хочу сюда!
 

Natalia

40 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «роздуми»

Весна...любов...надії...

А весна це дійсно пора кохання?...

З року в рік, віками, століттями, з першим таненням снігу, першими акордами весняних трелей птахів, в душі, на серці і не тільки, починається справжнє бродіння, бурління почуттів...
І, можливо, поки ще і не зрозуміло - чому так чуттєво і ніжно на душі, так приємно знеможнено у тілі... Але, цей вітерець, що шелестить, і пробігає по усій твоїй суті, він же відчувається тільки навесні...
А, пам'ятаєте, що ще він особливо гострим був тоді, в той, зовсім юний, невинно-чистий період. Період наближення до дорослості, коли від випадкового "очі в очі" або легкого торкання рукавів, ти заливався яскравим рум'янцем і очі спалахували пекучим, майже "непристойним" блиском жаги...
Звичайно, багатьом з нас вже набив оскому "розподіл" почуттів і життєвих етапів по віхах, порах року, правда?..
Можливо!!!
Але мені здається, що в моїй чуттєвості з роками тільки додалося відтінків...
І моя жіноча гордість тихесенько так, на вушко, підказує мені - розпрямися, не дивися на кількість пройдених років і прожитих зим, а поглянь на небо - подивися на хмари, що летять! Лєрка, це ж все для тебе!...
Вдихни, наповни себе запахом набряклих бруньок на гілках...
Розітри їх руками, втягни в себе цей неповторний аромат...
І усе це - весна в твоїй душі, і це і є життя, і це і є любов!..
Живіть в радості, з любов'ю, будьте вдячні і зустрічайте Весну і кожну пору року, і... Життя!!!.. Это она, щурясь слегка, спросонок, Смотрит вокруг, хмуря забавно бровь… Рядом мурчит рыжий смешной котёнок… Это она дарит сердцам любовь… Это она воздух пронзит лучами. Вновь озарит мир, что устал от слёз… И побежит, звонко смеясь, ручьями. И на цветы сменит зимы мороз… Птиц позовёт и вдохновит прохожих Верить в себя, верить в других, и жить. Ей же в ответ мир улыбнётся тоже… Мне б у неё радости одолжить. Это она дарит фату каштанам, А по ночам кошкам мешает спать… Звёзды её лечат на сердце раны. Любит она ландыши распускать… Это она крокусы рассыпает, А по ночам с ней говорит луна… Воздух её свежестью опьяняет… Это весна… Это моя весна… Ирина Самарина *heart**heart**heart*

Вигоряння

Я замахалась воювати
словами, діями, думками.
Вкладатися, але не мати
надії. Хибні результати. 

І якщо ви, мої хороші, 
нічого цій країні дати
не хочете. Дорожче гроші

і блиск лише своєї хати, 
то вам ніхто не допоможе.
Я замахалась воювати.

Сама себе

В своєму особистому полоні
ламає руки жінка божевільна.
Вона не усвідомлює що сильна
і що в тюрмі немає охорони.

Сама себе загнала в кут неволі,
стражданнями сама себе скувала.
Для щастя їй потрібно дуже мало -
дізнатися як вижити на волі.

Приборкати дракона?

Клеймом палає внутрішня тривога.
Пече нестерпно, аж забракло слів.
Дівчисько-муза - чи існує змога
приборкати дракона почуттів?

А може навпаки цього не треба
і краще його випустити в світ?
Нехай розважить натовп просто неба
і воля осяває цей політ.

Розмова Іванова з Горовим про все важливе




З коментів на Ютюбі моїх і чужих

Дуже дякую Іванову і Горовому за все, що обоє роблять і цю чудову передачу, але той "чос" скрізь по Україні. Я 30 років прожив у Донецьку, а ось вже понад 30 років - у Львові, де є різниця в ментальності соціуму в цілому, а ось влада тотожна Харкову і ще, і ще, тобто не тільки Кернес і Садовий клони, але і вся чиновна братія тотожна. Довго не міг осягну отой "чос", який гарно визначив Руслан: на словах патріоти, а по результатах - подонки! І то ж ще й розумні, суки, типу Данила Яневського, бо на виході в реальності - Шарії. Довга розмова і тут її частина прозвучала. Ще раз дякую.

Зеленопілля стало кратарсисом для ЗСУ, що то реально війна і хто є ворог - РФ. А Іловайськ і "кроваві коридори миру Путіна" стали катарсисом для всього тогочасного українського суспільства, що забувається і це є правда.

Валерія Боєва
:"Спортивна школа імені Дані Дідіка в Покрові, це круто ще й тим, що поряд з досягненнями дітей, в Україні і за кордоном, завжди поруч ім'я Дані.. Це нагадування, і інформація для тих, хто не знає"



Щоденник

Потрібно мати велику силу волі, щоб піднятись і добиватись своєї цілі; коли в очах оточуючих бачиш лише слова "ти невдаха", або ж співчуття. І моментами не знаєш що гірше? 

Коли хочеш себе відчувати людиною, якою пишаються і захоплюються... яку цінують і поважають. Де знайти сили, щоб повірити в себе і полюбити себе?

По справжньому сильні люди, це ті, які не дивлячись на всі невдачі, знов і знову намагаються бути щасливими, і зрештою в них це вдається. Коли ти розгублений, а поряд немає жодної людини, яка б просто обняла і вселила віру в те, що усе в тебе вийде.

Мабуть в усіх в житті бувають складні моменти, коли просто опускаються руки. Важливо в цей момент не зламатись. Але як? Якось в одній із соцмереж взломали мою сторінку, і що дивно, там не напартачили, а лише змінили статус. Статус став таким «Для того, щоб чогось досягнути не варто сидіти і чекати, що тобі скажуть, що ти чогось вартий». Ці слова глибоко закарбувались в моїй пам’яті і я їх собі часто повторюю…

 

шось таке

Напевне, я трохи дивна, 
 А може, всього лиш жива, 
Малюю словами битви, 
Та кожна із них не нова.  

Будую, а потім руйную, 
А може усе навпаки, 
Вдягнула на серце збрую, 
Малюю на ній квітки.  

Чекаю чогось, шукаю 
Натхнення, бажання, мету. 
Буває ще – рими складаю, 
Ховаю між них самоту.  

Колись перестану чекати, 
Допишу разом всі казки, 
Й почну щось нове малювати, 
Словами знов будуть мазки. 
25.05.2020р. 

Чи проходить час даремно?

Колись чула вислів,  щось типу, якщо ти не прочитав сьогодні жодної книги, жодної сторінки – ти цей день жив даремно.

Скоро у моєї першої доньки день народження. Пам’ятаю, як тільки вона з’явилася на світ, перше, що я подумала : « Я жила не даремно». Чомусь на той момент, коли мені було 22, я вважала, що якби навіть я в той день померла, то я уже залишила слід в цьому світі – це нове життя може дати світу щось більше, ніж дала я…

Зараз, коли мені вже майже 32,  у мене є розуміння того, що просто народити дитину не достатньо,  та це розуміння прийшло вже досить давно. І після думки «Я жила не даремно», наступною такою суттєвою думкою була: «Тепер є для кого жити». Ні, не те, щоб я до того жити не хотіла, чи рідних у мене не було… просто коли з’являється дитина, вона така безпорадна… і ти починаєш розуміти, що мама у неї одна і її ніхто не замінить. Пам’ятаю, як вона плакала, а я не могла до неї встати, тому, що у мене крутилось у голові і я практично зразу втрачала свідомість. Та якщо раніше, коли у мене щось боліло, я могла просто полежати (і цим полегшити біль чи головокружіння), то тепер так не можна було і я не мала права на слабкість. Доводилось вставати через «не можу».

То коли ми можемо вважати, що день прожитий не дарма? Як на мене тоді, коли ми задоволені тим, що зробили протягом дня. Якщо метою було прочитати книгу – то ти вважатимеш цей день не даремним, як прочитаєш її. Думаю, якщо перед сном ти задоволений своїми діями і досягненнями (протягом дня), цей день пройшов не даремно.

 

Віра. Віра в Бога, Богів, всевишнього, в себе?

Кожному потрібна віра в когось чи щось, щоб знайти вихід, щоб прийняти якусь ситуацію чи щоб повірити в себе. Кожен з нас шукає свого бога, віру, але чомусь ми не помічаємо її, та що дає нам харчі, воду, очищає нам повітря і воду, очищає нас, лікує... Земля, Природа.
 Ми дякуємо офіціанту, що він подав нам їжу, дякуємо продавцю, що продав, пекарю - що спік хліб, фермеру - що виростив пшеницю, але чому в сучасному житті ми стали так рідко дякувати нашу Землю чи може правильніше Планету, за те що вона нам дає. 
Можливо, якщо ми частіше будемо дякувати її і піклуватися про неї, то менше буде засух, ураганів, злив, градів, нашестій комах.
Напевно, потрібно зупинися, оглянутися, подивитися собі під ноги і усвідомити, що те що в нас під ногами - це Все!.. і мале, і велике, і прекрасне, і гидке, смачне, і не дуже, і в решті решт - це початок, і це кінець!

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
35
предыдущая
следующая