10 міфів про УПА. Як було насправді? — спільний проект, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії

Попередні матеріали проекту 10 міфів про УПА читайте тут

Цитата-міф: Ізраїль готовий надати документальні докази звірств батальйону Nachtigall SS під командуванням Шухевича.

Комуністична партія України,

заголовок повідомлення на офіційному сайті

7 грудня 2007 року

Під час Другої світової війни німці створили з українських націоналістів батальйони Нахтіґаль, Роланд, а також дивізію Галичина. Ці підрозділи комплектувалися з нацистських колаборантів, входили до структури СС, підпорядковувалися її керівництву та мали есесівські звання. Нахтіґаль, Роланд та дивізія Галичина були створені для винищення мирного населення на окупованих територіях.

Нахтіґаль та Роланд діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-й охоронний батальйон поліції порядку.

Дивізія Галичина, створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС, і використовувалася передусім як бойова частина.

Бійці батальйону Нахтіґаль Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті

Цей міф сформувався за радянських часів. Відповідно до нього, всі учасники українського визвольного руху під час війни були зрадниками батьківщини та маріонетками на німецькій службі, які радо виконували всі забаганки «хазяїв». Німці ж довіряли їм лише найбруднішу роботу — проведення каральних акцій проти неозброєного цивільного населення.

Здебільшого автори подібних «сенсацій» не розуміють різницю між військовими формуваннями, що діяли на території України у роки війни. Тому й у пересічного глядача, зазвичай, не виникає запитань, коли він чує з блакитного екрана про «батальйон СС Нахтіґаль». Але факти свідчать про інше.

Батальйони Нахтіґаль та Роланд ніколи не були підрозділами СС. Ініціатором їх створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН, спільно з офіцерами Вермахту, зокрема з військової розвідки (Абверу).

Утім, кожен з ініціаторів створення батальйонів переслідував власну мету. Оунівці розглядали ці два батальйони як певною мірою основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.

Для підготовки повстання і подальшого утримання території були потрібні люди з військовим досвідом та зброя. Однак у тій ситуації, у якій опинилася ОУН після анексії Західної України Радянським Союзом, отримати військовий вишкіл її члени могли лише у лавах однієї армії — німецької. Країни Західної Європи не готові були сприймати ОУН як самостійного гравця і не надавали їй допомогу. А перемовини із головним ворогом — СРСР тим паче були неприйнятні.

У переговорах із керівництвом Абверу представники ОУН домагалися створення спеціальних підрозділів, у яких члени організації мали пройти військовий вишкіл, а згодом — стати основою для формування нової української армії.

Німецька сторона мала дещо інші плани. Нахтіґаль і Роланд керівництво Абверу розглядало як розвідувально-диверсійні батальйони, які під час війни мали влаштовувати диверсійні операції проти радянських військових частин, а також забезпечувати безпеку пересування німецьких частин, роззброєння залишків Червоної армії, охорону ешелонів з полоненими та боєприпасами.

Завдання, які ставили перед батальйонами як керівництво Абверу, так і ОУН, суттєво відрізнялися від задач, які мало виконувати СС на окупованих територіях.

Рядові та частина командирів батальйонів були українцями. Вони носили військові, а не есесівські звання, а їхні командири з німецького боку також були з Вермахту. І Нахтіґаль, і Роланд жодним чином не підпорядковувалися командуванню СС.

Незважаючи на сподівання ОУН, участь обох батальйонів у бойових діях була обмеженою. Роланд улітку 1941 року перекинули на територію Молдови та Одеської області, де його особовий склад кілька тижнів перебував у очікуванні наказу, а потім підрозділ знову повернули до Австрії.

Батальйон Нахтіґаль у складі німецької армії брав участь у зайнятті Львова та дійшов до Вінниці. Вже у серпні 1941 року його відкликали з фронту, а 16 вересня обидва батальйони переформували.

Геть іншою була історія дивізії Галичина. Її створення почалося майже через два роки після створення батальйонів Нахтіґаль та Роланд — навесні 1943 року, на території Східної Галичини, яка тоді входила до складу німецького Генерал-губернаторства.

Поручник дивізії Галичина Володимир Козак. Зверніть увагу на петлиці: замість есесівських рун у галицькій дивізії носили «левик» — стилізований герб Галичини Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті

Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура СС, від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Тому вона входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), а до так званих військ СС (Waffen-SS). Таких дивізій існувало більше сорока, в основі половини з них був особовий склад із населення окупованих і союзних Німеччині держав (хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо). Дивізія Галичина була призначена для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом.

Рядовий та найнижчий командний склад комплектувався з українців — переважно вихідців з Галичини. Командні посади від командиру батальйону та вище до 1945 року переважно обіймали німці, хоча траплялися і українці, наприклад, одним із командирів дивізіону був Микола Палієнко.

Українці вступили до лав дивізії, маючи різні мотиви. Частина розглядали перебування у Галичині як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби у подальшому перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість вояків. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини чи не залишитися на території, на яку мали невдовзі прийти радянські війська. Певну частину вояків до Галичини мобілізували примусово.

Офіційно ОУН(б) виступала проти формування дивізії та навіть поширювала заклики до українців не вступати до лав Галичини. Однак фактично певна кількість членів Організації опинилися у її складі. Вони так само мали на меті здобути вишкіл та зброю, а також слугувати «зв’язною» ланкою між вояками дивізії та УПА з тим, аби у потрібний момент організувати їхній перехід до українського підпілля. Натомість ОУН(м) навпаки закликала молодь вступати до лав дивізії, розглядаючи це формування як можливість для збройної боротьби проти СРСР.

Дивізія Галичина брала участь у боях проти наступу Червоної армії. Улітку 1944 року дивізію перекинули під місто Броди на Львівщині у розпорядження 13-го армійського корпусу в складі групи армій Північна Україна, де вона зайняла другу лінію оборони. Під час бою дивізію оточили і розбили. З 11 тисяч вояків вийшли з оточення лише близько 3 тисяч, з яких близько 1,5 тисячі на чолі з генералом Фрайтаґом відступили у напрямку Закарпаття. Решта або загинули, або потрапили у радянський полон, або приєдналися до УПА. Загалом дивізія тоді втратила до 70% особового складу.

Після перекомплектування дивізію відправили до Словаччини, де вона брала участь у боротьбі зі словацькими партизанами. У січні 1945 року її перекинули до Югославії для боротьби проти комуністичних партизанів Йосипа Броза Тіта.

Побутує міф про те, що дивізія Галичина начебто здійснювала придушення Варшавського повстання у серпні — вересні 1944 року, однак це не відповідає дійсності .

У квітні 1945 року дивізія деякий час воювала на фронті поблизу замку Ґляйхенберґ в Австрії. Наприкінці квітня її вивели зі складу військ СС та присвоїли нову назву — 1-а українська дивізія Української національної армії.

Після капітуляції Німеччини вояків дивізії інтернували у британській та американській окупаційних зонах, а після 1948 року вони роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину та інші країни. У 1985 році для розслідування фактів можливої присутності у Канаді воєнних злочинців, в тому числі вихідців з України та країн Балтії, була створена так звана Комісія Дешена. За результатом вивчення архівних матеріалів та допиту свідків у Канаді та Західній Європі Комісія підготувала звіт, в якому жоден з емігрантів — колишніх учасників дивізії Галичина — не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів під час Другої світової війни.

Автори тексту — Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху, Сергій Рябенко, Український інститут національної пам’яті

10 міфів про УПА. Як було насправді?— спільний інформаційний проект НВ,Українського інституту національної пам’яті, Центра досліджень визвольного руху та Видавництва КСД, мета якого — спростовувати міфи, що існують у колективній пам’яті щодо діяльності Української повстанської армії.