хочу сюда!
 

Тетяна

46 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-53 лет

Заметки с меткой «з життя»

Про підвальних та під'їздних...

http://blog.i.ua/user/7751697/2054517/
Розвиваю Помадкину тему...

Є в мене подружка Полінка - котяча мама ще та: всіх знайдених пухнастиків до хати тягне, вилюднює та по людях влаштовує. Ну, або собі лишає. Підібрала вона кілька років тому білу гарну кицю з блакитними очима, знайшла на смітнику, відмила, годувала, синок її тішився. Аж тут випала гаряча путівка до Єбіпту, дзвонить, просить мене, щоб узяла оте біле чудо на перетримку, я тоді безкітна якраз була, погодилася. Поки принесла її з сусіднього будинку - вся подряпана майже до м'яса, особливо виривалася та Снєжка біля того смітника, де підібрана два тижні тому, алеж я сильніша - притарабанила до себе на 4 поверх, лоток показала скотинці, їсти дала, з свм'єю познайомила. Але за три дні це волохате чудовисько зробило мені "веселе життя": випорожнювалося під батарею або в наші чобітки, їсти відмовлялося, гладитися не давалося, вночі по столу шастало. Капєц просто. Видзвонюю я Полінкиного другана, кажу, забирай те чудовисько, хай живе в Полінки до кінця її відпочинку, я приходитиму туди за нею доглядатиму, бо хата вже смердить і прибирати я замахалася :( Хух, позбавилася...
Поліна приїхала з відпочинку й кицька днів за 10 від неї втекла з теплої хати, знову на смітник. Ми вже не знали, що думати. Коли виявилося, що ту Снєжку звати Вайт, вона має господарів, а на смітник ходить гуляти. Бо там добрі сусіди м'ясце-ковбаски виносять для братів менших. Цієї зими дивлюся, Мурка-Вайт оселилася на другому поверху мого під'їзду на підгодовування, а на ніч ходить додому спати))
Це до того, що не всі вуличні коти нічиї, іноді вони мають хазяїв та дуже полюбляють отакий гаврошівський спосіб життя :)

Діти бетонних просторів асфальтових ланів

Життя у цивілізації дуже сильно нас змінює -  що тут й казати! Та я не читатиму моралей про дауншифтінг і анастасіївців, ні (відверто кажучи – не подобаються вони мені щось). Тут в мене всього лишень оповідання з життя, про неочікувану сутичку двох «дітей міста» з природою. З природою такою, яка вона є.

 


 

 



Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

 

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

 

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

 

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

 

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.


 



Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.






Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

 

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

 

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

 

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

 

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

 

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

 

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.





Жил-был на свете мужчина...




Жил-был на свете мужчина, который всю свою жизнь работал, а деньги копил. Когда дело доходило до финансов, ему просто не было равных в скупости. Он любил деньги больше всего на свете и незадолго до смерти сказал своей жене: “Послушай, когда я умру, то хочу, чтобы ты взяла все мои деньги и положила в гроб вместе со мной. Хочу забрать все деньги на тот свет”.[ Читати далі ]

Алые паруса для другой Ассоль




Вони йшли поруч узбережжям Дніпра наймальовничішої місцини України лишаючи позаду себе зелені пагорби лісу та славетну гору героїчної козацької фортеці. Лілове, та золотисте персикове сяйво заходу сонця майоріло на всьому навколо і з одного боку кожного обличчя, а подекуди наповнювало низовини кров’ю тих солдатиків, з розповідей старожилів, що неможливо викорінити з пам’яті і не думати.

Вони щойно мали дуже хвилюючу розмову там на височині тієї славної гори.

Старий бронзовий кобзар був слухачем тієї молодіжної дурниці.

Галявина на горі без дерев, самі кущі та колоди покладені колом, спеціально для таких усамітнень. Коли на них сидіти, то між вершечками акацій, що старі ростуть на схилах, видно далекі протилежні береги цього дніпрового моря, та острови, таке саме все зелене.

Вона чула про цього хлопця ще задовго до особистої зустрічі. У його -надцять років бідолашного прямо зі студентської парти власні друзі відправили під саму Молдову гнити у тюрмі замість себе. Ось такі друзі-мажори. І хрест на його престижній кар’єрі юриспруденції. Хоча, там більше батьки вирішують за кого можуть дати судді грошей, а за кого ні.

Співчуття змушувало її думати про цю людину більше ніж зазвичай думають про незнайомців, і прикипати до нього ще задовго до особистого знайомства. Така вже природа юного дівча.

Худе й замучене, з досвідом старого діда, хлопча і мале співчутливе дівча лишали ту розмову позаду себе на тій славетній горі, поруч з душами і кров’ю колись полеглих на ній юнаків, і сповнені внутрішнього світла просто йшли додому ніби омиваючись від думок у світлі заходу сонця.

Широченне море Дніпра відкривало їхньому погляду півострів з пишною віллою якогось багатія. Вілла ніби світилася білими колонами серед зеленого листя дерев та кущів. Тієї ж миті постала незабутня картина, якої більше ніколи в житті не побачити. У гавань десь з-за гори запливла величезна яхта стилізована під старовинне судно. Її височенні численні вітрила наповнені супутнім вітром були неймовірного кольору. Це були справжні алі вітрила.

Подиву й захопленню двох юних на березі, що боялися торкнутися одне одного, не було меж. Картина не схожа на реальність – більше на ілюстрацію казки. Та більше за все цю мить наповнювали внутрішні відчуття молоді. Гримуча суміш трагедії, співчуття, болю, любові, закоханості, таємниці, невідомості, суму, смутку, жалю, і краси. На якусь мить здалося, що серця вирвалися з грудей, злетіли у повітря, поєдналися у сяйві того блискучого заходу сонця над алими вітрилами прекрасної яхти, і з силою гепнули назад у груди, притихли.

Бо бути разом їм все одно не судилося.

По заходу – в обох було дивне відчуття. Ніби стихла музика, ніби щойно обидва на мить перенеслися до казки і повернулися втомлені назад. Вони продовжували свій шлях з гори до хати, і таке враження, що з галявини гори і до цієї миті, коли стемніло пройшло ціле життя. Ціла історія, яка почалася не розпочавшись і вже скінчилася, залишаючи по собі прохолодний спокій.

 




Яблука з пшеницею. Ч..1. Воспоминания умершей.

 

 

 


Девушка собрала свои ослабшие волнистые волосы в привычный пучок на затылке и заглянула еще раз в красивые большие не накрашенные зеленые глаза в зеркало. Всё эстетическое преимущество их по-кошачьи приподнятых внешних уголков давно уже искоренила «приросшая» к лицу грусть и «провалившаяся» от усталости кожа.

Она быстро собрала всех своих троих детей. В просторной пустой квартире гуляло эхо детских споров.

Так уж случилось. Сама еще ребенок, а уже целых трое на руках. Так уж Бог дал – двойню. Да и то, все как-то глупо и случайно... Вот и верь после всего врачам, которые обозвали ее бесплодной когда-то, а первого ребенка чудом.

Она не уставала повторять, своим троим крохам: «Мы - семья. Запомните – кроме нас четверых, больше нет никого на этом свете ближе у каждого из нас. Мы должны быть как крепость».

- Но ведь семья, это «мама, папа и я»! Мама! Там точно так было, я помню! – удивленно возражает совсем крохотный еще сынуля, светловолосый, как одуванчик, и смышленый на свои пять лет.

Тяжело и с болью вздыхает, устало придумывая, что сочинять:

- Да, правильно, сына. Но я и за папу и за маму. – А на новые возражения просто отвечает – А вы называйте меня просто мапа. Ни папа и ни мама.

Смех, возражения и длительные дебаты продолжались почти всю дорогу. Впрочем, как и всегда. Все как-то у детей весело, не смотря ни на что.

Пришлось не поесть и не попить даже в дорогу.

- А куда мы идем? – спросила восьмилетняя старшая дочь

- Прогуляемся.

 



К вечеру они оказались в поле за Киевом. Золотистый вечер красиво колыхал зеленые стебли какого-то посева. Вдоль полевых дорог вдали зелеными облачками вербы… Если ты не украинец и не славянин – то тебе не понять этой любви к подобным пейзажам, и тебе не знакомы те ощущения, которые одолевают при созерцании их. Росийским языком оно даже звучит иначе, картато, слишком остро. Но я хочу написать именно этим языком, который преобладал во время описываемых событий. Украинец же ощущает себя как в сказке, и солнце как будто светит ярче, и улыбка шире, и глаза блестят, если вокруг левада, лани, верби, та ліс. И это в крови от рождения у нас.

 



Она не могла не заметить, что дети давно уже перестали бегать так резво, как раньше, почти не бегают вообще. Их движения стали слабей, а игры свои они все более сводят к усидчивым. Вот и сейчас трое худышек весело щебетали о чем-то и медленно брели. А ей было совсем не весело. Пытаясь скрыть свое настроение, она все чаще молчала, отворачивала лицо с навернувшейся тоской, и шла чуть дальше. Приближаясь к играющим детишкам, только когда могла совладать с собой. Заставляла себя шутить и улыбаться, но шутки приобретали неуместный вид, а улыбка - натянутость. Она видела, что детей озадачивает такая неискренность и фальшивость. Но… А как еще?

 



- Мам, - грустно нарушила ее затянувшиеся раздумья с взглядом в даль поля старшая дочь. Младшие двойнята все судачили о чем-то друг с другом и чертили палкой грунт у лужи полевой дороги. Они вовсе и не замечали какой-то необычности.

Старшая же погрустнела. Она тоже ничего не понимала, но чувствовала мать больше. Она даже не осознавала, того, что боится сказать то, что на самом деле хотела сказать. Она хотела сказать: «мама, я хочу кушать, я устала долго идти лесом, и вообще…». Только в таких семьях капризность и требовательность в детях не развивается, потому, что они с самого начала вынуждены многое терпеть. И это входит в привычку настолько, что даже утрачается возможность осознавать свои потребности. Им кажется, что их просто нет. Требования так напуганы, что прячутся куда-то глубоко-глубоко, настолько, что такой ребенок даже их и не помнит, и не думает даже о них. Остается ощущение «сейчас надо было бы что-то сказать», но ребенок не помнит что же именно.



- Мам, - еще раз окликнула ее дочь.

Она боялась, что дочь сейчас скажет «я хочу кушать, я хочу домой, я устала». Она очень сильно этого боялась. Она и сама устала идти. Она уже забыла, что такое нормальная еда. Ее нервы трещали по швам, но она хотела это скрыть, и скрывала. И если дочь сейчас скажет эту фразу – вряд ли она сможет удержаться, чтоб не треснуть ее со всей силы по лицу. Это будет последней каплей ее критически измотанного самообладания.

Она смогла-таки «включить» в себе «нормальное» отношение к ситуации, и даже попыталась, как советуют при воспитании, переводить все сложности в игру. Далее она говорила голосом, как будто они сейчас в игру играют. Ее никогда не учили актерскому мастерству, и она никогда этого не умела (притворяться), поэтому получалось как-то по-клоунски, фальшиво, по-дурацки как-то. Но она старалась. И совершенно не знала что делать, когда дети «выкупали» странность, и смотрели на нее с подозрением, как на странную.

- Позови младших, - она поспешно с дурацким улыбающимся лицом достала целлофановые пакетики и вручила их дочери – дай им кулечки.

 



- А сейчас мы с вами насобираем зернышек – опять фальшиво-дурацким голосом старалась она превращать все в игру.

- Зернышек?! Но мааам! – возмущенно и испуганно выдала старшая дочь. Дочь готова была уже реветь – было видно по глазам. И она решила пресекать панику любыми методами. Даже если придется ее треснуть. Даже если придется объявить ее врагом народа… Лишь бы насобирать в конце то концов этих дурацких зерен.

 

Солнце медленно садилось, а они вчетвером уже наощупь выбирали из стеблей недозревшие какие-то зернышки. Младший попробовал на вкус и удивленно с восторгом объявил, что они жидкие внутри. Все начали периодически забрасывать зернышки в рот, удивляясь их крахмальному вкусу одновременно похожему на вкус стебля травинки. Но мама остановила это увлечение, запретив их есть, и наказав побыстрей собирать.

Изначально она надеялась на нормальный такой пакет с зерном, но на деле час сборов дал лишь чуть больше стакана.

- Побыстрей собирайте, побыстрей – строго скомандовала она – Давайте, чем быстрей насобираем – тем быстрей придем домой, и сварим вкусную кашку. Хотите кашки?

- Дааааа! – мечтательно протянули все трое в предвкушении.

- Так что давайте, давайте… - поторапливала мама, с опаской поглядывая по сторонам. Ведь вечер давно уже сменился ночью. К этому времени она отвела их чуть подальше в поле от дороги, чтоб, ни дай Бог, не застали за этим странным действием случайный прохожий, который вряд ли вообще будет в поле, но все же… Случалось.

 



Она уже устала от всех этих приключений во время сбора ягод и грибов в лесу. Однажды их нашел мотоциклист с коляской, предложил подвезти, но решил устроить приключение, повез совсем не туда – в лес, на склон горы, где в его планы входило соблазнить красотами вида со склона горы на ночные луга случайно повстречавшуюся красотку. Но пошел дождь. Мотоцикл забуксовал в глинистой луже. И все вместе с крохами потом греблись и толкали почти всю ночь.

А сколько было тех ухажеров на машинах! Разные автомобили, и дорогие красивые, и огромные фуры иностранные останавливали девушку с детьми, типа помочь, подвезти, а на самом деле… Хорошо, что дети ничего не понимают, и всегда спят в машинах этих. А на самом деле доходило и до драк.

Были и хорошие люди. Просто подвезли и все. Были и хорошие мужчины. Тоже подвезли и все. Но потом появлялись снова и снова, в попытках затащить ее в постель. Только были они женаты.




А один ошивался дольше всех. И ей был симпатичен. Тот самый мотоциклист. Но… что-то не сложилось. А что именно – известно только ей, но не мне. Я только излагаю эту историю. Кажется…. Он ей заявил какую-то ерунду, вроде: «трое детей – это слишком много, давай старшую отдадим в детдом». И она его вычеркнула из жизни. Но не смогла преодолеть своей влюбленности, и те отношения переместились в постель на пару раз в год (потому, что чаще от не считал нужным тратить свое время).




Она была в него так влюблена, что образ фантастического дяди Коли на года засел в памяти детей. Они его превратили своей фантазией в сказочного героя, в супермена, и даже рисовали комиксы с его участием. А если видели на улице похожего голубоглазого брюнета, то восхищенно, радостно в огромном восторге орали на всю улицу: «Мама, это дядя Коля вон там, смотри!!!!!!». Но ни разу то не оказался он.

Поэтому приняла она решение впредь по лесу ходить только обочиной. А если слышала проезжающую по дороге машину или людей – то научила всех прятаться в кусты. Объяснив детям это тем, что в новостях объявили маньяка, который ошивается околицами и делает очень плохие вещи с людьми, грабит их и даже убивает. Наивная история запугала детей сильней, чем она ожидала, и они при свете фар просто заскакивали как дикие звери куда угодно, лишь бы спрятаться. Жались друг к другу и тряслись от страха.

Она поняла, что перегнула палку. Но как это исправить – не знала. Объявит себя брехухой – и в семье начнется анархия. «Ладно, короче, пусть остается так, блин, надоело уже придумывать что-то» - была ее мысль по этому поводу.

 

Им удалось насобирать небольшой кулечек зернышек. Может быть это килограмм. Может быть это два килограмма. Сложно определить.

Уставшие они в полусне брели домой по ночному лесу.

Такие прогулки затыкали рот детям надолго. Они подолгу «отходили» оставаясь молчаливыми и сонными. А спали все с таким удовольствием, как будто это наивысшая награда.

 

Когда всех помыла и уложила в чистую отглаженную постель, которая всегда имела аромат уютного дома, – она принялась готовить «добычу».

Зерно имело плотную оболочку, которая так и не разварилась, не разжевывалась и вряд ли переваривалась. Зато - вообще жидкую серединку. В сыром виде - еще хоть просто мокрую, а в вареном – вообще жидкую. Ощущения такие, будто ты личинки какие-то раздавливаешь зубами. Отвратительно.

Ну, а что делать!

 

- Это не вкусно! Фу! – вернула в тарелку ложку, и скрестила на груди руки, насупив брови и выпятив нижнюю губу, крикнула за завтраком старшая дочь.

Остальные, молча, жевали. Младшие, кажется, все еще уставши от вчерашней прогулки.

 



К вечеру у нее родилась идея. По пути с работы она видела сад через дорогу от ВДНХ на Теремках. Как раз в этот день она узнала, что хозяйство, содержащее сад, прекратило существовать, а значит – яблоки ничейные. Это, конечно, другой конец города, но если им удастся насобирать яблок – это будет замечательная вкусовая вариация их блюда. А не удаться не может – ведь вряд ли кто-то будет охранять сад.

Старшая дочь отказывается есть, и уже второй день грызет только хлебные кусни и запивает черным чаем (только на черный хлеб на каждый день и хватало ее зарплаты). Она переживала за дочь, поэтому решила не медлить, и, вернувшись, сразу же всех собрала в дорогу.

Им очень повезло. Местные жители не собирают яблок. Возможно, еще никто не знает, что это теперь ничье.




Между деревьями находились щедрые огороды. Но человеку, которого воспитал СССР, сложно взять чужое. И они не смели и тронуть того, что было не ихне. Даже младшие это понимали и ощущали. Бросали голодные взгляды на валяющийся кабачок и не выкопанную картошку, но не смели и подумать о том, чтоб взять.

Зато ничейных яблок нагребли столько, что она сомневалась – а дотянут ли до дому через весь город.

Бывшие в хорошем уходе яблоки родили отличные, большие, яркие, вкусные. Настолько вкусные, что они боялись оставить лишнее яблоко на дереве.

Разные яблоки были – и желтые и красные и в полосочку, и рыхлые, и плотные сочные, и мягкие с желтой мякотью сочные, и даже крахмальные почти как сырая картошка на вкус. Она подумала, что эти, крахмальные, будет замечательно запекать и варить компот.

 



В тот вечер они вернулись домой как ломовые лошади все перегруженные, и счастливые от находки.

И варили и парили и пекли. С той самой кашкой ели. Все, кроме старшей. В нее удавалось впихнуть не больше ложки по чуть-чуть этих зерен, остальное она доедала яблоками и хлебом.

В школу дочь не пошла. Устала. И она разрешила ей поспать. Поспать денек, и второй денек тоже.

 



Они совершили несколько ходок по яблоки и по зерна. Удалось заполнить всю лоджию ящиками, которые она подобрала на улице, и наполнить их яблоками. Это было их спасение на всю осень и даже зимой хватило кушать.

С зерном было сложнее. Часто приходилось обходиться и просто хлебом с яблоками. А часто и без хлеба.