаченням, інтернет-ЗМІ стає дедалі тоншою, тож якісь єдині стандарти повинні бути для всіх. Я, наприклад, не поділяю цю думку. Мені здається, що все-таки «Фейсбук» залишається «Фейсбуком», і в «Фейсбуку» я маю право, і я вживаю на адресу тих людей такі слова, як «ватніки», «сєпари», але я таке, наприклад, не напишу в своєму матеріалі. Багато речей, якщо їх доводити до абсолюту, перетворюються на свою протилежність. І боротьба за ультратолерантність, щоб, не дай Боже, не образити тих людей, які десь живуть на окупованій території, може довести до радикального звуження свободи слова. Якщо людина виглядає як «ватнік», якщо вона поводиться як «ватнік», то чому я не можу назвати її «ватніком»?

Марія Іваницька, перекладачка, про відповідальність за цькування у «Фейсбуку»:

— Німецький парламент нещодавно обговорював закон проти ненависті та цькування в соцмережах. Цей закон було подано на розгляд міністром юстиції Німеччини, який ось уже два роки намагається якимось чином дати відповіді на ці питання. З одного боку, він пропонує, щоби слова, вислови, заклики до цькування, якісь маркери ненависті блокувалися, й зобов’язує «Фейсбук» та інші соціальні мережі видаляти такі коментарі протягом 24 годин. У випадках, коли не можна чітко визначити порушення одразу, пропонується сім днів на ухвалення відповідного рішення. Якщо ж адміністрація «Фейсбуку» чи інших соцмереж цього не зробить — пропонуються штрафи.

Безперечно, цей закон нині дуже бурхливо обговорюється всіма представниками й меншин, і біженців. З одного боку, суспільство потребує цього. Про це свідчать результати опитувань. Вони показують, що більшість громадян виступає за збільшення штрафів і посилення санкцій щодо порушень закону. А німецький закон прописує, що будь-які заклики до насильства, цькування, образи гідності людини — це кримінальна відповідальність. З іншого боку, правозахисники кажуть, що цей закон може перетворитися на інструмент цензури, й називають його дуже слабким. Бо де та межа, що вже можна вважати образою, а що — ще ні? Оскільки німецьке суспільство має давні традиції демократії, то дуже багато представників неурядових організацій виступають проти цього закону. Разом із тим представники меншин підтримують законопроект. Наприклад, євреї, які часто зазнають образ.

Також хочу зазначити, що в Німеччині нині дуже активно розвивається література, проте не авторів-німців, а вихідців із інших країн, які пишуть німецькою мовою. Навіть, до прикладу, наша Катя Петровська пише німецькою мовою. Є дуже багато вихідців із Азії та Африки. Німеччина навіть запровадила спеціальну премію для тих письменників, які не німці, але пишуть німецькою. Та разом із тим ці письменники стикаються з жахливим цькуванням. У мережі постійно можна прочитати коментарі на кшталт: «Ти отримала освіту на наші гроші, хоча би могла не відмежовувати себе азійським одягом від наших громадян». Безперечно, автори через це страждають. Та що пропонують противники цього закону? Реакцію суспільства. Тобто слід не ігнорувати тролів, а давати відсіч. З одного боку, закон, який може стати цензурою, з іншого — активніше громадянське суспільство.

Мова ненависті в літературі

Євгенія Чуприна, українська письменниця, про те, що митцям нічого не можна, а також про цензурування класиків: 

— По-перше, я вважаю, що треба розділити заклики і слова, які табуювані й дискриміновані як мова ненависті. Звісно, немає такої верстви населення й немає такої соціальної групи, яку би так люто утискали і цькували, як митців. Дайте ж нам працювати! Ненормативної лексики не можна, лексики еротичної не можна, мови ненависті не можна, причому остання трактується дуже широко. Не можна взагалі висловлювати емоції, не можна бути сексистом, узагалі нічого не можна! Ти заходиш на «Фейсбук», пишеш «москаль» — і тебе банять на місяць. Це те, що нині відбувається.

Киньмо ретроспективний погляд на класику. Ми боремося за толерантність і проти мови ненависті, а діти у школі проходять класику. І що ж ми бачимо? Скажімо, в Тараса Шевченка трапляється слово «жид». Воно не вважалась образливим, просто тоді це так називалося. Тобто ми мусимо вирізати з Тараса Шевченка це слово і цензурувати класику. Далі ми подивимося на класику з погляду сексизму — й ми забанимо просто всю класику. Ми бачимо, що в Америці нині цензурують Марка Твена. З нього повирізали слово «нігер». Отже, борці за права афроамериканців знайшли свого головного ворога — це Марк Твен. Давайте ми його поцензуруємо й поріжемо. Так, скажімо, цензурували Олеся Ульяненка, в якого я була літагентом — якраз тоді, коли його засудили за порнографію. Спочатку на нього накинулася цензура права, його звинуватили в порнографії, а потім, коли він із цією цензурою розібрався, на нього накинулася демократична цензура. І він іще, після того, маючи мікроінсульт, відстрілювався від нашої демократичної преси. В результаті письменника немає. Давайте будемо просто спокійно реагувати на слова письменників, і давайте пам’ятати, що всяка ненависть має не тільки мову, а й причину. І поки ми не усунемо причину, ми не усунемо ненависть.

Сергій Жадан, український письменник, про те, чому мова ненависті — мова слабаків:

— Я цілком згоден із Женею в тому сенсі, що коли ми говоримо про мову ненависті, нам страшенно важливо пам’ятати про причину ненависті. Я хочу сказати про речі, які для мене є дуже очевидними і простими. Зрозуміло, чому ми говоримо про мову ненависті, зрозуміло, що в країні, яка четвертий рік веде війну з країною-окупантом, присутня ненависть. Зрозуміло, що коли ти бачиш людину, яка прийшла з території сусідньої держави на твою територію і вбиває твоїх співгромадян, і при цьому намагається вибудувати якусь систему захисту, в тебе це викликає не бажання порозумітися, а все-таки ненависть. Це цілком природно. Зрозуміло, що коли ти бачиш людей, які утримують твоїх співгромадян у заручниках (ми, скажімо, проводимо акцію на підтримку Ігоря Козловського, який уже півтора роки сидить у приміщенні Донецької СБУ й фактично є заручником нашої свободи), — зрозуміло, що це викликає саме ненависть, а не бажання називати цих людей «нетерористами». Вони — терористи. Тому що вони тримають заручників. Це методи терористів. Це тероризм.

Речі треба називати своїми іменами. Зрозуміло, звідки береться мова ненависті, зрозуміло, чому вона є, й мені здається, що заперечувати причини її появи якось не зовсім етично. Але я скажу таку річ. Я від початку конфлікту 2014 року й до сьогодні послідовно й завжди є противником мови ненависті. Я — противник мови ненависті, й за це багато хто мені багато чого закидає. Я це знаю, я це бачу, я це чую, я цього не соромлюсь, я від цього не відмовляюся. Чому? Спробую пояснити. Тому що, на моє переконання, мова ненависті — це мова слабаків. Це мова слабкого. Це мова людини, яка істерить, яка невпевнена в собі, людини, яка не може говорити з позиції сили. Людини, яка не може говорити з позиції впевненості. Коли немає впевненості у своїх діях, тоді в тебе виявляється захисна реакція, агресія, й ти намагаєшся переплюнути свого опонента, свого ворога — його ж методами, ти намагаєшся ненавидіти його ще більше, ніж він ненавидить тебе.

Мені здається, ми, українці, ми, Україна, яка є жертвою окупації, яка є об’єктом — слово «жертва» мені теж не подобається — окупації, не мусимо перепльовувати наших ворогів, себто Російську Федерацію, себто росіян у методах брехні, в методах маніпуляції, в методах фальсифікацій. Ми не починали цю війну. Ми захищаємо свої території. Ми не воюємо на чужих територіях. Нам не треба перепльовувати росіян. Нам не треба намагатися переплюнути їх у спробі, власне, знищити свого візаві. Мені здається, що в цьому випадку достатньо просто називати речі своїми іменами. Ворог є ворог. Окупант є окупант. Агресор є агресор. Терорист є терорист. Якщо тобі цього недостатньо, якщо ти вважаєш, що тобі потрібні якісь додаткові засоби — шукай причину в собі. Очевидно, причина в твоїй невпевненості, в тому, що ти почуваєшся незахищеним. Мені здається, Україна в цьому випадку може якраз подати приклад того, що ми захищаємо свої цінності, ми захищаємо свою територію, захищаємо своїх співгромадян, не вдаючись до цих сумнівних, м’яко кажучи, засобів, якими користуються наші вороги.

Фото: Concert.ua, Facebook, «Радіо свобода».

15 червня 2017 року Голова Верховної Ради України Андрій Парубій під час робочого візиту до Вашингтону підписав Меморандум про співпрацю з Головою Палати представників Конгресу США Полом Раяном.

Цей документ спрямований на стратегічне партнерство та розширення двосторонньої взаємодії між Парламентами у політичній, економічній, безпековій, гуманітарній та культурній сфері.

«Важливо, що у Меморандумі Україна названа форпостом захисту західної цивілізації від російської агресії. Переконаний, що підписання Меморандуму виведе нашу співпрацю не лише на новий рівень міжпарламентської, але й на новий рівень міждержавної співпраці»,- заявив Андрій Парубій.

Під час зустрічі Андрій Парубій передав Полу Раяну лист-запрошення від Голів Парламентів Грузії, Молдови та України відвідати ці країни з офіційним візитом. «Ситуації у наших країнах подібні. І Грузія, і Молдова, і Україна мають окуповані Росією території, і три наших країни впевнено йдуть шляхом євро-атлантичної інтеграції. Тому переконаний, що очільнику Американського парламенту буде цікаво відвідати ці країни»,- заявив Андрій Парубій.

Під час зустрічі Голова Верховної Ради закликав свого американського колегу вплинути на рішення щодо надання Україні летальної зброї, розпочати у Палаті представників Конгресу консультації з приводу укладення з Україною Угоди про надання Україні статусу головного союзника США поза НАТО. Також Андрій Парубій відзначив важливу роль ухваленого у Сенаті Закону, який стосується посилення санкцій проти Росії, та закликав Пола Раяна пришвидшити розгляд цього питання у стінах Палати представників.

За підсумками зустрічі Голова Палати представників Конгресу Пол Раян зробив таку заяву: «Я був гордий зустрітися зі спікером Андрієм Парубієм, щоб відновити наші міжпарламентські зв’язки з Верховною Радою України. Цей взаємовигідний Меморандум сприятиме більш тісній політичній, економічній співпраці та відносинам у сфері безпеки між нашими Парламентами. На тлі тривалої агресії з боку Росії тісна координація з народом і урядом України важливіша, ніж будь-коли. Я ціную відданість спікера Парубія справі зміцнення цього стратегічного партнерства».

 

Наводимо текст Меморандуму:

 

МЕМОРАНДУМ

про співробітництво між Конгресом США і Верховною Радою України

 

Цим ми підтверджуємо наше зобов’язання щодо Міжпарламенського співробітництва між Конгресом США і Верховною Радою України, започаткованого 18 листопада 1999 року з метою сприяння розширенню стратегічних відносин між Сполученими штатами Америки і Україною.

Зазначаючи, що метою співробітництва є розвиток тісних стосунків між двома законодавчими органами щодо ключових питань двостороннього інтересу та підтверджуючи, що завдання співробітництва полягає у розгляді питань щодо поглиблення взаєморозуміння і продовження конструктивного діалогу, націленого на стабільний мир і добробут та ґрунтуючись на стратегічному партнерстві між Сполученими Штатами і Україною, закріпленому у Хартії про стратегічне партнерство, підписаній у грудні 2008 року, цим підтверджується, що співробітництво буде і далі діяти, слугуючи дороговказом для подальшого розвитку і поглиблення політичної і економічної співпраці між Сполученими штатами і Україною шляхом більш тісних стосунків між законодавцями обох країн.

Співробітництво між Конгресом США і Верховної Ради України:

1.    Продовжувати функціонувати як робоча група, налаштована на сприяння розширенню політичного, економічного, безпекового, гуманітарного і культурного співробітництва між Сполученими Штатами і Україною;

2.    Сприяти міжпарламентської співпраці між Сполученими Штатами і Україною у контексті реагування на безпрецедентні виклики, що з’явилися внаслідок російської агресії проти України, шляхом надання сприяння Україні стосовно захисту її незалежності, суверенітету і територіальної цілісності, а також здійснення необхідних структурних реформ;

3.    Сприяти співпраці між нашими двома країнами з метою посилення життєва важливої ролі України у захисті Європи в якості форпосту  західної цивілізації;

4.    Підтримувати і заохочувати зусилля України щодо запровадження фундаментальних реформ і модернізації її економіки, розбудовуючи у такий спосіб квітуче демократичне суспільство;

5.    Поновити свою увагу до питань порядку денного ПОКР, які охоплюють міжнародні зв’язки, безпеку, торгівлю, промисловість, інновації, інфраструктуру, космічні дослідження, охорону здоров’я, екологію, сільське господарство, корисні копалини та будь які інші питання, що є важливими за для розвитку тісніших зв’язків між Сполученими Штатами і Україною;

6.    Періодично проводити двосторонні зустрічі з метою обміну думками щодо поточних подій. ПОКР часом вироблятиме рекомендації, якими керуватимуся обидва законодавчих органа.

Цим ми віддаємо належне Українському кокосу конгреса і Групі Верховної ради України з парламентських зв’язків зі Сполученими Штатами за їхню відданість щодо продовження обміну.

Підписано у м. Вашингтон, округ Колумбія, 15  червня 2017 року