Популярні приколи

відео

хочу сюди!
 

Ксения

41 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Про що співатимуть наші душі вічно, навіть якщо ти ігноруєш свою

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.




Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 


Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.




Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.


Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 


4

Коментарі

12.03.16, 19:56

Розуміння реальності це і є задоволення. Бо реальність завжди правильна, а значить прекрасна. А тягар - віра в казку, бо казка то брехня.

    25.03.16, 16:07Відповідь на 1 від Ник53

    Ніби й так, та щось не так. Бо такий підхід, за якого ми змушуємо себе насолоджуватися прекрасною реальністю культивує страшні речі. По-моєму саме так люди стають страшними жорстокими потворами, які знищують і роблять потворним цей світ.
    ))) Якщо так піде, то скоро замість натюрмортів ми милуватимемось, наприклад, змальованими олією язвами крупним планом, чи намальованою гниллю.

      37.03.16, 01:19Відповідь на 2 від Rиsя

      Звичайно, якщо змушувати себе то в результаті будуть страшні речі. І люди жорстокі. Коли "розуміти реальність", що все по чесному, і язви, і гниль, це очищення, то насолоджуєшся без змушення. Світ справедливий на сто відсотків. "Мне дороги страдания потому что из них рождаются радости" - здається так казав Висоцький.
      А ще він казав що "наказания без вины не бывает"

        47.03.16, 01:27Відповідь на 2 від Rиsя

        Світ чорствий і байдужий - це правда. Але якраз тому він справедливий. І якраз тому прекрасний. Якщо десь відбулося зло то потрібно щоб там з"явилася язва і гниль. Ящо на місці зла не з"явиться гниль то не буде гармонії, відповідно і самого світу. Отже не потрібно переживати за все що бачиш.
        Мабуть змінювати світ треба змінюючи себе. Бути не байдужим до себе, до своєї душі, вона настільки глибока, що життя не вистачить зрозуміти її. Якщо переживати не за світ, а за себе, платити по рахункам за власне користування цим світом, радіти цьому світу, бути вдячною і вважати його прекрасним то і світ навколо буде радіти.

          58.03.16, 11:51Відповідь на 3 від Ник53

          так отрубите себе ногу, раз так. И я не грублю. В США уже есть чекнутые, которые родились и выросли здоровыми и сильными, а во взрослом возрасте просто так решают отрезать себе руку или ногу. Этому явлению психического нарушения даже есть название, но не помню как оно там.

            68.03.16, 11:54Відповідь на 4 від Ник53

            Тобто, Ви людину, яка потрапила у біду не рятуватимете, а шукатимете їй гріхи за які ій те дане? Чому ж тоді блискавка не трафить всіх тих мажорів, що творять зло але живуть як сир в маслі? За Вашою логікою, вони всі вже давно мали б зачахнути від якоїсь недуги.

              712.03.16, 03:37Відповідь на 6 від Rиsя

              На кожен конкретний випадок не існує одного правила.
              Кілька днів назад була передача "орел и решка". Показували якусь африканську країну, трущоби в яких живе міліон людей. Живуть в коробках, їдять риб"ячі голови і хребти (риби нема бо дорого) перемелені з кашою, сплять в смітті. Ведуча ходила і плакала. А в кінці сказала, що вони самі винуваті, ліниві, нічого не хочуть роблити. Я думаю, що їм непотрібно допомагати і в єропу тим більше не пускати.Нехай наводять порядок там де розмножуються або гниють. Он китайців півтора міліарди. Безробітних у них нема. Десятки міст пустує!!! Вони їх побудували і не живуть там, бо вистачає клітки в Шанхаї і миски рису. Китайцю треба допомагати, якщо він потрапить у біду. Але китаєць і сам зі своєю бідою справиться.

                812.03.16, 03:43Відповідь на 7 від Ник53

                Буває доля зводить з людиною якій потрібна допомога. Може знайомому який в АТО потрібна допомога. Можливо подобається те чим займається людина, якій потрібна допомога. Може подобається сама людина...А бідолашні, до яких ви навідувались ще під питанням. У Стівена Хокінга один мускул у всьому тілі ледь працює і ніяк він не бідолашний.

                  912.03.16, 03:46Відповідь на 8 від Ник53

                  Блискавка не б"є мажорів, бо якби вона їх била то вони не були б мажорами. Але поскільки, за законами термодинаміки, енергія просто так нізвідки не береться і нікуди не дівається, то все таки мажора має вдарити блискавка. Я думаю пояснення криється в тому, що буття не обмежується цим коротким життям. Виходячи з логіки, буде слідуюча серія в якій вже буде блискавка... ну може не в наступній, але обов"язково буде.

                    1012.03.16, 17:26

                    Ось ще один експеримент який доказує, що в світі все правильно і нічого міняти не потрібно, не потрібно "намагатись все вирішити й запобігти". Бог і дьявол це одне і те саме, дві сторони однієї монети.
                    «Вселенная-25» - Как рай стал адом в условиях идеального мира, в безопасности, при изобилии еды и воды, отсутствии хищников.

                    http://www.cablook.com/mixlook/eksperiment-vselennaya-25-kak-raj-stal-adom/

                    Ключевая черта человека, его естественная судьба — это жить в условиях давления, напряжения и стресса.

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      попередня
                      наступна