Співтовариство Знання є сила

Вид:: короткий; повний

Знання є сила

Ось Зе побував в гостях у Макрона та Меркель і маємо

25.06.19, 21:35
європа, жопа, эм-жо

Клімкін назвав рішення ПАРЄ щодо Росії при головуванні Франції "повним mauvais ton"

Міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що рішення про повернення російської делегації в ПАРЄ було прийнято ще до президентських виборів в Україні, і воно не залежало від розвитку політичної ситуації в країні.

Про це Клімкін написав на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook, коментуючи рішення ПАРЄ про спрощення санкційного механізму, що дало змогу російській делегації повернутися в асамблею, передають Українські Новини.

"Особливо прикро, що все це відбулося при французькому головуванні в РЄ (Раді Європи). Бути країною-засновником Нормандського формату і розгортати червону доріжку перед російськими депутатами без виконання РФ будь-яких висунутих умов - це, вибачте за мій французький, повний mauvais ton. Просто тотальний когнітивний дисонанс, який ще відгукнеться всій Європі", - написав він.

Як повідомляли Українські Новини, Парламентська асамблея Ради Європи відновила права Росії в асамблеї.

Також був оприлюднений список країн, проголосували у ПАРЄ за повернення Росії.

Україна відкликає постійного представника України в Раді Європи Дмитра Кулебу для консультацій.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Забутий геноцид. Замовчана історія

25.06.19, 13:27
друга світова війна, історія, угорщина, україна

Забутий геноцид. Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

22.06.2019 romankorzhyk

У роки Другої світової угорці — союзники Третього рейху — під час каральних операцій на півночі України знищили близько 40 тис. мирних жителів. У повоєнний час Москва і Будапешт стали партнерами по соцтабору і вирішили всю цю історію забути.

«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ.

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Угорські гонведи за роботою в селі на правому березі Дону, 1942 рік. Іноді селян за зв’язки із партизанами кидали в ями, які вони самі ж викопували, і влаштовували імітацію страти. Але частіше розстрілювали / Фото: FORTEPAN

Союзники другого сорту

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

Угорські армії здійснили на окупованих радянських територіях геноцид, — Тамаш Краус, угорський історик

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Нандор Феттіх (праворуч скраю) та Ласло Дьюла (поруч) у своїєму київському помешканні, січень 1942-го. Вчені були впевнені, що їхня робота у Лаврі допоможе врятувати її фонди від грабування. Однак німці вивезли з міста кілька тисяч музейних експонатів / Фото: FORTEPAN

Залишене напризволяще

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Угорський солдат торгується на київському Євбазі (зараз — площа Перемоги), 1942 рік. Розквартировані в місті гонведи отримували добрі пайки і були бажаними покупцями для напівголодних киян / Фото: FORTEPA

У полон не брати

Німці швидко просувалися углиб Радянського Союзу і залишили у себе в тилу неозорі ліси Чернігівщини та Брянщини. Їх практично цілком контролювали партизани. А оскільки через цю місцевість проходило залізничне сполучення, підпілля незабаром стало нищити ешелони із поставками для вермахту.

Німецьке командування визнало угорські підрозділи погано підготовленими для боїв на передовій і кинуло їх у тил для охорони доріг і мостів. Союзників також зобов’язали будь-якими засобами придушити партизанські вилазки.

Перший серйозний бій дала 105-а бригада Карпатської групи 2324 грудня у райцентрі Корюківка Чернігівської області. Сучасний угорський історик Крістіан Унгварі пише, що після цього командування отримало звіт: 200 партизан взяті в полон, від 700 до 1200 вбиті. Такі розбіжності в підрахунках зазвичай пояснювалися тим, що під час операцій гинуло безліч мирних жителів, чий зв’язок з партизанами до кінця не був доведений.

Надалі акції гонведів із допомогою місцевих поліцаїв, а іноді і загонів вермахту, переросли у каральні рейди. Українські історики часом називають цей період угорською окупацією Чернігівської області.

У ліси від лівого берега Дніпра було кинуто три угорські дивізії. Ще стільки ж орудувало на Брянщині, у Воронезькій та Курській областях. Також гонведи умиротворювали місцеве населення на правобережжі Дону.

У Москві 1 вересня 1942 року відбулася нарада керівників партизанських загонів. Виступаючи на ній, Йосип Сталін поставив нелюдське завдання: «Партизанський рух має бути всенародним. Слід повести справу так, щоб не було жодного населеного пункту на тимчасово окупованій території, де б не існувало бойових резервів партизанського руху. [Вони] мають бути чисельно необмеженими і залучати всіх чесних громадян і громадянок, які хочуть звільнитися від німецького гніту».

Російський історик Борис Соколов коментує цей виступ так: «Велика кількість завдань призводила до розпорошення сил. Якби партизани, забезпечені достатньою кількістю вибухівки, зосередилися на підриві і руйнуванні комунікацій противника, не відволікаючись на винищення поліцейських гарнізонів і не женучись за чисельним зростанням загонів, це, можливо, принесло б більше користі Червоній армії».

Ми пакуємо фонди [Лаври], щоб некомпетентні руки не мали до них доступу, — Нандор Феттіх, директор Угорського національного музею

У відповідь до кінця 1942 го угорські пацифікатори перейшли до відвертих звірств щодо мирного населення, часто лише за підозру в зв’язках з партизанами. Одним із центрів розправ був райцентр Щорс на Чернігівщині.

«Масові розстріли проводили в Щорському міському парку, де виявлено 30 ям-могил, в яких поховані 3.028 людей. У молодому сосняку за парком відкирто 20 ям-могил із рештками 2.250 людей, — пише Тамаш Краус. — У багатьох місцях найчастіше застосовували страти через спалення живцем. У більшості випадків жертвами ставали люди похилого віку, жінки і діти, вбивали і грудних немовлят разом з їх матерями-годувальницями. Але Щорс був лише одним із багатьох місць страт».

Справжня трагедія розігралася 12 березня 1943 року в Корюківці. Напередодні партизанський загін Івана Федорова вчинив напад на поліцейську дільницю, аби звільнити з полону дружину і дітей одного зі своїх командирів — Феодосія Ступака. Сім’ю визволити вдалося, хоча сам Ступак загинув. Також були вбиті 78 угорських солдатів. Генерал Золтан Алдя-Пап, очільник угорської 105-ї дивізії, яка прийняла бій з партизанами, поклав відповідальність за диверсію на корюківчан. У наступні два дні гонведи розстріляли 6.700 місцевих жителів і спалили їхні тіла разом з усім містечком.

І це лише один з епізодів діянь карателів: за час окупації, за найскромнішими підрахунками, угорські війська спричинилися до вбивства 40 тис. мирних українців.

Уже під час контрнаступу в червоноармійців існувало неписане правило — угорців у полон не брати, а відстрілювати на місці.

Гонведи опинилися між двох вогнів. У середині січня 1943 года 2-а угорська армія відступала з-під Сталінграда. Замість організованого відходу почалася панічна втеча. Щоб зупинити солдатів, офіцери почали розстрілювати кожного десятого. Але коли і це не допомогло, начальник штабу армії Ковач по телефону зажадав: «Влаштувати сильнішу різанину!»

До того ж, як писав генерал Сомбатхеї: «Німці відтісняли угорців із хороших доріг, не давали їм місця для розквартирування або взагалі часом не впускали в населені пункти».

Полковник Золтан Фаркаш свідчив: «Німецька армія поводилася з нами майже як із ворогами. На гонведів і офіцерів, поодиноких чи в групах, німці часто нападали. Вони зривали пістолети з пасків угорських солдатів, силою забирали у них засоби пересування. Наших поранених німці зіштовхували з саней. Доходило навіть до того, що вони знімали з них пов’язки і забинтовували ними своїх».

Німецька компанія Тодта будує міст через Дніпро на опорах, спроектованих Євгеном Патоном у 1939-му. Основні роботи виконували угорські інженерні війська і 30 тис. євреїв, відправлених в Україну режимом Горті. Фото 1942 року / Фото: FORTEPAN

Посипання попелом

Укінці вересня 1944 року радянські війська вже вийшли на угорський кордон. Горті відправив у Москву делегацію, яка попросила Сталіна про перемир’я. Адмірал наївно вважав, що ця його витівка залишиться для Берліна таємницею. «Я прошу вас помилувати нашу нещасну країну, яка має свої історичні заслуги, і народ, який має так багато спільного з російським народом», — писав Горті господареві Кремля. Але ще до повернення переговірних із Москви вермахт окупував Угорщину. Самого Горті німці заарештували і поселили в баварському замку Хіршберг. А країну очолив відвертий фашист Ференц Салаші. Але його правління було коротким: на початку лютого 1945-го Червона армія розгромила всі угорські угруповання і вивела країну з війни.

У підсумку в радянському полоні опинилося приблизно 600 тис. угорських громадян. Із них 200 тис. мирного населення вивезено вглиб Союзу — для відновлювальних робіт.

“Ми стали бандою гітлерівських головорізів”, — сказав генерал Алдя-Пап, командувач 105-ї дивізії (на фото) під час Чернігівського процесу. Тільки в українському лівобережному Поліссі угорські гонведи спалили 60 населених пунктів і знищили 40 тис. мирних жителів / Фото: DR

Лише в 1947 році офіційний Будапешт почав клопотатися щодо повернення своїх полонених. Аби дошкулити прем’єру Ференцу Надю, який особисто займався цим питанням, а також на догоду угорським сталіністам у листопаді 1947-го радянські правники провели в Чернігові процес над керівниками масових вбивств під час війни. Генералів, які віддавали накази карателям, знайшли в радянських таборах.

На лаву підсудних сіли 12 угорських воєначальників. Але тільки один із них — генерал Алдя-Пап — відверто покаявся. «Так, визнаю, я дійсно, як командир 105-ї дивізії, був виконавцем волі тодішнього угорського фашистського уряду та його генштабу і брав участь у винищенні та поневоленні українського народу. Я і мої підрозділи нанесли радянському українському народові настільки великих збитків, що я не захищаю, а звинувачую себе».

Процес був організований нашвидкуруч і тривав усього тиждень. Більше сотні свідків просто не змогли вчасно приїхати на слухання. Всі підсудні отримали по 25 років таборів.

Але вже в останні роки свого життя Сталін розпорядився відпустити на батьківщину полонених угорців — тоді їхня країна стала комуністичною. А в 1956 році, напередодні антирадянського повстання у Будапешті, на волю вийшли і чернігівські карателі.

Щодо бійні в Корюківці радянська влада видала рекомендації «не згадувати»: адже Угорщина стала надійним союзником Москви по соцтабору. А з Олексія Федорова зліпили прижиттєвий образ бездоганного героя. Чому його партизани, яких було більше за угорців вдесятеро, не допомогли корюковчанам? Це запитання так і залишилося без відповіді.

Цей матеріал опубліковано в №17 журналу НВ від 10 травня 2018 року

https://artefact.org.ua/history/zabutyj-genotsyd-zamovchana-istoriya-znyshhennya-ugortsyamy-40-tysyach-ukrayintsiv-u-roky-drugoyi-svitovoyi.html?fbclid=IwAR3TsQGG6Btt2Q6swptwvAdCyGgfPx_J8jxf_fBQaGelVXxqo9LyC7lgqyM

Коментарі: 4

Богдан Бо

Історія, якої ми не знаємо

25.06.19, 13:18
війна, історія, угорщина, україна

Забутий геноцид. Замовчана історія знищення угорцями 40 тисяч українців у роки Другої світової

22.06.2019

Угорські армії здійснили на окупованих радянських територіях геноцид, — Тамаш Краус, угорський історик

Залишене напризволяще

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Коментарі: 0

Богдан Бо

КС вирішив надати послугу владі й не дратувати населення

22.06.19, 18:43
злочинна влада, злочинний суд, україна

КС вирішив надати послугу владі й не дратувати населення — експерт

Розмови про правову чистоту та конституційну філософію залишимо ідеалістам.

Була ще одна обставина, яка вплинула на рішення. За Конституційним судом давно закріпилася репутація інституції, здатної обґрунтувати що завгодно, у відповідності з волею верховного замовника. Як до цього поставиться населення, даний орган не турбувало. Але 63% (згідно опитування "Рейтингу") вважають, що вибори повинні пройти 21 липня, незалежно від суті рішення КС, і це суддів спантеличило.

Про це у своїй статті для DT.UA пише Вікторія Морозова. Тому, на її думку, більшість суддів визнала за благо:
"— надати послугу владі (саме на такий підхід до справи "заточена" добра половина суддів);
— не дратувати населення, що "розходилося";
— зберегти якусь подобу обличчя: якщо б рішення КС просто проігнорували, орган, який вважає себе шановним, виглядав би нерозумно".

Детальніше про підґрунтя рішення Конституційного суду читайте у статті Вікторії Морозової "Про неминуче" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".

ЗА МАТЕРІАЛАМИ: DT.UA

Коментарі: 0

Богдан Бо

Казуїстика КСУ як прислуга влади

22.06.19, 18:33
злочинна влада, злочинний суд, україна

Усе сталося так, як мало статися.

Конституційний суд підтвердив законність президентського указу про розпуск Ради та дострокові парламентські вибори.

Позачергові вибори до Ради відбудуться 21 липня, шансів зупинити запущений 21 травня процес із самого початку було небагато. По суті, впливовим гравцем, серйозно зацікавленим у перенесенні виборів, був Рінат Ахметов. Олігарха бентежив невисокий рейтинг "Опозиційного блоку", і він розраховував, що зміщення дати голосування з літа на осінь дасть шанс докрутити популярність політсили. Але ще більше бентежив Ахметова високий рейтинг "Слуги народу". Власник СКМ побоювався концентрації влади в одних руках, що загрожувало відчутно вдарити по його вазі та заробітках. Найбагатша людина в країні вже проходила щось таке з Януковичем і не забула, наскільки було боляче. Ахметов вважав, що до кінця жовтня новий президент встигне наробити вдосталь дурниць і розгубити популярність. відповідно, шанси Володимира Зеленського сформувати "монобільшість" у Раді й Кабміні зменшувалися б.

Причин, з яких Ахметов змінив свою позицію по ходу п'єси, за нашою інформацією, три:

— олігарха збентежила стабільність підтримки недосвідченого Зеленського і "Слуги народу". Запасу міцності могло вистачити й до осені.

— кадрова політика Володимира Зеленського трохи заспокоїла олігарха. Нова владна команда старих господарів життя не вражає й не лякає.

— з Ахметовим на Банковій почали говорити. Не про те, про що завжди, але не страшно. Тому Ахметов вирішив не заважати КС остаточно легалізувати дострокові вибори. Судді, підконтрольні йому, могли стати противниками президентського указу. Але стали його захисниками.

Іншим гравцем, здатним вплинути на розклад у КС, був Петро Порошенко. Експрезидент зберіг вплив на частину суддів, однак Петро Олексійович не зіграв проти Володимира Зеленського, а підіграв йому. По-перше, він зрозумів: без союзу з Ахметовим не збере в суді більшості, необхідної для ухвалення рішення. По-друге, танення рейтингу "Європейської солідарності" переконало його, що дострокові парламентські йому вигідні не менше, ніж Зеленському. Судді, залежні від Порошенка, за нашими даними, голосували за конституційність указу №303/2019. Посередником колишнього гаранта виступив Олександр Грановський. Досвідчений "рішала" дрейфує у бік Зеленського, але ділових відносин із Порошенком поки що не розірвав. Він зберіг статус "емісара Порошенка", що спростило його переговори з частиною суддів. При цьому не заважаючи Грановському слати на Банкову сигнали, що "корисна робота" з представниками КС — його особиста послуга новій владі.

Була ще одна обставина, яка вплинула на рішення. За КС давно закріпилася репутація інституції, здатної обґрунтувати що-завгодно, згідно з волею верховного замовника. Як до цього поставиться населення, цей орган не турбувало. Але 63% (згідно з опитуванням "Рейтингу"), які вважають, що вибори мають відбутися 21 липня, незалежно від суті рішення КС, суддів спантеличили. І більшість вважала за благо:

— зробити послугу владі (саме на такий підхід до справи "заточена" добра половина суддів);

— не дратувати "розгнуздане" населення;

— зберегти якусь подобу обличчя: якби рішення КС просто проігнорували, орган, що вважає себе шанованим, мав би дурнуватий вигляд.

Розмови про правову чистоту й конституційну філософію залишимо ідеалістам.

Рішення КС може мати наслідки не тільки для долі чинного законодавчого органу. За інформацією DT.UA, з місяць тому до Державного бюро розслідувань надійшло депутатське звернення-повідомлення, підписане депутатами Василем Німченком (до речі, суддею КС у відставці) і Нестором Шуфричем. У ньому парламентарії, пов'язані з Медведчуком, стверджують: експрезидент Порошенко, спікер Парубій та прем'єр Гройсман, "діючи спільно, у змові, з прямим наміром на захоплення неконституційним і незаконним способом державної влади (...) вдалися до зловживання службовим становищем і прямого порушення конституційних норм..." За твердженням заявників, колишній очільник держави, голова парламенту й керівник Кабміну скоїли "злочини, які полягають у захопленні державної влади, змові щодо її захоплення, зловживанні владою та службовим становищем".

З погляду Німченка й Шуфрича, на момент призначення Гройсмана прем'єром у Раді не було коаліції, сформованої відповідно до вимог Основного закону. Депутати вважають це прямим порушенням Конституції і кримінальним правопорушенням, просять ДБР вважати їхнє звернення повідомленням про скоєння злочину та внести відповідні матеріали до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Допити вже почалися…

Документ був поданий у бюро ще до винесення рішення КС. Але тепер депутатське звернення стає для згаданих у ньому осіб небезпечнішим. Оскільки вердикт КС непрямо підтвердив відсутність у Раді коаліції. Чому непрямо? Бо прямої відповіді в рішенні немає. КС підтвердив конституційність президентського указу, але чітко сказати — була коаліція чи ні — не зміг, точніше — не захотів. Якщо перекласти черговий зразок юридичної казуїстики зрозумілою мовою, то відповідь звучала б так: немає можливості встановити, була коаліція чи не було.

Рішення КС — остаточне й обов'язкове для виконання. А "тонкість" наведених у ньому формулювань переконує: суд остаточно дозрів для перезавантаження, що передбачає обов'язкове коригування механізму призначення та критеріїв добору суддів.

https://dt.ua/internal/pro-neminuche-315256_.html

Коментарі: 0

Богдан Бо

Літнє сонцестояння 2019 – 18:55 з київським часом

21.06.19, 13:17
сонце, україна, час

Літнє сонцестояння 2019: час коли буде найдовший день у році

Дата літнього сонцестояння 2019 – час, коли найдовший день в Україні

Літнє сонцестояння 2019 / Daily Mail

У 2019 році літнє сонцестояння ввечері 21 червня. Точний час події – 18:55 з київським часом. Саме тоді Сонце підніметься на найвищу точку – саме тому вважається, що це найдовший день у році. Вже з 22 червня день буде поступово зменшуватись.

Дні будуть скорочуватись аж до 22 грудня. Саме тоді відбудеться зимове сонцестояння, що ознаменує найкоротший день у році.

Читайте також: День літнього сонцестояння 2019: що можна і не можна робити в цей день

Літнє сонцестояння відбувається тоді, коли нахил осі обертання Землі у напрямку до Сонця набуде найменшого значення.

Що таке літнє сонцестояння?

День сонцестояння ще називають солнцеворотом. В залежності від зсуву календаря, літнє сонцестояння відбувається 20 або 21 червня в Північній півкулі і 21 або 22 грудня у Південній півкулі. Саме у ті дати день найдовший – тривалість найдовшого дня становить 17 години і 33 хвилини.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Тіньова економіка в Україні: Як нас вводять в оману

20.06.19, 14:46
бюджет, економіка, україна

Тіньова економіка в Україні: Як нас вводять в оману

Тіньова економіка в Україні - щось на зразок знаменитого "бермудського трикутника", але не в контексті реальної магнітної аномалії, а в плані використання цього об'єктивного явища як сталого політико-економічного мема. Як у пісні Володимира Висоцького: "Говорил, ломая руки, краснобай и баламут, про бессилие науки перед тайною Бермуд…"..

Приблизно так само наші чиновники люблять рапортувати про скорочення тіньової економіки, причому кожен новий рік дарує й чергові рекорди. Наприкінці травня в уряді заявили, що за підсумками 2018 року рівень тіньової економіки в Україні скоротився до 30% ВВП.

Якщо вірити цій цифрі, отримуємо найнижчий рівень "тіні" за останні 11 років. Але цього уряду здалося мало, і профільний міністр "все мозги разбил на части, все извилины заплел" і повідомив зовсім крамольну звістку: "Це на 10 процентних пунктів нижче, ніж у 2015 році". Чому крамольну? Та тому що ця сентенція схожа на камінг-аут, безглуздий і нещадний, як і вся нинішня економічна політика. По суті, це визнання того незаперечного факту, що починаючи з 2015 року уряд фактично нічого не робив для забезпечення зростання ВВП.

Тіньова економіка скоротилася, але навряд чи до цього призвели реформи

Посудіть самі: у 2016-2018 рр. український ВВП зріс на 7,7%, при цьому, як випливає із згаданої вище заяви, лише детінізація за вказаний період дала +10% валового продукту. Звідси випливає, що реальна економіка не зросла, а "впала" приблизно на 2% за три останні роки, адже економічне зростання (щоправда, на низькій базі порівняння після ями 2014-2015 рр. і на тлі сприятливої цінової кон'юнктури на зовнішніх сировинних ринках) – це наше все. Єдиний козир команди управлінців, які йдуть і які обіцяли показати, як управляти країною.

Це саме той незграбний момент, коли в пориві словесного афекту вириваються такі смисли, які вже краще би дрімали. Як казав колись Городничий у "Ревізорі" про подібні запальні натури: " Он - ученая голова, это видно, и сведений нахватал тьму, но только объясняет с таким жаром, что не помнит себя.

Я раз слушал его: ну, покаместь говорил об ассириянах и вавилонянах — еще ничего, а как добрался до Александра Македонского, то я не могу вам сказать, что с ним сделалось. Я думал, что пожар, ей-богу! Сбежал с кафедры и, что силы есть, хвать стулом об пол. Оно, конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?". У сучасному "Ревізорі" міністри починають ламати стільці", коли заходить про тіньову економіку.

У тібетській міфології є таке повір'я, що душу або долю у людини можна вкрасти, якщо відрізати у неї її "тінь". А що буде, якщо "відрізати" тінь в української економіки?

МЕРТ

З 2014 року, за даними МЕРТ, у нас сталася просто революційна детінізація: рівень тіньової економіки знизився з 43% ВВП у 2014-му до 30% у 2018-му, тобто сумарно на 13%. І це без проведення податкової амністії та інших позитивних і негативних стимулів до "відбілювання". Звідки такі цифри?

Наразі МЕРТ оцінює рівень "тіні" виходячи з декількох методик оцінки: 1) за методом витрати населення/роздрібна торгівля (рівень тіньової економіки за цим індикатором – 47%); 2) електричним та монетарним методом ("тінь" - 28% і 24% відповідно); за методом збитковості (рівень "тіні" - 20%). Жодна з наведених методик не може бути абсолютно точною, тому в міністерстві розраховують агрегований показник. Саме він і показав зниження рівня тіньової економіки до 30% торік.

Якщо брати метод, який оцінює динаміку роздрібної торгівлі та реальних витрат населення на купівлю споживчих товарів, то логіка тут приблизно така: якщо офіційні торговельні обіги ростуть швидше, ніж реальні доходи населення, значить частина тіньових доходів і своїх "заначок" фізичні особи витрачають у легальному секторі. Тобто відбувається детінізація. Хоча насправді йдеться про те, що частина торговельного обігу в Україні формується за рахунок трансфертів трудових мігрантів, які працюють за кордоном. Відносити ці витрати на процес детінізації вельми сумнівно.

Електричний метод заснований на припущенні, що реальне зростання ВВП супроводжується адекватним збільшенням споживання електроенергії (крім побутових споживачів). Якщо валовий продукт зростає швидше споживання електроенергії, значить частину приросту ВВП було забезпечено не реальним збільшенням обсягів виробництва, а виведенням із тіні певної частки кінцевого продукту при рівному рівні енерговитрат двох порівнюваних періодів.

Монетарний метод виходить з динаміки скорочення готівки в обігу (агрегат М0) щодо обсягу грошової маси (агрегат М2).

Крім того, у МЕРТ визначають і так звані коефіцієнти тіньової економіки за галузями. Найвищий рівень зафіксовано у видобувній промисловості (39%) та в секторі операцій з нерухомістю (38%). Потім іде транспорт (36%), переробна промисловість (23%), будівництво і торгівля (по 21%), фінанси (20%). Найнижчий рівень "тіні" - у сільському господарстві (14%).

У світовій економічній науці велику увагу останнім часом приділяють проблемам так званої "неспостережуваної" економіки. За даними аналітичних досліджень Світового банку, нині існує п'ять груп тіньового сектора:

тіньові операції;

незаконні види діяльності;

операції в неформальному секторі;

власне виробництво домогосподарств для домашніх потреб;

частина ВВП, "втрачена" в процесі збору статистичних даних.

Виходячи з наведеної класифікації, рівень тіньових операцій в Україні, озвучений МЕРТ, стосується лише тіньових операцій, але не зачіпає незаконних видів діяльності, операцій у неформальному секторі (мікропідприємництва) і показників власного виробництва домогосподарств для особистих потреб. Крім того, якість і цілісність охоплення реального масиву інформації статистичними спостереженнями залишає бажати кращого, і тут також прихований певний резерв неврахованого ВВП.

Спробуємо оцінити параметри тіньової економії України виходячи з альтернативних оцінок. Візьмемо три коефіцієнта рівня тінізації: високий (50%), середній (20%), низький (5%). До високого рівня віднесемо такі галузі, як: сільське господарство, операції з нерухомістю, торгівля, енергетика, будівництво, медицина. До середнього рівня віднесемо переробку, видобувну промисловість, науку й освіту. До галузей з низьким коефіцієнтом тінізації - фінанси, телекомунікації, транспорт.

Сумарний обсяг тіньового сектора, визначений експертним шляхом, становить приблизно 25-30% ВВП, що відповідає даним МЕРТ. Але крім цього, необхідно оцінити всю сукупність проявів тіньової економіки.

Що стосується незаконних галузей, то їх капіталомісткість може досягати 5 млрд дол., але проблема полягає в тому, що якщо видобуток, наприклад, бурштину і неліцензійне виноробство легалізувати можна, то наркотики і проституцію – вже не вийде. Неформальний сектор і виробництво домогосподарств – ще приблизно 2-3 млрд дол.

Крім цього, корупційна складова рентної економіки і показники виведення капіталу з країни, зокрема так званий "втрачений за кордоном ВВП" у вигляді частини експортної виручки, просіяної через мережу контрольованих іноземних компаній (КІК) та офшорних "торгових будинків", сукупно можуть скласти ще до 20% валового продукту. Таким чином, загальний обсяг тіньової економіки явно перевищить 50% ВВП.

Відомий економіст Ернандо де Сото присвятив не одну свою роботу проблемам тіньової економіки. Він виділив кілька базових онтологічних кіл "зла". Перше коло: тіньова економіка формується внаслідок того, що економічні агенти не витримують фіскального та регулятивного тиску з боку держави. Йдеться не тільки про податки, але й про базові регулятивні та дозвільні процедури.

У таких суб'єктів є лише два альтернативних варіанти: збанкрутувати або зберегти конкурентоспроможність за допомогою переходу в тіньовий сектор. Але фіскальне навантаження – це якась константа податкових зборів, і вона розподіляється на тих, хто залишився в легальному сегменті, тобто для них фіскальний тиск лише посилюється. Так з'являється нова порція охочих піти в тінь.

Унаслідок цього зміст економічно активного планктону в живому підприємницькому середовищі істотно скорочується, і, як наслідок, залишаються тільки великі особини у вигляді кількох ФПГ. Осідання економіки вниз кільцями цього "колодязя" може бути нестерпно довгим.

Є й друге онтологічне коло зла: монополії та олігополії за допомогою політичного лобізму створюють для себе особливі умови ведення бізнесу і спотворюють природні правила ринкової гри: відтепер перемагає не той, хто конкурентоспроможний, а той, хто зміг вибити бюджетні дотації або "вікна" на митниці.

Виграти конкурентну боротьбу в такого токсичного монопольного сектора економіки в "реалі" неможливо. Потрібно, знову ж таки, переходити в тінь і тим самим зберігати мінімальну конкурентоспроможність. Як наслідок, монопольний тиск на тих, хто залишився в легальному конкурентому сегменті, знову зростає, і нові підприємства перемелюються на "тіньовий" фарш.

Тіньова економіка у такий спосіб відіграє роль буфера, за допомогою якого скидається надмірний фіскальний і регулятивний тиск в економічній системі. Це також і запобіжник соціальних вибухів під час криз, позаяк "тінь" дозволяє працевлаштувати мільйони людей, забутих державою і викинутих з легального ринку праці. Навіть у Німеччині рівень тіньової економіки коливається в межах 15-20%, а спроби у Франції знизити неформальний сектор до 10% і нижче призвели лише до кризи на ринку праці.

Але тінь несе й негативні наслідки. У тіньовому секторі не можна капіталізувати бізнес і створювати мультиплікатор вартості активів (у легальному він може становити до 10), тобто зникає можливість мультиплікувати капітал: мережа ларькових кав'ярень у Києві – це лише набір сумнівних договорів оренди і звичайний ФОП. Під цей бізнес не можна залучати інвестиції і його не вдасться продати як "упакований бізнес" з мультиплікатором хоча б 1:5.

ВВП-2019 просяде: Причини і наслідки

Ернандо де Сото чітко показав, як ламаються скляні перегородки між тіньовим та легальним секторами економіки: потрібно просто вивчити приклад "Дикого Заходу", коли підприємницькі практики і правила ведення бізнесу, сформовані в абсолютно вільному бізнес-середовищі, було як прецедент імплементовано в масштабі всієї країни.

Вільям Рассел Істерлі, сучасний економіст, пропонує відмовитися від рецептів експертів-плановиків і перейти до експертів-пошуковиків, які вивчають економічні процеси на мікрорівні та переносять їх на макрорівень державної політики і регулювання.

Для України надзвичайно важливо усунути передумови формування тіньової економіки, тобто монополізм, зрощений з політичною владою, вибіркове правосуддя, а також знайти оптимальну точку фіскального навантаження, що задовольняє бізнес і державу, зокрема й збалансований рівень державного регулювання для компенсації так званих "провалів ринку". Лише потім можна проводити податкову амністію і рапортувати про зниження рівня тіньової економіки.

Ну а поки деякі наші експерти всерйоз заговорили про можливість легалізації проституції як джерело поповнення державного бюджету. Тема дуже комфортно "лягає" в прокрустове ложе анонсованого лібертаріанства.

Тут можна згадати приклад Греції, яка, намагаючись виконати Маастрихтські стандарти членства в ЄС, збільшила у 2006 році свій ВВП на 25% за рахунок внесення в дохідні статті даних щодо проституції і відмивання доходів. Подібне новаторство не викликало ані схвалення ЄС, ані бодай якогось помітного продовження в інших країнах. Єврочиновники дозволили "рости за рахунок проституції" не більш ніж на 2% на рік, і греки дуже швидко охололи до цього статистичного прийому, повернувшись у нудний світ стандартних методів обліку.

Як правильно помітив один із чиновників ЄС, подібні приписки лише дозволяють тій чи іншій країні приховати кричущі провали внутрішньої економічної політики. Адже якщо політики, які пропонують збільшити офіційний показник ВВП за рахунок проституції, видаватимуться лише смішними диваками, то ті з них, хто спробує за рахунок таких доходів виплачувати пенсії і зарплати бюджетникам, скидатимуться на ідіотів або "капітана Пантоху" зі знаменитого роману Маріо Варгаса Льоси "Рота добрих послуг".

І тоді пізно буде запускати флешмоб #янебренд. Якщо нові лібертаріанці "сядуть на потік" і "зверстають бюджет", вони зможуть обґрунтувати й не таке…

Олексій Кущ

https://ua.112.ua/mnenie/tinova-ekonomika-v-ukraini-yak-nas-vvodiat-v-omanu-496706.html

Богдна Гордасевич: Моя думка, що будь-яка операція в економіці без сплати податків до держбюджету належить до тіньової економіки - що тут довго мудрувати?

Коментарі: 0

Богдан Бо

Про мову українську розмова давня

13.06.19, 22:35
роздуми, україна, українська мова

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його.

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його.

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні.

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину.

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету...

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли…

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу.

Коли група студентів у грудні
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем…

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму.

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої.

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі.

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути.

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади.

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей…

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати…

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади.

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин.

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%.

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною.

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи.

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання…

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень.

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева…

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони.

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба".

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст".

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською.

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності.

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть.

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?..

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором.

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі".

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках.

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все...

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади.

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою?

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати.

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"…

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх.

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно…

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію.

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних?

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці…

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого.

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору.

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років.

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави…

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html

Коментарі: 2

Богдан Бо

Как политики и олигархи грабят Украину

12.06.19, 13:35
економіка, олігархи, україна

Как политики и олигархи грабят Украину - Владимир Шульмейстер krym

18 147 переглядів

KRYM - критичне мислення - КРИМ

Прем’єра була 5 черв. 2019 р.

Украинская элита рассматривает страну как дойную корову. Если это утверждение кажется вам преувеличением, послушайте Владимира Шульмейстера - опытного бизнесмена, который на волне патриотического энтузиазма в конце 2014 года пошел работать первым заместителем министра инфраструктуры в правительстве Арсения Яценюка. То, что он узнал благодаря новой работе, поражает. Только из железнодорожной монополии чиновники, политики и связанные с властью бизнесмены «вынимают» по два миллиарда долларов в год. Из этого интервью вы также узнаете:

- Как устроена система содержания чиновников олигархами;

- Кто присутствует и кто отсутствует за столом, за которым олигархи делят государственное добро;

- Почему быстрая приватизация - единственный способ отогнать паразитов от кормушки;

- Сколько воруют на предприятиях Министерства инфраструктуры;

- Когда у Зеленского закончится кредит доверия.

Смотрите премьерные ролики на канале krym - https://www.youtube.com/channel/UCHqP..

Присоединяйтесь к критическому мышлению в соц.сетях: https://www.facebook.com/krym.tv

Коментарі: 0

Богдан Бо

Вже є Зе на же

12.06.19, 11:33
блазень, президент, україна

Sichkar Vadim

10 червня 2019

Тим, кому за Зє

А вовки спокійно чекали обік отари,

поки вівці замiсть досвіченої сторожової вівчарки

демократично оберуть собі 'весьолава пудієлька'

(китайська передвиборча мудрість перед вторгненням орди Чинґізхана)*

Поновив свій акаунт на ФБ, почав відновлювати старі звязки. Одразу попередив - хто за Зе щоб мирно собі йшли лісом і в друзі не набивалися - бо можу в'*бати, накипіло. Виявилося, багато не в темі. Тому цей пост.

Дорогі друзі і всі хто читає. Доводжу до вашого відому, хто не знав і щоб були у темі - РФ веде війну проти України. Ця війна називається гібридна. Тобто це не зовсім класична війна з використанням хімічної зброї, ракетних обстрілів населених пунктів та касетних бомб, хоча дещо з цього арсеналу відважні руSSичі вже на Донетчині застосували. Ще не така, як РФ вже веде у Сирії. Як на мій хлопський розум, вiйськова компонента цієї війни десь 10-20%. Решта - це війна проти України політична, економічна, ідеологічна тощо. Мета цієї війни - не погратися у вiйнушку, а знищити Україну як державу, як таку, як поняття. Те чого досі не вдалося зробити геноцидом, голодоморами, репреcіями, гулагом і іншими нашим браттям-по-розуму із-за поребрика. Якщо хтось на цьому місці почне заперечувати і доводити протилежне, то повертайтеся до першого речення і далі не читайте. Не допоможе.

Нагадаю вам, що у 2008-y році #ацапо-танки зупинилися за годину маршy від Тбілісі. Причина - дзвінок "лічна таварішчу Путіну" від тодішнього президента Франції (інша версія - Буша). Зміст розмови невідомий, але танки вернулись на 'істoрическу родiну'. Для тих хто не в темі - це коли Грузія напала на Росію. А то того Грузія нападала на Росію в Абхазії y 1992-y, а ще Чечня двічі нападала на Росію (y 1993-y i 1999-y), і ще за моєї пам'яті Молдова y 1990-y. Вже поза моєю пам'яттю так само нападали на Росію Фінляндія (бiлофіни), Польща (бiлополяки). Ні, останні то були лише разок y 1920-y напали, а потім у них була "несa-стaятельнасть как ґасударства (його розчавили два брати-акробати Адольф і Йесип з різних боків майже одночасно) і сaвєтскiй сaюз асвабаждал братскіє народьі." У цих війнах брав участь мій дід. Вижив, зміг повернутися від 'братського' фінського пролетаріату, якого "сaвєтскiй сaюз асвабаждал із-пад iґа белaфіннской буржуазії". Фінському пролетаріату процес визволення вкрай не сподобався, окупантів звідти повернулося небагато. Дідові пощастило, лише рука не рухалась.

Це сарказм був, якщо хтось не в темі. А насправді якийcь історик порахував, що #ацапи вели загарбницькі війни проти ВСІХ своїх сусідів у середньому кожні 5-7 років, залежно від чого починати відлiк. Чи то від підробної дати заснування Города-героя Мацква київським князем Юрієм Довгоруким, чи то від справжньої дати заснування Москви монголами, тому така невелика розбіжність. З економічної точки зору - як тільки в казнє з'являлася дєньґа, так одразу cмотрящий над кремлівcькою ОПГ спершу отримував, а потім і сам став видавати ярлик на війну (казна, дєньґа, ярлик - запозичені вiд орди терміни). При цьому абсолютно не мала значення назва цієї ОПГ. Чи то був улус, чи царство, чи Ьімперія, чи 'союз', чи федерація - #оскалі тупo і безперервно збільшували окуповану ними територію від розмірів Замкаддя до 1/6 суходолу планети Земля. А тепер ще й мріють Алясочку взад! Пісня є така, народна, хором співають дітлахи русскіх на утрєнніках по всій РФ.

І що саме характерне: "РАССІЯ НІКАДА, НІНАКАВО НІЄНАПА-ДАЛА!!!" (тут голосом Жеглова, а в конці додати - Я сказал, Шаррапав!!!). Якщо відкриєте підручник, то вона завжди помагала, звільняла, у крайньому разі покоряла. Ну мо кілька разів, ну ще в Афганістані "ісполнілі свой інТИРнаціональний долг. А так завжди всі сусідні князівства і країни - "вxаділі в cастав". Cамі (сарказм). Бо в них завжди була 'ґражданская вайна', свої стріляли своїх, і 'вєлікая Pасія памаґла' (сарказм).

Так як т.зв. УССР ввійшла до складу СССР (якого тоді наче ще й не було). А хто не в темі - то красно-#ацапськi війська перетнули кордон, захопили Харків, проголосили там 'рабоче-крестянскоє левоpуционноє правительство' (потім Ленін його правда розстріляв усе нах), і тоді вже РФ 'пaмaґла мaлaдой народнай республикє' проти пансько-генеральскої Директорії (нічого не нагадує?) на так би мовити законних підставах. A до цього був ще більшовистський марш на Київ y 1918-y. Тільки тоді ще не було ні старшого, ані молодшого Буша, щоб він подзвонив Леніну і попросив зупинитись під загрозою конфіскувати ленінськi 40 млн золотом у Нью-Йоркському банку. І більшовики ввійшли до Києва і почали різню. І в коридорі Інститутy благородних дівиць (тепер Жовтневий, там тепер кіно крутять), y 1918-y кров стояла на підлозі по кісточки, а на стінах теперішньої роздягальні висіли шматки шкіри з волоссям після тортур. Так само як тепер "на падвалє" в Донецьку і Луганську, так само як у катівнях Грозного і по всій Ічкерії y 2000-y.

Це була завершальна фаза гiбридної війни, якої насправді не було, як ми знаємо, бо Україна "сама прісаєдінілась", а легендарна РККА лишe "падавляла мятежьі нацьiков" (сарказм). А до цього був гібридний Винниченко, який ґвалт кричав що нам армії не треба, бо русскіє ж демократично-соціалістично-хароші. І деморалізовував переважно українські боєздатні полки колишньої царської армії, розпускаючи їх по домівкаx, бo ж "путін нє нападьот."

Хто хоче ще паралелей - був Гетьманат і було Військо Запорозьке. Дві споріднені українські держави, з усіма атрибутами - армією, дипломатичними зносинами, митом, судочинством, правом, демократією.. І були #оскалє, які звично сунули були на Вкраїну військом, за що відгребли під Конотопом так (так само як зараз на Донбасі), що їxній цар з царьчиxою у підмосковній копиці сіна ховалися кілька тижнів, поки їм не сказали, що козаки не йдуть воювати Москву. І тоді (та ще й до того) почали гібрідно - Переяславською угодою (текст якої ніхто в очі не бачив), домовленостями з козацькою старшиною, податковими пільгами для черні. Бидло cxавало, стало продавати своїх старшин, доносити. І відбулася повзуча окупація, яка розтяглася на кілька сторіч і закінчилася кріпацтвом для селян, зруйнуванням Січі, заборонами на мову та іншими проявами геноциду.

Так само як бидло cxавало сто років тому, коли Ленін пообіцяв йому землю. Він і дав. Тільки бидло не знало, що то тимчасово, чого Ленін власне ніколи і не приховував. Бо просто треба було селянcтвy дати нагуляти жирок перед тим, як "переламати йому хребет", цитата Леніна. Тільки що Ленін передчасно здох від сифілісу, тому справу продовжив його вірний учень Йося Сталін. Що Кремль пообіцяє всучити українському бидлу цього разу? Знижку на газ? Тарифи понизити? Дозвіл на необмежений збір валєжнiка, по три палки в одні руки? Що ще треба бидлу України щoб засвоїти уроки історії? Що "враг таки да - в Кремле."

Путін почав війну не в 2014-му анексією Криму та окупацією Донбасу**. А ще тоді, коли впиxнув (всі мабуть знають від якого іменника походить це дієслово) президентом України гопника Овоща. На замітку - немає ЖOДHOї країни світу, конституція якої дозволяє зекoвi стати президентом. Українське бидло це cxавало. Тільки (п)резидент Євнухoвич не упорався з поставленим поставленим перед ним завданням Верховного Гавнокомандующего, бо на хвилинку взяв і повірив що воно - справжній президент. Не поклав Україну під Путіна, занадто був зайнятий своїм золотим батоном. І знову Путін знущаєтьcя над Україною. Тепер (п)резидент України - блазень (перший прецедент у світовій історії), відвертий українофоб і не ховається з цим, бізнес якого на РФ, вілли в Італії і в окупованому Криму, і у дупі якого стирчить волохата рука його сюзерена й олігарха Бені Коломойського. Якому дефолт України по кайфу, бо ця паскудна бізнесбабушка свято вірить, що #ацапські братки щось залишать після дерибану українських активів. Беня, який тупо працював на Путіна ще до 2014, зумівши при цьому навіть прославитися рятувальником України. А нікому із зелюків не спадало на думку, що Зеля під ломкою підпише все, що тре? A треба лише трошки - забрати у нього місячно-білу доріжку. Він професійно непридатний як мінімум, так це називається. Tодi матір рідну трахне за понюшку, не те що якусь срану Україну. І як мінімум це буде лист на тему "Путін - ввієді вайска!" Але бидло заходитьcя в екстазі. Бо 3e - "парєнь c района". Tак само як плескали Януковичу: "Да - вор! Да - зек! Но как себя поднял!!!"

Багато написав, але Зє-тема зaлишилась нерозкритою. Це дійсно феномен, який ще вивчати і вивчати. Але не тому що Зеленський такий винятковий і унікальний. Це російський програмний продукт, голограма, втюхана українцям в процесі гібридної війни. Його історична місія - пустити по п#зді все, що Україна змогла напрацювати за роки незалежності, а особливо за час правління Порошенка: армію, оборонку, реформи, і передусім міжнародне визнання. Чому передусім - бо Україна сам на сам проти #ацапії не встоїть. Лише швидка реакція Заходу і загроза санкцій зупинили Пу від килимових бомбардувань Києва і Дніпра у 2014-му. Бо йому не вдалося переконати світ, що це не його інтервенція, а "ґражданская вайна хахляцкіх біндеровцев против русскаязичних чєлюстєй Бамбаcса." Бо замість російського рейсового борта його рукосракі ракетники збили малайзійський Боінг, і йому вже 5 років не вдаєтьcя перекласти цей злочин на 'київську хунту'. І з чого почав Зелепут свою, не побоюся цього слова - каденцію?

Феномен Зеленського - це феномен бидла, яке ніколи нічому не навчиться. Бо воно бачить у Зеленському відображення себе, себе любимих. Бо для бидла Зє - це вони самі, втілення своєї мрії про те як із гівна можна стати презіком. І бидлo буде голосувати за нього за будь яких обставин, проти здорового глузду й інстинкту самозбереження. Аби не за Пороха, чи Петлюру, чи до кого там Москва чергового разу прищепить вірус ненависті на чергових виборах. "Лiш бьi бiндєри нє прiшлi."

* Це сарказм, у ті далекі часи бидлу не давали можливості брати участь у виборі очільника держави.

** Для тих хто не в темі - на Донбасі не "ґражданская вайна". Цей шмат української землі окуповано 1-м (Донеччина) і 2-м (Луганщина) армійськими корпусами російської гібридної армії, командування якої знаходитьcя у Ростові-на-Дону і безпосередньо підпорядковане Южномy Воєнномy Округy МО РФ. Зараз у командуванні бойовими підрозділами цієї армії лише кадрові військовослужбовці РФ, нема жодного з місцевих, за виключенням у минулому кіношних Гіві й Моторолли, земля їм скловатою. Правда подейкують, що замість Гіві спалили якогось місцевого хахла, а воно само зробило собі пластичну операцію, змінило колір очей і волосся, тембр голосу, стать і вік і благополучно перебралося до Тирасполя як і планувало.

*** Вибачте за матюки. Дійсно накипіло.

Коментарі: 6

Про співтовариство

Шукати в архіві

Важливі замітки

Знання є сила

Ось Зе побував в гостях у Макрона та Меркель і маємо

Забутий геноцид. Замовчана історія

Історія, якої ми не знаємо

КС вирішив надати послугу владі й не дратувати населення

Казуїстика КСУ як прислуга влади

Літнє сонцестояння 2019 – 18:55 з київським часом

Тіньова економіка в Україні: Як нас вводять в оману

Про мову українську розмова давня

Как политики и олигархи грабят Украину

Вже є Зе на же