Російська рок-група «ДДТ» уже другий місяць їздить по Україні з концертним туром, присвяченим 1020–річчю хрещення Києва. Напередодні концерту в столиці, який, до речі, перенесли з Майдану Незалежності на Хрещатик через приїзд Патріарха Варфоломія, соліст «ДДТ» Юрій Шевчук дав прес-конференцію. Подаємо найцікавіші запитання–відповіді.

ХОЧУ, АБИ РОСІЯ БЕЗ ВИЩИРУ ДИВИЛАСЯ НА СВОЇХ СУСІДІВ І НЕ ЛЯКАЛА КРАЇНИ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ

Пане Юрію, чому Ви вирішили взяти в цьому турі участь? І які у Вас враження від туру по Україні?

Коли мені запропонували взяти участь у цьому турі, я багато думав, у мене були сумніви якісь… Проте потім дійшов висновку, що це вкрай необхідно. По-перше, ми стали блаженними миротворцями, по-друге, я громадянин Росії. І я дуже хочу, аби Росія та Україна жили в мирі та дружбі.

Це дуже важливо для мене особисто, для моїх друзів, тому ми поїхали в цей тур. І не було ніяких місіонерів американського толку, людей в окулярах і піджаках. Не було також радикального націоналізму щодо релігії, якихось крайнощів. Як, наприклад, популярний у вас той афроамериканець (має на увазі Сандея Аделаджі. – Авт.) каже: «Моліться богу, і будете мільйонерами».

Нічого цього не було, була просто розмова про душу, про те, що людина складається не тільки з двох півкуль – права – це, яка холодильник повний жратви, а ліва півкуля – на якій ця жратва готується.

У людини ще є дух, душа. Людина – дуже багате створіння – це образ подоби Божої, творець, дзеркало вселеної… І ось про це ми ненав’язливо говорили з молодими людьми у 22 містах України.

Дуже радий тому, що це все відбулося.

Є багато різних музикантів… Деякі наші колеги голими танцюють на корпоративах, розважаючи нову еліту наших суспільств, яка аж сочиться жиром. А ми просто працювали за ось цю ідею. І ми знайшли її. Зараз дуже важливо думати про те, що нас розсварює, а розсварює нас дуже багато… Це і політики, і пишучі брати наші… Потрібно говорити не про те, що нас роз’єднує, а про те, що об’єднує.

Одною з потужних об’єднуючих речей є православна віра. Київська Русь хрестила всі наші слов’янські держави, батько Київ нас хрестив. Це для нас дуже важливо.

На мій погляд, основне наше завдання сьогодні – гуманізація наших суспільств, гуманізація Росії. Аби Росія без вищиру дивилася на своїх сусідів, аби не лякала країни пострадянського простору, а зі щирою усмішкою дивилася на світ.

Головне, що я виніс з цього туру, – немає ніякої ненависті в Україні до Росії. У Львові та інших містах Західної України ми збирали десятки тисяч молодих людей, які нам підспівували. Тобто царювало братство, це було чудово.

Приїхавши до себе в Петербург після першої частини туру, багато моїх друзів питали: «Ну як?» – я не розумів, перепитував: «Що «як»?» – «Ну… складно було, на вулицю, певне, не виходив на Західній Україні?» Я кажу: «Чому це, ще й як виходив»…

Ви знаєте, як от накачали наші народи, страшно вкачали по венах, по мозку цей гнилий розчин ксенофобії і ненависті. Просто страшно!

Навіть мої інтелігентні хлопці мене запитували: «Що, складно було? Напевне, охорони з тобою хтозна скільки ходило?»

У нас було надзавдання.

Я казав про музикантів, які розважають народ, і це, мабуть, чудово, але є ще надзавдання. Є таким надзавданням також приклади, йти далеко не потрібно… Був, наприклад, такий чудовий співак, як Джон Леннон, який бився за мир, проти війни у В’єтнамі, є Мадонна, яка в Африці рятує бразильських мавпочок. Тобто багато музикантів у світі займаються не тільки музикою, і в цьому нічого поганого, пафосного немає. Вони просто служать якійсь ідеї, добру – так, як вони його розуміють.

А на нашому пострадянському просторі стільки проблем… Я мотався по багатьох локальних війнах: у Сербії, Чечні, Афганістані… Хочу вам сказати, надивився я цього лайна, міжнаціональної ворожнечі, коли помирають діти, жінки, мирне населення. Будь-яка війна – це жахливо. Не казатиму нічого більше, ви самі все знаєте.

Війна – жахлива річ, особливо, коли вона йде на релігійному чи національному ґрунті. Не дай Боже, аби це ще раз повторилося.

Для нас важливо шукати шляхи, які б нам допомогли співіснувати. Політики ці всі вимруть через 30 років, а народи наші залишаться. Залишиться Грузія, Україна, Прибалтика, Таджикистан… Як ми житимемо: у стані війни, матюкатися одне на одного, скреготіти зубами чи житимемо в любові і дружбі? Ось це сьогодні важливо!

Ми собі постановили – не займатися політикою, не говорити про неї в жодному місті. Проте мушу сказати, що в башці багатьох політиків досі відбувається холодна війна. Вони міркують і говорять тими кальками, які були виведені ще у 80-ті роки. Холодна війна – це суворий, темний феодалізм. Холодна війна – це коли є той, хто на нас не подібний, він – ворог.

Так не можна! Я про це так само кажу й у Росії. Навіть виступав на економічному форумі… Щоправда, як мене туди пустили, сам не знаю. Там зіткнувся з російськими націоналістами, які більше подібні на шовіністів.

Деякі, такі, як Гліб Павловський, котрий пардон, просрав тут усі вибори, кажуть, що весь пострадянський простір – імперія… Ну не можна будувати зараз російську імперію, бо буде війна. Куди вони тягнуть наш російський народ? Не знаю. Одним десантом захопити Україну? Та вже нахлебталися ми цього! Досить!

Повинні вирости інші політики…

Те, що робить Ющенко, мені не подобається. Він намагається позбавити останнього, що зближає наші народності, – нашої духовності. Він намагається створити свою державну церкву. Що це таке? Навіщо порушувати традиції в наші й так не прості часи?

Я проти ксенофобії в Росії! Я рубаюся з нашими шовіністами через це, і рубатимуся доти, доки в мене вистачить сил.

У Вас у Севастополі була незвичайна зустріч з сином. Чи не могли б Ви про неї трошки розказати?

Мій син служить у армії. І так сталося, що вони на судні зараз здійснюють візити дружби… Заходили в порти Іспанії, Африки, Тунісу. Вийшло так, що ми приїхали в Севастополь 19 липня, а син мій прийшов у порт у Севастополі. Ми там зустрілися, уся команда була на концерті, чудово поговорили.

Йому залишилося тільки два місяці до наказу. Зараз він знову в Середземному морі. Сподіваюся, у нього все буде добре.

Мій син чесно служить батьківщині, у даний момент – Росії. Він сержант морської піхоти, жодних поблажок для нього нема. Він прослужив уже практично два роки.

Тому тут перед своєю батьківщиною я чесний, свого сина я нікуди не ховав, ні в які Англії та Америки. Мій син нормальний хлопець, який дуже любить Росію і прекрасно ставиться до України.

Я СТОЯВ НА МАЙДАНІ, І МЕНЕ ТУДИ НЕ ПУСКАЮТЬ, А КІРКОРОВ, ЯКИЙ РУБАВ БАБЛО НА ІНШІЙ СТОРОНІ, – НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ

Ви на сцені на Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції співали під гітару, під кінець сказали, що революцію роблять герої, а її надбаннями користуються падлюки…

Так, я це казав, ще казав, що Росія та України – брати і сестри. Я пам’ятаю той Майдан, і мені дуже подобалося: чудові очі, жага свободи. Також пам’ятаю 91-ий рік у Росії… Теж було чудово.

Як це так все вийшло?.. Стоячи на Майдані, я знав, як це все буде, бо бачив російський приклад.

Ці історичні моменти, нехай і короткі, але підйоми національної самосвідомості, жага до безумної волі, – це просто дивовижно.

В історії не було таких ще моментів, коли б це тривало вічно.

Тоді я вийшов на Майдан, аби сказати щось про дружбу Росії та України. Це була тоді моя головна ідея.

Я тільки сьогодні дізнався, що Ющенко громадянина Російської Федерації Філіпа Кіркорова зробив народним артистом України. А Кіркоров, у той момент, коли я виступав на Майдані, рубав бабло на іншій стороні (має на увазі виступи за Партію регіонів. – Авт.). І ви уявляєте собі такий парадокс: я стояв на Майдані, і мене туди вже не пускають, а Кіркоров – народний артист України.

Якось Ющенко заявив, що він не любить російський рок… Ну, тепер я розумію, кого він любить.

Якби був другий Майдан, Ви б на ньому виступили?

Дивлячись, для чого б він служив. Ідеї мають бути мені до душі. Також я повинен знати, що я маю робити. Це дуже важливо для мене.

Повірте мені, кожен мій рух – це плоди великих роздумів.

«ФАБРИКА ЗІРОК» – ЦЕ НЕЩАСНІ ДІТЛАХИ, ЯКИМ ЗАБИЛИ ПЛАСТМАСОЮ МОЗОК

Чи належать рок-музиканти до шоу-бізнесу?

Шоу-бізнес – це такі собі розваги, офіціанти в мистецтві: що прикажете, що вам станцювати, що заспівати? Сьогодні в Росії багато хто грішить шоу-бізнесом. Групи «Ленінград», «Бі-2», «Сплін» виступають лише на корпоративах...

Багато рок-музикантів вважають, що коли ти когось обслуговуєш, то це вже не рок-музика. Бо рок-музика – це коли ти протягуєш свою ідею, свою думку про світ, своє слово…

Ну як я можу вийти в кабак, і співати там для людей, які п’яні, спітнілі прагнуть розваг?

Я не хліб і видовища, я ділюся сокровенним. Рок-музика – це щось зовсім інше. Навіть продюсер в рок-групі не може існувати. В ДДТ ніколи не було продюсерів. Як може якийсь дядя командувати, де і що мені грати? Це маячня собача, це «фабрика зірок». Ось це шоу-бізнес, це нещасні дітлахи, яким забили пластмасою мозок.

Тобто Вас жоден багатій не затягне до себе?

Я радий усім багатим, які прийдуть до мене на концерт, але до них співати я не піду.

Яка ціна того, що Ви підтримуєте опозицію в Росії?

Ну яка тут може бути ціна... Про ціну ж не думаєш. Я ж не бухгалтер.

Коли ти думаєш про ціну – це вже шоу-бізнес. Рок-н-рольщик – він же тупий, прямолінійний, нехитрий, він спочатку робить, а потім думає.

Мої помисли завжди чисті. Водночас я завжди боюся, аби мої помисли не завели мене в пекло, боюся стати зіркою, не доведи Боже, якоюсь скотиною, яка далі свого носа не бачить, боюсь померти циніком.

Записувала Ксеня Лесів
УНІАН.

Навіть поверхневий аналіз показує, що у більшості випадків обіцяне не було виконане. Жоден з бандитів в політиці, про яких говорив Ющенко, так і не сів на лаву підсудних. Корупція не стала меншою, аніж була за часів президента Кучми. Під великим питанням – чи стала Україна ближче до НАТО і ЄС, ніж у 2005?

За всіма наявними політичними ознаками, початок осені стане початком президентської виборчої кампанії, тобто напружених змагань за найвищу владну посаду в державі.

Зайвий раз це засвідчують хоча б спільні "наїзди" президентського секретаріату та речників Партії регіонів на прем‘єра Тимошенко, котра, мовляв, неправильно займається ліквідацією наслідків стихійного лиха на Прикарпатті, і, відповіді, з боку БЮТу – про те, що Балозі просто напекло голову.

І тут неминуче постає простеньке таке запитання – задля чого так званій українській еліті взагалі ця влада?

Якщо спробувати відстежити еволюцію влади в країнах демократичного Заходу, то критерії, які визначають там боротьбу за здобуття влади, докорінно відрізняються від українських.

Важко уявити собі колишнього президента Сполучених Штатів Білла Клінтона, статки якого через декілька років після закінчення президентства складали б, скажімо, більше мільярда доларів. В Америці його, як мінімум, просто не зрозуміли б і розпочали розслідування його корупційної діяльності.

В Україні ж це сприймається як належне, і не лише щодо президентів, а і щодо депутатів чи колишніх міністрів, адже недаремно людина мала стільки років можливість контролювати фінансові потоки, не кажучи вже про такі вітчизняні "традиції", як занесення до кабінетів чемоданчиків з "пеньондзами".

На відміну від більшості вітчизняних політиків, західним не потрібна влада заради тільки грошей. Адже корупційні діяння швидко відслідковуються і покарання буде невідворотним.

Можна сказати, що тут існує принципова відмінність – їм потрібні певні гроші (зовсім не обов‘язково свої власні), щоб отримати владу, а не влада, аби конвертувати її в гроші.

Вони прагнуть реалізувати свої політичні концепції і ідеї. Для західного політика це природно. Оскільки він зможе заробляти на своїй колишній популярності уже пішовши зі влади. Включно з публічними виступами, мемуарами та іншими абсолютно легальними можливостями.

У українських же політиків подібне "незрозуміле" ставлення до влади виглядає, як безглузде прагнення влади. Тобто, з їхньої точки зору, прагнення до влади із-за грошей – це реалізація свої мети, а влада у чистому вигляді – заради влади – як спосіб реалізувати свої політичні погляди – не є зрозумілою.

Тому в їх озвученні це звучить як обвинувачення мало не в усіх страшних гріхах.

Журнал "Форбс" нещодавно вирахував 12 доларових мільярдерів серед депутатів Держдуми Росії. І це після справи ЮКОСу, коли більшість грошовитої публіки намагається триматися якнайдалі від практичної політики, слухняно ділячись прибутками із владою.

В Україні, здається, у Верховній Раді не менше мільярдерів, але їхній вплив незмірно вищий. І статки їхні щедро прибувають впродовж дуже і дуже напруженої парламентської діяльності.

Найбільш наочним прикладом конвертування грошей у владу стала політична діяльність Партії регіонів. Адже вона не є партією, у класичному вигляді. Партія регіонів фінансується передусім Рінатом Ахметовим, дійсно підкоряється його цілям, служить його бізнесу, що підтверджує фактичне подвоєння його капіталу протягом одного року.

Й нічого немає поганого у тому, що хтось став багатим, або дуже багатим. Погано те, що за українських реалій, якщо на одному соціальному полюсі суспільства накопичується супербагатство, на протилежному полюсі зростають суперзлидні.

Адже чи є головним завданням українського суспільства, на яке воно повинно працювати, щоб з’являлися чисельні мільярдери? На авторову думку, суспільство мало б подбати про широке залучення своїх громадян в акціонерні товариства, завдяки чому мільйони людей повинні багатіти, а не одиниці вибраних.

Бо коли утворюється така величезна прірва між полюсами багатства і бідності, і такі разючі відмінності у соціальних групах по розподіленню цього багатства, то відсутність жодних натяків на те, що традиційно звикли називати соціальною справедливістю, неминуче здатне призвести до створення новітньої революційної ситуації.

І у цьому випадку, для більшості громадян України, не буде мати жодного значення, хто брав участь в активному розграбуванні України – чи це "голубі", "помаранчеві" чи ще якісь політичні сили, котрі звикли конвертувати владу в грошові ресурси, а здобуті таким чином фінанси – знову у владу.

Намагання влади перетворити масово громадян України на "маленьких українців" (тобто безсловесних холопів) не прикрашають державних діячів будь-якого калібру, будь-то Віктор Ющенко, Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко.

Водночас українці, щоб змінити подібну ганебну ситуацію, мають усвідомити той факт, що не можна обмежити свою політичну діяльність, проголосувавши раз на п’ять років на президентських виборах.

Прорвати замкнене коло олігархічної оборони можливо лише за умови, якщо українське населення активно впливатиме на політику і економіку країни та чинитиме тиск на владу.

Власне, голосуючи на Партію регіонів, електорат продовжує в часі ситуацію, коли, взявши на озброєння лозунги притаманні соціально орієнтованим партіям (російська мова та антинатовська риторика – це не що інше, як гостра політична приправа), її зверхники, по суті, продовжують залишатися провідниками антисоціальної політики.

І наступні президентські вибори матимуть шанс продемонструвати: чи будуть дієвими ті месиджі, котрі посилатимуть у вигляді обіцянок різномасті партії українському електорату.

З авторової точки зору, найбільш оптимальним для розвитку української держави виявився б баланс між лібералами і соціал-демократами при владі. Адже всі інші політичні напівтони лише збивають з толку українського виборця.

Зрозуміло, що ця соціал-демократія повинна докорінно відрізнятися від того, що пропонувала свого часу СДПУ(о) і її керівництво.

В ідеалі ліберали пильнують за тим, щоб конкуренція підштовхувала технологічний прорив, а соціал-демократи стежать за тим, щоб низькооплачувані верстви населення та члени їхніх родин мали реальний шанс на здобуття освіти та кваліфіковану медичну допомогу.

Можливо, зараз Україна потребує більше соціал-демократів, ніж лібералів, адже антисоціальна політика, котра започаткована ще у часи Леоніда Кучми і яка продовжується і до цього часу, є чудовим політичним живильним середовищем для підтримки цих ідей українським виборцем.

Сьогодні, за умови, що в Україні поки що відсутня потужна соціал-демократична партія, спробувати відвоювати для себе цю нішу могла б Юлія Тимошенко зі своїм БЮТом.

Адже, якщо враховувати український менталітет, то для українського народу куди є ближчим намагання будувати країну застосовуючи соціал-демократичні концепції з додатком такого виду солідаризму, який був притаманний за часів Аденауера, скажімо, німецьким християнським демократам.

Аніж продовжуючи будувати ющенсько-ахметівське суспільство ліберального капіталізму з пріоритетом для великого бізнесу і ігноруванням прав і потреб українського населення.

Під час наступної президентської кампанії багато чого буде сказано щодо позитивів і негативів президентства Віктора Ющенка. Проте уже зараз, аналізуючи його діяння протягом цих років, можна прийти до суперечливих висновків.

Адже цілком можна пригадати, що у 2004 році кандидат у президенти Віктор Ющенко обіцяв: бандитам тюрми, рішучу боротьбу з корупцією, усунення олігархів від влади, докорінну зміну стилю діяльності адміністрації президента.

А також укріплення національно-патріотичного руху, наближення України до європейських структур, розвиток демократії, укріплення міжнародного авторитету української держави, забезпечення гідного рівня життя громадян України, тощо. Присягався у вірності своїм соратникам по боротьбі за владу.

Однак навіть поверхневий аналіз показує, що у більшості випадків обіцяне не було виконане. Жоден з бандитів в політиці, про яких говорив Ющенко, так і не сів на лаву підсудних. Корупція не стала меншою, аніж була за часів президента Кучми.

Олігархи захопили владу повністю, секретаріат президента, всупереч Конституції, перебрав на себе значну частину функцій президента. Крім того, Ющенко не лише втратив союзника в особі Тимошенко, але й фактично розвалив свою партію НУ, а потім блок НУНС.

Та й під великим питанням – чи стала Україна у 2008 році ближче до НАТО і Європейського Союзу, ніж у 2005?

Безглуздо заперечувати факт, що у 2004 році Віктор Ющенко здобув таку потужну підтримку, на яку не зміг розраховувати жоден кандидат у президенти до нього та, очевидно, ще й довго не зможе сподіватися після нього.

Все це було і з цим не посперечаєшся. Ющенко консолідував у своїх лавах абсолютно різних людей. Але, можна сказати, що вони консолідувалися проти "професора" Януковича і без участі Ющенка.

Проте, тим не менше, ця безпрецедентна консолідація швидко закінчилася, і знову ж таки, складно заперечувати, що у цьому винен насамперед він сам.

Тепер, через роки, після Помаранчевої революції, стає очевидним, що Ющенко зміг консолідувати політиків і український народ тільки для просування себе на президентську посаду.

То що ж, власне, дала подібна консолідація українцям і Україні? Адже усе більше стає зрозуміло, що нині гаранта все більше цікавить конвертація влади у гроші. Хоча сама влада, як похідна таких можливостей, також не є зовсім зайвою.

Можна сказати, що в 2004 році Віктор Ющенко використав на свою користь увесь могутній потенціал, котрий був сформований ідеологічними творцями Народного руху за участю інтелектуалів, письменників і політиків: В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Івана Драча, Степана Хмари, Віталія Дончика, Володимира Яворівського, Юрія Покальчука, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Юрія Щербака…

Саме ці яскраві особистості і ще багато інших подібних до них формували національну ідею незалежності України. Ющенку в 2004 вдалося зробити те, що не вдалося реалізувати раніше в зв’язку з розколом Народного Руху і смертю (чи вбивством?) національного лідера всеукраїнського масштабу В’ячеслава Чорновола.

Того, котрого ніхто, як не намагався, так і не зумів звинуватити у конвертації влади у гроші, котрий не набув ані маєтків, ані "хатинок", ані грошовитих "друзів".

По суті, Віктор Ющенко під час Помаранчевої революції одягнув на себе "сорочку лідера нації", котра шилася для старшого Чорновола і дісталася президенту в спадок, у зв’язку з певним збігом складних політичних обставин.

І хоча Ющенко поспішив одягнути на себе цю одежину, але від цього справжнім лідером нації так і не став.

Отже, цілком природно, що під час тяжкого лиха на Прикарпатті, він абсолютно спокійно, за заздалегідь затвердженим ним графіком відбув з Києва комфортабельно відпочити на гарячому кримському пісочку...

Віктор Каспрук, політолог, для УП

Сьогодні знайомі цікавилися: Чи є я членом УНП?

Моя відповідь була такою: Я - позачленний...

Ситуацію, яка склалася з Полтавською обласною бібліотекою для дітей ім. Панаса Мирного, коментує місцевий активіст ВГО Альянс «Майдан» Тарас Токар.

Навчальний процес полтавських школярів зірваний. Робота бібліотеки паралізована. Доступу до літератури дітям немає. «Мудрий» керівник управління культури облдержадміністрації Володимир Годзенко збирається видати наказ на переселення бібліотеки у менше приміщення, йдучи на порушення Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Крім того, що порушуються вимоги цього закону, картина виглядатиме так: у приміщеннях без вікон стоять по декілька столів. Кожен стіл – це бібліотечний відділ.

У захопленому ж приміщенні зараз перебуває не тільки більшість літератури та майно бібліотеки, а й роботи дітей з різних творчих гуртків. Зруйнована частина приміщень.

З дня захоплення приміщення бібліотеки пройшло 14 днів. Полтавська обласна державна адміністрація утримується від будь-яких заяв.

Майдан

Саме так, до тридцятих років 20-го століття за чисельністю ми, українці, були восьмими на планеті. Тоді, де б ми не з'явилися на планеті, нас впізнавали і рахувалися. А зараз, спілкуючись з американцями при згадці слова Ukraine, вони перепитують, а це десь в Америці? 

Президент Віктор Ющенко висловив надію на створення в Україні помісної церкви та попросив у Вселенського патріарха Варфоломія I благословення.

"Я вірю у те, що будь-які поділи українських віруючих - недовговічні. Я вірю у те, що як божий дар, як історична правда та справедливість в Україні постане національна помісна церква", - зазначив Ющенко під час урочистостей на Софійській площі у суботу.

"Я вірю і прошу, ваша Всесвятосте, вашого благословення. Для мрії, для правди, для надії, для нашої держави, для України", - додав президент, звертаючись до патріарха.

Водночас він наголосив, що "українська держава не втручається і стоїть поза будь-якими міжконфесійними диспутами, рівною мірою шануючи кожну церкву, кожну релігію і кожного віруючого".

"Але ми будемо завжди підтримувати єднання українського християнства і ведення найтіснішого діалогу між різними культурами та віросповіданнями", - пояснив Ющенко.

Водночас, Варфоломій І, виступаючи на урочистостях, закликав українське православ’я до єдності.

"Турбота про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі", - зазначив він.

Українська правда

На написання цієї рефлексії мене спровокували кадри примусового приводу чи привозу для допиту з Харкова до Києва секретаря Харківської міської ради Геннадія Кернеса та фраза-обмовка міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

Все це супроводжувалося викликами швидкої допомоги, швидкотекучими хворобами затриманого, коротше кажучи, черговим цирком.

Навіть на подіум українських мас-медіа Кернес виходив, чи, точніше, чеберяв, гіпертрофовано театрально. Нічого сказати – великий актор. Жаль що гибіє у Харківській міській раді – сцена не найкраща.

Я дуже люблю витончені іронічні фільми геніального американського коміка (і трагіка) Вуді Алена. Особливо, коли він, з його марнотними фізичними даними, пародіює типового голлівудського супермена чи мачо.

Смішно дивитися на здохляка Вуді (окуляри з товстенними шкельцями, вузенькі плечі, худенькі ніжки) у ролі кумира 50-х гіганта Хема (Ернеста Хемінгвея, якщо ще хтось його пам'ятає) та ще й у ліжку з його не менш монументальною дочкою Меріел.

Та ще й під супровід "інтелектуального" мотто, такого характерного для кіно початку 60-х. Ти розумієш, що це "прикол". Однак, разом з тим, ти розумієш, що Вуді Ален добрий рудий клоун.

Натомість Геннадій Адольфович Кернес, звичайно ж клоун української політики. Однак клоун зовсім не рудий, який є завжди жертвою, а білий, злий і недобрий.

Білий клоун не дає знущатися та сміятися над собою – він знущається над публікою та мордує свого рудого колегу. Такі амплуа у цирку. А також і у цирку української політики.

 В умовах відсутності морального осуду, постава клоуна виявилася в політиці найбільш виграшною. Профанація, епатаж і у політиці і в решті сфер життя успішно легітимізували повальний цинізм.

На постсовєтському просторі першим проламав кригу будь-яких норм Владімір Жиріновський. І виявився успішним – бо "безпредєльщик". Він, з подачі ще старого КГБ, дійсно, як криголам, вломився у ще напівзаморожену постсовєтську ситуацію. Зробив фантастичну кар"єру – і як то кажуть "был таков".

А за ним пішло-поїхало. З більшим чи меншим хистом цілі зграї паяців від політики, культури та навіть церкви буквально заполонили суспільний простір.

Причому це не тільки такі явні паяци, як прогресивні твікси Наташа Вітренко та Вова Марченко чи славнозвісна "звізда" поп-сцени Андрійко Данилко-Кравчучка. Чи полум'яний "націоналіст" Роман Козак.

Але й сам Леонід Кравчук – президент та Леонід Кучма – президент другий. Можливо в політиці, у якій відсутня мораль, іншого виходу і немає – мусиш прикидатися дурником, бо ж справжньої відповіді на складні запитання не маєш.

А так можна "прошлангувати" і будучи президентом видавати безглузді сентенції на кшталт "Маємо те, що маємо" чи "Ви скажіть, яку державу будувати" – і це слова діючих президентів. Тобто, по-простому – грати вар'ята.

Але це персонажі минулого чи не занадто істотного сьогодення.

Натомість наше життя найбільше залежить від важковаговиків сучасної української політики, донедавна – двох Вітьків та однієї Юлі.

Сьогодні ж годі відкараскатися від враження, що й вони ті самі персонажі з італійської опери-буф. Хоча колись все заносилося на трагедію.

Я вже писав про страждання двох печальних П'єро та одну Мальвіну, яка заставляє їх мити перед обідом руки. Ясно, що п'єро – це клоуни, причому руді. Вони недолуго опираються її домаганням. Однак результат зворотній. Бо ж вони хлопці недалекі.

Натомість чисто-біла Мальвіна як відмінниця у третьому класі склавши ручки та губки з садистичною педантичністю напучує двох лопухуватих П'єро. Причому істотним словом тут є не "напучує", а "садистично".

Це справжній білий клоун. Білий жорсткий, але теж клоун, як і вони. Щоправда на відміну від них її ще несе драйв політичного життя. Вона з величезним задоволенням пірнає в саму гущу політичних перипетій. Тоді як наші П'єро вже тільки крехчуть на поворотах.

Яка ж мораль, спитаєте ви. А мораль проста: на жаль, хоч це й суб'єктивно, я ніяк не можу видивитися в сучасному українському політикумі (ще один покруч сьогодення) людини хоч трішечки сумлінної, яка не грає на публіку, не кривляється, не дурить інших і себе.

Свого часу Ющенко чи то насправді сказав трішечки слів правдивих, чи то нам здалося. Однак навіть за те він був винесений народом на вищий рівень влади.

Народ хотів правди (чи не хотів бути обдуреним). В країні кравчуків та кучм народ спраг правди, як не банально та ідіотично це звучить. Однак теперішні політики гадають, що вони всіх перехитрять, чи то з ЄЦ-ами чи то з ГЕЦ-ами ("гец" по галицьки – жарт чи вибрик).

Навряд чи. Якщо не підтасують вибори (на що і заноситься).

То ж для мене виглядає так, що Кернес насправді є породженням нашого часу на яке ми погоджуємося. Він звичайно "тащиться", знущається, потішається над нами.

Він так само, як і Юля Тимошенко гравець – рибка в потоці води. Він нас дурить. Але так насправді ми того варті, бо дозволяємо йому і "іже з ним" потішатися над нами жирувати у нашому часі смут та перемін.

І нема чого соромитися харківського секретаря міськради, бо ж інших ми не соромимось.

"Що маємо те маємо". Чи нас мають...Цинічно? Ще б пак!


Тарас Возняк, Аполітичний , Львів, Журнал Ї , для УП

УП

Управління культури Полтавської облдержадміністрації таємно готує наказ про переселення обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного до непристосованого приміщення іншої бібліотеки. Про це Майдан-ІНФОРМу стало відомо з достовірних джерел, які знаходяться в обласній державній адміністрації.

Станом на 26 липня 2008 р., немає жодного остаточного рішення суду щодо спірного приміщення, в якому бібліотека перебувала більше 30 років. А також немає жодного рішення з боку Полтавської обласної ради, яка є власником всього майна бібліотеки.

- Більше десяти днів майно бібліотеки знаходиться у полоні приватних осіб, - говорять громадські активісти, які займаються юридичним захистом бібліотеки. – Жоден працівник бібліотеки не знає, що робиться з захопленим майном. Міліція не втручається. Влада мовчить.

Майдан

Примусове захоплення приміщення і майна Полтавської обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного не засудила жодна політична сила, яка має свої осередки на Полтавщині.

Мовчать наймасовіші «Батьківщина», Партія регіонів, «Народний союз «Наша Україна», Українська народна партія, Комуністична партія України, Народна партія Литвина. Немає реакції і з боку народних депутатів України від Полтавщини.

Літо. Вони відпочивають. А в цей час полтавська малеча позбавлена права на повноцінне навчання. Хто за це відповість?

Майдан

 Вторник сразу за Крещением выдался очаровательным. Всю ночь полыхало здание ФСБ в Иваново. Сгорело, слава Богу, до тла.

Повинуясь модному поветрию, небось, была еще и «освящена». Может, батюшка попался настоящий. В нужный момент подумал другое. Что каждый порядочный человек должен пожелать. Глядя на логово служак «дранного плаща и ржавого кинжала».

Либо чары и заклинания попадьи Московского патриархата уже не действуют. На небесах виднее. В любом случае, Богоявление, как еще называют Крещение, состоялось.

Явило огненный знак в тот самый день, когда Менахем Ааронович Мендель приготовился обнародовать свою «президентскую» программу.

Во избежание кривотолков, сразу застолбим позицию по национальному вопросу. Для нас нет разницы, какого цвета кожи, и с какого племени на свет явился конкретный человек. Равно как и вероисповедание или взгляды на личную жизнь.

Среди наших друзей много национальностей и верований. В том числе евреи. Между прочим, на редкость одаренные и порядочные люди. Но у нас также есть правило - называть вещи, тем более человека, своим именем.

И так, Мендель собрался говорить про воспитание русского патриотизма. Призывать к возрождению «национального духа» России, и ее «грядущего имперского величия». Этим, так сказать, должно озаботиться население. Чтобы скучно не было. Во время обогащения кремлинов.

С выражением морды лица прочитал текст со шпаргалки. Но в отблеске пожара заклинания прозвучали не очень убедительно. Особенно пассаж про «исчерпанный лимит на революции и потрясения». Да и все обещанные молочные реки с кисельными берегами.

Одно место в речуге преемника все же выдалось без фальши. В переводе на русский язык, это был крик из самых глубин естества:

«Дайте нам еще хотя бы десять лет спокойно поворовать!»

За двадцатый век, видите ли, не успели все стащить.

Что вы, мои зайчики! Для вас потрясения только теперь начинаются. Не то, чтобы десять лет, даже пяток для легкой наживы не остался. Совсем скоро вас начнут гонять по переборкам.

Остов Ивановской гебни, конечно, меньше Ходынского поля. Но что то подсказывает, что начало положено. Всего одна вовремя и по месту зажженная спичечка. Движение в сторону кровавого рассвета авторитарной эпохи пошло.

Ведь чекистские барыги ныне расселись по ключевым постам. Держат практически всю собственность. Запрет на истину и достойную жизнь их рук дело. Как и тотальная ложь, тюрьмы для порядочных людей и многочисленные убийства. Не только политические. За имущество и просто из мести.

Пора их …, пора! То в других странах, если в пламени погибла семья – президент приезжает. У нас каждый квартал в плановом порядке живьем сжигают по интернату престарелых. А чекисты тем временем по заводам, складским помещениям и магазинам «террористов ловят».

Только получается, что содержимое этих заводов, складов и магазинов потом в собственность очередного ФСБ-ешника переходит. Одного этого достаточно, чтобы любой пособник кремлевских «борцов с терроризмом» был гоним и презираем по определению.

И спичечку - не забудьте про спичечку!

На улице выступать – это хорошо, но мало.

То получиться, как у Ильи Муромца. Когда тот решил в одиночку Змия Горыныча победить. Зашел в огромную пещеру и громовым голосом зовет:

«Ты где, падла? Выходи биться!»

В ответ, с самых небес:

«Биться, так биться. Зачем в ж…пе кричать?»