Ці люди не мають ідеології, бо для ідеології слід мати знання. Тут же діють звичайнісінькі «понятія», і навіть російська мова та совкова ментальність більшості нинішніх можновладців є не принципами, а рефлексами з часів СРСР.

За Януковича проголосувала тільки третина від загальної кількості виборців і менше половини тих, хто з'явився на виборчі дільниці. І в дні, коли весь світ відзначає 65 років розгрому нацистського режиму, згадується, що партія Гітлера також отримала на виборах менше половини голосів і так само, наплювавши на Конституції й закони Німеччини, узурпувала владу.

Держава і народ розглядаються нинішніми можновладцями лише як джерело швидкого особистого збагачення. Такі поняття як національні інтереси, права і свободи, справедливість, народний добробут та ін. для них просто невідомі. Вони навіть не розглядають Україну як свою вотчину, а банально здають її (за високозбагаченим ураном і Севастополем у черзі йдуть Керченська протока, газотранспортна та енергетична системи, авіаційна промисловість, стратегічні підприємства). Цей режим не можна назвати навіть окупаційним, бо окупанти не віддають завойоване. Наша ж правляча верхівка більше нагадує поліцаїв, які служать господарю в обмін на особисту вигоду.

А за своїм менталітетом вони є навіть не експлуататорами, а просто гендлярами. Вони здають все, бо не пов'язують своє майбутнє з Україною. Їх діти вчаться за кордоном, вони купують там нерухомість й активи. Їх зв'язок з Україною — лише підприємства та земля, які вони ще не встигли перепродати. Аби безперешкодно догризти Україну до кістяка, цій сарані потрібна необмежена влада та підтримка закордонних покупців. Таких вони знайшли в особі авторитарного російського режиму, який мучать фантомні болі від розпаду СРСР. І якщо влада янучарів триватиме довго, ми можемо не лише на довгі десятиліття забути про нормальний розвиток, але й втратити державну незалежність. Наївно думати, що комусь вдасться відсидітись і перечекати. Ці хлопці з часом прийдуть до кожного, від підприємця до вчителя чи робітника. Адже з кожним днем того, що іще можна вкрасти, стає все менше. Тому, щоб зберегти державність, забезпечити пристойне майбутнє собі і своїм дітям, ми маємо дати відсіч узурпаторам вже сьогодні. Тим більше, що для цього є всі шанси.

Понад 20 років тому умови були набагато гіршими. В країні дозволялася діяльність лише однієї партії — КПСС, керівна роль якої була закріплена в Конституції. Будь-яка інша громадсько-політична діяльність була під забороною. Не було опозиційних депутатів та засобів масової інформації. Навіть найменші акції протесту припинялися міліцією у найжорстокіший спосіб, а їх учасники масово заарештовувалися, після чого їх виганяли з роботи або навчання. Ці прояви недовольства замовчувалися. Цензура діяла офіційно, і без підпису цензора жоден матеріал не міг вийти в друк або ефір. Нам протистояла друга за потугою у світі держава — СРСР, а Європа і Америка прямо висловлювалися про небажаність здобуття Україною незалежності.

Але ми не склали рук, а продовжували діяти, і з кожним днем нас ставало все більше. Наша політична територія розширювалася, ми перемогли, здобувши незалежність і певні права та свободи.

Сьогодні наші стартові умови набагато кращі. Нас значно більше, ніж було тоді на початках. Ми маємо кращий доступ до інформації. В нас значно більше прав і свобод. Ми озброєні досвідом боротьби  і знаємо як смак перемог, так і шлях їх досягнення. І в наших силах зробити так, аби сьогодні зрадники України не мали спокою, як не мали його колись гітлерівські нацисти, які теж гадали, що Україна  вже стала їхньою назавжди.

І саме тому наші доморощені чи то окупанти, чи то поліцаї нас панічно бояться. Вони відносно легко перемогли своїх політичних опонентів після того, як здобули президентську посаду, але об'єднаний народ їм не перемогти. Саме панічним страхом перед власними громадянами обумовлена швидка здача формально українською владою національних інтересів України. Вони поспішають, поки ми ще роз'єднані, поки ми не зорганізувалися в єдиний кулак. Саме панічний страх змушує узурпаторів завозити до Києва міліцію з регіонів й обмежувати приїзд до столиці не лише орендованих опозицією, але й звичайних рейсових автобусів. Саме з переляку вони вводять неофіційну цензуру на телеканалах.

Однак сам по собі режим не впаде. Його повалить лише хвиля народного гніву. І нам слід не про’авити свій шанс та усім миром зорганізуватись для відсічі узурпаторам.

Для цього кожен з нас має підпорядкувати своє життя боротьбі з антинародною владою.

Це не так важко зробити. Сьогодні для опору владі не треба кидати роботу, брати до рук зброю, йти до лісу. Достатньо просто відвести дещицю власного часу на індивідуальні та спільні дії проти узурпаторів, а більшість зі 198 описаних теоретиком ненасильницького спротиву Д. Шарпом методів ненасильницьких дій, які дозволяють усунути від влади навіть тоталітарний поліцейський режим, не потребують і зміни звичайного ритму життя. Ці методи мають на меті мобілізувати та об'єднати активних і свідомих, активізувати пасивних невдоволених, змусити замислитися байдужих, засоромити продажних, посіяти сумніви в обдурених та деморалізувати захисників режиму. Цього реально досягти, якщо задатись метою, бути наполегливим та переконливим. Адже нинішній режим, для якого прості громадяни — лише звичайний дешевий ресурс для примноження статків жменьки олігархів, суперечить інтересам переважної більшості громадян України від Львова до Луганська, від Києва до Севастополя.

Кожен свідомий громадянин мусить застосувати щодо себе хоча б певні правила поведінки, аби досягти нашої спільної мети:

1) Намагатися здобувати якомога більше аналітичної й фактологічної інформації з інтернету та незалежних засобів масової інформації, аби мати аргументи для переконання інших людей;

2) Постійно і всюди ненав'язливо заводити розмови про зрадницьку, брехливу, узурпаторську, злодійську, аморальну, антидержавну сутність нинішньої влади. Особливо цінними такі розмови є в середовищі тих громадян (чи їх родичів), за спинами яких режим намагається сховатися від народного гніву — міліціонерів, військових, співробітників СБУ;

3) Організовуватися у групи однодумців для ведення боротьби з антинародним режимом або приєднуватися до вже існуючих груп. Співпрацювати з іншими групами, поєднувати з ними свою діяльність, проводити спільні акції чи долучатися до ініційованих іншими групами акцій;

4) Брати участь у якомога більшій кількості протестних акцій незалежно від того, хто їх організовує. До акції слід підходить з точку зору її суті, а не того, хто її проводить (винятком можуть бути лише особи, які мають імідж провокаторів). У підходах до участі в протестах слід забути антипатії, а керуватися лише критерієм підтримки чи непідтримки самих вимог акції та способу її проведення. На нинішньому етапі нам слід об'єднати зусилля в боротьбі з узурпаторами та бити в одну точку. Водночас це не означає, що ми таким чином погоджуємося з приходом на заміну нинішнім можновладцям будь-кого. В процесі формування широкого руху відсічі зазіханням на нашу державність, наші права і свободи, ми маємо сформувати запит на чесну владу й домогтися, аби наступна влада вже не змогла обдурити народ, як її попередники;

5) По можливості прибувати до відділків, де перебувають затримані за участь в протестних акціях люди, використовувати скоординовані дистанційні способи для визволення затриманих;

6) Взяти моральне зобов'язання перед собою проводити роботу хоча б в маленькому середовищі. Якщо кожен з тут сьогодні присутніх візьметься поширити листівки, газети, наліпки хоча б у своєму будинку, або просто кольоровим фломастером по дорозі на роботу і додому писати на численних рекламних оголошеннях, що ними обліплені стовпи і паркани, «Геть режим зрадника Януковича» і т. ін., невдовзі у всіх киян у підсвідомості вже сидітиме необхідність якомога швидшого повалення влади зрадників-узурпаторів.

Ці, та інші прості способи мирного спротиву, якщо він буде проводитись системно, з часом призведуть до того, що нас під урядовими будівлями буде не кілька тисяч, а мільйон — і жоден режим не встоїть перед такою силою, а захищати владу стане просто нікому.

Ми не маємо права дозволити собі пасивно споглядати, як банда узурпаторів нищить нашу державу, нашу економіку, наші перспективи на нормальне життя. Зупинити зрадників на троні можемо тільки ми, звичайні чесні громадяни України. Ніхто інший за нас цього не зробить.

Час протистояти свавіллю!       Час об'єднуватися!             Час дати відсіч антинародному режиму!

[email protected]    

067–656–17–14, 066–726–63–87, 063–452–97–09

Військова частина - А-1594

Місце дислокацій - Очаків, Миколаївська область

Підпорядкування - подвійне, Командуванню ВМСУ та ГУР МОУ.

   Задачі Центру:

- проведення розвідувальних заходів;

- здійснення диверсій;

- підводне мінування;

- розмінування;

- захоплення суден;

- захоплення берегових споруд.

 Підрозділ може бути задіяний поза територією України. 

У розпорядженні Центру знаходяться на ступні судна: "Переяслав", "Нетішин", "Сватове" та інш. 

Підрозділи бойових плавців Центру комплектуються виключно офіцерами та контрактниками. Окрім водолазної бійці проходять парашутну та альпіністську підготовку. Значна частина бійців володіє іноземними мовами та залучається до оперативних заходів ГУР МОУ.

Історія Центру розпочалася півстоліття тому, ще за радянських часів. Бійці тодішньої 17 бригади спеціального призначення ЧФ першими здійснили стрибки на воду з парашутом у водолазному спорядженні, а також без парашута з надмалих висот. Першими десантувалися з торпедного відсіку підводного човна. А після розвалу СРСР бригада одною з перших присягнула на вірність Україні 10 квітня 1992 року, ще до офіційного розподілу флоту між Україною та Росією. Ключова роль у цій події належала тодішньому командиру бригади Анатолію Карпенку. До 2004 року частина базувалася на рукотворному острові Первомайський.

На озброєнні Центру стоїть спеціальна підводна зброя: пістолет СПП-1 та автомат АПС, а також автоматичний пістолет Стечкіна, зброя АК-серії, СВД, РПГ-26.