Мене до цього часу вражає факт, як той Васюра постійно виступав на подібних святкуваннях дат 23 лютого чи 9 травня  в якості почесного курсанта перед курсантами київського училища, майбутніх офіцерів РА, і вчив їх патріотизму, вірності присязі, мужності... Перед піонерами любив виступати як ветеран...
І ще вражає, що ніхто не хоче дослідити і оприлюднити повоєнне життя Григорія Васюри - чому так? 

З архіву Богдана Гордасевича. 2010 р.

Нагадування про Хатинь

Цього 2004 року минає рівно 10 років, відколи було опубліковано статтю “Правда про Хатинь”, та через зрозумілі кожному причини ця правда не набула поширення. Навіть теперішній великий радник президента України, а колись – редактор першого в Україні офіційного незалежного демократичного часопису “За вільну Україну” п. В.Базів не зважаючи на свою львівську генезу, не був поінформований про реальний стан справ стосовно Хатині, бо тоді він би порадив свому патрону Л.Кучмі, під час його відвідин у червні цього року Білорусії з нагоди відзначення 60-річчя звільнення від німецької окупації, не приймати участі у відвідинах меморіального комплексу Хатині.  Все ж таки  українці разом з німцями знищили це село, тому присутність президента України  в Хатині без відповідної покути, подібно німцям, виглядало доволі двозначно і неприємно. В черговий раз Л.Кучма що називається “сів у калюжу” і це вже давно перестало бути смішним, а скорше викликає жаль. Сподіваюсь, що повторне опублікування цієї статті буде корисним для новітнього керівництва України і молодого покоління  в цілому.
[ далі ББ ]

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Победа Януковича способствует превращению Украины в прибежище для нелегальных эмигрантов из Африки и Азии. Отстойники с тысячами чернокожих и раскосых обитателей, превратятся в очаги социальных взрывов и межнациональных конфликтов.

Как известно в этом году в силу вступило соглашение о реадмиссии с Европейским союзом. Все нелегальные эмигранты, задержанные в Евросоюзе, будут возвращены в Украину, если будет доказано, что они попали в еврозону именно с нашей территории. Ситуация обостряется тем, что Украина не имеет аналогичного соглашения с Россией. Ведь не секрет – к нам нелегалы попадают через Российскую Федерацию. Точнее, формально соглашение было подписано с РФ еще в 2008 году, однако российская Госдума его так и не ратифицировала, что означает, что фактически соглашения с РФ все-таки нет - согласно международному праву такие соглашения вступают в силу только после ратификации парламентом.  Мы обязаны забирать к себе нелегалов из Европы, а вот вернуть их обратно в Россию мы не можем. 

Решить проблему можноследующим образом:

Создать настоящую полноценную границу с Российской Федерацией Настоящая граница – это граница с контрольно-следовой полосой, колючей проволокой, овчарками и прочей прелестью строгого режима. Сегодня государственная граница Украины – это граница в одну сторону – от стран Евросоюза и ближайших претендентов на вступление в него мы отгорожены еще советской колючей проволокой и всевозможными пограничными зонами, заслонами и запорами. А вот с другой стороны, откуда как раз и идет вал наркотиков и нелегалов, Украина держит свои ворота широко открытыми. Теперь же, когда выборы выиграл Янукович, очень трудно представить как Президент, пришедший к власти за счет русскоязычного электората Юго-Востока, начнет натягивать заграждения из колючей проволоки по периметру украино-российских рубежей. Такой вариант практически исключен. По крайней мере, в ближайшие пару лет.

Полный текст статьи

                                                                    із блогу Олега Медведєва

Президент Московського Патріархату. Державною церквою в Україні буде навіть не УПЦ МП!

Свій прихід до влади Янукович вирішив ознаменувати публічним приниженням українських церков, включно навіть з УПЦ Московського Патріархату.

За моїми даними, на цю годину предстоятель жодної з власне українських церков, на відміну від Патріарха Кіріла, не отримав запрошення на інавгурацію. Час ще є, може й покличуть, але вже зрозуміло, що Патріарху Філаретові (УПЦ КП), Кардиналу Гузару (УГКЦ) та Митрополиту Мефодієві (УАПЦ) Янукович відводить роль масовки, яка має лише відтінити "велич" його московського гостя. Янукович принизив і єдину з його точки зору "правильну" церкву – УПЦ Московського Патріархату, бо знехтував її псевдоавтономним статусом. Очевидно, В. Ф. вирішив, що рівень Предстоятеля УПЦ МП недостатній для того, аби благословити на президентство настільки видатну історичну постать. Захотілося московської благодаті, київської – замало. Тому предстоятель формально самостійної української церкви замість того, щоб відправити службу, волею Януковича мусить лише прислужувати. Всі попередні українські президенти були достатньо толерантними в релігійних питаннях. Кравчук стояв у витоків створення УПЦ КП, але дозволив ініціаторам розколу українського Православ' я інституціоналізуватися в УПЦ МП. Кучма більше хилився до УПЦ МП, але після звільнення з його адміністрації україноненависника Табачника став толерантно та з повагою ставитися до УПЦ КП та УАПЦ й вибудував непогані стосунки з ними. Ющенко – вірний УПЦ КП, але він шанував УПЦ МП, регулярно відвідував богослужіння, зустрічався з Синодом УПЦ МП, підтримував регулярні контакти з Блаженнійшим Володимиром. І тільки для Януковича віфліємська зірка сяє з Москви. Лише Янукович за кремлівськими святцями ділить українських православних на канонічних і неканонічних. Лише Янукович пішов не те, аби вже в день свого пришестя до влади вивищити до рівня державної лише одну з багатьох церков, і то у вигляді РПЦ, а не її адаптованої до українських реалій гілки, якою є УПЦ МП. Віра – річ інтимна. Як громадянин Янукович може молитися в тій церкві, до якої схильна його душа. Але як Президент він не має права нав'язувати поліконфесійній країні свою віру у якості державної.

  http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4b7fe75a09e36/

текст не мій, але згодна з кожним словом

Україну знищували віками і не знищили. Від Петра І і до Кучми її мордували.

Помаранчева революція не дала країні нових якісних лідерів. Натомість, вона дала можливість прокинутися мільйонам українців. Вони, нарешті, усвідомили, що є головним носієм влади і мають керувати Державою, як у власному домі.

Двійка Ющенко-Тимошенко за досить короткий термін розчарувала українців. Саме тому, щоб зупинити сварки двійки за ширмою яких відбувався всі ці роки масовий дерибан країни, українці обрали третього, який всі ці роки був в опозиції до "помаранчевих".

Термін керування країною Віктора Януковича залежатиме, перш за все від того, чи візьметься він піднімати економіку держави, створюючи робочі місця, піднімаючи зарплати та інші соціальні виплати чи візьметься за введення другої державної мови в Україні, скасування звання Героя України Степанові Бандері.

І наостанок. Україна є дивною країною у політичному плані. Жодна опозиція так не знищує владу, як влада знищує сама себе. Тож, поживемо-побачимо...

З мого блоґу на blogspot.com

У театрі абсурду завжди аншлаг

Якість п'єси - це якість її ідей.  Джордж Бернард Шоу

Учора завершилося, по суті не розпочавшись, чергове політичне шоу. До телевізійних шоу ми вже звикли. Задивляємося ними, ледве устигаючи перемикати канали, а потім, сміючись, цитуємо політиків, їх глашатаїв-політологів і деяких продажних журналістів, як раніше героїв мильних опер. Вони, політики, теж сміються. Ми думаємо з себе, але насправді з нас. Давно дивилися «95 квартал»? Рекомендую.

А учора ми стали свідками закінчення (ще питання) шоу декілька іншого постановочного плану. Хто режисер не важливо, а головні герої, ведучі відомі. Глядачі теж були на місці. І так, усе по-порядку. Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) залишив позов Ю.В. з оскарження результатів президентських виборів без розгляду. Вона відкликала свої вимоги не тому, що визнала поразку, а у зв'язку з тим, що не вірить в справедливість рішення суду.   "Ми не бачимо сенсу в подальшому розгляді позову і з урахуванням формального розгляду судом представлених нами доказів, ми відкликаємо свій позов", - заявила Тимошенко в суді. Але якщо ви думаєте, що її дії керуються принципом Salus reipublicae - suprema lex (благо держави - вищий закон), глибоко помиляєтеся. Звичайно, можна собі уявити, що під впливом європейських лідерів та Америки, як мудрий політик, що не бажає йти на політичну пенсію, Юлія Володимирівна усвідомила усю глибину проблем і можливі наслідки для країни, й вирішила визнати перемогу Віктора Федоровича.  Але так міркувати - не знати Ю.В. З тією харизмою і інтуїцією, яку вона придбала за роки політичної боротьби, сьогоднішнє рішення більше схоже на маневр. Це шоу під назвою "Відновлення військових подій 1812 року". Суд це, швидше, бій при Бородино, відгук позову - відступ армії Кутузова в Тарутино (тоді Україна - спустошена Москва). Таким чином, відступаючи і не визнаючи поразку, як людина, що не уміє і не бажає програвати, Тимошенко дає зрозуміти своїм прибічникам, спонсорам і суспільству в цілому, що бій не закінчений. А раз так, Президент має бути замучений питанням легітимності повноважень. Пам'ятаєте: Victoria nulla est, Quam quae confessos animo quoque subjugat hostes (Справжня перемога тільки та, коли самі вороги визнають себе переможеними). Саме уміння мислити не стандартно, загнати супротивника в "кут" ставити перед ним завдання, які відволікають сили і увагу, дозволяє Ю.В. залишатися в топі політикуму досить довгий час.  До поки суперник шукатиме вихід з цілої низки проблем, пов'язаних з входженням у владу, Юлія Володимирівна, тим часом, збиратиме сили для чергового шоу - руху "Україна без Януковича", шукати свіжу кров в ряди спонсорів, доводити і переконувати увесь соціум у виключно соціальній і національно-демократичній спрямованості своєї боротьби. Проте, шоу одного актора можливе, хіба що в артистичному середовищі, а в політиці такого не буває. У політиці для хорошого дійства потрібний суперник. І цей суперник є, він же один з головних героїв шоу, гідний і не менш (якщо не більш) наполегливий у своєму бажанні зійти на Олімп і, головне, готовий до відстоювання своєї ПРАВДИ. А то, що у кожного з головних героїв ця ПРАВДА своя, зрозуміло без пояснень.  Інакше не було б інтриги, інакше - не так весело, а якщо видовище не цікаве глядачі починають нудьгувати і вимагати хліба. І Віктор Федорович розуміє, що правила шоу "від політики" передбачають підтримку стану перманентної боротьби, а значить, ми побачимо продовження спектаклю. Буде змінена тільки студія, а головні герої і глядачі залишаться ті ж.

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині – Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі. 

І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,

Якщо чесно, ганьба... людина зняла маску, а там  крім самозакоханості, пустих слів нічого...таке якесь відчуття... зневаги чи що... російською - "мелкая душонка"....
Чи хтось почув хоч одне слово в останній пресконференції Ющенка, хоть одненьке слово подяки мільонам людей, які зробили його Президентом???
Що ж, чи любимо хоч ми тебе, Україно?....

[ Читати далі ]

Розфарбовані всі в синій колір,
Позшивались в людей їхні губи,
Вже затихли Галас і Гомір,
Вже одягнуті чорні костюми...
Рот закритий стрічками білими...
Ось такого чекали майбутнього?!!!
По кутках люди виють слізьми біло-сірими,
Бо не має в країні щось путнього...

Схаменіться нарешті, вкраїнці!!!
Об`єднайтесь!!! Воно того варте.
І зніміть окуляри ті сині,
Підніміться з колін! Нумо! Встаньте!!!
Покажіть всю любов до країни,
До тієї, що ніжно плекала.
Хай квітує, живе Україна!!!
Вона й так на це довго чекала.
Українці, якнайшвидш підійміться
Й дорогої секунди не гайте,
І за руки скоріше візьміться...
І не серцем - душею Вкраїну кохайте!!!

Бачу, земле, твоїм багатством