Важко дотепер осягнути цей безмір трагедії, всього того, що відбулося за остання дні. Цілий день палю свічку, сиджу і дивлюсь на неї... 

Автобіографія Тараса Шевченка

(Лист Т. Шевченка до редактора часописі »Народное чтеніе.«)

Я вполне сочувствую вашему желанію познакомить читателей »Народнаго Чтенія« съ исторіею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами изъ темной и безгласной толпы простолюдиновъ. Подобныя сведенія поведутъ, мне кажется, многихъ къ сознанію своего человеческаго достоинства, безъ котораго невозможны успехи общественнаго развитія въ низшихъ слояхъ населенія Россіи. Моя собственная судьба, представленная въ истинномъ свете, могла бы навести не только простолюдина, но и техъ, у кого простолюдинъ находится въ полной зависимости, на размышленія глубокія и полезныя для обеихъ сторонъ. Вотъ почему я решаюсь обнаружить передъ светомъ несколько печальныхъ фактовъ моего существованія. Я бы желалъ изложитъ ихъ въ такой полноте, въ какой покойный С. Т. Аксаковъ представилъ свои детскіе и юношескіе годы, – темъ более, что исторія моей жизни составляетъ часть исторіи моей родины. Но я не имею духу входить во все подробности. Это могъ бы сделать человекъ, успокоившійся внутренно и успокоенный на счетъ себе подобныхъ внешними обстоятельствами. Все, что я могу покаместь сделать въ исполненіе вашего желанія, это представить вамъ въ короткихъ словахъ фактическій ходъ моей жизни. Когда вы прочтете эти строки, вы, я надеюсь, оправдаете чувство, отъ котораго у меня сжимается сердце и коснетъ грудь.

Я – сынъ крепостнаго крестьянина, Григорія Шевченка. Родился въ 1814 г. Февр. 25, въ селе Кириловке Звенигородскаго уезда Кіевской губ., въ именіи одного помещика. Лишившись отца и матери на 8-мъ году жизни, пріютился я въ школе у приходскаго дьячка, въ виде школяра-попихача. Эти школяри въ отношеніи къ дьячкамъ тоже самое, что мальчики, отданные родителями, или иною властью, на виучку къ ремеслнникамъ. Права надъ ними мастера не имеютъ никакихъ определительныхъ границъ: они – полные рабы его. Все домашнія работы и выполненіе всевозможныхъ прихотей самого хозяина и его домочадцевъ лежатъ на нихъ безусловно. Предоставляю вашему воображенію представить, чего могъ требовать отъ меня дьячекъ, – заметьте, горькій пьяница, – и что я долженъ былъ исполнять съ рабской покорностью, не имея ни единаго существа въ міре, которое заботилось бы, или могло заботиться, о моемъ положеніи. Какъ бы то ни было, только въ теченіе двухъ-летней тяжкой жизни въ такъ называемой школе, прошелъ я граматку, часловець и, наконецъ, псалтирь. Подъ конецъ моего школьнаго курса, дьячекъ посылалъ меня читать, вместо себя, псалтирь по усопшихъ крепостныхъ душахъ и благоволилъ платить мне за то десятую копейку, въ виде поощренія. Моя помощь доставляла суровому моему учителю возможность больше прежняго предаваться любимому своему занятію, вместе съ своимъ другомъ, Іоною Лимаремъ, такъ что, по возвращеніи отъ молитвословнаго подвига, я почти всегда находилъ ихъ обоихъ мертвецки пьянымы. Дьячекъ мой обходился жестоко не со мною однимъ, но и съ другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Безтолковая его придирчивость сделала насъ въ отношеніи къ нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всякомъ удобномъ случае и делали ему всевозможныя пакости. Этотъ первый деспотъ, на котораго я наткнулся въ моей жизни, поселилъ во мне на всю жизнь глубокое отвращеніе и презреніе ко всякому насилію одного человека надъ другимъ. Мое детское сердце было оскорблено этимъ исчадіемъ деспотическихъ семинарій милліонъ разъ, и я кончилъ съ нимъ такъ, какъ вообще оканчивають выведенные изъ терпенія беззащитные люди, – местью и бегствомъ. Найдя его однажды безчувственно пьянымъ, я употребилъ противъ него собственное его оружіе – розги, и, на сколько хватило детскихъ силъ, отплатилъ ему за все его жестокости. Изъ всехъ пожитковъ пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка съ кунштиками, т. е. гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счелъ грехомъ, или не устоялъ противъ искушенія похитить эту драгоценность, и ночью бежалъ въ местечко Лисянку.

Тамъ я нашелъ себе новаго учителя въ особе маляра-діакона, который, какъ я скоро убедился, очень мало отличался своими правилами и обычаями отъ моего перваго наставника. Три дня я терпеливо таскалъ на гору ведрами воду изъ речки Тикача и растиралъ на железномъ листе краску медянку. На четвертый день терпеніе мне изменило, и я бежалъ въ село Тарасовку къ дьячку-маляру, славившемуся въ околотке изображеніеме великомученика Никиты и Ивана Воина. Къ сему то Апеллесу обратился я съ твердою решимостью перенести все испытанія, какъ думалъ я тогда, неразлучныя съ наукою. Усвоить себе его великое искусство хоть въ самой малой степени жедалъ я страстно. Но, увы! Апеллесъ посмотрелъ внимательно на мою левую руку и отказалъ мне на отрезъ. Онъ объяснилъ мне, къ моему крайнему огорченію, что во мне нетъ способности ни къ чему, ни даже къ шевству или бондарству.

Потерявъ всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственнымъ маляромъ, съ сокрушеннымъ сердцемъ возвратился я въ своє родное село. У меня была въ виду скромная участь, которой мое воображеніе придавало, однако жъ, какую-то простодушную прелесть: я хотелъ сделаться, какъ выражается Гомеръ, пастыремъ стадъ непорочныхъ съ темъ, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку съ кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояніе отца своего, понадобился расторопный мальчикъ, и оборванный школяръ-бродяга попалъ прямо въ тиковую куртку, въ такіе же шаровары и, наконецъ, – въ комнатные козачки.

Изобретеніе комнатныхъ козачковъ принадлежить цивилизаторамъ Заднепровской Украины, полякамъ; помещики иныхъ національностей перенимали и перенимають у нихъ козачковъ, какъ выдумку, неоспоримо умную. Въ краю, некогда козацкомъ, сделать козака ручнымъ съ самаго детства – это тоже самое, что въ Лапландіи покорить произволу человека быстроногаго оленя. Польскіе помещики былаго времени содержали козачковъ, кроме лакейства, еще въ качетве музыкантовъ и танцоровъ. Козачки играли, для панской потехи, веселыя двусмысленныя песенки, сочиненныя народною музою съ горя, подъ пьяную руку, и пускались передъ панами, какъ говорятъ поляки: сюды-туды-навприсюды. Новейшіе представители вельможной шляхты, съ чувствомъ просвещенной гордости, называютъ это покровительствомъ украинской народности, которымъ-де всегда отличались ихъ предки. Мой помешикъ, въ качестве русскаго немца, смотрелъ на козачка более практическимъ взглядомъ и, покровительствуя моей народности на свой манеръ, вменялъ мне въ обязанность только молчаніе и неподвижность въ углу передней, пока не раздастся его годосъ, повелевающій подать тутъ же возле него стоящую трубку, или налить у него передъ носомъ стаканъ воды. По врожденной мне продерзости характера, я нарушалъ барскій наказъ, напевая чуть слышнымъ голосомъ гайдамацкія унылыя песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшія панскіе покои. Рисовалъ я карандашемъ, который – признаюсь въ этомъ безъ всякой совести – укралъ у конторщика.

Баринъ мой былъ человекъ деятельный: онъ безпрестанно ездилъ то въ Кіевъ, то въ Вильно, то въ Петербургъ и таскалъ за собою, въ обозе, меня для сиденія въ передней, подаванія трубки и тому подобныхъ надобностей. Нельзя сказать, чтобы я тяготился моимъ тогдашнимъ положеніемъ; оно только теперь приводитъ меня въ ужасъ и кажется какимъ-то дикимь и несвязнымъ сномъ. Вероятно, многіе изъ русскаго народа посмотрятъ когда-то по моему на свое прешедшее. Странствуя съ своимъ бариномъ съ одного постоялаго двора на другой, я пользовался всякимъ удобнымъ случаемъ украсть со стены лубочную картинку и составилъ себе такимъ образомъ драгоценную коллекцію. Особенными моими любимцами были историческіе герой, какъ-то: Соловей Разбойникъ, Кульневъ, Кутузовъ, козакъ Платовъ и другіе. Впрочемъ, не жажда стяжанія управляла мною, но непреодолимое желаніе срисовать съ нихъ какъ только возможно верныя копіи.

Однажды, во время пребыванія нашего въ Вильно, въ 1829 г. декабря 6-го, панъ и пани уехали на балъ въ такъ называемые рессурсы (дворянское собраніе) по случаю тезоименитства въ Бозе почившаго Императора Николая Павловича. Ве доме все успокоилось, уснуло. Я зажегъ свечку въ уединенной комнате, развернулъ свои краденныя сокровища и, выбравъ изъ нихъ козака Платова, принялся съ благоговеніемъ копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленькихъ козачковъ, гарцующихъ около дюжихъ копыть генеральскаго коня, какъ позади меня отворилась дверь, и вошелъ мой помещикъ, возвратившійся съ бала. Онъ съ остервененіемъ выдралъ меня за уши и надавалъ пощечинъ – не за моє искусство, нетъ! (на искусство онъ не обратилъ вниманія) а за то, что я могъ бы сжечь не только домъ, но и городъ. На другой день онъ велелъ кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено съ достодолжнымъ усердіемъ.

Въ 1832 г. мне исполнилось 18 летъ, и такъ-какъ надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то онъ, внявъ неотступной моей просьбе, законтрактовалъ меня на четыре года разныхъ живописныхъ делъ цеховому мастеру, некоему Ширяеву, въ Петербургъ. Ширяевъ соединялъ въ себе качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другаго дьячка-хиромантика; но, не смотря на весь гнетъ тройственнаго его генія, я въ светлыя весеннія ночи, бегалъ въ Летній Садъ рисовать со статуй, украшающихъ сіе прямолинейное созданіе Пеі|)а. Въ одинъ изъ такихъ сеансовъ познакомился я съ художникомъ Иваномъ Максимовичемъ Сошенкомъ, съ которымъ я до сихъ поръ нахожусь въ самыхъ искреннихъ братскихъ отношеніяхъ. По совету Сошенка, я началъ пробовать акварелью портреты съ натуры. Для многочисленныхъ грязныхъ пробъ, терпеливо служилъ мне моделью другой мой зеилякъ и другъ, козакъ Иванъ Нечипоренко, дворовый человекъ нашего помещика. Однажды помещикъ увиделъ у Нечипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что онъ началъ употреблять меня для снятія портретовъ съ любимыхъ своихъ любовницъ, за которые иногда награждалъ меня целымъ рублемъ серебра. 1837 г. Сошенко представилъ меня конференцъ-секретарю Академіи Художествъ, В. И. Григоровичу, съ просьбой освободить меня отъ моей жалкой участи. Григоровичъ передалъ его просьбу В. А. Жуковскому. Тотъ сторговался предварительно съ моимъ помещикомъ и просилъ К. П. Брюлова написать съ него, Жуковскаго, портретъ, съ целью розыграть его въ частной лотерее. Великій Брюловъ тотчасъ согласился, и вскоре портретъ Жуковскаго былъ у него готовъ. Жуковскій, съ помощью графа Вельегорскаго, устроилъ лотерею въ 2.500 р. ассигнаціями, и этою ценою куплена была моя свобода, въ 1838 г. апреля 22.

Съ того же дня началъ я посещать классы Академіи Художествъ и вскоре сделался однимъ изъ любимейшихъ учениковъ-товарищей Брюлова. Въ 1844 г., удостоился я званія свободнаго художника.

О первыхъ литературныхъ моихъ опытахъ скажу только, что они начались въ томъ же Летнемъ Саду, въ светлыя безлунныя ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращеннаго жизнію въ школе, въ помещичьей передней, на постоялыхъ дворахъ и въ городскихъ квартирахъ; но, когда дыханіе свободы возвратило моимъ чувствамъ чистоту первыхъ леть детства, проведенныхъ подъ убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Изъ первыхъ, слабыхъ моихъ опытовъ, написанныхъ въ Летнемъ Саду, напечатана только одна баллада »Причинна.« Когда и какъ писались последовавшія за нею стихотворенія, объ этомъ теперь я не чувствую охоты распространяться. Краткая исторія коей жизни, набросанная мною въ этомъ нестройномъ разсказе въ угожденіе вамъ, правду сказать, обошлась мне дороже, чемъ я думалъ. Сколько летъ потерянныхъ! И что я купилъ у судьбы своими усиліями – не погибнутье Едва-ли не одно страшное уразуменіе своего прошедшаго. Оно ужасно, оно темъ более для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которыхъ мне было тяжко вспоминать въ своемъ разсказе, до сихъ поръ крепостные. Да, м. г., они крепостные до сихъ поръ!

 Примите и т. д.     Т. Шевченко.
1860, февраля 18.
»Кобзар« 1 і 2 томи
Прага, 1896

Кавказ
 (уривок)

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайне серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Стій тут

http://spavedfront.io.ua/v14cb5b3a754ba2d546a6fb2a0de6183c

Фактично цілу ніч моя дитина малювала ось такий плакатик  коло увімкнутого монітора комп'ютера, де йшла пряма трансляція з Євромайдану в Києві. Студенти домовились йти пікетувати обласне управління МВС у Львові, яке вночі було захоплене повстанцями. Але студентський страйк все одно відбудеться, тому донька почепила скотчем на сумку свій твір душевної наснаги і вирушила у пункт збору. Я викладаю у блозі цей плакатик і теж буду їхати виясняти, де і яким чином зможу бути корисним в подіях, які маю вирішальне значення для України, як Суверенної Соборної Держави.

 

Зараз вже можна чітко і однозначно визначити, що сучасна узурпаторська влада в Україні не збирається йти на поступки і компроміси, щоб тихцем піти і тим зберегти власні шкури і сідниці, а буде битись з власним народом до останнього, щоб подолати силою, залякати людей і за тим довічно залишитись панівною верхівкою. Однозначно ясно, що буде і введено військовий стан в Україні, як і буде звернення по допомогу та інтервенцію федеральних військ з РФ яко "миротворців" і ще багато чого кривавого, чого важко передбачити, але вже цілком можна спостерігати в аналогіях типу подій в сучасній Сирії, де "рука Москви" більш ніж впливова. Маємо вже до цього готуватись, або змиритись.
Висновок тут один: щоб не було кровопролиття, нам всім потрібно змиритись з тим всім злочинним свавіллям влади в Україні, змиритись з узурпацією влади і потихеньку розійтись по домівках, поховатись і забути про будь-яку людську і громадянську гідність. Жити, як живуть зараз в Північній Кореї, Белорусії, Казахстані, Російській Федерації тощо. А що? Живуть якось люди! А чим ми гірші або кращі за них? Виживемо якось...

Хто іншої думки - той ясно і чітко розуміє, що тим самим він стає на тяжкий кривавий шлях боротьби, отже буде там, де вже є я.
Не маю бажання закликати і казати якісь високі банальності, але водночас потрібно знати прості основні істини, що окреслюють мету цієї боротьби і я їх знайшов на сторінках простого шкільного підручника "Правознавство", випущеного у державному львівському видавництві "Світ" ще у 1994 р. за редакцією Михайла Настюка. Нижче наводжу ці сторінки з своїми позначками і рекомендую уважно вчитатись та обдумати, чи варті задекларовані тут ідеї та людські цінності тяжкої кривавої боротьби задля їх реалізації чи не варті? 
Для мене ясно чого добиватись: щоб в Україні постала Правда - потрібно, щоб в Україні сповна діяло Право! Не ось ця сучасна псевдо-законність діяла, а реальна сила Закону! Механізм держави базується на праві, яке реалізується як безумовна категорія. Поки що тут одні знаки запитань і потрібно чимало зусиль, щоб ці зігнуті знаки випрямити в окличні.
І я закликаю до цього! Мета - Правда! Засіб - Право!

http://taras-shevchenko.in.ua/virshi-shevchenka.html

 

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!
І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святиє
Луги зелені, береги!
І честь Кармілова, і слава
Ліванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим,
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею підбитим,
Святим омофором своїм.
І люде темнії, незрячі,
Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті!
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива,—
Се бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячі прозрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться; і потечуть
Веселі ріки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без гвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.

25 марта 1859,

http://taras200.io.ua/

http://spavedfront.io.ua/s78496/taras_shevchenko_prorok_ukraeni

Нещодавно почув по радіо, як один діяч доводив, що не можна розпускати «Беркут» вже тому, що Україна тоді отримає 4 тисячі озлоблених бандидів, готових на все. На що кореспондент дуже влучно відповів: - А зараз вони хіба не такими є?
На жаль, але гірше, бо це не просто злочинці, а мародери, які діють від імені держави, під прикриттям закону, хоча якраз згідно букви закону всі співробітники «Беркуту» не є правоохоронцями, а фактично такими самими «тітушками», тільки супер-екіпірованими за народні кошти і надвисокою оплатою, щоб бути звірами найвищої категорії для придушення волевиявлення того самого народу, який їх годує і утримує.
Не люблю давати російською тексти в своєму блозі, але тут саме варто дати в оригіналі і особливо точна кінцівка-висновок колишнього фахівця з МВС.

 

«Беркут»: почему он такой.

 Текст: Маргарита Чимирис, Александр Сибирцев

Видео, на котором украинские милиционеры пытают активиста Майдана Михаила Гаврилюка, облетело весь мир. Бойцы спецназа сначала избили свою жертву, а затем раздели несчастного догола на лютом морозе и начали с ним фотографироваться. «Репортер» попытался выяснить причины ненависти правоохранителей к митингующим

Крепкий парень с больничной кушетки окинул меня колючим взглядом. Разговор не заладился и поэтому получился коротким.

— Пресса? — несмотря на дикую боль в почках, он так угрожающе приподнимается с кровати, что врач — замдиректора госпиталя МВД Украины Андрей Харченко — машинально закрывает меня собой.

— Вы! Вы! Не желаю говорить с вами. Не хочу иметь никакого дела с прессой. До свидания! — выкрикивает милиционер из-за спины врача и падает на подушку…

— Богом клянусь, я его не предупреждал о вашем визите! — оправдывается доктор уже в своем кабинете. — Сейчас все они на взводе. Дышат, как Змеи Горынычи. Черный дым горящих покрышек идет горлом и носом. Журналистов на пушечный выстрел не подпускают. Не верят…

По информации на 24 января, в госпитале МВД Украины находятся на лечении 80 бойцов «Беркута» и Внутренних войск, пострадавших во время стычек с митингующими на улице Грушевского. У многих проломлены головы, ранения ног, ушибы почек, отравления токсинами горящих шин, обморожения. Впрочем, самые болезненные травмы — ожоги ушей. Зажигательная смесь, которую бросали в бойцов активисты, затекала за шлемы и выжигала ушные раковины…

Воспитание жестокостью

Видео, на котором милиционеры измываются над активистом из Черновицкой области Михаилом Гаврилюком (они раздели парня догола в лютый мороз, прогнали через строй, а потом фотографировались на фоне своей жертвы), шокировало всю Украину. Но официально в МВД не говорят, какие именно подразделения участвовали в издевательствах.

— Идет служебная проверка, по закону на нее у нас есть месяц, — отмечает замглавы пресс-службы ведомства Иван Бабаев.

В то же время, судя по двум видеороликам, выложенным в Сеть, мужчину пытали бойцы спецподразделений «Омега» Внутренних войск и «Беркута». В том числе и солдаты-срочники. Молодые и неопытные. Еще месяц назад они стеснительно принимали чай и бутерброды от митингующих, обнимались с девушками-активистками и обещали никого не бить. Все изменилось 19 января, когда на кордоны Внутренних войск и «Беркута» напали радикальные сторонники Евромайдана. Началось многодневное противостояние с потерями с обеих сторон, которое предельно ожесточило и «Беркут», и протестующих.

— Мы давно искали Гаврилюка — он забрасывал нас коктейлями Молотова не первый день. Меткий! Попадал в наших ребят, и они горели. Поэтому, когда его взяли, и отлупили хорошенько! Он вонял, как скунс, — говорит один из бойцов о Михаиле Гаврилюке. — Ребята предложили ему раздеться и помыться снегом. А потом кому-то из наших пришла в голову идея с ним сфотографироваться. Он вел себя вызывающе, поэтому мы и снимали его голым. Просто прикалывались так. Все офицеры видели и знали, что мы его раздели, никто не препятствовал. Только один — командир роты — сказал, чтобы мы прекратили. Но его особо не слушали, ведь там были офицеры и постарше званием, и они тоже смеялись над этой выдумкой. А потом какой-то предатель слил это видео в интернет…

— То, что случилось, — садизм, — комментирует поведение «беркутовцев» руководитель центра психотерапии, психолог Евгений Воронков. — Для них это видео — трофей, ценность. Снимали процесс для того, чтобы насладиться моментом еще раз и показать другим. Я несколько лет проработал судебным психиатром и понимаю психологию преступника.

По мнению известного украинского диссидента и психиатра Семена Глузмана, процент настоящих садистов в рядах бойцов «Беркута» невелик.

Большинство таких людей отсеивается еще при отборе. Ведь на работу в милицию принимают только после соответствующей проверки в психологической службе.

Тогда почему милиционеры так жестоки? По мнению Глузмана, текущая ситуация привела к тому, что они попросту озверели.

— Да, мы озверели! А как тут не озвереть? — мнется солдат Внутренних войск, оглядываясь по сторонам в поисках грозного начальника. — Холодно. Психи с баррикад нас атакуют, калечат ребят, а у нас приказа нет на разгон Майдана, только на короткие контратаки. Нас все время провоцируют: то проводят репетиции боевых действий, то привозят к нам плачущих женщин, которые падают на колени и просят отойти. А одна бабуля беззащитная подошла вплотную и со всей дури зарядила одному парню булыжником по шлему. За что? И когда только все это закончится…

— То, что делают митингующие, можно назвать кустарными способами психологического воздействия, — считает Евгений Воронков. — Поэтому и оказывают на милицейский контингент обратное действие. Чего добиваются участники акций? Чтобы милиция перешла на их сторону. Но на самом деле еще больше озлобляют людей в погонах. Думаю также, что из-за сложившейся в стране ситуации у милиционеров расшаталась психика. Тут и страх, и озлобление, и постоянное напряжение.

Впрочем, слова специалистов спецназовцы считают надуманными.

— Страх? — спецназовец смеется. — А чего боятся? Мы победим в любом случае, потому что можем разогнать их всех когда захотим. Только приказа на это нет. Мы подозреваем, что это выгодно кому-то в правительстве. Политики нас подставляют, потому что допускают, чтобы нас здесь резали и калечили. Но когда-нибудь наше терпение лопнет, и мы порвем и митингующих, которые нас калечат, и тех чинуш, которые нас предают…

— Можно понять психологическое состояние бойцов, — говорит нам один из бывших руководителей МВД. — Допускаю, что Гаврилюк действительно бросал в них коктейли Молотова. Но все равно над ним нельзя издеваться. Потому что бойцы, в отличие от погромщиков, люди при исполнении, они давали присягу и служат закону. Они не могут унижать и вершить самосуд, а только поймать и отдать штурмовика органам правопорядка.

Спецназовцы возненавидели Михаила Гаврилюка за меткость забрасывания коктейлей Молотова

Прицельная ненависть к прессе

Когда спецназ и народ оказались по разные стороны баррикад? Люди стали испытывать ненависть к милиции после 30 ноября минувшего года, когда она разогнала студенческий Евромайдан. Затем были события 1 декабря на Банковой, где толпа сначала избивала практически беззащитных бойцов ВВ, а потом была беспощадно разогнана бойцами спецназа.

В свою очередь спецназовцы почувствовали ответный гнев, когда началась травля их семей, выкладка адресов в интернете.

А также 11 января, после того как митингующие заставили их пройти через коридор позора у стен Святошинского райотдела без масок и шлемов.

— СМС с проклятиями, травля наших жен и детей. Из-за этого они боятся ходить на работу и в школу. Какие-то ненормальные проводят пикеты возле общежитий, где мы живем. Наши фото выкладывают в интернет, ищут данные, угрожают матерям. К маме Евгения Антонова («беркутовец», который якобы избил фотографа Глеба Гаранича. — «Репортер») в село Автомайдан приезжал. Ей-то за что? А снимать маски зачем заставляли? — негодует один из «спецназовцев». — А видели надписи, которые разместили на Майдане и Грушевского для нас? Например, такие: «Беркут, добро пожаловать в ад», « Я не люблю, я ненавиджу тебе, беркуте» или «Следующими будут ваши семьи» И как на это реагировать?

— Все, что происходит в последнее время, бойцы воспринимают очень лично, — говорит «регионал» Олег Царев. — Они знают о каждом факте травли жен и детей, о поездке активистов к матерям. Они это запоминают, обсуждают и считают, что пресса показывает происходящее односторонне. От этого у всех огромная обида на СМИ и общество. Ну и на тех, кто нападает. Ведь, нужно признать, милиционеры в основном стоят или защищаются, лишь изредка делая контратаки.

— «Коридор позора» — это, безусловно, унижение, — говорит психотерапевт Евгений Воронков. — И в конечном итоге оно вызвало гнев и агрессию. Понимали ли последствия своего поступка митингующие? У меня возникает вопрос: кто консультирует митингующих? Это точно не психологи. Думаю, что это силовики, люди, прошедшие через горячие точки. Они, по всей видимости, не знают правильных подходов к правоохранителям в таких ситуациях. Между тем, они есть. Просто надо было вовремя о них вспомнить…

Сегодня отношения между митингующими и милицией зашли в тупик. И как решить эту проблему, никто не знает. Как, впрочем, не знает и ответа на вопрос о том, как помирить журналистов и правоохранителей. Ведь на передовой последние словно намеренно целились по людям в жилетках с надписью «Пресса». Причем попадали почему-то по глазам. За несколько дней противостояний на Грушевского пострадали четыре десятка репортеров!

— А нечего сочинять о нас басни, называть «верными псами режима», — заводится наш собеседник из «Беркута». — Некоторые наши, правда, иногда перегибают палку, лупят журналистов, простреливают их с резинострелов. Но это так, от нервов. Журналисты не говорят, что мы стоим здесь не за режим, а за порядок и стабильность. И не говорят, что мы с митингующими разговариваем, потому что большинство из них — обманутые люди. И мы пытаемся их переубедить. Но есть и активные боевики. Фашисты. Они настоящие враги и должны нас бояться, иначе мы перестанем быть милицией.

По мнению других бойцов, прицельная ненависть «Беркута» к представителям СМИ — еще и вопрос безопасности. Дескать, именно за людьми в ярких жилетках чаще всего прятались самые активные метатели коктейлей Молотова.

Повязанные кровью

Сейчас мысли у бойцов только об одном: как отомстить активистам Майдана за раненых товарищей.

— Поначалу мы мстить не собирались. Думали, что отлупим, разгоним, по домам поедем. Но все это слишком затянулось, надоело. Ребята многие в больнице. Мы уже мстим за каждую проломленную голову или ожог. Пока нам разрешают только бить. Но если нас начнут убивать, то пощады ждать не стоит. И наши командиры не будут нам мешать.

— Этим людям необходима серьезнейшая реабилитация. Как это было у ветеранов Вьетнама, Афганистана, — говорит Евгений Воронков. — Они получили посттравматические расстройства в результате случившегося и реагируют, как люди, пребывающие в глубоком психологическом шоке. Если критическая ситуация затянется еще на несколько месяцев, для них это будет чревато афганским синдромом. Поскольку все люди на Грушевского уже повязаны кровью. Причем с обеих сторон баррикад.

— Когда человек переступает черту, чувствует кровь, идет против своей природы, в дальнейшем ему становится все легче и легче совершать преступления, — рассказывает Семен Глузман. — Так бывает с маньяками. Все они признавались, что убивать было страшно лишь первый раз, дальше — легче.

Сами бойцы сейчас на передовой считают такие предположения абсурдом.

— Конечно, нервы у нас на пределе, но уходить из МВД никто не собирается, — горячится боец «Беркута». — С нами работают психологи, командиры поддерживают, анекдоты рассказывают. Да, работа опасная, но за нее платят. Зарплаты у сержантов и прапоров «Беркута» — около 4 тысяч грн в месяц. У офицеров побольше — от 4 500 до 6 000 грн. Все зависит от выслуги лет, должности и звания. Зарплаты платят регулярно, не задерживают. А за работу на Майдане дают дополнительные премии — как за боевые действия, за командировку и за сверхурочную работу. В общем набегает еще по одному окладу в месяц. Слух о том, что нам платят по 500 или 1 000 долларов в день — вранье.

В среднем по два оклада получаем за стояние на Майдане в виде премий и поощрений. Иногда, в дни особо активных действий, например как 22 января на Грушевского, нам начисляют премии, в среднем по 500–700 грн в день. А тем, кто пострадал, дают материальную помощь и лечат бесплатно. А стресс? Его снимаем сном и спиртным немножко.

Вины за собой милиционеры тоже не чувствуют. Скорее наоборот — ощущают себя героями, которые противостоят «фашистам-бунтовщикам». Так же, впрочем, как и митингующие, которые воюют с режимом и «зверями» из «Беркута».

Чем это обернется в будущем для Украины? Психологи и бывшие силовики не исключают, что, независимо от того, как завершится конфликт, из вчерашних спецназовцев, солдат и активистов Майдана может вырасти целое поколение потенциальных преступников.

Такой же точки зрения придерживаются и бывшие высокопоставленные сотрудники МВД Украины.

— В милиции существуют службы внутренней безопасности и психологической помощи, — говорит один из них. — Их основная задача — следить за тем, чтобы люди в погонах не превращались в преступников и не проявляли эмоции во время службы. Но в сегодняшней ситуации, когда бойцы действуют при молчаливом покровительстве своего руководства, эти службы беспомощны. Они ничего не могут сделать. В результате милиционеры превращаются в зверей. Я считаю историю с Михаилом Гаврилюком невероятным позором для милиции. МВД еще долго не сможет отмыться от этого кровавого пятна. Относительно будущего бойцов, которые сейчас стоят на баррикадах, могу сказать одно: им не место в органах. Они уже преступники. Их надо судить.

http://reporter.vesti.ua/35301-berkut-pochemu-on-takoj

29 січня вшановують пам'ять Героїв Крут і найзначиміше це зробили в Києві учасники Майдану, які великою колоною при повній бойовій викладці пройшли до Аскольдової могили і провели молебен на меморіалі крутян.



Герої вшанували пам'ять героїв

Дорогі друзі, і передусім закордонні журналісти й редактори,

Цими днями я отримую від вас дуже багато запитань із проханнями описати поточну ситуацію в Києві та в Україні загалом, виразити свою оцінку того, що відбувається, і сформулювати бачення хоча б найближчого майбутнього. Оскільки я просто фізично не зможу написати окремо для кожного з ваших часописів розлогу аналітичну статтю, я вирішив підготувати це стисле звернення, що ним кожен із вас може користуватися в залежності від своїх потреб.

Найважливіші речі, про які я маю вам сказати, такі.
За неповні чотири роки свого правління режим пана Януковича довів країну та суспільство до крайньої межі напруженості. Що гірше – він запер себе самого у безвихідь, за якої він мусить утримуватися при владі вічно і будь-якими засобами. Інакше для нього настане сувора кримінальна відповідальність. Масштаби розікраденого та узурпованого перевищують будь-які уявлення про людську захланність.

Єдиною відповіддю, що її цей режим ось уже третій місяць застосовує щодо мирних протестів, є насильство, при цьому ескалююче, при цьому «комбіноване»: атаки поліційних спецпідрозділів на Майдан поєднуються з індивідуальним переслідуванням опозиційних активістів і простих учасників протестних акцій (стеження, побиття, спалення автомобілів, будинків, вторгнення у помешкання, арешти, конвейери судових процесів). Ключовим словом є залякування. Оскільки воно не спрацьовує, й люди протестують дедалі масовіше, влада робить дедалі жорсткішими репресії.
«Законодавчу базу» під них вона створила 16 січня, коли цілком залежні від президента парламентські депутати з усіма можливими порушеннями регламенту, порядку денного, процедури голосування і нарешті Конституції руками (!) протягом кількох хвилин (!) проголосували цілу низку законодавчих змін, які реально запроваджують у країні диктатуру й надзвичайний стан навіть без оголошення останнього. Наприклад, я, пишучи й поширюючи ці рядки, вже підпадаю під декілька кримінальних статтей за які-небудь «наклепи», «розпалювання» і т. п.

Коротко кажучи, якщо визнати ці «закони», то слід вважати: в Україні заборонено все, що не дозволено владою. А владою дозволено тільки одне – коритись їй.

Не погоджуючись із такими «законами», українське суспільство 19 січня вже вкотре масово виступило на захист свого майбутнього.

Сьогодні в кадрах телевізійних новин із Києва ви можете бачити протестувальників у різного типу шоломах і масках на обличчях, часом із дерев'яними кийками в руках. Не вірте, що це якісь «екстремісти», «провокатори» чи «праві радикали». Я і мої друзі й самі тепер виходимо на наші маніфестації в такому й подібному екіпуванні. У цьому сенсі «екстремістами» нині є я, моя дружина, донька, наші друзі. У нас немає виходу: ми захищаємо життя та здоров’я себе і своїх близьких. По нас стріляють бійці поліційних спецпідрозділів, наших друзів убивають їхні снайпери. Кількість протестувальників, убитих лише в урядовому кварталі протягом останніх двох діб, за різними даними сягає 5 – 7 осіб. Кількість пропалих без вісти по всьому Києву сягає десятків людей.

Ми не можемо припинити простести, бо це означатиме, що ми погоджуємося на країну у формі довічної в’язниці. Молоде покоління українців, які виросли і сформувались у післярадянські часи, органічно не сприймає жодної диктатури. Якщо диктатура переможе, Європа муситиме рахуватися з перспективою Північної Кореї на своєму східному кордоні та, за різними оцінками, від 5 до 10 мільйонів біженців. Я не хочу вас лякати.
У нас – революція молодих. Свою неоголошену війну влада веде передусім проти них. З настанням темряви Києвом починають пересуватися невідомі угруповання «людей у цивільному», які виловлюють головним чином молодь, особливо із майданівсько-євросоюзівською символікою. Вони викрадають їх, вивозять у ліси, де роздягають і катують на лютому холоді. Дивним чином жертвами таких затримань найчастіше стають молоді митці – актори, художники, поети. Складається враження, що в країну допущено якісь «ескадрони смерті», завданням яких є винищити все найкраще.

Ще одна характерна деталь: у лікарнях Києва поліційні сили влаштовують засідки на поранених протестувальників, вони захоплюють їх там і (повторюю – поранених!) вивозять на допити в невідомому напрямку. Звертатися до лікарні навіть випадковим перехожим, зачепленим випадковим осколком від поліційної пластикової гранати, стало вкрай небезпечно. Лікарі тільки розводять руками і віддають пацієнтів до рук т. зв. «правоохоронців».

Підсумовуючи: в Україні повним ходом здійснюються злочини проти людяності, відповідальна за які нинішня влада. Якщо в цій ситуації справді присутні якісь екстремісти, то це найвище керівництво країни.

Тепер щодо двох ваших традиційно найскладніших для мене запитань: я не знаю, що буде далі, як і не знаю, що можете нині ви для нас зробити. Втім ви можете в міру можливостей і контактів поширювати це моє звернення. А ще – співчувайте нам. Думайте про нас. Ми все одно переможемо, хоч як вони лютуватимуть. Європейські цінності вільного та справедливого суспільства український народ нині вже без перебільшення відстоює власною кров’ю. Я дуже сподіваюся, що ви це оціните.

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання 22 січня 1918 р. Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено 1 листопада 1918 року. Процес об'єднання України завершився 22 січня 1919 року.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: "Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: "Скажіть одверто – хочете вирізати панів?" – "Хочемо будувати Українську державу", – відповів я здивований".
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об'єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: "Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об'єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю".
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – "передвступний договір" "про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про "непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду "прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку". Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: "По лінії з'єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!" Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз'єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз'єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

"Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.
У м. Києві"



Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі". Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті "Соборна Україна", яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду "Україна – Русь".
Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров'я.
На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані "клини", де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Підготував Богдан Гордасевич
ПМ: Коли кажуть, що то радянська влада об'єднала Україну, то це показує повне невігластво і дурість, бо ось якою б мала бути Україна! Як і Крим та Кубань (Тмутаракань) до Києва з прадавніх часів належали, а про Москву тоді і не чули.