крем для тіла

Створюю цю нотатку для записів свого досвіду і збереження інформації по темі.
Отже

Ціль: пошук хорошого засобу догляду за шкірою тіла.
Вимоги: 1) класний аромат; 2) хороші зволожуючі якості 3) довготривалість ефекту; 4) додаткові  дії (антицеллюліт, проти розтяжок, тощо)





1.
Беззаперечний лідер моїх випробувань крем, який вже неможливо знайти у продажі.
масло для тіла "Персик-груша" від "Фруттіні" виробництва Німеччини.

1) аромат на "відмінно". Смачненький освіжаючий, геніально поєднані ароматичні якості духмяності персика, та груші, з нотками прохолоди не перезрілих цих фруктів.
2) зволоження на "відмінно". До того ж крем має прохолоджуючу дію, що трішки пощипує шкіру, схоже на ефект ментолу. Це добре бодрить, але у холодну пору року краще не використовувати.
3) довготривалість на "відмінно". Можна маститися раз на день, або навіть рідше. Не залишає масного нальоту.
4) додаткових ефетків не має. Це просто зволожуючий крем і не більше.


2.
Нормальний крем для тіла від Гарньєр "Упругость"


Ну... таке...
1. аромату ніякого. Він є, але це банальний стандартний аромат звичайного крему. Не напрягає, не смердить, але нічим і не приваблює.
2. Зволожуючі якості хороші, але шкіра швидко підсихає і вимагає повторного нанесення.
3. Недовготривала дія. Необхідно наносити мінімум два рази на день.
4. Заявлений підтягуючий ефект. Я його не помітила. Можливо він таки є, але використосувати треба довше. Бо мені цього крему вистачає максимум на два тижні.

3.
Крем для пружності грудей, та крем для тіла цієї ж серії від Ейвон.


Нормальні засоби. Добре зволожують. Мені сподобалися. Але зникли з продажу. А нові серії купувати не ризикую (чому - описано нижче).
1. Нормальний аромат, не нав'язуючий, не приторний, майже непомітний.
2. Зволоження хороше.
3. Довготривалість ефекту нормальне. Мені вистачило набору двох кремів (для грудей і для тіла) на довго.
4. Додаткові дії - ефект пружності для грудей, а крем для тіла здається був атницеллюлітний. Ефектів не помітила. Тільки зволоження.

4.
Крем-лосьон для тіла від Ейвон


Абсолютний відстій. На їхньому сайті за їхнім проханням я писала хороший відгук. Але тут напишу правду. Крем - повне гівно. Нічого він не дає, ніяк не діє. Тільки трішки парфумованого ефекту - не більше. Та ще й чомусь терпне від нього трішечки шкіра. Особливо відчувається якщо нанести на губи - губи терпнуть. А шкіра висихає ще більше, ніж була до того. Відстій повнісінький. Але крему у пляшці багатенько, і пахне він добре. Може людям з жирною шкірою ним користуватися в самий раз.

1. Аромат хороший. Легкий, непримусовий, свіжий.
2. Зволоження нульове. Здається, що навпаки сушить.
3. Довготривалість дії нульова. Шкіра терпне на годинку - дві, але навіщо - не зрозуміло.
4. Додаткових дій не заявлено, навіть із заявленим зволоженням не справляється.

Це дешева величезна пляшка безглуздого крему "аби було". Ну, хіба що можна себе трохи парфумувати його ароматом.

5.
Незамінний помічник у морозні дні. Кращого для зими ще не винайшли. 
Крем від Нівеа. Дешевий і якісний для використання у холодну пору року. Його плотна структура незамінна взимку. Аналогів я не зустрічала. Але влітку  ним не скористаєшся - надто масний.


1. Аромат дешевий, але не напрягає і не смердить.
2. Зволоження відмінне якщо наносити одразу після душу на чисту підсушену зволожену водою шкіру - крем утримує цю вологу надовго на тобі. Але підходить тільки для зими. Влітку - надто масний і виглядає жирним.
3. Довготривалість - відмінна. Можна наносити раз на кілька днів і він тримає ефект.
4. Ніяких додаткових дій - це бюджетний варіант який відмінно справляється зі зволоженням, але не більше.

6.
Крем з прекрасними зволожуючими якостями для теплої пори року Нівеа Софт.
Єдиний недолік цього крему, що змушує шукати інший - це його дешевий аромат, який більше б'є в ніс, ніж попередньо описаний крем цього виробника. Читала на етикетці - ці два креми Нівеа виробляє в різних країнах. Можливо в цьому і причина.


Зазвичай я закупляю кілька баночок цього крему про всяк випадок. Бо він завжди у нагоді, коли закінчується основний запас більш кращого продукту. А ще ним можна мастити і обличчя теж.

1. Аромат поганенький
2. Зволоження хороше. Але не ідеальне. Але хороше.
3. Довготривалість незначна. Але якщо маститися щодня / раз на два дні - нормально. 
4. Додаткові дії відсутні.

7.
Нова серія марки Фрутіні. Лосьон для тіла "Ківі", "Вишня", та вершки для тіла "полуниця", "кавун".
Головне розчарування. Здається попередня серія була краща. Продукти з нової серії ніби виготовлені з більш дешевих інгрідієнтів. І зволожують вже не  так, і пощіпує шкіру від ментолової свіжості менше (якщо взагалі не пощіпує). Вірогідно, що виробник намагався дотримуватися певної цінової політики, і відмовився від хороших інгрідієнтів, аби не втратити свою аудиторію через стрімке підвищення цін. Креми стали дорожче, але таке враження, що втратили у якості. Думаю, за тієї ж якості, що була раніше - ці креми коштували би не півтори сотні гривень, а всі чотири, або й п'ять за баночку.
Але пахнуть як завжди добре.
Ось, саме під час написання намастила руки лосьоном - пахне неймовірно, але шкіра не зволожується, а просто вкрита плівкою крему. 


1. Аромати відмінні як завжди у цієї Німецької марки. Пахнуть свіжістю, фруктами, тонкий шлейф ідеально свіжих ароматів. Вишня більш "тепла" підходить для зими, ківі та кавун - просто неймовірно освіжаючі для літа. Полуниця - нейтральна для будь-якої пори року.
2. Зволоження таке собі. Якщо раніше ці креми можна було наносити на суху шкіру і вони змінювали її стан на зволожений, то тепер треба тільки після душу, після попереднього зволоження, для утримування вологи (як більшість дешевих кремів). І більше немає пощіпування, яке сповнювало енергійністю, та бадьорило. Гадаю, те пощіпування було якимсь дорогим інгрідієнтом, від якого відмовилися через кризу аби не збільшувати ціну товару.
3. Довготривалість. Нормальна. 
4. Додаткових ефектів не має. 

8.
Крем "Козине молоко" від "Зелена аптека". Взяла тільки через дуже приємний аромат. Коли намастишся цим кремом - пахнеш молоком ніби немовля. Але інші якості цього крему нульові. Проте дешевий.


1. Відмінний аромат молока. Аналогів я не знаю і не зустрічала. Дуже приємний, ніжний, легкий аромат. Виробник мав би його запатентувати і нікому не показувати.
2. Зволоження нульове. Крем ніби випаровується ще під час нанесення, і крім запаху нічого по собі не лишає, ані плівочки, ані хоч якоїсь дії. Ніби навпаки підсушує.
3. Довготривалість аромату - нормаьлна. Більше тривати просто немає чому.
4. Ніяких додаткових дій.

9.
Крем Dove "body silk".
Дуже сильно смердить. Ну дуже сильний аромат. Особисто я не можу витримувати такі сильні щільні аромати. Духмяність зашкалює - через мінімум часу починає дратувати.



1. Аромат жахливий. Через п'ять хвилин після нанесення відчуваєш себе старою бабкою, що напахнючилася на честь свята.
2. Зволоження присутнє. Але дає сильне відчуття плівки яке створює дискомфорт.
3. Довготривалість присутня. Часто наносити не має потреби.
4. Ніяких додаткових ефектів.

10.
Крем марки "Домашний доктор" - викинуті на повітря копійки. Краще віддати бездомному ті кілька гривень, ніж це купувати.


1) Аромат нікчемний. Хоч і не нав'язливий.
2) Зволоження відсутнє. Взагалі відсутні будь-які дії цього крему. Що мазав - що не мазав.
3) Довготривалість. Просто нічому тривати.
4) Ніяких ефектів. Все, що там написано, про зволоження, про попередження старіння - маячня і нахабна брехня.

11.
Королева моєї підбірки - крем для обличчя з ароматом сракиrofl І я не жартую. Крем "Пивний хміль" чеської марки "Мануфактура" вражає смородом, що ідентичний смороду дуже брудних трусів, чи шкарпеток, а ще той самий сморід можна відчути встромивши палець до сраки і понюхавши.
Продавчиня дуже наполегливо пропонувала мені купити саме цей крем. Вже коли я розкупорила тубу -  дуже образилася, я була до сліз засмучена, і не зрозуміла за що вона так наді мною поглумилася. Що ж. Заздрість до краси дівчини буває дуже жорстокою. Сподіваюся, їй дуже весело.
Щоправда, крем здивував своїми косметичними якостями. Він пом'якшує шкіру, сповнює вологою, чи мені здалося, чи навіть відбілює. Шкіра виглядає після цього крему дуже добре, і відчуття дуже свіжі. Після кількох місяців інтенсивного користання, люди, які мене не бачили весь цей час сказали, що я дуже посвіжіла на вигляд, а вони нічого не знали про крем.



1) Відстійний аромат сраки. Цей аромат можна сприйняти як образу і піти війною на чехів )))) Якщо ненавидите якусь дівчину - можете відомстити, подарувавши цей не дешевий косметичний засіб. Спочатку вона зрадіє якісному подарунку хорошого бренду, а вже коли ви будете далеко - буде вас проклинати й материтися. А якщо хочете за щось покарати свою половинку - намастіться з голови до  ніг все тіло цим кремом перед тим, як лягати разом до ліжка. А якщо хочете поринути у роль суспільного ізгоя - намастіть все тіло перед тим як йти на роботу, і у вас з'явиться величенький особистий простір)))))).
2) Зволоження ідеально. Ніякої дискомфортної плівки. Крем помітно проникає у товщу шкіри і діє не просто на поверхні, а глибинно. Створює свіжіший вигляд. Або здалося - або дещо відбілює.
3) Довготривалість нормальна. Але наносити доводиться два рази на день, бо вбирається шкірою.
4) Додаткові ефекти - засіб для догляду за чутливою шкірою, не містить синтетики, натуральна косметика.


12.
Лосьон для тіла "Сицилійський апельсин - карамель" від "Наомі" виробництва США.
Хороший "смачненький" лосьон.
Спочатку викликає недовіру його рідка як молоко структура. Починає здаватися, що ця біла водичка не лишить і слідів на тілі. Всі сумніви розвіяться після використання. Дуже хороший лосьон. Кращий за деякі креми. Такий смачненький аромат, що хочеться його скуштувати на смак. А після нанесення - за тобою шлейф ароматів як від кондитерської фабрики. 



1) Аромат на "відмінно". Перетворює свою власницю на піроженку.
2) Зволоження хороше. Справді зволожує. Але для сухої шкіри використання цього лосьону потребує подвійного нанесення і не один раз на день, краще - кілька. Підходить для теплої пори року. Для зими - надто легка структура. Не лишає на тілі відчуття плівки, та не робить тіло масним.
3) Довготривалість посередня. Зовсім не довготривала дія. Потребує повторного нанесення протягом дня.
4) Без додаткових ефектів.

13.
Молочко для тіла "Манго-коріандр" від Ив Роше, Франція.
Особливість ароматів усієї косметики Ів Роше в тому, що ідеально відчуваєш їх тільки найпершого разу. Потім - будь-який аромат віддає якимсь дивним "відтінком", який не є приємним. Можливо, це такий побічний ефект натуральних компонентів.
Дане молочко абсолютно не відчувається на тілі, одночасно позбавляючи сухості. Я такого ще не зустрічала, бо зазвичай засіб або взагалі не діє, або створює дещо масну плівку на шкірі. А цей - просто ідеально матує шкіру, залишаючи її оксамитовою, і при тому при всьому позбавляє дискомфорту сухості. Аж не викликає довіри, бо не розумієш як одночасно може бути шкіра і сухою оксамитовою на дотик і зволоженою.



1) Аромат - "відмінно" на перший раз користування, і на трієчку, коли з'являється неприємний "післясмак". Аромат дуже приємний, свіжий, як чисте повітря, ним хочеться дихати і не набридає. Вцілому неприємний "післясмак" не заважає, але всеодно лишається неприємним.
2) Зволоження лишається під питанням, бо засіб дає комфортне відчуття ніби зволожує, але залишає шкіру матовою та сухою на дотик. Залишається питання - як це можливо, і чи дійсно зволожує, чи тільки позбавляє симптомів сухості шкіри.
3) Довготривалість невідома. Але коли митися, то відчуваєш як зі шкіри змивається плівка цього молочка. Отже - вона присутня на шкірі, і якось там діє. Відчуття сухості не з'являється після нанесення.
4) Додаткові ефекти - матує шкіру, позбавляючи її блиску, робить на дотик оксамитовою "бархатистою", залишає шкіру сухою на дотик, без масної липкості. Якщо нанести на обличчя, то дуже помітний матуючий ефект, так, ніби нанесено косметичну пудру, але пудри на шкірі при цьому не видно.


14.
Лосьон для тіла "Кашемір" від LG, Корея. Серія косметики ISEA.
Перше що - дуже сильний парфум. Намастився - і ніби сидиш постійно серед бузку, чи жасміну. Дещо нав'язливо. Навіть задушливо. Хочеться свіжого повітря, хоч аромат приємний.



1) Аромат "відмінно", але що занадто - то не добре. Таке враження, що несе за кілометр. І постійно не вистачає свіжого повітря.
2) Зволоження. Одразу ж помічаєш щедрий зволожуючий ефект. Дійсно зволожує. При першому нанесенні я відчула поколювання й пощіпування по всій поверхні шкіри, ніби крихітний електрофарез. Відчуття зігріваючі. Значить - для спеки це не підходить, краще використовувати в прохолодну і холодну пору року. Про що й аромат теж свідчить - для спеки він занадто запашний.
3) Довготривалий, і дуже економічний засіб. Крихітної краплі вистачає на більшу поверхню, ніж у інших виробників. Тримається дуже довго. Навіть хочеться, щоб вивітрився швидше - але ні, пахне й пахне навіть через добу. Зволоження теж довготривале. Я не відчула потреби наносити засіб повторно.
4) Додаткові ефекти - це парфумований засіб, виробник заявляє в першу чергу парфумуючу дію, і вже потім - зволожуючу. Але і та і та - добрі.
Доречі, виробник заявляє на етикетці, що цей засіб ще й регенерує, і захищає від УФ-променів, і багато чого іншого (коллаген, пом'якшення, олія ши, арганова олія, живлення, відновлення кольору, протизморшкова дія, антивікова дія). Але не можливо повірити, що все це може бути властиве одній пляшечці крему.


Люди та огризки

Не можу не досліджувати. Така вже я є. Все мені цікаво, і постійно співставляю якісь факти, події, тощо.
Зараз цікаво занотувати наступне спостереження.
Це така собі спроба відповісти на поширене питання "чому багато козлів" (або "чому всі вони такі козли") та "всі баби дури" тощо.
Помітила, що дуже багато з людей існують у такому стані, який хочу умовно обізвати "недогризок".
Чому так грубо? Чому "недогризок"? Все дуже влучно, треба лише спробувати зрозуміти, що маю на увазі. Це ні в якому разі не спроба принизити чи обізвати якихось людей, ні. Просто багато кого з нас хтось чи щось "недогризло". Гризло-гризло, і лишило тільки те, що лишилося, і воно ходить собі по світі. Вводячи в оману інших людей. Бо фізично, зовні, зазвичай все виглядає "яблучко", ці зміни зазвичай не фізичні. Часто і серцем у цих людях ми відчуваємо тих, кими вони вже не є, а тих, ким вони були. Обманюємся, і отримуєм не ту людину, яку відчуваєм серцем, а недогризок, який вже мало на що придатний.
Але.
Ситуація дуже складна. І хочу занотувати чому.
Особисто я постійно шукаю цікавих, розумних, таких потрібних мені людей. І що ж я бачу. Всі, кого я зустрічала з розвиненим інтелектом, та хорошою фізичною формою. Зі, скажімо умовно, "якісними" данними поточені як яблуко тими червами, чимсь чи кимсь. І знаходяться у стані недогризка. Так, ніби щось чи хтось їх знищувало, але вони вижили, тільки не повністю, а ось в такому стані. 
Складність ситуації в тому, що не можна віднайти повноцінний замінник такій людині. Бо тільки ці люди є розумними, розвиненими інтелектуально, розвиненими фізично, та розвиненими у духовному плані (те, що зветься "з душею", людяні).
Окрім них існує багато інших, які нормально собі існують. Але вони інакші. Зовсім інші. Як порівнювати яблуко зірване з дерева, та пласмасову наклейку-яблуко на гаджеті, наприклад.

Висновок такий: хтось чи щось чавить деякий різновид людей, які ледь виживають і якщо виживають, то продовжують своє існування у невідновлюваному стані недогризка, який вже ніколи не може повернутися до свого початкового даного природою стану.







Діти бетонних просторів асфальтових ланів

Життя у цивілізації дуже сильно нас змінює -  що тут й казати! Та я не читатиму моралей про дауншифтінг і анастасіївців, ні (відверто кажучи – не подобаються вони мені щось). Тут в мене всього лишень оповідання з життя, про неочікувану сутичку двох «дітей міста» з природою. З природою такою, яка вона є.

 


 

 



Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

 

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

 

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

 

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

 

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.


 



Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.






Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

 

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

 

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

 

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

 

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

 

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

 

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.





Неотенія. Параліч свідомості.





Нещодавно прочитала статтю хорошого вченого – «Неотенія» (http://www.faleev.com/about_health/health/2011-12-23_11.html). Чолов’яга нічогенький такий – спортсмен-важковаговик, чемпіон, батько чотирьох дітей, підприємець, красень, ще й науковець. Навмисне не писатиму прізвища, бо він з РФ. В нас є власний успішний красень-спортсмен-науковець, шкода, що його статей я не знаю, але впевнена, що вони є, просто не афішуються.

На сайті наукового форуму (автором і засновником якого він же й є), цей науковець у спортивному костюмчку «адідас». Дуже такі суперечливі відчуття. Я спочатку читала його статті, що мені попадалися через гугл-пошук, і тільки після зацікавилася автором, і була шокована. Якби було навпаки – спочатку побачила автора – то навряд чи читала би статті. Якось широкоплечий кремезний амбал у костюмчику з синьої синтетики оздобленому трьома смужечками на кожному рукаві не надто привертає уваги і довіри. Може то не його статті? Може в нього у підвалі сидить раб-науковець прикутий ланцюгами до стіни і за кусень хліба видає сильні статті??!! Ой, аж страшно. Доста розгулу уяви – ближче до справи.

Неотенія.

 


Неотенія (від грецького nos — незрілий, молодий, та tino — розтягую, подовжую) — затримка онтогенезу у деяких видів організмів із надбанням здатності до статевого розмноження на стадії, що передує дорослому стану. У тварин при повній неотенії лише статева система личинок досягає рівня розвитку, який характерний для дорослих організмів, а інші системи органів зберігаються в личинковому стані. (https://uk.wikipedia.org/wiki/Неотенія)


 

За дослідженнями вищезгаданого вченого, людина homo sapiens виникла внаслідок неотенії приматів. Один з виду з якоїсь причини відгалузився від всіх інших приматів; з якоїсь причини цей вид не доживав до дорослого віку. З огляду на те, що всі інші види приматів вільно доживали до зрілості, можна припустити, що цей окремий вид з якихось причин потерпав від винищення. Можливо, це було витіснення їх іншими видами. Дивно, бо не зрозуміло, чому всі інші види згуртувалися проти цього окремого. Отже, всі дорослі особини одного відокремленого виду приматів, з якоїсь причини гинули. Саме так діє неотенія – дане природою непоборне прагнення до життя – починають знаходити можливість виживати змалку, і змалку розмножуватись.

 

Також, десь вичитала про неотенічне плем’я бушменів. Виявляється, вони мають генетичну приналежність до азійської раси, і є найдревнішим з відомих племен, представниками найдавніших видів людських генів (що характерно всім азійцям). Яким чином в Африці могли опинитися азійці? Тільки, якщо їх дуже агресивно витісняли з Азії. Їхня неотенічність свідчить про те, що «включився» механізм до виживання даний природою, тож на якомусь етапі їхнього існування дорослі особини не мали можливості розмножуватись, і це почали робити діти. Яка ще може бути причина неможливості розмножуватись серед дорослих, як не смерть? Можливо, вони гинули у війні, що скоріш за все. Можливо, бушмени – це дивом не зтерті часом з лиця землі сліди якоїсь стародавньої величезної людської потасовки. А можливо – всього лиш нащадки диваків, що непомітно відщепилися від незадовільного грішного суспільства і подалися, світ за очі, шукати спокою і раю. Доречі, друге припущення має сенс з огляду на низький iq бушменів (iq бушменів найнижчий серед представників homo sapiens), і їхню відсутність розвитку за весь цей час.

 

Трохи не зрозуміло, чому неотенія на різних етапах еволюції дала різний результат. Неотенічні примати розвинулися аж до людей над всіми іншими приматами, а неотенічні азійці стали найдурнішими людьми цього світу. Не зрозуміло!

 

Дивлюся я соціальний проект «МастерШеф». У таких проектах дуже зручно і дуже цікаво спостерігати за поведінкою людей. «МастерШеф діти» ще більше доповнив цікаві спостереження.

Дорослі люди ніби чимсь паралізовані. Чимсь таким, чого немає в дітях, і воно їм не заважає розвиватись. Саме цю цікаву особливість дуже яскраво видно, порівнявши поведінку дорослих і дітей проекту. А автори ще й ніби спеціально інколи показують поруч дві серії різних сезонів: спочатку про дорослих, потім – про дітей. Тож теж бачать різницю й дивуються).

Діти з якоїсь причини більш згуртовані, працюють не як окремі одиниці, а як суцільний механізм, коли виконують задачі. Працюють швидше, більш зосереджені.

Дорослі. Я би порівняла їх з напів-засохшим деревом. Воно вже висохло, і більшу частину часу зайнято тим, що нічим не зайнято – просто сохне, і решту часу (дрібку часу) може жити, коли мізер води доходить до листячка. От таке склалося враження від порівняння.

Я б не хотіла приплетати сюди Фрейда, і робити припущення, що вся суть у статевому житті, і на зацикленості на ньому. Припускати, що дорослі, такі тільки через те, що дуже зайняті тим, щоби вирисуватися найпривабливішою самицею, чи найпривабливішим самцем. Що всі дії дорослих зосереджені на здобичі пари для сексу, і саме через це дорослі втрачають у зосередженності і працездатності. Не хотіла би я дійти до таких висновків. Бо навряд чи всі поголовно дорослі незадоволені в інтимному плані і тільки цим й переймаються.

 

Через свою допитливість я робила невеличкі опитування. Багато хто жаліється на незрозумілий їм самим «параліч свідомості» як я це назвала умовно. Щось є таке, що находить на людину й паралізує всі її дані природою здібності і таланти. Людина перетворюється на інтелектуальний овоч.

 

На днях розбирала свою папку уподобаних зображень на сайті vk.com. Назбиралося їх  там майже дві тисячі. Це різні картинки, схеми, фотографії, влучні написи, які мені за всі роки користування сайтом сподобалися і я натискала «зберегти собі» для подальшого перегляду у своєму альбомі. Там я збирала оригінальні моделі суконь й одягу, рецепти з фото для майбутнього приготування страв, тощо. Назбиралося майже дві тисячі яскравих і привабливих планів. Їх можна було б усі вже реалізувати. Оце перебирала і пройнялася повторно захватом і запалом реалізовувати. І думаю – що мене може спинити? Що може паралізувати мою свідомість? Що може зробити так, що знов зникне радість і завзятість?

 

Конфлікти.  Підозрюю, що саме це може бути причиною паралічі свідомості більшості людей. І багато людей ніби за гроші працюють в якійсь армії з розповсюдження конфліктів по світі. Навіщо це їм? Якби це було правдою, що працюють за гроші – в них би принаймні водилися ці гроші! Тож, це не так.

Впевнена, що конфлікти саме розповсюджуються спеціально, бо у переважній більшості вони безглузді, і накручуються з боку агресора на пустому місці. Ці люди ніби запрограмовані своїм існуванням паралізувати інших людей, які трапляються їм поруч.

Не розумію, поки що, навіщо певні люди це роблять, але ідентичні ситуації спостерігаю у житті багатьох, і в своєму також.

Який результат створення такими людьми конфліктів?

Наприклад, дві знайомі мені дівчини, що потерпають від подібного – закинули займатися професійною діяльністю у якій колись мали талант, і змінили діяльність на більш «безмозклу» роботу. Одна – продавчиня-робітниця залу, друга – якийсь сумнівний працівник офісу. О, так, і третю пригадала – та взагалі не працює і живе на невідомо які кошти (живе з батьками). Всі три дівчини мають дипломи про вищу освіту.

Ну, не знаю, у собі я не відчуваю паралічі свідомості поки що. Можливо, вона теж присутня, бо колись, коли Янукович почав репресії української культури, то після нападу на офіс, де я працювала художником – я більше не можу малювати фарбами. Можу малювати чим завгодно іншим, але не фарбами. Бо коли переді мною тринога-планшет зі тлом і фарби – я у ступорі і завжди думаю про той напад, про тих людей, і про все, що пов’язане з репресіями. Стає не до малювання.

Але безліч прикладів людей, що «варяться у вареві» страшних ситуацій і не припиняють при цьому свою діяльність за покликанням.

 

Тож, як висновок. Навряд чи «параліч свідомості» відбувається через якісь зовнішні події. Скоріш за все секрет енергійних дітей з проекту «МастерШеф» у тому, що їх люблять батьки, і передають позитивну енергію наповнюючи їх бажанням діяти. І їм байдуже що відбувається навколо – вони роблять своє, - те, що внутрішньо хочеться робити найбільше.

 


 

 

 

Чому ж радощі не в радість. Анатомія радощів



Блаженним сонячним днем ми мирно неслися містечком на вєліках майже на холостому ходу – такий легкий був настрій. Між ярами на схилах гори край Лукавиці розмістилися новенькі котеджі. Обожнюю такі місця. Як немовля щойно народжені – такі ще невинні, чисті, де-не-де недобудовані, так, ніби пуповини ще навіть не відрізано. І скрізь «пахне» радістю новосілля, дружністю. І пахне будівельним матеріалом – десь деревиною, а десь фарбою. А відсутні майже скрізь огорожі, які хазяїни ще не встигли повибудовувати у височенні паркани з відеонаглядом, доповнюють асоціацію з немовлям – воно ще «в чому матір народила» не прикрите.

Та прокрутивши педалі кількома вулицями раптом помічаєш, що все це світло й радість – саме у твоїй уяві, породжене саме спогляданням. Насправді ж – якщо оговтатись від власних відчуттів – починаєш бачити пусті двори й пусті тераси, хоч припарковано не одне авто, а значить – хазяї присутні. А далі стежкою натрапляєш на алкаша у траві, що плентався додому й не осилив. «Стоп! Звідки тут алкаш?» - думки. І одразу ж  бачиш безпризорне товсте лабрадореня шоколадного кольору в дорогому ошийнику, що не знає куди себе притулити, бігає навколо хазяїна. А алкаш у брендових джинсах останньої моделі і в хорошому взутті. Біля нього – симпатичний рюкзак й якісь пакети.

Ми бачили його трохи раніше у місті, тож точно знаємо, що він напився й спить, а не непритомний з іншої причини. Ще й хропе. І що йому за радість ото валятися?!?!?

Цікаво, чи влаштовано тут хоч одну вечірку з барбекю, на отій терасі величезній одного з будинків? Навряд. Скоріш за все хазяї пилинки здувають зі свого майна й навіть самі соромляться користуватись своєю розкішною терасою.

Жодної дружньої сім’ї весело відпочиваючої ми так і не побачили. Скоріш за все, те майно і будівельні роботи так виснажують цих людей, що вони просто не можуть отримувати насолоду. Бо завжди щось не  так, як хотілось би. Чи то відтінок фарби стелі не  той, чи меблі не з тієї провінції Італії, чи замість семи кімнат архітектор спромігся лише на п’ять, бо не вистачило грошей на більшу площу; чи місце не те, бо в сусіда кращий вид з вікна, бо раніше встиг вхопити кращий шмат землі.

А одним щасливцям скоро хтось перекриє вид з гори на простори левад й Дніпра новою будівлею. І вони навіть знаючи це не поспішають намилуватися шикарними видами зі своїх балкончиків.

Коротше, судячи зі всього, найбільше задоволення отримують ті, хто споглядає, милується й заздрить. А в нас з дитинства така причуда – мандрувати котеджними містечками, роздивлятися виверти фантазії архітекторів, та обирати собі будиночки-улюбленці.

 

Так само й біля нашої дачі дивують оці модні будинки. Чомусь завжди мовчазні, пусті, й похмурі. І чомусь чим більший й дорожчий будинок – тим самотніший й похмуріший хазяїн. Хазяїн-привид, якого ніхто ніколи не бачить й  не чує, але всі знають, що він є.

В одному з таких дворів є баскетбольний майданчик на який я особисто постійно «пускаю слину». Бо де в селі на дачі пограєш в баскетбол!? Ніде, звісно. І тим сумніше, що хазяї ніколи не грають в баскетбол. То на**ена ж ви його будували, ви мені поясніть? Той майданчик. Всі роки поїздок на дачу у всі сезони «пролітаю» повз вєліком і витягуюсь у струну, намагаючись вловити поглядом двометрового баскетболіста-красеня з двометровою баскетболісткою-красунею на тому майданчику, мрію познайомитись, аби зіграти сім’ями у баскетбол, наприклад. Чи ба просто їх побачити, аби впевнитися, що вони існують. Ба ні! Нікого! Пусто! Постійно пустий баскетбольний майданчик вибудований, судячи зі всього, для духів померлих предків. А що!? Хто зна! Може то син відомого баскетболіста там живе, і вибудував на честь славетного батька. Такий собі баскетбольний майданчик – постамент. А під покриттям мабуть зарита урна з попілом батька. От і не грають ніхто. Тільки моляться за здравіє померлого славетного предка, проходячи повз двором. А що! Може ж і таке бути, маємо розуміти…

 

В одного знайомого власника маєточка довелося споглядати у свій час сімейний устрій, що може багато що пояснювати. Він – людина середнього віку, що страждає на життєво-небезпечні проблеми з вагою, інколи навіть пересуватися самотужки не може. Але навіть при тому всьому добре тримається «на ногах» у бізнесі, тримає авторитет міцно. Така людина природою влаштована все контролювати. Поруч із ним ти постійно відчуваєш себе намистиною нанизаною на нитку. Нитка – це він, а всі навколо - намистини. Він ніби тримає всіх в залежності від себе. Часто самим тільки поглядом. Без його контролю ти й не перднеш, чесно. Живе з племінниками й іншими родичами. Всіх контролює. От з  такими людьми важко жити. Ти нічого не можеш зробити з власної волі, бо вони контролюють кожен твій подих. Від того контролю хочеться втекти. Якщо не фізично, то у віртуальний світ – замкнутися у своїй кімнаті, у собі, врешті решт (як і роблять його близькі). Яке там гратися у дворі! Коли він буде контролювати кожен твій рух – не хочеться й висовуватися. Будь-яка дія – тільки з дозволу. Якби захотілося посидіти у дворі й скористатися мангалом (наприклад), то тільки з дозволу, і тільки якщо маєш заслуги. Відчуваєш себе як підприємець у Києві – за кожен «чих» мусиш пройти мільйон кабінетів і поставити трильйон підписів.

Чесно! Навіть при спілкуванні, він за кожну твою міміку й поворот голови карає тебе допитом: «чому ти зробив/ла таке обличчя, чому повернув/ла голову»... зрештою сидиш смирно й боїшся допустити зайвого руху недобритої волосини на нозі, аби знов не почалося.

Ось воно що може бути причиною спустошених мовчазних двориків величезних будинків.

 

Колись ми з моїм бувшим вешталися Києвом й околицями на подарованому кимсь «запорожці». Завантажували у нещасну автівцю по п’ять «биків» разом із собою, тіснилися, реготали, пікніки-шашлики-машлики… Одні з найвеселіших й найрадісніших днів життя. Зрештою на п’яну голову бувший перетворив ту автівку у грудку зім’ятого паперу, але то вже не важливо – головне, що всі живі, всі здорові, й весело було.

А нещодавно довелося бути при спілкуванні з людиною, що «носить гузду» в шкіряному салоні позашляховика «повний фарш». Було величезним здивуванням моїм, коли причиною смутку цієї людини виявилося те, що в іншого товариша позашляховик моднішої марки. І цього достатньо людині, аби вже не поважати те, що він має, і для того, щоби відчувати себе, як він сам каже, лохом. Цікаво, що такі люди ніколи не отримують того, що хочуть, бо навіть якби отримали все, що є у світі – засмучувались би від того, що не є Богом.

Дивовижні речі, правда?!

 

На початку дев’яностих один родич вибудував собі двоповерхову хату з модної цегли та з усіма зручностями всередині, з каналізацією, поставив нові модні меблі, тощо. В них вже у 91-му був комп’ютер! А кухня у тій хаті розміром як мої київські дві  (чи три навіть), і обставлена як на картинці глянцевого журналу вже тоді була. Тоді ні в кого на селі такого ще не було. Про комп’ютер ніхто ще й не чув, і сприймали його як іграшку-тетріс для дітей.

Жінка його людина проста. Таке враження, що молилася на свою хату як на ідола, і боялася у ній спокійно жити. Як не зайду – вона постійно рачкує пилинки здуває, розводи на глянцевій підлозі натирає. Реально важко було запам’ятати яка вона на обличчя, бо бачили завжди її в образі чотириногої істоти, обтягнутою вовняною сірою довгою спідницею, задницею догори. Думаю, вона дуже була вдячна богу за хорошого мужа, за хорошу хату, і щохвилини намагалася спокутувати, оплатити працею все те, що має.

У дворі в них ще є сарайчик з худобою до якого пристроєна кухонька звичайна сільська. Призначення – варити свиням. А по факту – варила тітка все у тій кухонці, і собі, і свиням, і на свята гостям. Бо шикарна кухня у хаті існує тільки для справлення враження від споглядання для гостей, як музей.

Доречі, другий поверх будівлі з повноцінними оздобленими кімнатами, й досі використовується в них як горище, для висушування цибулі, трав, тощо. Гірко, але насмілюсь виразити думку – не дивно, що її чоловік почав бухати колись, на певному етапі сімейного життя, а дім почали наповнювати сварки між подружжям. Я чула постійне його дорікання «та сядь ти, посидь спокійно!», а вона плакала від образи за невдячність до її праці й стараннь.

 

Одна пані придбала собі цуценятко найрозумнішої породи. Радість? Радість! Але ним же треба займатися! Поряд з тим, що постійно жаліється на свій жирніючий зад, який возить приватним авто з приватним водієм, вона все рівно не гуляє зі своїм ідеальним цуценятком. Наняла для цього ліву людину, а сама продовжує вирощувати жирний зад, замість того, щоб отримувати задоволення від ігор з улюбленцем, більше рухатись при цьому. І в чому логіка?

 

От чому закордонні приватні сектори інакші? Як не подивишся – вони постійно щось роблять цікаве, їхні подвір’я не пустують, вони часто бісяться, влаштовують вечірки, граються… Власноруч косять свої подвір’я, а не наймають для цього якогось лєвого дядьку, що ходить по їхньому подвір’ю, а вони так і не ходять. Ну, може хтось і наймає… але не в тому річ. Вони якісь живіші, чи що. Енергійніші і радісніші.

Може справді, допоки отримаєш те майно, - проходиш через такий ад, що потім воно все не в радість? Може вони не сидять на своїх терасах, бо ті тераси зроблені чучмеками по-китайськи задешево і можуть рухнути? Чи навпаки – з таких дорогоцінних матеріалів, що хазяї вважають свої ступні надто грішними, аби ступати на ці святі речі…))) Чи може все дуже просто, так просто, що аж смішно – все тільки через заздрість, що хтось вже зробив кращу терасу чи кращий балкон і воно вже не радує хазяїна?

 

У вас теж в кожного є щось таке, що мало б приносити більше радості, але недооцінене, «закинуте», наприклад, пилиться десь в коморі чи просто безпричинно не використовується.

 

Я от, по роздумах, нарила у собі подібний недолік. Звісно, не порівняти з маєтками і авто, але. Маю доста красивого взуття на підборах і якісь платтячка-спіднички, замість яких ношу постійно одне й те саме, зазвичай, спортивне. От тепер думаю – чи може мені виходити в магазин і у парк з собакою на підборах вечірнього взуття, чи хай краще далі припадає пилом й чекає нагоди. І чи ідентична ця ситуація до тих, які описала – чи це вже я докопуюся до дрібниць у собі.



Почему так бывает - не нравится больше музыка вообще никакая

А я понимаю теперь, почему так часто люди во взрослом возрасте перестают любить и слушать музыку. Раньше ужасало то, что взрослые не слушают, а часто, и вообще не любят музыку. Раздражение взрослых на модные ритмы вызывало непонимание, отрицание, осуждение. А теперь – о, вот он этот миг)) – все стало на свои места, и все стало понятным и ясным.

Нет, это не деградация личности, и не нарушения в здоровье, нет. Дело все в том, что человек на некотором этапе жизни просто перерастает все существующие ритмы, мотивы и композиции. И логично, что они перестают устраивать потребности вкуса данного человека.

Кажется, вот, я на этом этапе нахожусь теперь). Любая музыка о том, что у меня уже было вчера, о том, что в прошлом, что уже пройденный этап, о том, что устарело в своей сути в принципе для меня и к чему не комильфо возвращаться. Что ни возьми – все уже не то и не о том.

А все потому, что люди, находящиеся на этом этапе, не пишут музыку. Так бы они создали то, что так необходимо, и этого пробела не существовало бы, но нет – эти люди очень заняты и им не до того, чтоб рассказывать о себе и своей жизни в ритмах и звуках.

Все без исключения музыканты привыкают еще смолоду писать и петь о проблемах сексуального плана, о проблемах личной жизни, о «соплях» одним словом. Взрослея, они не могут создать ничего нового, когда уже все проблемы решены, любовь найдена, секса предостаточно, мир изучен, люди поняты. Потому, что они просто привыкли петь именно так. Это как привычка.

Да, есть джаз. Но. В джаз приходят уже старея. Когда уже нечего делать просто в принципе. Джаз это музыка людей на отдыхе, которые уже всего добились и достигли, которые уже «износились» и расслаблено издают шедевральные сочетания ритма и звука со всем своим багажом знаний.

Но нет ничего промежуточного. Между молодежью и старостью. И все только потому, что этот период у людей слишком насыщен делами. Некогда им рассказывать о себе. Даже взять музыкальный инструмент в руки некогда, и даже некогда распеться. Да что там – и подумать даже о подобном некогда)))




Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 


Чи варто читати Тургенєва. Огляд.

Не очікувала від себе, але ось, читаю «Батьки і діти» Тургенєва.

І я здивована. Давно вже не потрапляло до рук щось, що не розчарувало б. Після підручника з програмування javascript всі книжки відштовхували своєю недалекістю, безглуздістю, або ж застарілістю світогляду. «Батьки і діти» книга що справедливо має вагу. Вона містить у собі зазначення проблем, які досі у світі актуальні, багато з яких не вирішені досі. І цим книга цікава.

Це саме той твір, читаючи який в тебе ніби відкривається додаткове око, що починає бачити інший світ навколо, інший вимір світу. Тургенєв багато що не втлумачує – воно саме по собі розвивається в уяві, а Тургенєв дає цьому тільки поштовх. І саме такі твори я обожнюю – ті, що не тлумачать «в лоб» а дають правильний поштовх для «включення» можливостей уяви. Я би сказала, що він талановитий майстер, один з унікалів, - вміє грати на рідкісному інструменті, вихопити потрібні ноти, і музика лине. А інструмент цей – це мозок читача, уява читача, читачеві творчі здібності.

Дивно. Бо «включивши» глузд ти бачиш просто літери, просто текст, і сюжет не надто високий – просто собі походеньки молодиків, та маса спілкування. Я би сказала, що книга про спілкування, ця книга і є суцільне спілкування. По простому кажуть – шлятися. Чим саме й займаються герої безкінечно.

Але подяка таланту автора давати красиві описи. Описи місцин, описи всього, що бачить герой, описи того, як у ті часи в них там все відбувається, як вони живуть, устрій тощо.

А ще відчуваєш постійне якесь батьківське тепло від автора. Книга просякнута цими відчуттями і вони передаються читачеві. Дещо, правда, збочене якесь тремтіння перед юними дітьми, але то пусте, - можна не помічати.

Якось так масу всього книга ставить по своїх місцях. Читаючи, починаєш розуміти причини сьогодення. Наприклад, можна розгледіти передумови більшовицьких революцій. Починаєш розуміти що призвело до масових розстрілів тих, хто був економічною основою Русі, України. Розуміти, чому так завзято свої ж бралися ставати чекістами та розкуркулювати своїх же.

Тургенєв цього не каже, але показує, як сильно втратили реальні віжки життя ті, хто зобов’язаний їх тримати міцно.

А ще стає зрозумілим романтизм, та те, що настало після нього – категорично протилежне заперечення романтизму. Здавалося б, - 19 століття, це так давно було! Але ми й досі з цього не вийшли. І тепер я це ясно розумію і бачу. Такі книжки потрібно читати для того, щоб розуміти хто ми є, з чого ми є, які ми є, і чому ми такі, які ми є, що призвело до того, що ми такі які ми є (я про суспільство України та росіян).

Тургенєв, це помітно, дуже ревно відхрещується від злиття росіян зі сходом, з монголами. Але якщо читати і аналізувати – то він сам же й показує це проникнення одна в одну цих двох культур.

 

А якщо коротко – вельможі тих часів анічогісіньки не робили по справі, ніфіга не розвивали й не намагалися розвивати у державі, а тільки, вибачте, єблися, витрачали по пів-життя на дорогу до друга в інше місто, щоби потусити, й байдикували у гостях тижнями, бо витрачати одразу стільки ж часу й сил на дорогу назад було ліньки. Коротше, правильно зробила революція, що знищила їх всіх. Але не правильно, що не розсортувала їх на ледарів, та тих, хто справді старався. Хто давав роботу людям і робив цю роботу улюбленою, хто розповсюджував знання й науку поміж людей, хто піклувався й обробляв володіння, хто розвивав економіку. Таких було мало, але вони були – знаю з розповідей бабусь й дідусей. Одних гноїли рабами на панщинах, а у рідкісних панів люди ходили щасливі й ситі, села охайні, землі оброблені, садки доглянуті тощо.

 

Читайте Тургенєва. Але читайте думаючи.

 

 

 


Я пойду

Завтра митинг за копа, который посмел остановить мажоров. Кто хочет, чтоб в стране был порядок, а не вседозволенность мажоров и олигархов - тот прийдет завтра на Софиевскую площадь. Кто не пойдет - тот значит морально сломлен и согласен дальше жить как дерьмо в ногах разных ублюдков.



C2H6O

Є у мене два родичі. Один вже зпився, другий ще ні, але зпивається.
Нам, жінкам, що добре їх знають, але не вживають - складно зрозуміти й спостерігати.
Особливо дуже "цікаво" бачити, як повільно гине отой перший. При чому, таке враження, що зпивається людина не від поганого життя, а навпаки - завдяки більш доступним благам, ніж іншим. Цінністні орієнтири цієї людини сформовані таким чином, що благополуччя ототожнюється з можливістю купляти дороге бухло. А батьки й родичі змушені спостерігати, як здоровий хлопець спочатку перетворився на немічного, згодом на позеленівшого алкаша з мандражем рук. Гадаю скоро будемо спостерігати розкладання його печінки живцем.
Другий має ту саму ціннісну установку життя. На його думку теж, найвищою розкішшю є купівля найдорожчого бухла, за першої можливості його придбати.
Так я ось що думаю.
Як тільки матиму можливість - то на День народження йому я придбаю величезну пляшку горілки, літрів на п'ять. Тупо викину на це гроші і подарую на день народження перев'язану стрічечкою святковою зі словами:
" дорогий мій друже, дарую тобі оце з щирими побажаннями якнайскоріше перетворити свою печінку на гнилий шмат лайна. Знаючи тебе весь цей час, я спостерігаю твої старані намагання якнайшвидше досягти цієї мети. Бажання мого друга для мене - святе бажання, тож я щиро допоможу тобі в цьому. Ось, тримай. Щасливого тобі розкладання живцем!"

Чому ні? Адже друзям треба допомагати! Друзі покликані робити щасливими одне одного. А якщо горілка робить людину щасливою - треба дати їй більше горілки! Що як для цієї людини щастя от таке незвичне - помирати від гниття й розкладу її/його печінки?