Обама вшанував пам`ять жертв Голодомору 1932-1933
Голос Америки Вашингтон - 10:36 EST 14/11/2009

Текст заяви, виданої Білим домом 13 листопада 2009 року:

Сімдесят шість років тому, мільйони українців – чоловіки, жінки і діти – були заморені голодом, який був результатом свідомої політики режиму Йосипа Сталіна. Завтра ми всі разом, американці українського походження та всі американці, згадаємо ці трагічні події та віддамо шану їх численним жертвам.     Під час Голодомору 1932-1933 років український народ був підданий жахливим стражданням в результаті конфіскації сталінським режимом врожаїв та ферм по всій Україні. Україна свого часу була житницею Європи і українці мали все, аби прогодувати себе і спасти мільйони життів, якби їм було дозволено це зробити. Згадуючи цю трагедію, ми віддаємо шану мільйонам її жертв, які продемонстрували невимовну силу і мужність. Але український народ не лише пережив жахіття великого голоду, він пішов далі і створив вільну і демократичну державу. Поминаючи жертви трагедії штучного Голодомору, ми маємо можливість замислитися над стражданнями усіх у світі, хто терпить від наслідків екстремізму і тиранії. І ми сподіваємося, що пам`ятаючи про Голодомор, ми допоможемо запобігти подібним трагедіям в майбутньому.

Ігор Качуровський

Із збірки «СЕЛО»

ПЕРША РОЗПОВІДЬ

Тоді над краєм крильми грізними
Віяв жорстоко тридцятий рік.
Ганна лишилась з дітьми дрібними,
Дмитра забрали, Іван – утік.
І знов надвечір прийшли з сільради,
Веліли дітям до діда йти,
У льох спустились, розбили ляди,
«– Давай драбину! Грицько, світи!»
Будуть, як завше, бити й питати,
Питати в неї: де чоловік?
Ніхто не сміє прийти до хати,
Хоч і почує нелюдський крик.
Перевернули в клуні все чисто –
Нема нікого. І льох – пустий...
Двоє з сільради, а третій з міста,
Орден на грудях, зуб золотий,
У нього пика сита і п’яна,
Червоні очі – справжній бугай.
Ось він з кишені вийма нагана,
Іде до неї:
    «– Стій, не тікай!»
.............................................
«– Тепер закурим!»
Награлись досить.
Уже й не знають: жива чи ні.
Грицько з комори рядно виносить,
І тягнуть, голу, її в рядні.
Тоді стояла зима безсніжна,
Тягни, що хочеш – нема й знаку.
Синьо-лілова, іскриста, ніжна
Вкривала крига тиху ріку.
Взяли за ноги – і в ополонку:
«– Скупаймо, хлопці! Буде рада!»
І вже над нею зашерхла тонко,
Замкнулась льодом темна вода.
Ранком до Ганни забіг сусіда.
Хата порожня, все шкереберть.
Чи вся родина втекла до діда?
Чи завітала до хати смерть?..
Чи воду брати, чи плаття прати
До ополонки зійшлись баби.
Аж там – мов жужмом кинута шмата.
На дні біліє біля верби...
А діти вдвійку спішать до школи
Просто від діда, невперше їм.
Мороз обличчя щіпає-коле,
Над коминами сивіє дим.
Ідуть і чують:
    «...Під льодом... Ганна...
Може убито, а мо’ й сама...»
Було в цій вістці щось невблаганне,
Щось неминуче, темне, як тьма.
Вони побігли. Груда без снігу...
Мотря упала... Все – як у сні...
Крізь кришталеву прозору кригу
Бачать: під ними матір на дні.
У неї чорні великі очі,
Мов баговиння – коса важка.
Вона рукою прикритись хоче,
Але не слуха її рука.
Лід цілували, кричали: «Мамо!»
Людям під ноги падали ниць.
А в невідоме дивились прямо
Застиглі кола мертвих зіниць.
І гомоніли баби цікаві,
Хто бо й завіщо її забив?
І розглядали чорно-криваві
На синіх грудях сліди зубів.


ТРЕТЯ  РОЗПОВІДЬ

Трьох синів у місті постріляли, кляті,
І дочку найстаршу кинули в тюрму,
А її, з малою, в нетопленій хаті
З голоду вмирати лишили саму.
Коня і корову – все звели з подвір’я,
І пшеницю з клуні вивезли в снопах.
Тільки і зостались – сутінь надвечір’я,
Дим собачих ніжок і казьонки пах.
Від дочки немає ніякої вісті.
Мруть довкола люди – чужі і свої.
А їй мов байдуже.
    «–Їсти, тільки їсти!» –
Аж кричить нестямно істота її.
І що їй до того, що весна надворі,
Що прогнав тумани південний вітрець?
Сьогодні у неї в холодній коморі,
В порожній коморі загус холодець.
Так гичку варила, а гичка – гнила.
Хоч нині наїсться! Підвелась з ослону,
Важко підвелася, а таки пішла.
Увійшла в комору. Ноги – мов колоди
І набряклі руки – усе не своє.
Тільки б-но не впасти, бо наробить шкоди,
Якщо на порозі миску розіб’є.
Як страву принесла і сіла до столу,
Щось мала згадати, але не змогла.
І знов її душу безсилу і кволу
Немов би в могилу сховала імла.
І вп’ялися в м’ясо очі й руки хижі.
Мовчки припадала грудьми до стола.
І наче впилася, сп’яніла від їжі,
І весільну пісню сп’яна почала.
А згодом зробилось їй сумно і тяжко,
Про дітей згадала у хвилину цю.
А де ж це найменша?
    «– Дитино, Палажко!
Іди, я лишила тобі холодцю!»
І раптом здригнулась. Стала біла-біла.
Жахом налилася очей пустота,
«–Доню ж моя, доню! Я тебе із’їла! –
У нестерпній муці скривились уста.
І прорвались сльози у нестримній зливі,
І одчай їй серце пронизав жалом.
Роздерла очіпок, рвала коси сиві
І об стіл дубовий билася чолом.
На долівці плями пекуче-криваві.
Їх не змиють сльози – чи плач, чи не плач.
Ніщо не поможе. Бо в кутку на лаві
Найстрашніший свідок – у крові сікач.
...............................................................
Смерклося надворі. Від хати до хати
Лише комсомольці ідуть крадькома.
По куточках темних лазять підслухати,
Чи нема де змови, ворогів нема.
Пантрують, пильнують, чи не мелють жорна,
Чи де не збудилась сила бойова,
Нашого народу сила непоборна,
Зв’язана і скута – і вічно жива.
Може, повернувся додому з Сибіру
Який невмирущий запеклий куркуль,
Що виринув цілий з кривавого виру,
Утік від овчарок, багнетів і куль?
Чи одноосібник заховане збіжжя
З потайної ями нишком дістає?
Селом напівмертвим, крізь тьму й бездоріжжя,
Ідуть комсомольці на діло своє.

Всі, хто хоч трохи обізнаний з подіями створення 1914 р. в австрійській армії виключно українського за національністю Легіону Січових Стрільців, той зрозуміє важливість цієї події у подальшій історії боротьби за незалежність України.
Частина цього Легіону Січових Стрільців, що під час боїв в Карпатах попала в російський полон, стала одною з найорганізованих бойових частин у Києві під орудою уряду Української Народної Республіки, а на чолі цього корпусу Січових Стрільців постав полковник Євген Коновалець, творець в подальшому Української Визвольної Органанізації, що потім трансформувалась у відому Організацію Українських Націоналістів.
Інша частина Легіону Січових Стрільців стала рушійною силою славетного Листопадового Чину, що під час розвалу Австро-Угорської імперії розпочався 1 листопада 1918 р. з захоплення влади у Львові і проголошення утворення Західньо-Української Народної Республіки. Хоч далі були важкі виснажливі бої і гіркота поразок, але саме тоді український народ західного регіону в особі провідних синів і дочок з Легіону Січових Стрільців показав світу прагнення до свободи і незалежності. Саме ця подія Листопадового Чину призвела до проголошення соборності всіх українських земель урочистим Актом Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі. І саме з цього моменту веде свій відлік Соборнісь України, але аж ніяк не від 1939 р.
Вони були першими, хто виступив за нашу свободу - Січові Стрільці! Їх кров - наша свобода! Тому закликаємо всіх, хто має почуття гідності як патріота і громадянина Держави Україна прийти до могил Січових Стрільців 1 листопада на Личаківський та Янівський меморіали і вшанувати їх пам’ять покладанням квітів та спільною молитвою Вічної Пам’яті. Також закликаємо всіх запалити вдома і поставити у вікні Свічу пам’яті о 21.00
Членів і прихильників ГО"Разом" просимо прийти на 14 годину з квітами і свічками до Янівського цвинтаря, де є найбільше поле поховань усусусів та воїнів Української Галицької Армії, а також могила їх керівника - генерала Мирона Тарнавського.
Ми також висловлюємо підтримку всім іншим акціям на вшанування Листопадового Чину та 91-ї річниці проголошення ЗУНР. Було б просто чудово, якщо б вшанування пам’яті українських патріотів продовжувалось впродовж всього дня, оскільки багато людей будуть вшановувати на цвинтарях 1 листопада у Свято Всіх Святих могили своїх рідних, після чого можуть зайти і до меморіалів військових поховань, щоб вшанувати пам’ять полеглих.
Слава Україні!