хочу сюди!
 

Елена

40 років, діва, познайомиться з хлопцем у віці 35-60 років

Замітки з міткою «дискусія»

Конкуренція чи боротьба за виживання?



Рекомендую, бо важливі питання обговорюють, а українською такого контенту не знаю
Мої коменти
Богдан Гордасевич
Дуже дякую за цю розмову, де є головне, за що і аплодую пану Андрію, який вміло коментує та скеровує розмову так, щоб співрозмовник міг щиро (!!!) висловити своє сокровенне. Пану Роману Химичу прошу не ображатись за критику - вона не більшовицька, а скорше іронічна, а розмова і думки важливі, за посилання - респект.
Богдан Гордасевич
Ну чесно про себе Химич 1:17:01 - один з таких зрадників-інтелектуалів, що "предали свой народ" починаючи з мови і всього протесного руху, у якому сам участі не брав зовсім, а хто повинен. Якщо у нього "тітушки" і праворадикали одне, то я маю повне право називати Володимира Путина найбільшим бандерівцем сучасності, який найбільше зробив Україну реально незалежною державою та максимально від'єднаною від Росії і ще за трохи розвалить монстра - РФ.
Богдан Гордасевич
Ну це повна брехня і маніпуляція про 40% відсотків людей, що стали жити гірше, аніж за влади комуністів 37:25 - тут дика парадигма про ситуацію типу: людину випустили з тюрми і їй стало жити значно гірше, бо і житло, і харчування має сама знайти, працювати інтенсивно, безпека складніша тощо. Ненавиджу, коли концтабір-"соцтабір" починають порівнювати в площині нікчемності свободи з  позитивністю несвободи не називаючи ці речі своїми іменами, як воно зроблено Химичем.



Одним из главных мифов нашего времени является миф о конкуренции. Этот миф - часть либерального дискурса человеке, об обществе и о свободном рынке. В этом мифе говорится о том, что у нас равные возможности, что мы должны конкурировать и реализовывать свои задатки и умения для достижения успеха. А вот борьба - это плохо, это нецивилизованно, деструктивно. Но даже для не очень внимательных наблюдателей заметно, что борьба, уличные протесты, "революции" становятся все более значимым инструментом современной политики и экономики. Борьба возвращается в нашу реальность. Но в искаженных, а иногда и завуалированных формах. Как найти баланс между конкуренцией и борьбой? Какой будет политика и экономика ближайшего будущего? Какие модели смогут стать эффективными инструментами решения острых социальных конфликтов нашего времени? Об этом мы беседуем с Романом Химичем. 

Таймкоды:

0:00 Представление Романа. Вступительные слова.
4:05 Работа Романа. Консультант по конфликтам на рынке телекоммуникаций. 
7:56 Введение в концепцию дискурсов. Цель разговора - Деконструкция доминирующих дискурсов. 
11:25 Конкуренция как доминирующий дискурс политики и бизнеса. Различие конкуренции и борьбы. Конкуренция сегодня заявляется как единственно моральная форма поведения. 
15:25 Западные страны уже выработали механизмы сочетания борьбы и конкуренции, а постсоветским странам ее спустили как идеологию. 
Вопрос: Эти дискурсы взаимоисключающие или их можно сочетать? 
19:20 Как можно сочетать на примере двухтактного политического процесса. Фаза 1 - в ходе политической борьбы субъекты вырабатывают правила игры. Фаза 2 - политическая конкуренция в рамках установленных правил. Рано или поздно накапливается критическая масса ошибок и снова запускается Фаза 1. Борьба и конкуренция это разные стороны одного процесса. 
23:37 Чем грозит недостаточное понимание модели.
25:00 Дисбаланс в представлениях одних и тех же событий в СМИ на примере погромы BLM vs захват Капитолия. 
25:50 Маскировка дискурса борьбы дискурсом конкуренции.
29:20 Потеря фактора отношения к собственности. Пример с политикой идентичности.
31:50 Об обесценивании понятия "революция"
33:08 Вопрос собственности до сих пор важнейший вопрос?
34:30 BLM - инструмент раскола масс. Все апеллируют к государству.
37:00 Проблема собственности. 
39:26 Что будет с собственностью в ближайшие 20 лет? Скрытая революция в вопросе собственности.
43:43 Государство усиливается и срастается с крупными корпорациями новой экономики. Большинство проигрывает, хотя не замечает, что им пользуются.
46:45 Происходит концентрация власти. 
50:40 Пояснение про марксизм/ленинизм. 
53:00 Проблемы монополизации. Регуляция слишком традиционна, чтобы подходить новым монстрам цифровой экономики.
55:50 Институции важны, но их не нужно переоценивать. Они не парят в воздухе.
59:40 Проблема идентификации политической позиции сегодня.
1:06:35 Главная проблема - доминирование дискурса, который не допускает организованной борьбы за свои права. 
1:11:30 В Украине улицы предостаточно? Как организовать борьбу? Убийство профсоюзного движения в Украине. Никаких форм протеста кроме бузы.
1:17:20 Можно ли организовать борьбу за права общества? 
1:22:50 Резюме беседы. Нужно найти переосмыслить инструменты борьбы с учетом резко повысившейся ценности отдельного человека

Аграрна реформа 2017

АГРАРНА РЕФОРМА 2017
Через 100 років після революцій 17-го року в Україні знову стоїть питання: як віддати землю селянам? Існує можливість, що мораторій на продаж землі цього року нарешті скасують, і люди отримають повне право на свою власність. Економісти вважають, що це приведе в країну інвестиції, дозволить працювати на землі більш ефективно. Фермери та частина політиків бояться, що земля втече в руки кількох багатих власників. Український кризовий медіа-центр в травні зібрав експертів, яких попросив розповісти про ключові проблеми, вирішення яких необхідне для завершення реформи. Ці питання варто пам'ятати, коли ми будемо слухати політичну дискусію про реформу землі. Головне — йдеться не тільки про продаж землі, а про аграрну реформу загалом. Ось у чому різниця: 

ЯК ВІДПОВІСТИ НА ПРОСТІ ПИТАННЯ
читайте весь текст або переходьте одразу до питання, яке цікавить
Чи готова країна до ринку землі? 
державні кадастри, місцева влада, сільські ради і справді не готові до відміни мораторію. Але це має бути завданням для державних структур, а не причиною відтермінування рішення .
далі
Хто купуватиме землю крім іноземців?
Питання курки і яйця: без села, що працює не буде коштів для купівлі землі, а без ринку землі кошти не з'являться. Захист селян та прав громадян на перехідному етапі - завдання держави.
далі
Скільки можна переносити зняття мораторію?
Відтермінування аграроної реформи, щодня забирають в селян право розпоряджатися своєю власністю. Якщо в радянські часи в них забирали паспорт, то сьогодні — право продати власну землю
далі
Як зміниться село?
Економічна теорія стверджує: саме ринкові відносини підштовхують розвиток. Це працює в усіх сферах, і добре підготована реформа дозволить запустити ефективне виробництво.
далі
Що робитиме великий бізнес?
Великі агрохолдинги хоч і лякають кількістю земель, які контролюють, насправді теж не надто прихильні до реформи. Який сенс вкладати гроші в купівлю землі, якщо її легше орендувати?
далі
Як не нашкодити?
Україна так довго живе в умовах мораторію, що люди звикли до нього. Будь-яка зміна лякає людей, які налагодили бізнес та роботу. Але щоб покращити життя селян потрібні саме зміни. Питання в тому хто і як їх зможе використати
далі
 
[ Читати далі ]

Різні світи нам світять

З поваги до опонента Nech sa paci я скопіював всі його коменти у одну замітку, а в закінченні - свій особистий висновок.


Nech sa paci


Вибачте, можливо, я не маю права Вас критикувати, але я не поділяю Вашої аж такої юнацької за формою ейфорії. Угода про асоціацію не стала завадою проти війни на Донбасі. Мало того — деякі наші виробники (наприклад, ''курятники'') жаліються, що квоти для України на пільговий експорт є мізерними, а митні збори за додатковий експорт є величезними.

Свого часу сподівався у 2013 році, що Євроасоціація якось трохи прив’яже Україну до ЄС і трохи відв’яже від Росії. Підкреслюю — ТРОХИ. Європейські інвестори потроху б заходили сюди й мали би причини потім захищати від Росії свій бізнес тут, а разом — і Україну. Наші урядовці намагалися би трохи виглядати респектабельно й культурно, а представники ЄС при потребі могли би трохи присоромлювати нашу верхівку.

Але великих надій на Асоціацію я не покладав. Тому на Євромайдан біля стели не ходив, бо це виглядало, неначе ми якісь дикуни й просимося на роботу до якогось цивілізованого дядька. Трохи принизливо, якщо чесно. Так само принизливо зараз виглядають прапори ЄС поряд із українськими такого ж розміру й на такій же висоті. Адже ми не є повноправним членами ЄС, а лише сателітом. Тобто, наприклад, інтереси німецького чи італійського бізнесу ми символічно ставимо нарівні з інтересами бізнесу українського, хоча не користуємося повноцінними симетричними можливостями, які є в Польщі чи Угорщини.
 
Якщо ціною саме за Асоціацію з ЄС і навіть безвіз були стрілянина в центрі Києва з багатьма жертвами, фрагментація нашого суспільства, втрата контролю над територіями й війна, то така асоціація мені й даром не треба.

Від Майдану я скоріше міг чекати, що Януковича трохи попустять і примусять згодом зійти зі сцени, як колись — Кучму. Або принаймні не дадуть йому вирости в диктатора, як це вже фактично сталося в Росії. Але були ризики, що протистояння зайде у фазу "або ми, або вони". Обидві сторони мали власні ресурси та кришу зовні й не могли легко перемогти одна одну. Тому я боявся, якщо чесно, що перемога будь-якої зі сторін (навіть "демократів" призведе до тяжких наслідків. Що, власне, і сталося.

Те, що Янукович 19.11.2013 таки полетів до Вільнюсу, свідчило про те, що за певних умов підписання Асоціації могло б таки відбутися. Можливо, Янукович просив від ЄС якогось великого кредиту мільярдів так на 15-20 (які потім пообіцяв дати Путін), аби до виборів закрити дірки бюджету й утримати курс гривні. Якщо він таки просив, а ЄС йому не дав, це свідчить про жлобкуватість і не мудрість західних європейських керівників — або про щось навіть гірше.

 Від нинішньої кризи в Україні ЄС трохи страждає, оскільки санкції та контрсанкції дещо вдарили по бізнесу та взагалі по психологічній атмосфері в Європі. Але деякі країни навіть виграли. Наприклад, Польща отримала принаймні мільйон робочої сили слов’янського походження, готової за 500-800 євро вкалувати по повній, яку з часом можна навіть м’яко асимілювати й перетворити на поляків. Я про це вже писав Вам раніше.

Якби в ЄС справді хотіли дуже сильно допомогти нам як "братам", могли б дати нам великі кредити чи безоплатну допомогу або попросити свій бізнес зайти активно принаймні в західну Україну. Допомогу б частково розікрали, але щось би й запрацювало. Корупція, яка в нас є, буде ще років 20 щонайменше, і ніхто її не поборе за 2 роки (навіть Лещенко з Найємом). Тому ставити умову "поборіть корупцію — лише потім допоможемо" некоректно.

Коли люди стають багатшими, вони стають самостійнішими й починають більше замислюватися не лише над тим, як сьогодні нагодувати дитину, а над проблемами корупції, влаштування свого довкілля та дозвілля. Див. Південну Корею, наприклад. У нас середній клас не настільки потужний і мудрий, аби створити, профінансувати й просунути до влади свою політичну партію.
   
У ЄС та інших західноєвропейських країнах живуть досить цивілізовані люди, що побудували в себе досить розвинуте й місцями заможне суспільство. Але їхні бізнесові та політичні еліти ставляться до своїх зі значно більшою симпатією, ніж до якихось бідних, корумпованих і маргіналізованих сусідів, яким вони начебто нічого не винні.

Хоча Майдан і "простяг руку Європі", та дала потриматися лише за лівий мізинець. Це теж добре, але на "братню допомогу" не тягне. ЄС свого часу допоміг заварити в нас цю всю кашу, але зараз не хоче компенсувати нам втрати.

Навіть у санкціях є діри, й турбіни Siemens легко опинилися в окупованому Росією Севастополі.

Тому довіри до ЄС у мене немає. Є лише інтереси — наші й їхні.

Вибачте, що написав стільки літер. Мене трохи зачепив такий Ваш оптимізм, а я більше песиміст.



Богдан Гордасевич: Я не раз і не два вказував на парадокс, що ось живуть люди в одній країні і навіть розмовляють однією мовою, але насправді вони живуть в різних Світах  Зокрема на прикладі Богдана Бо і Nech sa paci це особливо помітно, бо що я можу сказати у відповідь, коли тут однозначно є нерозуміння того, що Євромайдан та Революція Гідності були боротьбою за ІДЕЙНІ ЦІННОСТІ !!!
Виникає ситуація, як пояснювати сліпому красу веселки чи північного сяйва: скільки  не оповідай - всеодно не зрозуміє. Ну не дано! Отож я не можу ні ображатись за критичні зауваження, загалом цілком слушні за інших обставин, ні сам не хочу жодним чином образити опонента Nech sa paci.
Одні люди шукають у шлюбі репродуктивну і майнову користь, а інші шаленіють за коханням як головним - і це не є протиріччя, а просто різна світоглядна ідея буття в окремого індивіда або й громади. Я особисто прихильник другого, але не проти першого. Оце і всі мої пояснення тому, чому я радію з підписання і ратифікації Угоди про Асоціацію України з Європейським Союзом. Це наше весілля! А що життя буде не без проблем - це кожному відомо і до, і під час, і тим паче після весілля, але якщо не радіти на весіллі чи іншому святі, тоді коли це маємо робити? На похоронах, коли вже точно ясно все добре і погане, бо риску підведено? Я подібного світогляду не визнаю, а тому я радію сам і закликаю інших до того, хто цінує духовні цінності вище за матеріальні - ВЕСЕЛИМОСЬ! Є ПЕРЕМОГА! Будьмо! Гей!   

Мова ненависті — це мова слабаків

Сергій Жадан: Мова ненависті — це мова слабаків Фото: Concert.ua
Про це під час дискусії «Мова ворожнечі в літературі й медіа», що відбулася в рамках «Книжкового арсеналу», заявив сучасний український поет Сергій Жадан. Він переконує, що речі потрібно називати своїми іменами, як-от терористів — терористами, проте, на його думку, українці мають стати прикладом того, як слід говорити з позиції сили, а не слабкості.

Мова ворожнечі (hatespeech) — це систематичне вживання слів і висловів, що виявляють агресію проти людини або групи осіб за ознакою раси, релігії, статі або сексуальної орієнтації. Іншими словами, мова ворожнечі — це вияв дискримінації. А будь-які форми дискримінації гальмують поступальний розвиток суспільства.

Слід зазначити, що 2016 року однію з найдражливіших тем стала саме мова ворожнечі у ЗМІ. Про це «Детектор медіа» писав тут, тут і тут.

Сьогодні MediaSapiens пропонує ознайомитися з думками діячів медійної й культурної сфери щодо мови ненависті в українському інфопросторі.

Мова ненависті в медіа

Роман Кабачій, журналіст-експерт Інститут масової інформації, про спекуляції на переселенцях із Донбасу:

Нам усім у країні, яка здавалася напрочуд толерантною, дуже довго видавалося, що мови ворожнечі в нас практично не існує. Можливо, так було до 2004 року, коли політики почали використовувати її як засіб розколу, але, приміром, прямої мови ворожнечі в медіа було не так багато. І стосувалася вона зовсім інших груп. Можливо, застосовувалася до сирійських біженців, які з’явилися під Яготином, чи маленьких ромських громад десь недалеко від столиці.

Натомість мова ворожнечі з’явилась у пропагандистському дискурсі: в замовних матеріалах ми дуже часто спостерігали ці пошуки фашистів серед україномовних українців, до прикладу, в газетах, які належали особам, наближеним до Партії регіонів. Кувався той розкол, який таки стався.

Після Майдану багато медіа почали спекулювати на темі переселенців із Донбасу, коли видавалося, що більшість може сприйняти негативний дискурс — тобто більше купувати, лайкати, шерити.

Дуже часто мало місце і прийняття, й обурення, й не завжди медіа реагували адекватно. Я наведу приклад. Одне волинське ЗМІ опублікувало новину про те, що нібито переселенці на Закарпатті вимагають відкриття російськомовних шкіл. Причому посилання в новині було лише одне — на дані щодо кількості переселенців, які там проживають. Розслідування ж показало, що жодного такого звернення не було. Але уявіть собі, скільки було поширень матеріалу цього ресурсу. Скільки обурення. Після того, як ми звернулися до них, мовляв, ваша новина просто фейкова, — її зняли. Однак жодного вибачення не послідувало.

До того ж, дуже часто медіа вмивають руки, буцімто вони нічого не порушують, розміщуючи колонки, зокрема літературних діячів, у яких розповідаються чи то реальні історії з наголосом на ролі переселенців, чи то навіть фейкові. Це все публікується як колонка з авторським поглядом, і ЗМІ за неї не несе відповідальності.

Нам потрібно більше якоїсь емпатії, чутливості. Аби вказувати й медіа, й окремим особам на їхні конкретні помилки, які так роз’ятрюють наше суспільство, що перебуває в стані війни.

Мілан Леліч, журналіст «Фокусу», про небезпеку звуження свободи слова:

Навесні 2014 року, коли тільки починалися сепаратистські рухи в Донецьку, я якраз був присутній при другому штурмі проросійськими громадянами, так би мовити, обласної адміністрації. Я там був на майдані, коли мені зателефонували з моєї редакції. І я тоді припустився жахливої помилки: перейшов на українську мову. Це почули місцеві активісти, які чекали свого лідера, — Павла Губарєва, був такий діяч, народний губернатор. Аж ось нарешті вони впіймали бандерівця. Вони були кілька тижнів у пошуку бандерівця, розумієте, й ось бачать живого: «Ти откуда? С Кієва. Ну всьо». Я перейшов на почьотний вєлікоросскій язик, наскільки вмію, намагався їм щось пояснювати, але зараз уявляю, якби я звернувся до них: «Уважаемые сограждане! Но вы же используете язык вражды. Ну бандеровец, ну что же это за слово, давайте искать взаимопонимания». Завдяки щасливому збігові обставин мені вдалося вирватися з тої історії. Звісно, людина взагалі схильна розфарбовувати: мовляв, оце хороше, оце погане — це орієнтири, вона по них пливе. Під час війни це все загострюється.

Але насправді, узагальнення в такий час мають право на існування. Та їх треба робити дуже обережно. В медіа, мені здається, якраз найбільша дискусія щодо пошуку якихось нових правил того, як можна називати нашу нову реальність. Ми фактично маємо реальність, яка почала створюватися три роки тому. І досі є спроби класифікувати, кого можна називати терористами... А якщо він із дубинкою стояв, а не з автоматом, то він терорист чи ні? Або сепаратист. Нормальне слово? Наче нормальне. А сєпар? Уже ні. І от ці дебати, які тривають і призводять до грандіозних суперечок, відверто кажучи, срачів у медіасередовищі,  вони мене найбільше відлякують своєю тоталітарністю. Це все спрямоване на якесь взаємознищення. Бо має залишитися тільки один. Одна-єдина точка зору. Єдиний кодекс, який кожному медійнику потрібно набити на лобі, щоби він, не дай боже, не припустився якоїсь помилки.

Мені здається, що різні підходи мають право на існування. Деяких із них я не сприймаю. Наприклад, відома медійниця Анастасія Станко, яка вважає, що не можна називати людей, які воюють на сході зі зброєю в руках, терористами. Я, наприклад, не поділяю такого підходу. Але очевидно, що він теж має право на існування.

Є така загальноприйнята думка, що всі медіа зливаються у щось єдине. Різниця між соцмережами, телебаченням, інтернет-ЗМІ стає дедалі тоншою, тож якісь єдині стандарти повинні бути для всіх. Я, наприклад, не поділяю цю думку. Мені здається, що все-таки «Фейсбук» залишається «Фейсбуком», і в «Фейсбуку» я маю право, і я вживаю на адресу тих людей такі слова, як «ватніки», «сєпари», але я таке, наприклад, не напишу в своєму матеріалі. Багато речей, якщо їх доводити до абсолюту, перетворюються на свою протилежність. І боротьба за ультратолерантність, щоб, не дай Боже, не образити тих людей, які десь живуть на окупованій території, може довести до радикального звуження свободи слова. Якщо людина виглядає як «ватнік», якщо вона поводиться як «ватнік», то чому я не можу назвати її «ватніком»?

Марія Іваницька, перекладачка, про відповідальність за цькування у «Фейсбуку»:

Німецький парламент нещодавно обговорював закон проти ненависті та цькування в соцмережах. Цей закон було подано на розгляд міністром юстиції Німеччини, який ось уже два роки намагається якимось чином дати відповіді на ці питання. З одного боку, він пропонує, щоби слова, вислови, заклики до цькування, якісь маркери ненависті блокувалися, й зобов’язує «Фейсбук» та інші соціальні мережі видаляти такі коментарі протягом 24 годин. У випадках, коли не можна чітко визначити порушення одразу, пропонується сім днів на ухвалення відповідного рішення. Якщо ж адміністрація «Фейсбуку» чи інших соцмереж цього не зробить — пропонуються штрафи.

Безперечно, цей закон нині дуже бурхливо обговорюється всіма представниками й меншин, і біженців. З одного боку, суспільство потребує цього. Про це свідчать результати опитувань. Вони показують, що більшість громадян виступає за збільшення штрафів і посилення санкцій щодо порушень закону. А німецький закон прописує, що будь-які заклики до насильства, цькування, образи гідності людини — це кримінальна відповідальність. З іншого боку, правозахисники кажуть, що цей закон може перетворитися на інструмент цензури, й називають його дуже слабким. Бо де та межа, що вже можна вважати образою, а що — ще ні? Оскільки німецьке суспільство має давні традиції демократії, то дуже багато представників неурядових організацій виступають проти цього закону. Разом із тим представники меншин підтримують законопроект. Наприклад, євреї, які часто зазнають образ.

Також хочу зазначити, що в Німеччині нині дуже активно розвивається література, проте не авторів-німців, а вихідців із інших країн, які пишуть німецькою мовою. Навіть, до прикладу, наша Катя Петровська пише німецькою мовою. Є дуже багато вихідців із Азії та Африки. Німеччина навіть запровадила спеціальну премію для тих письменників, які не німці, але пишуть німецькою. Та разом із тим ці письменники стикаються з жахливим цькуванням. У мережі постійно можна прочитати коментарі на кшталт: «Ти отримала освіту на наші гроші, хоча би могла не відмежовувати себе азійським одягом від наших громадян». Безперечно, автори через це страждають. Та що пропонують противники цього закону? Реакцію суспільства. Тобто слід не ігнорувати тролів, а давати відсіч. З одного боку, закон, який може стати цензурою, з іншого — активніше громадянське суспільство.

Мова ненависті в літературі

Євгенія Чуприна, українська письменниця, про те, що митцям нічого не можна, а також про цензурування класиків: 

— По-перше, я вважаю, що треба розділити заклики і слова, які табуювані й дискриміновані як мова ненависті. Звісно, немає такої верстви населення й немає такої соціальної групи, яку би так люто утискали і цькували, як митців. Дайте ж нам працювати! Ненормативної лексики не можна, лексики еротичної не можна, мови ненависті не можна, причому остання трактується дуже широко. Не можна взагалі висловлювати емоції, не можна бути сексистом, узагалі нічого не можна! Ти заходиш на «Фейсбук», пишеш «москаль» — і тебе банять на місяць. Це те, що нині відбувається.

Киньмо ретроспективний погляд на класику. Ми боремося за толерантність і проти мови ненависті, а діти у школі проходять класику. І що ж ми бачимо? Скажімо, в Тараса Шевченка трапляється слово «жид». Воно не вважалась образливим, просто тоді це так називалося. Тобто ми мусимо вирізати з Тараса Шевченка це слово і цензурувати класику. Далі ми подивимося на класику з погляду сексизму — й ми забанимо просто всю класику. Ми бачимо, що в Америці нині цензурують Марка Твена. З нього повирізали слово «нігер». Отже, борці за права афроамериканців знайшли свого головного ворога — це Марк Твен. Давайте ми його поцензуруємо й поріжемо. Так, скажімо, цензурували Олеся Ульяненка, в якого я була літагентом — якраз тоді, коли його засудили за порнографію. Спочатку на нього накинулася цензура права, його звинуватили в порнографії, а потім, коли він із цією цензурою розібрався, на нього накинулася демократична цензура. І він іще, після того, маючи мікроінсульт, відстрілювався від нашої демократичної преси. В результаті письменника немає. Давайте будемо просто спокійно реагувати на слова письменників, і давайте пам’ятати, що всяка ненависть має не тільки мову, а й причину. І поки ми не усунемо причину, ми не усунемо ненависть.

Сергій Жадан, український письменник, про те, чому мова ненависті — мова слабаків:

Я цілком згоден із Женею в тому сенсі, що коли ми говоримо про мову ненависті, нам страшенно важливо пам’ятати про причину ненависті. Я хочу сказати про речі, які для мене є дуже очевидними і простими. Зрозуміло, чому ми говоримо про мову ненависті, зрозуміло, що в країні, яка четвертий рік веде війну з країною-окупантом, присутня ненависть. Зрозуміло, що коли ти бачиш людину, яка прийшла з території сусідньої держави на твою територію і вбиває твоїх співгромадян, і при цьому намагається вибудувати якусь систему захисту, в тебе це викликає не бажання порозумітися, а все-таки ненависть. Це цілком природно. Зрозуміло, що коли ти бачиш людей, які утримують твоїх співгромадян у заручниках (ми, скажімо, проводимо акцію на підтримку Ігоря Козловського, який уже півтора роки сидить у приміщенні Донецької СБУ й фактично є заручником нашої свободи), — зрозуміло, що це викликає саме ненависть, а не бажання називати цих людей «нетерористами». Вони — терористи. Тому що вони тримають заручників. Це методи терористів. Це тероризм.

Речі треба називати своїми іменами. Зрозуміло, звідки береться мова ненависті, зрозуміло, чому вона є, й мені здається, що заперечувати причини її появи якось не зовсім етично. Але я скажу таку річ. Я від початку конфлікту 2014 року й до сьогодні послідовно й завжди є противником мови ненависті. Я — противник мови ненависті, й за це багато хто мені багато чого закидає. Я це знаю, я це бачу, я це чую, я цього не соромлюсь, я від цього не відмовляюся. Чому? Спробую пояснити. Тому що, на моє переконання, мова ненависті — це мова слабаків. Це мова слабкого. Це мова людини, яка істерить, яка невпевнена в собі, людини, яка не може говорити з позиції сили. Людини, яка не може говорити з позиції впевненості. Коли немає впевненості у своїх діях, тоді в тебе виявляється захисна реакція, агресія, й ти намагаєшся переплюнути свого опонента, свого ворога — його ж методами, ти намагаєшся ненавидіти його ще більше, ніж він ненавидить тебе.

Мені здається, ми, українці, ми, Україна, яка є жертвою окупації, яка є об’єктом — слово «жертва» мені теж не подобається — окупації, не мусимо перепльовувати наших ворогів, себто Російську Федерацію, себто росіян у методах брехні, в методах маніпуляції, в методах фальсифікацій. Ми не починали цю війну. Ми захищаємо свої території. Ми не воюємо на чужих територіях. Нам не треба перепльовувати росіян. Нам не треба намагатися переплюнути їх у спробі, власне, знищити свого візаві. Мені здається, що в цьому випадку достатньо просто називати речі своїми іменами. Ворог є ворог. Окупант є окупант. Агресор є агресор. Терорист є терорист. Якщо тобі цього недостатньо, якщо ти вважаєш, що тобі потрібні якісь додаткові засоби — шукай причину в собі. Очевидно, причина в твоїй невпевненості, в тому, що ти почуваєшся незахищеним. Мені здається, Україна в цьому випадку може якраз подати приклад того, що ми захищаємо свої цінності, ми захищаємо свою територію, захищаємо своїх співгромадян, не вдаючись до цих сумнівних, м’яко кажучи, засобів, якими користуються наші вороги.

Фото: Concert.ua, Facebook, «Радіо свобода».

80 Публікацій Марія Дачковська
Редакторка новин та журналістка сайту MediaSapiens

Міхаель Мозер: відповіді на запитання

Нові причинки до історії української мови -2

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

- Хто є автором гасла «Единая страна»?

- Це почалось під час анексії Криму 2014 року. Нібито це була ініціатива телеканалів. А хто власне автор, я вам не скажу, не знаю.

- У Німеччині я надибав на цікавий рукописний словник поморського діалекту російської мови (по мові це така народність, яка живе на території сучасної Архангельської області) і я звернув увагу на те, що чимало слів є українізмами або просто схожі на українські слова. Тож, перше питання: як би ви прокоментували цей факт? І друге: англійське слово «Russian» має таку цікаву внутрішню форму, яка недвозначно вказує на етимон «Русь». Таким чином, саме слово сприяє підміні понять, чим власне користується російська пропаганда, ототожнюючи «руський», як той, що походить з Русі, і «російський», як той, що належить Росії. Чи вважаєте Ви доцільним в цьому плані застосувати інший підхід, який застосовується для власних назв, які засвоюються іншою мовою за принципом орфографічної трансплантації. Якщо це інший алфавіт – то і транслітерації. Тобто, ці слова, які відображають виразні національні особливості, транслітерувати, але не перекладати.

- Щодо цих рукописних матеріалів, про які Ви згадали, я не можу сказати нічого, оскільки я їх досі не бачив. А просто асоціація така, якщо це насправді словник, який стосується російської мови, що не обов’язково має так бути. Але якщо це справді російська діалектна мова, то ми ніколи не повинні забувати, що російська мова досі не побутує лише в формі «великого и могучего русского языка литературного». Тобто є діалекти, які майже не збережені, але це не стосується лише російської мови, однак її це стосується більшою мірою. Але, звісно в діалектах є багато того, що суттєво відрізняється від літературної мови. А інколи це може бути щось дуже близьке до української. Це саме стосується й інших слов’янських мов і їхніх діалектів. Насправді картина дуже строката. Іноді ви знайдете деякі слова, що нагадують українські в словенських діалектах.

Щодо другого запитання, то англійською мовою набагато краще, ніж німецькою мовою можна вирішити ту термінологічну проблему, що її ви згадали. Якщо я не помиляюся, колеги з Гарвардського університету не говорять про «russian [рашн] things» стосовно Середньовіччя, і коли це стосується Русі, говорять про «rusian [рузіен] things». І це набагато краще. Німецькою мовою це не дуже добре працює, оскільки німецькою треба було би сказати «rusisch» (рузіш), і це дуже дивно.

- Значну частину Вашої лекції зайняла розповідь про трактування і сприйняття древньоруської, давньої української, московської, української. Мені здається, що тут елементарні поняття термінології. Для мене особисто жодного цього питання немає давно. Тому що для мене Україна – це Русь, Русія, Україна – це Рось, Росія. І українська мова хоч давня, хоч нова – це руська мова, вона ж і російська мова. А все те, що зараз неправильно сприймається, це є московська мова, московський язик. Це свідчення стандартності нашого життя. Це архаїчне завжди сучасне. І сьогодні в політиці якби ми на державному застосували поняття «Московська Федерація», «Московська держава», то знімається левова частка проблематики.

- На щастя, це все ж таки не так просто. Саме про назву Русь і що вона означала, можна говорити дуже довго. І для тих, котрі неуважно досліджували це питання, тут є багато несподіванок. В новгородських літописах є люди, які з Новгорода ідуть на Русь. А як це може бути? Тільки тоді, коли Новгород не є Руссю. Як встановили дослідники (не я особисто), є різні значення слова «Русь». З іншого боку, Новгород може бути частиною Русі, але тільки Русі в ширшому значенні. Бо у вузькому значенні «Русь» цих джерел це тільки Києво-Переяславська земля. І Русь спочатку – це лише варяги, «Руська Правда» це нам показує. Там йдеться про те, як карається з одного боку русич, а з іншого боку – слов’янин. Тобто русич не може бути слов’янином.

- Хочу запитати про новгородські грамоти. Чи Ви звернули увагу, що вони не всі були писані чистою церковнослов’янською мовою? І саме грамоти, які писав один керівник Новгородської республіки, містять дуже багато українізмів, саме цих слів, які цілком вкладаються в українську мову.

- Новгородські берестяні грамоти найцінніші для нас зі славістичної перспективи. Вони відзначаються саме тим, що написані народною новгородською, тобто російською мовою цих часів. Є в них церковнослов’янські фрагменти, адже церковнослов’янська мова побутує в Новгороді цих часів, але це також доволі складні питання.

- Я хотів би спитати про спільні риси руської, російської та української мов? Як вони зараз пояснюються? Бо колись казали, що це була спільна мова-предок, необов’язково вона була в часи Русі, в цей час вона вже розпалася, був окремий діалект. Але вона була раніше.

- Ніхто не заперечуватиме, що білоруські, українські, російські діалекти та мови мають багато спільного. Але також українські, білоруські та польські діалекти мають багато спільного. Щодо генетичних питань, то на спорідненість цих мов по-різному можна подивитися. Але славісти давно знають, що єдиної давньоруської мови не було. Бо нам розповідали, що є такий «единый древнерусский язык». Але це мова, яка має різні діалектні явища. Якщо ми дивимося в ранні століття, то так не може бути. Або це одна єдина мова, або є діалектні явища. Але фактично діалектні прикмети створюють різні мовні одиниці. Так що, що таке мова і що таке діалект завжди важко сказати. І про це говорить Залізняк, так ми говоримо фактично про діалекти, але про діалекти передусім слов’янської мови. І поза цим контекстом російсько-українським і т. д. багато славістів погоджується з тим, що аж до розвитку так званих «єрів», аж до початку II століття нашої ери, можна говорити тільки про спільнослов’янську мову та діалекти, ареали цієї спільнослов’янської мови. Тому йдеться про анахронізми.

- До прикладу повноголосся, воно властиве лише білоруській, російській, українській.

- Так, як не дивно, повноголосся властиве всім східнослов’янським мовам, але все ж таки можна знайти саме на території Новгорода винятки, що нам показують, що навіть повноголосся не таке просте явище, як дехто думає. Щодо цих давніх явищ, завжди йдеться про питання, які з цих явищ найстаріші. Наприклад, повноголосся, напевно, не старіше, ніж так звана друга палаталізація велярних (співголосних), тобто розвиток «к-ц» у таких випадках, як «рука-руці». А в Новгороді не було такої другої палаталізації. Там є «рука-руке». Про це можна прочитати у моїй статті та у статті Шевельова та Залізняка. Ця стаття, як на мене, єднає погляди Шевельова та Залізняка, оскільки саме час пошанувати те, що роблять росіяністи для нас, коли йдеться про доказ того, що єдиної давньоруської мови не було.

- Моє питання не стосується напряму Вашої лекції, а стосується Вашої функції президента Міжнародної асоціації україністів. Що Ви плануєте, коли буде наступний з’їзд (якщо відомо) та, може, трохи розповісте про роботу?

- Міжнародна асоціація україністів – це асоціація, яка фактично має одну головну мету: це організація конгресу україністів, що відбувається щотри роки, щочотири роки, щоп’ять років. Але щоби зорганізувати такі конгреси, потрібні гроші. Отже, саме під враженнями цих останніх подій, того, що ми усвідомлюємо, наскільки тяжкі обставини в Україні саме тепер, наступний конгрес відбудеться 2018 року, це через 5 років після останнього конгресу. Ми також робимо те, що можемо робити на підставі бюджету «нуль». Тобто ми хочемо бути присутніми на різних заходах, ми хочемо, щоби зв’язки між україністами світу залишалися живими. Ми беремо участь у конференціях, коли є можливість і виступаємо там також як функціонери Міжнародної асоціації україністів. Бо це не тільки я, це і колеги з Національної організації україністів у Києві. Вони дуже активні – пані Леся Мушкетик, ми дуже добре співпрацюємо. І на цій підставі ми дбаємо про те, щоб україністів було видно. І не тільки серед україністів, але й поза цими колами. І нам допомагають й інші люди, наприклад такі, що ставлять подібні питання на науковому заході. Міжнародна асоціація україністів є, ми далі співпрацюємо. Конгрес відбудеться, буде новий президент, кращий, сподіваюся. Але ми україністи надалі будемо активно працювати.

- Моє питання стосується того, що останнім часом в Інтернеті поширюються псевдонаукові, антинаукові концепції про те, що українська мова чи не найдавніша мова світу, про те, що вона має спільні корені, що її певні слова відповідають словам у санскриті. На мій погляд, така ідея робить дуже погану послугу як українській мові, так і людям, які хочуть її поширювати. Які є, на ваш погляд, шляхи протидії таким псевдонауковим концепціям і як можна з цим зараз боротися?

- Антинаукові погляди можуть бути різного характеру: можуть бути дуже впливовими і дуже шкідливими. Але такі, що про них Ви говорили, є настільки смішними, що можна махнути рукою. Не тільки Україна визначається такими «досягненнями», що стосуються таких міфів. Інтернет особливо до такого терплячий, але до цього частково долучаються і книжки, які видаються і містять такі дурниці.

- А як Ви відрізняєте наукове від антинаукового?

- Я би не сказав, що я науковець №1, але я вже давно працюю в галузі науки. Хороший столяр теж трохи орієнтується: він знає, що таке добра робота, а що ні. І на таке питання теж можна відповісти, але навряд чи одним реченням.

- Чим викликана Ваша зацікавленість саме українською мовою? По-друге, Вам як професору було би цікаво знати, що на Новгородщині в наш час діти, дошкільнята, говорять дуже вже по-українськи, наприклад, «пішоу, с’єв, пошов». І третє, коли Ваша книжка українською мовою вийде?

- Я цікавлюся різними мовами, та традиційно, вже кілька років мене цікавить саме українська. Просто українська мова найбільш приваблива, тому досі я є славістом. Про всілякі спостереження щодо мовного життя Києва та України я часто намагаюсь знайти інформацію. Це дуже цікаво. І я переконаний, що це цікаво і вам. Адже мовознавство – це не те, що цікавить усіх, однак мова – це те, що якраз цікавить усіх. І тому мовознавство має бути таким, щоби якомога більшою мірою бути цікавим людям. І над цим ми теж працюємо. У цьому випадку, я повторюся, ми вирішили, що найкраще буде видати збірку англійською мовою, оскільки світ повинен пам’ятати, мати на увазі, що українська лінгвістика, українське мовознавство живе. Таких грубих книжок, понад 650 сторінок, які присвячені проблемам української мови, не дуже багато. Так що, навіть якщо не все, що я там написав, є дуже мудрим, це все ж є якесь досягнення для українського мовознавства та для України. А коли буде українська версія, я не знаю. Думаю, що тих людей, з якими я плідно співпрацював, коли ми видали «Причинки…», не треба перенавантажувати. Ці «Причинки…» мають також понад 800 сторінок. І це багато праці. Може, колись вийдуть українською мовою. Декілька статей вийшли вже українською мовою.

- Чи могли б Ви коротко окреслити науковий метод, яким користуєтесь у своїх дослідженнях? І що б Ви могли сказати стосовно зв’язку української мови з санскритом?
 
- Якщо йдеться про методику, то я філолог у традиційному розумінні. Тож я не цураюся різних методів, які є у філологічному контексті. Я мовознавець, який дуже уважно слідкує за історичними науками та їх досягненнями, адже мова побутує в історичному та соціальному контексті, як в сьогоденні, так і в минулому. Тож я не проти комбінації різних методів. Вони описуються в різних підручниках. Якщо ми говоримо про різні звукові зміни, то це методи історичної фонології. Якщо я досліджую як споріднені польська та русько-українська версії цього розмовника, то потрібні цілком інші методи.
Щодо санскриту та української мови, то той, що каже, що санскрит і українська мова зовсім не мають нічого спільного, грішать. Оскільки українська мова та санскрит є просто індоєвропейські мови. Це спільна спадщина, але це не означає, що українська мова тут дуже відзначається на фоні інших індоєвропейських мов.
 
- Чи могли би Ви дати якісь практичні рекомендації, як присутня тут людина могла би перевірити певний факт, чи він є справжнім чи ні?

- Я намагаюся бути прозорим. Тобто намагаюся відрізняти аксіоми, тези від інтерпретації висновків. Методи науки фактично і зводяться до того, як сказав мій земляк, що науковість в тому і полягає, що тези можна фальсифікувати. Саме це окреслює науковість. Але, звісно, коли йдеться про якусь наукову дисципліну, то щось треба знати, щоби перевірити і мене. Таку можливість даю, але ніхто не може в кожній публікації пояснити світ заново. Бо тоді буде дуже нудно всім. І мета така, щоб було не нудно.
Мені не було нудно, дуже дякую всім!

Лекцію було прочитано у Книгарні «Є» у Києві 19 лютого 2016 року.
Відеозапис лекції (відеоматеріал Ігора та Ірини Міняйлів, MiraStudia "Модерна Україна")
Міхаель Мозер – коротко про українську мову (“Мова [за лаштунками]“)
http://zbruc.eu/node/50478

Сучасна молодь виправдовує очікування?

Давайте обговоримо питання в коментарях, хто ж є правим ? Чи вартий поваги молодь чи діди праві і вони тільки живуть у віртуальному реальності?

93%, 13 голосів

7%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

З двох зол яке краще?



Відомий сатирик Михайло Жванецький ще в радянський час написав гарну інтермедію на тему ведення диспутів, коли головним є не слухати співрозмовника, а роздивлятись. І вести дискусію на ось таких тонах дослівно за Жванецьким «Що може розумного сказати чоловік, якщо він кривий? Ну якщо він кривий, то як його можна взагалі слухати?»
Справді, це найпростіший метод ведення дискусій, де логіку розуму підміняють агресією емоцій: – Тю, дурню! – Сам дурень! Ще й свиня! – Хто би ще рохкав...  Такою є класична бесіда людей різних політичних уподобань у нас по Україні, про що особливо наглядно видно з Інтернету. Вже скільки часу я намагаюся знайти бодай незначне коло людей, у яких особисті емоційні уподобання не перебивають тверезого розумового аналізу – і ніяк не можу знайти. Постійно натикаю на позицію дуалізму: або ти з нами за нашу правду – або ти дурень і гад. Іншого просто не дано. І я вже стомився опонувати людям, кажучи, та не лайтеся, а подивіться спокійно на дійсність і подумайте неупереджено про все  – нічого з того не виходить.
З широкого спектру подібних дискусій-сварок особисто мене що називається дістало оте проклинання дотепер електорату «проти всіх», до якого я і себе долучаю, хоча принципово не ходив голосувати у другому турі виборів Президента України у 2010. Принципово, про що докладно описав, тому не буду повторюватись, а подаю невеличку алегорію про ті вибори, щоб потім додати кілька зауважень з погляду більш сучасного.
Отже вибори назвемо весіллям, а Україну – нареченим, ну а претенденти будуть наречені. Отож зібралася у нареченого вся рідня різна і багацько, провели перший тур кастингу наречених, вибрали двох суджених і стали поміж них обирати, аж тут стає відомо, що одна дівчина горбата, але цнотлива, а друга хоч і гарніша, але гуляща як ну, вже аж два аборти зробила... І тут рідня нареченого поділилась на три табори: одні кричать, що вони проти всіх, бо нареченому треба обрати нормальну і порядну молодичку, другі кричать, що краще горбата, чим гуляща, ну а треті ревуть, як то можна за горбату – що то за жахіття, а не пара буде на весіллі. Б’ються- чубляться, розсварилася вся рідня, а за бенкет вже заплачено, кабанчика заколото, музикам завдаток дано – когось мусять вибрати. Тут і наречений натякнув, що воно якось з горбатою до ліжка не дуже кортить йти в шлюбну ніч...
І минуло по тому весіллі кілька років, а в рідні нареченого все ще й досі поміж собою чубляться: – А бачиш! Бачиш! Жіночка і за чоловіком все одно підгулює на стороні, а от наша вірна жона була б, ой вірна... Їх опоненти кажуть на те: – Звичайно, що вірна була б – хто ж бо до такої горбатої залицятись схоче? Та вона і в шлюбі свою цноту недоторканою зберегла б... А так хоч воно і не все так, як мало бути, але ж і чоловікові щось добре перепадає... Ну а третя частина родини мовчить, тужливо дивиться на нездалу подружню пару і на свою недолугу родину, що доводить і надалі свою правоту, хоча добре ясно, що вся родина гуртом велике паскудство вчинила.
Хтось може запитати, чому саме горбата? Можна і осучаснити, звичайно, бо наркоманка справді ближче до істини, але хіба це міняє змісту паскудства? Хіба не огидно всім від такого сватання? Від виборів без вибору? Від того, що не вихваляють принади, а виказують в кого більші вади! Бач інший претендент значно гірший від нашого... Убожество в абсолюті! І після цього ще хтось пробує осуджувати когось з людей, що обрали в Президенти України Віктора Януковича, а інші тому не перечили. Ви таки нарешті оберніться і на своє «добро» добре роздивіться! Змусили обирати з двох зол, от люди і обрали яке менше... Значить ваше зло більше – чому того не хочете визнати?
Навпаки постійно можна почути звідтам злорадне: – Насте! Маєте! А от би обрали тоді Юлю... І вся пісня, без жодних аргументів! Бо не можуть їх навести щодо того, а чому вони певні, що було б краще за Юлі, – не наводять. Жодного! Одна міфічна здогадка: от якби... Хоча всім відомо з практики, що за час свого прем’єрства з надширокими повноваженнями жодних успіхів економіка України не показала. Коли кажуть про світову кризу чи епідемію грипу тощо, то є проста і чітка відповідь: а справді видатну людину якраз по таких надскладних моментах і визнають. Чомусь за Меркель світова криза Німеччину не зачепила? Бо то жінка мудра і за державу дбає, а не за оновлення власного гардеробу...
Ще одна з важливих тем, коли йде звинувачення теперішньої влади в Україні як кримінальної і мафіозної. Зачекайте, а хіба туди до влади не перейшла провідна частина з команди БЮТ? Перейшла. І вона приймає активну співучасть у мародерській антинародній економічній політиці теперішньої влади в Україні. Список тих людей занадто довгий, щоб наводити... Та й питання в іншому: чи робили б вони щось інше, якби перемогла Тимошенко? Риторичне запитання.
Всі антиукраїнські та антинародні закони й інші акти у Верховній Раді України за минулий час включно й злочинний мовний  закон – ніколи б не стали дійсністю, якби не вирішальна участь в голосуванні депутатів-перекінчиків з БЮТ. Що це за кадрова політика була у пані Тимошенко, яка безпосередньо особисто затверджувала всі депутатські списки включно по областях?!  Хіба не з надр БЮТу вискочило оце новітнє проросійське угрупування Наталії Королевської? А наявність коло себе садиста-вбивці Лозинського навіщо було Юлії Тимошенко? Для самозахисту, чи щоб прибирати різних неугідних типу Євгена Щербаня? Знову риторичне запитання.
Можна продовжити спростування тези, що якби на виборах в президенти перемогла Юлія Тимошенко, то Україна б процвітала аж зацвітала, але чи потрібно? Для розумного сказано досить, а для опонентів, що люблять замість слухати – роздивляється і обдивлятися чим би це обгадити, то не боїмось – серед того живемо. Хоч і не хочеться, як і обирати не хочеться поміж двох зол. Як каже англійське прислів’я: «З двох зол не обирають жодного». Я з цим згоден, а ви? І це вже зовсім не риторичне запитання.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Звертаюсь до розумних

В якості епіграфа анекдот:
Магазин, черга, розмова продавця з покупцем
...
- Прошу, ось ваше замовлення.
- Спасибо
- "Спасибо" -  жителям Донбаса, а мені - дякую.


Нещодавно випадково попав на дивний сайт http://bezyanukovicha.org.ua/ - суто російськомовний і чітко проти Януковича, і то є прикольно, особливо що атрибутика націоналістично-державна, а українців мало що задіяно.
В котре переконуюсь: Україна парадоксальна країна, де росіяни виступають в якості супер українських націоналістів, а  "свідомі українські націоналісти"- западенці запопадливо співпрацюють в тандемі з Путіним, щоб обламати роги власній владі, яка чогось заартачилась в стосунках з Росією і не погоджується на Митний союз і подібні москальські "добра" - просто якась містерія-буф!
Я не збираюсь надто розписувати хто дурний, а хто розумний - вирішуйте самі, але для мене рух проти власної влади є подібним до назви, що надав тому руху поет Жорж Дикий: "антипідарасівці". Розшифровуйте це як кому захочеться, але я в ньому участі брати не маю охоти.
Моя позиція проста: влаштовувати повну обструкцію власні владі є великою дурістю, навіть якщо вона малосимпатична по персонах. Потрібно аналізувати і де треба - протестувати, а коли треба - то підтримувати владу. Ганебні "Харківські угоди" однозначно зрада державних інтересів України і зневага до влади має підстави бути, але теперішня чітка позиція-опозиція Януковича і Ко стосовно диктату з Москви вартує тільки підтримки, якщо ти людина розуму, а не інстинктів, як бики на кориді...
Нам в Україні потрібно нарешті перестати робити єдність на темі "проти зла", а єднатись довколо тем "за добро" - це мій висновок з сумного фіналу прекрасної Помаранчевої революції, коли ми "зло" перемогли і... загрузли у взаємних чварах так і не зробивши жодного "добра", через що і відбулось те, що є. І або справжні люди інтелекту в Україні почнуть послідовну працю в пошуках позитивної дії, яка нас поєднає в потужну силу, або будемо далі витрачати зусилля на лайку, безглузді протести та обструкцію влади, ось таку малоестетичну "поетичну творчість" тощо - ну то й будемо далі тупцювати на місці і мати те, що маємо в розумінні погані.
Далі наводжу два віршика в стилі "про і контра" і Маніфест "Украина без Януковича!" суто в стилі комуністичного агітпрому: сказати захопливе легко - зробити неможливо, бо дурне по-суті. Вже маємо прикрий досвід, як з подібними гаслами будували "світле майбуття" і нічого, окрім всезагальної тюремної зони СРСР збудувати не змогли.

Поэт Юрий Винничук посвятил Януковичу стихотворение «Убей пи*ораса»
06.10.2011 21:27

В блогосфере активно перепечатывается написанное на украинском стихотворение «Убей пи*ораса». Произведение впервые появилось на личной странице львовского поэта Юрия Винничука в сети Facebook.
В качестве автора указан «Юзьо Обсерватор». Под таким псевдонимом Винничук пишет еженедельные колонки для сайта Западной информационной корпорации.

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

 Запись оканчивается призывом «Прочитал? Передай дальше».

censor
Интересная статья? Поделись ей с другими:
Обсудить на форуме (0 комментариев).
Комментарии
 
#1 Богдан Рясне 08.10.2011 07:13

Антипідарасівцям присвячую

Ми боролись, боролись, боролись
і не знати на що напоролись,
бо усе ми назад задкували
і спиною вперед наступали.

Ми грозилися грізно з підвала,
щоби влада боялась й дрижала,
якби влада погрози ті знала,
але влада нас "мала і мала"...

Зека задницями ми залякаєм -
підарасом його обзиваєм!
Ми свідомі антипідараси
невідомої статі і раси.

Переможемо всіх рачкуванням
як не вийшло те діло лизанням
грізні ми - ми до влади спиною
ми від влади вклонились юрбою!

Жорж Дикий

http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2119%3A-l-r&catid=34%3Aukraina&Itemid=59

Манифест народного фронта Украины
08.06.2011 15:43

4 июня 2011г. движением "Украина без Януковича!" был утвержден МАНИФЕСТ НАРОДНОГО ФРОНТА УКРАИНЫ

Мы, Народ Украины, заявляем:
Начиная с 24 августа 1991 года, власть в стране захватывали различные олигархично-бандитские кланы, которые на протяжении уже 20 лет своими бездарными экономическими и политическими действиями загоняют Украину в пропасть! На протяжении всех этих лет, горе правители, с особым цинизмом грабили и издевались над народом Украины. Народ терпел и верил в светлое будущее своей страны. Но в 2010 году, путем массовых фальсификаций, власть в стране захватил преступный клан под предводительством уголовника рецидивиста В.Ф. Януковича. Полный развал страны, произошедший всего за год их правления, стал последней каплей в чаше терпения украинского Народа.
Поэтому мы требуем:
• Немедленную отставку Президента Украины, Правительства Украины и роспуск Верховной Рады Украины.
• Немедленную отмену Налогового кодекса и возвращение к старой системе налогообложения . Налоги для малого бизнеса должны быть минимальные.
• Люстрация всех членов, всех парламентских партий, начиная с 24 августа 1991 года, и пожизненный запрет им избираться на государственные посты и занимать руководящие должности в государственных структурах.
• Проведение национализации, всех промышленных объектов украденных у Народа Украины начиная с 24 августа 1991 года.
• Немедленной национализации всех состояний более полумиллиона долларов.
• Создать на переходный период Комитет Народного Самоуправления.
Новоизбранная власть обязана:
• В кротчайшие сроки провести налоговую реформу, которая введет единую налоговую ставку для каждого вида деятельности. Реформа должна быть проведена в тесном сотрудничестве с представителями всех сфер бизнеса.
• В течении максимум полугода проведет реформу ЖКХ, в которую войдет расчет реально обоснованных тарифов и программа модернизации системы ЖКХ.
• В кротчайшие сроки разработать программу поднятия украинской экономики.
• Создание законодательства закрепляющего реальные права граждан Украины на управление государством и равенства перед законом
Власть объявила Народу Украины войну. Мы принимаем вызов!
http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1026&Itemid=111

bezyanukovicha.org.ua
vkontakte.ru/bezyanukovicha

Богдан Бо: Маю задум зробити власні коментарі по тезам даного Маніфесту, як буде на те час.

Що трапилось з ідеалами українців ?

" Це совєтська влада нав'язувала абсолютних героїв лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались". (Галя Койнаш, Перефарбований реалізм ).
http://maidan.org.ua/static/mai/1263933999.html
Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні і прирівняти її до часу перед 1991 р., то складається враження, що люди, які були здатні організувати Українську Гельсінську Групу (1977), Культурологічний Клуб (1987), Українську Асоціацію Незалежної Творчої Інтелігенції (1987), студентську Громаду (1988) та принаймі десяток інших громадських груп, які потім активно залучилися до Народного Руху України (1989), зникли зі сцени і не залишили по собі жодних нащадків. На цей час припадає активізація сил не тільки за демократію, але й за висвітлення справжньої української історії, а не історії, яку писали на замовлення імперських кремлівських диктаторів.
З національною історією пов"язане і національне усвідомлення свого буття, своєї гідности, як члена світової спільноти. Імперська політика Москви не дарма забороняла не тільки історичні твори відомого історика М.Грушевського, але й саму згадку його імени. Таким чином "совєтські" українці виростали без історії, без пам"яті, без традицій, без самобутньої культури, а коли щось дозволяли, то хіба фольклор, бо ж його не могли заперечити навіть царські служаки.
Саме до прокинення нацолнальної свідомости можна віднести перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого 1989 р., які загинули в комуністичних концен-траційних таборах. Спрага до волі була настільки сильною, що люди втрачали страх, який панував в Україні від КПУ та її знаряддя КГБ.
Ідеали свободи й справедливости, які лунали з вуст В.Чорновола братів Б. і М. Горинів, С. Хмари, В.Мороза, Л. Лукяненка, С.Набоки, Осадчого та десяток інших, знаходили собі тисячі прихильників, про що й свідчила популярність НРУ. На жаль, ворогам національної незалежности вдалось розбити НРУ на різні партії. Завдяки активізації суспільства, яке підтримувало НРУ, був тріумфуючим результат референдуму за незалежну Україну! Здавалось, що воля припала багатьом до серця, але не була звернена увага на ворогів незалежности. Почалась не просвітянська праця щодо історичного минулого, не відновлювання українського друкованого слова, але боротьба за "керівну роль", а того, хто міг стати керівником нації вбили. Численні українські газети та різного роду "вісники" почали зникати, а на їхньому місці стали появлятися такі "українські" газети, як: ФактьІ, Кіевский телеграфь, Сегодня та десятки інших, мовляв, українською газети "не рентабельні"!
Результати розпаду другоїї "єдности" патріотичних сил ми отримали на виборах першого туру президентських виборів (17 січня), де "єдність" була цілковито "розпорошена". Саме результати виборів свідчать про те, що в Україні люди таки не знають історію. Коли б до всіх громадян України дійшла правда про Голодомо-ри в Україні 1922-23, 1932-33 та 1946 рр., коли б всі довідались скільки української людности було вивезено з України в концентраційні табори СССР, на різноманітні примусові праці, скільки загинуло молоді у безглуздій війні в Афґаністані, то Симоненко б отримав хіба свій голос та голос другої дружини (перша була б, певно, за когось іншого).
Початки усвідомлення українців себе нацією припадають під кінець існування московської імперії і саме на той час припадає зацікавленість у світі Україною.У Західній Европі та Північній Америці проходили різноманітні наукові конференції, на яких аналізували ситуацію в Україні в усіх аспектах. Отаким був і симпозіюм Гласність в Радянській Україні, яке відбулося в Йоркському університеті 28 січня - 1 лютого 1989 р. в м. Торонто в Канаді. В ньому взяли участь вперше на міжнародному симпозіюмі колишні совєтські дисиденти Д.Шумук, Й.Тереля, В.Романюк, П.Рубан. Серед доповідачів знайдемо ще й нині активних науковців та діячів, таких як: М.Жулинський, Ґ.Грабович. Т.Кузьо,П.Рубан, Л.Танюк та інші. 27 доповідей було поділено на Політика та Література і мистецтво.У симпозіюмі взяли участь професори Гарвардського Університету, університетів та інститутів Торонта, Бафало, Ленінграда, Оксфорда, Лондона, Москви, Сасексу, Шефільда, Вісконсин, Нью Йорка, Пенсильванії, Нью Джерсі та Києва. Всі доповіді були вміщені у книзі Романи M. Багрій під назвою ECHOES of GLASNOST in Soviet Ukraine (Captus University Pulications, Toronto 1989). Подібні симпозіюми, конференції відбувалися і в Німеччині, США, Франції та д.і. Вершиною зацікавлености Україною був час Помаранчевої революції. На жаль, так склалося, що у світі більше знали й писали про боротьбу за незалежність України, ніж в самій Україні.
Друковані видання українською, чи то про Україну в самій Україні, звужуються до накладу 500 - 1000 примірників на населення 50 мільйонів. За кордоном видали понад 70 томів Літопису УПА, а в Україні ще й досі тзв. "афґанці" користаються більшим визнанням, ніж борці за волю україни - воїни Української Повстанської Армії. В Україні про Шухевича, чи Бандеру, можна знайти інформацію переважно комуністичну, в якій героїв за незалежність обзивають фашистами, антисемітами, бандитами. Прикладом є заява П.Симоненка 30.05.2007 р. у ВР України, що генерал УПА Р. Шухевич два рази отримував з рук Гітлера Залізний хрест. Син Романа Шухевича оскаржив Симоненка за наклеп, а 14 січня 2010 р. Печерський районний суд м. Києва визнав інформацію "народного" депутата П.Симоненка такою, "що не відповідає правді і принижує честь і гідність" дітей генерала. Рішення суду зобов"язує Симоненка відкликати свою заяву у ВР України, де він її зробив. Оскільки ще не було чути про спростування Симоненком його брехливої інформації, то можна лише жаліти, що син Р.Шухевича не має можливости у ВР України назвати Симоненка прямим нащадком Ґебельса, оскільки методи брехні дуже нагадують цього фашистського ватажка.
Часом навіть інтелігентні люди обурюються, що С.Бандеру визнано Героєм України! Обуруються саме ті, хто ні слова правди не читав про борця за волю, який навітьб у далекому Мюнхені був небезпечним для імперії, бо ж він був символом для українців в боротьбі за незалежність.Він не був аґресором, але оборонцем рідних земель, своєї території, яку й обороняв проти окупантів. Тому не дивно, що спадкоємці тих, що вислали до Мюнхена вбити Бандеру, зараз готують резолюцію до Европейського парламенту. Слідуючи кремлівській логіці - якщо ми дали наказ когось вбити, то його не можна визнавати героєм!
Досі в Україні несказано ясно, що УПА боролася на УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ проти РІЗНИХ ОКУПАНТІВ! Недостатнє знання історії свого народу призводить до того, що навіть досвідчені науковці, журналісти, письменники допускаються помилок, шукаючи все винних серед своїх, а не серед окупантів.
До таких жертв, вважаю, належить і пані Г.Койнаш, яка часто пише цікаві статті і порушує наболілі питання, але часом не витримує "тискові" написаного антиукраїнського. У вище згаданій статті Перефарбований реалізм, пані Койнаш готова повірити всьому, що написав польський історик Мотика (Grzegorz Motyka: Ukrai?ska partyzantka 1942-1960 Warsawa, 2006), але не обізнана з відгуком-рецензією на цю книжку проф. Петра Потічного - учасника визвольних змагань. П. Потічний (рецензія опублікована в Українському журналі, Прага 2006, стор. 6) позитивно оцінює працю польського історика, який по науковому підходить до аналізу УПА, але, на жаль, не позбувся впливів деяких польських авторів, які про УПА писали різні пасквілі. Професор Потічний зазначає, що Мотика не витримав об"єктивности, коли говорить про трагічні вбивства поляків і українців - у поляків заменшує, в українців перебільшує.
Пані Койнаш наводить спогади про трагічне минуле 12- річного польського хлопця, який пережив удар від українців сокирою. Я ж знаю родину Ярослава Вайди, коли він 10-річний дивом врятувався, а його маму, 3 річного братика й 5 річну сестричку, 84 річного діда та інших 24-ох односельчан села Терка живцем спалили та розстріляли дальших 5 дідусів, а село зруйнували у липні 1946 р. солдати регулярної Польської армії. Польські історики не розслідують цю справу, незважаючи на те, що до суду подані і прізвища учасників частини цього війська.
Іншим документом про дії Армії Крайової, яку можна прирівняти до УПА, є книжка Петра Потічного (Павлокома 1941-1945: Історія села. Торонто-Львів 2001 р., 604 стор.), в якій ідеться про брутально розстріляних 366 мешканців Павлокоми відділами Армії Крайової 2-3 березня 1945 р.. У Павлокомі на пам"ять жертвам польський і український президенти минулого року відкрили меморіальний пам"ятник. Про інші злочини проти українців вже писав на сторінках Майдану Я.Стех і не тому, щоб домагатися якогось виправдання, покаяння, а задля того, щоб вбивства між цими двома сусідами більше ніколи не повторилися.
Тому нам слід знати добре свою історію і вчитися від німців і французів, як прощати один одному, а не як висувати звинувачення. Правда, слід завжди пам"ятати, що оборона не є тотожною з агресією, а українцям загарбання чужої території аж ніяк не закинеш! Вони обороняли батьківську землю. В Ізраїлі під сучасну пору проводять археологічні роскопки під арабською частиною міста Єрусалим, щоб довести, що це було місто заселене іюдеями у сиву давнину, а українцям імперські політики закидають, що вони боролися за своє визволення, за свою землю на власній території!
Пані Койнаш порушує багато проблем, але підхід до розгляду проблем не переконливий. Україна одинока країна у світі, де антидержавні організації на зразок Русского блоку, Родіна та інші вільно займаються діяльністю на розвалення країни, де безкарно спалюють державні символи, де знущаються з національних героїв, національної історії і мови, а пані Койнаш бачить небезпеку не в цих організаціях, але від організіції Свобода. Найбільша ж небезпека для всього українсьбкого суспільства приховується у потуранні антидержавних організацій, в першу чергу КПУ, яка настільки знахабніла, що хоче поставити іншому найбільшому катові України пам"ятник.
Дуже дивними і не зрозумілими звучать слова пані Койнаш: "те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?"(Галя Койнаш, Перефарбований реалізм).Гадаю, що тут слід покликати на допомогу експерта-юриста Рафаєля Лемкіна Радянський геноцид в Україні, 1953 р. (Raphael Lemkin, 1900 - 1959), який фахово обґрунтував і науково довів, що Голодомор таки був Ґеноцидом українського народу (дивись також на Майдані: Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді ( 22-11-2008 // // URLhttp://maidan.org.ua/static/mai/1227337113.htm: l Чому б не перекласти працю Р.Лемкіна на різні мови і поширити по світі, щоб світ на основі наукового й юридичного аналізу переконався про ґеноцид в Україні.
Під сучасну пору пору згадується 65 річниця звільнення в"язнів концтабору у Аушвіц і Ізраїль нагадує світові про Голокост. Ізраїль дбає про історичну пам"ять не тільки у себе, але й у світі, бо Голокост був великою трагедією його народу. Невже ж українці не здатні повчитися, що не "сусіди" Ізраїля визначили, чи Голокост був, але самі євреї це довели, а саму назву Голокост євреї завдячують Лекмкіну, який був визнаним міжнародним авторитетом! "Науковців" кремлів-ського зразка згадувати лише тоді, коли треба вказати, як не слід "досліджувати".
Євреї встановили число 6 мільйонів загиблих під час Голокосту і за сумніви щодо цього карають законом. А статистика щодо жертв Голодомору вже давно почала встановлюватися неукраїнцями - Дж.Мейсом та Р.Конквестом, недавно підтверджена на основі архівних досліджень СБУ і зараз дивно читати з під пера українки, що "цифра 10 мільйонів критики не витримує", а що 20 мільйонів "критику" витримає!"? Тут доречно нагадати, що у США 22.01.2010 на каналі Fox TV у програмі Revolutionary Holocaust Glenn Beck Program on Holodomor була згадана цифра понад десять мільйонів загиблих від голоду, а загальна кількість жертв комуністичної диктатури оцінено на 70 мільйонів! Ведучий програми Ґлен Бек зазначив, що про Голокост справедливо вже знає цілий світ, український Геноцид голодом тоталітарний комуністичний режим хотів замовчати і заперечити, що йому десятками років вдавалося!
Український суд, який недавно визнав злочинців Голодомору, повинен стати лише початком для повного очищення України від злочинців, які за податкові гроші "трансплянтують" катові України ніс. Якщо ж нема довіри до своїх суддів, то на сьогодні існує европейський суд, який здатний незалежно розглянути злочини проти людства колишніх союзників А.Гітлера. А то часом вийде так, як у справі Дем"янюка, коли тих, хто надавав накази сторожам та солдатам, суд звільнить, а перед суд поставлять сторожів складів, в яких зберігалося збіжжя, мовляв, вони винні в Голодоморі.
Вище згадана стаття Галі Койнаш дуже переймається правдою, бо мовляв досить було комуністичної брехні. Але ж правда є лише одна, а саме та, що українці боролися на своїх етнічних землях, що українці ніколи не зазіхали на чужу територію, на чужу історію, на чужу мову, на чуже добро, а правди ніде діти, ще й досі не мають правди щодо національного складу ВР України!
Брак знань минулого перешкоджає українцям будувати майбутнє! Словаки за коротший час незалежности стали цивілізованою европейською країною, до них можна зарахувати і балтійські та азійські республіки, але головним у цих країнах було знання свого минулого, яке й допомагає їм будувати майбутнє.
Сусіди України самі визначають, хто є героями їхнього минуло і сучасного, а деякі українці хочуть, щоб їхніх героїв вибирали чужинці.
За 18 років був час стати дорослим, а якщо не вистачило часу, то слід записатись на додаткові курси! У світі освіти запроваджена практика здавати іспити на другий і третій раз, а українці на перший раз, так виглядає, не зуміли скласти іспит, щоб стати дорослими.
Може слід пригадати ідеали, за які постраждали десятки мільйонів українців за час імперського поневолення, а в цьому допоміжним стануть знання свого минулого, без якого не побудувати майбутнього. А.Айнштайн (в Україні його пишуть Ейнштейн), казав, що "Доброта, краса та правда були тими ідеалами, які освітлювали мій життєвий шлях і увесь час надавали мені нову сміливість зустрічати життя бадьоро".
Можливо перед виборами президента спогад на ідеали українців 20-річної давности допоможе зробити правильний вибір!

Йосиф Сірка, Торонто

Коментрар Богдана Гордасевича: сказано багато актуального, навіть начебто прогресивного і розумного, проте я не маю бажання вступати у дискусію, бо у мене є одне запитання до автора: якщо ви так любите Україну і переживаєте за неї, то чого ви сидите досі в Торонто за океаном в Канаді, а не перебрались до рідної батьківщини? Чи не тому, що любити на безпечній відстані вигідніше, аніж перебуваючи безпосередньо у вирі подій непростого українського життя?
Скажу відверто: якщо до 24 серпня 1991 р. всіх емігрантів з України я рахував мучениками, яких злочинний комуністичний тоталітарний режим позбавив батьківщини через загрозу арештів і смерті, то після вказаної дати незалежності України я всіх подібних емігрантів-"патріотів", які не повернулись на постійне життя (постійне, а не гостювання!) - я їх всіх вважаю зрадниками батьківщини в повному розумінні цього слова. Якщо цю образу "зрадників батьківщини" українські емігранти незаслужено мали від радянської влади періоду СРСР, то від часу утворення Соборної Самостійної Української Держави всі ці емігранти набули значення зрадників у повному об'ємі цього поняття.  Все. Крапка. І не вчить нас жити, боягузи.
Одразу зазначу, що не вважаю такими зрадниками тих емігрантів, які свідомо виїхали з України просто жити в іншій частині світу назавжди - це нормальне право кожної вільної людини обирати собі краще місце для життя. Я ніколи не дорікну нашим емігрантам-заробітчанам, яких біда погнала по світах. Ні навіть митцям та спортсменам, що виїхали в пошуках більших достатків і слави.
Але я органічно гидую всіма тими українськими лжепатріотами,  що "жити не можуть без неньки-України, бо безмежно її люблять", але виключно на відстані з далекого-далека, перебуваючи у благополуччі життя інших країн світу. Це все одно, що кохати бідну гарну сироту, а жити в шлюбі з гидкою богачкою, бо не хочеться тягару обов'язків та праці спільно з коханою підніматись з біди.
Все. Геть у небуття емігрантське сміття, зрадники і боягузи, радники-порадники - не вам нас судити-обсуджувати і осуджувати! Ми без миршавих розберемось в Україні, хто чого вартий? Це і через вас ми у такому багні злиднів і розвалу, бо ви пробалакали Україну замість розбудовувати її державність спільно з громадою краю! Гірше того: я маю багато доказів, що українська еміграція значною мірою профінансувала теперішнє антиукраїнське кодло комуно-кедебіської номенклатури в Україні, збагативши його своїми " яко пожертвами на розбудову неньки-України", але то потребує окремої праці, а мені шкода витрачати її на доведення речей, яких вже не змінити. Просто я стверджую однозначно одразу висновок: вся існуюча українська націоналістична еміграція після 24  серпня 1991 р.  заслуговує тільки на одне - бути забутою без жодних ноток вдячності в Україні, а навіть навпаки з осадом огиди, як щодо справді зрадників і нікчем. А хіба це не так? Доведіть.

Львів-Рясне   

73%, 8 голосів

27%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.