Життєво... (брудне кохання у творах видатних українських митців)





– І доки ти, Гапко, будеш отака?..
– Яка?..
– Отака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а
ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усміхатися та й спиталася не то з
насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з хви-
люванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли
вони почувають себе безборонними і в обладі того чо-
ловіка, від якого вони викручуються довго і уперто, а
він довго і уперто домагається свого:
– Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці
завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночу-
ють. А ви ніколи не слухаєте.
– А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що
знаєш, і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що
ночую?..
– Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його й знає,
що за дивина. Всі наші люди, і батьки, і матері, до за-
міжжя ж ходили на досвітки і підночовували із своїми
гуляками. Так і ми робимо, і все добре знаємо і без
школи.
– Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся
із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночува-
ла… І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий,
про якого співають:
Огірки жовтяки,
старі хлопці, як бики.
А ти дівчина і не хочеш слухати, хоч я добре знаю,
що ти ночуваки в селі не маєш… Ну, скажи, хто тобі
сказав, як я ночую?
– Ніхто не казав.
– Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, мо-
же, щось поміж людьми патякав Передерій?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до
сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і скла-
дати на стіл на простелений для цього рушничок. Во-
на мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві,
зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою
за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом
з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася,
і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі.
І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло
ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примов-
ляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені,
що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для
мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку по-
гань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і
з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної
ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди прим-
ружені напівсонною котячою флегмою, і через те во-
ни позначалися між повіками невеличкими щілинами.
Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли
траплялася якась несподіванка або кінець якогось ді-
ла довершувався чи починався. Ходив він завжди у
чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній
сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкесь-
ким пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди
підстрижений під польку, але ніколи не тримався ку-
пи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи
широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило
вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсором-
ної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мок-
ра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І
відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини,
що жиди колись продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був на-
хилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, виріз-
няв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мі-
нилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахли-
во червоніла, але не відводила свого погляду з його
обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала
руку і відступила під стіну та й проказала:
– Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаю-
чись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапу-
сю…
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіпер-
ся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, по-
полотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала
белькотати:
– Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чу-
ла… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута,
п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував:
«Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розбе-
ру, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа,
осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу
гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув.
Нехай, – каже, – ще трохи порозкошує, нехай підожде,
то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це він так казав?
– Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда,
що я кажу… Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж
ні: вона стара і богобояща жінка.
– Якщо він таке робить, то він протів Совєцької
власті… – заговорив роздратовано Маздигін.
– Він злигався з куркулями, і ми його відціля спро-
вадимо… Побачимо, хто кому швидше справить сма-
лятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, по-
правимо на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вер-
тається… Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі
не робила, то ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з
Передерієм погнали б у далекий край, де справляють
горбатих та язикатих… Але ти у мене робиш, то і твій
батько не тільки не має загрози вилетіти з рідного се-
ла, але ще й держатиме і надалі шкільні коні для мого
комнезамівського хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, за-
раз же звела брови над очима у понурий вигляд і спи-
тала, посвітюючи стуманілим поглядом:
– А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій
власті… Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви
і на його зводите ремство?..
– О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують,
сходяться, п'ють самогон і п'яні Совєцьку власть у до-
мовину покладають… Але навіть якби вони один з
другим Совєцької власті і не зачіпали, то й то я тільки
через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч ти
його і не шкодуєш.
– Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихше і трохи злякано, і з почуттям, не керова-
ним ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом,
вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадува-
ла береги якоїсь річки, кудою раптом з'являється роз-
бурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздигін, уже сміючись удавано-заспокоюючим
сміхом, говорив:
– А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з ни-
ми лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я «осма-
лив» Передерієву жінку раніше від його?..
– То ж люди говорять і сам Передерій, а не я, що ви
дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців.
І через те з вами я боюся лягати.
І Маздигін занімів від останніх слів дівчини, але, ні-
би для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї і
взяв її праву руку знов у свої обидві і почав цілувати її
повільно від п'ятірні аж до ліктя, приказуючи:
– Я вже буду тебе слухати… Буду слухати, і ти бу-
деш зі мною спати, я тобі буду чоловіком, а ти мені
жінкою…
А та, знесилившись і від раніше відчутих і незвичних
переживань, які Маздигін збудив і своїми погрозами,
і своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а
тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче
ввесь час те саме, коли утомиться якимсь одним по-
чуванням. І були в дівчини розтулені рожеві уста. Зда-
валося, вона тяжко забажала пити:
– Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою бути…
Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують
та дівчата… Я не хочу жінкою бути… Я не хочу жінкою
бути…
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і
звисло через око, і через щоку, і присохло до ниж-
ньої губи рота, і заважало їй говорити. І Маздигін, віді-
рвавшись поцілунками від руки і побачивши присмаглі
дівочі вуста з присохлими кісьми до їх, видав із себе
якийсь звук, не то стогін, не то задоволення від діво-
чого оп'яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан і
влип знов. А відірвавшися і подивившись із мить на
майже знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілу-
вати з таким присмаком, який виявляє голодний кібе-
ць, вганяючи свій чорний дзьоб у тепле тіло зловле-
ної курки. І вона, подібна до людини, яку непомітно от-
руїв чад, почала осідати під стіну, сповзаючи з неї спи-
ною. І любосник аж тепер підхопив її на руки і швидко
поніс із кухні у свою кімнату. Тільки тоді, коли він пра-
вою ногою тусонув у двері кімнати, то куценька і груба
Гапусина коса, погойднувшись, ударилася об одвірок,
неначе хотіла вхопитися за стіну, не пустити свою ма-
леньку господиню на стежку глуму та неслави. І після
цього Маздигін уже аж за порогом кухні задки ногою
так зачинив двері за собою, що вони аж хрьопнули, та
ще голоснішим зробили безнастанний шепіт дівчини,
що скидався на благання крізь плач:
– Я не хочу жінкою… Я не хочу жінкою… Я хочу так,
як дівчата і хлопці в селі…
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на
скавучання знесиленого голодом та холодом занесе-
ного цуценяти десь за село, у рів, і покинутого на дощі
та на осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і
заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружи-
нами. А потім стало тихо і солодко, неначе в злодія в
порожній кишені. Але ця холодна байдужність часу не
довго тяглася. Вона зникла ще швидше, як крижана
бурулька на тій гіллячці, яку наставлять над вогнем.





Це прогуло Маздигонове полегшене зітхання, і вдово-
лений його вигук ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
– Вот і всьо, дурочка!.. А ти боялася…
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні кри-
жаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо
гасівка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на сороч-
ках, викручених і складених поруч із лампою, і утворю-
вала темні пасма тіней, переплетених разом з пасма-
ми світла, що позначилися на випнутих боках купи бі-
лизни. А в ночвах же на табуретці ще червоніла тіль-
ки одна сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затяг-
нене замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася
під ночвами скраю на табуреті, помірно капала на під-
логу, ніби відраховуючи час тому, скільки ще лежати
незакінченій праці у затихлій кімнаті. На підлозі води
не було, тільки була темна пляма від капання. І чуло-
ся, як надворі розходився вітер, бо шумів сад і якесь
дерево черкало галузками об вікна. Але простирад-
ло на вікні своїм супокійним висом, відгороджуючи ніч
від кухонного світла, затамовувало можливість вияву
всякої людської тривоги, яка б наважилася перерва-
ти хатній супокій принишклих людей. І хоч в цей час
явно стало чути собаче дряпання знадвору у кухонні
двері і вряди-годи прохальний гавкіт до середини. Але
всі речі в кухні під захистом запони на вікні та втихо-
мирюючого капання води усмоктувалися в тишу ночі
аж до того низу, що споконвіку тільки чує під собою у
непорушній землі глибину, страшнішу від сну і навіть
від самої смерті.
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, гав-
кання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи по-
чулися слова Маздигона:
– Гапусю… Гапусю, вставай… уже дуже пізно…
– Ну то що, що дуже пізно? – почувся відгук сонної
дівчини.
– Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати…
– А я гадала тут переспати ніч і взавтра докінчити
прати сорочки, і вже геть-чисто їм вивести лад.
– Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти та й
докінчити їх…
І чи дівчина у цих словах почула якусь загрозу, чи
взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла
своєму «ночуваці» словами, повними тривоги і прихо-
ваної розпуки:
– А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
– Дурненька, – засміявся Маздигін, – так швидко не
буває дітей…
– А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду
між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, бояз-
ко, але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді,
яка б могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправда-
ти ті ночування із оцим чолов'ягою, хоч він у неї ці но-
чування вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маз-
дигін знов засміявся і вже удаваним сміхом, і промо-
вив:
– У таких молоденьких, як ти, не буває дітей хоч від
якого ночування…
– Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..
– Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі,
годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра
дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то
впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий пере-
ляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку відда-
ватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушила-
ся в ліжку і говорила:
– Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться
шукати якогось Передерія…
І тут же разом із цими словами залунали неголосні
ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі
коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
– Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене,
аніж робити отаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона
в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і
зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи
її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з
перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із
кімнати її опам'ятав:
– Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він пе-
рестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Бру-
сові, те буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже
роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язав-
ши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила
світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх
дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами,
що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона ма-
ла руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і
виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І
вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері
в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути
було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї лас-
каве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі,
і навертається думка, що знов такі часи настали для
нашої батьківщини, коли бідна людина мусить посту-
патися собою навіть і собаці…




Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців" 1956 р. (кінець третього розділу)

зелене платтячко в горошок, пастельна крейда, костьол у Львові


Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.




То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Пираньи. Люди-программы существуют?




Піранья – дрібна паскудна рибця, яка пожирає все живе, що лишень трапить до ареалу її існування.

У цьому ж разі «піранею» я образно називаю людину певного типу. Людина-програма для знищення. При чому, ця людина абсолютно не усвідомлює своїх дій, що дуже привертає увагу і дивує.

Спостерігати піраній доводилося у своєму житті, у житті знайомих, збоку в чужому житті, та в усіх умовах де створювались і мали місце скупчення людей.

 

Хочеться провести психічну анатомію людини-піраньї, що я і зроблю зараз.

 

За моїми спостереженнями й експериментами людиною-піранею рушать незалежні від її самої мотиви й цілі. Часто її пагубні дії нею самою не зрозумілі, вона чи він намагаються самі собі пояснити навіщо вони те чи інше зробили. Якщо розмовляти «по душам» це звичайні люди, такі самі як і інші, і добрі, і свідомі, й кмітливі. Але – не можуть охопити власним розумінням тих моментів, коли ними рушать пагубні для інших мотиви. Якби це було можливим – то можна було б припустити, що це запрограмовані люди, люди-програми, які інколи «вмикаються» і так само «вимикаються».

 

Як проявлялися дії цих людей в мому власному житті. Знала і знаю дотепер таких осіб кілька.

У певні моменти життя, коли я «вхопила хвилю успіху» і впевнено й старанно, не шкодуючи сил, йшла до своєї мети в якійсь справі. Якийсь час мені щастило «плавати вільно» і робити все, що мені було необхідно. Досягати цілей, радіти успіхам й наздобуткам. Але в якомусь випадковому порядку, так само, як підхопити грибок під час примірювання взуття (може статися – а може й ні) до мене чіплялася така людина і починала свою програму знищення. Часто її дії безглузді до сміху. Часто неадекватні. Але завжди призводять до одного й того самого результату – тебе гальмують.

Приклади дій піраньї:

-        якщо ти вчишся через слухання якоїсь передачі по радіо – ця людина без будь-яких причин підійде і розіб’є це радіо навіть не зважаючи на те, що після цього ти можеш їй поставити фінгала. Вона через своє страждання виконує свою програму будь-якою ціною.

-        якщо ти співаєш – ця людина буде навмисно біля тебе розмовляти по телефону, чи жалітися на біль у голові, вигадувати будь-до аби тільки зупинити тебе в твоєму розвитку;

-        якщо ти вчишся на «відмінно» в інституті – ця людина намагатиметься тебе зкомпроментувати будь-якою ціною аби скасувати твій статус. В мене, наприклад, така людина «внедрилася» через соц-сіті до спілкування з моїми однокурсниками і всіляко псувала мені репутацію, розпалила конфлікт, знищила повагу до мене на курсі;

-        якщо ти успішно працюєш на роботі людина-піранья буде вдаватися до будь-чого аби тільки знищити тебе, не дивлячись на те, що твоя робота ніяк не перетинається з її роботою. В мене був випадок, коли така людина просто безглуздо стрибала навколо мого робочого місця й «лялякала», ніби тільки й мріючи про бійку. Бійки не було, безглуздя призвело до повного ступору моєї роботи. І ця піранья домоглася свого – вона загальмувала мене, спинила мій розвиток тим ступором. Я так і не змогла там працювати, бо відволікання були постійні. При чому, при особистій розмові ця людина проявляла дружність й бажання товаришувати.

 

Особливо цікаво було спостерігати на чужих прикладах потерпання від людей – піраній.

Так, наприклад, спостерігала, як не знайомого мені хлопця-спортсмена зпоювали. Яскраво-виражений чоловік-піранья підлабузничав до того хлопця, всіляко «підмазувався» типу він йому найкращий, найщиріший дружбан. Але тільки-но той хлопець робив якісь кроки у бік здоров’я – цей чоловік ставав суровим і страшним, тільки-но той хлопець «здавався» робити щось корисне для себе і повертався до чарки – чоловік-піранія добрішав, ласкавішав, і просто таки у млинець розплескався перед тим хлопцем. Через дрібні рефлекси «добре» й «погано» хлопець згодом сам не помітив як почав намагатися робити тільки «добре», тільки те, за що отримував приязну любов від того названого другана-піраньї. Доля хлопця мені не відома, але той чоловік-піранія супроводжував хлопця скрізь, мало не за руку водив. А помічаючи моє спостереження – зустрічався з моїм поглядом холодними жорстокими очима, які виражали одне «тільки спробуй наблизитись і завадити».

 

Яскравий приклад людей-піраней можуть визначити всі бажаючі. Цьому посприяли люб’язні творці проекту «Мастер-шеф» четвертого сезону. Усі минулі сезони були інакшими, і тільки в цьому, таке враження, що спеціально, для представлення публіці «диковинних осіб» домоглися високої концентрації наявності цих дивовижних. Хто дивився – розуміє про що я.

Діана Бабошина. Яскраво виражена людина-піранія, запрограмована на знищення інших людей. Вміло і влучно «прикипає» до найуспішніших, аби згодом їх підставляти й топити на дно.

Якщо прослідкувати її спілкування у соц.-сіті, то можна помітити численні намагання нею пояснити свої дії, виправдати, запевнити інших у відсутності злих намірів. Помітно, що дівчина насправді сама по собі цікава, дружня, привітна. Але у певні моменти в неї вмикається програма дій, яку вона сама не може ніяк ідентифікувати, пояснити, аргументувати.

 

Цікава особливість – цих піраній не цікавлять всі підряд люди. Вони «прикипають» виключно до тих, хто має всі дані досягти успіху в чомусь, розвинутись.

Діють за принципом похвали і заохочення всіх, хто «не висувається», хто бовтається в багні убогості, всіх, хто залежні від шкідливих для здоров’я звичок, всіх, хто убогий за спілкуванням, заражений «паршею» шкідливих слів, тощо. Таких, як щойно описано, людей піраньї активно підтримують, заохочують, леліють, плекають, і ведуть за собою.

І як бик на червоне реагують на будь-які прояви світлих якостей в людях. Вдаються до найпідліших методів. Можуть втиратися у довіру дуже довго, аби згодом нашкодити. Можуть дуже довго прикидатися найближчим другом, аби потім підлаштувати капость, або навіть влаштувати цілу трагедію з нацькуванням фізичної розправи інших, тощо.

 

Найненависніші якості для людей-піраній:

-        тверезість (люди, які не вживають алкоголь);

-        відсутність шкідливих звичок;

-        спортивність;

-        розумність, прагнення до знання, зацікавленість різними інтересами, розвитком;

-        харизматичність, - коли людина приваблює до себе увагу інших, може переконливо висловитися, кмітлива.

 

Отже, маю всі підстави вважати фактичним існування певного осередку людей, що мають за сенс життя знищувати перспективних особистостей.

Маю деякі підстави вважати, що ці люди діють не свідомо. Що програма по знищенню закладена в них настільки глибоко, що вони самі можуть й не мати гадки про неї. Адже, завжди на питання «навіщо ти це зробив/зробила» вони відповідають «я не знаю» або «я не навмисно», і це виглядає щиро.

Принцип завжди схожий:

-        за всі прагнення розвиватись, вести життя здоровим чином, ці люди «колькають» на кшталт електричних розрядів для створення дискомфорту і породження рефлексу «погано зробив». Це можуть бути безпідставні сварки, бійки, та створення будь-якого дискомфорту людині за кожного її кроку догори розвитком. Так, щоб людині не ставало сил більше рухатись догори.

-        І різко протилежна реакція на будь-які дії донизу сходинками розвитку. Це яскрава реакція радості, якщо раптом вирішив приєднатися до розпування горілки, або підтримати іншу шкідливу розвагу. Так, людині, яку знищують можуть дарувати подарунки за кожну брудну справу, лестити, пестити, виражати бурну любов, тощо.

 

Принцип полягає в тому, щоб вкоренити у підсвідомість знищуваної людини на чуттєвому рівні, погані відчуття під час прагнення щось покращити у своєму житті. Аби зрештою це перетворилося в асоціацію «робити добре це погано, нестерпно, неприємно».

 

Так, наприклад, коли я роблю ремонт у квартирі, то ці люди (в мене їх кілька різних) починають сваритися, влаштовувати бійки, відволікати, і робити це кожного разу, як я беруся до ремонту. Таким чином, з’являється відчуття, що ремонт краще не робити.

Так, на прикладі інших людей бачила ситуацію, коли батько в сім’ї бувший спортсмен намагався повернути себе до форми, припинити вживати горілку, почав тренуватися, бігати, після деякої перерви (що дуже змінила його стан здоров’я, зовнішність у гірший бік). Його жінка влаштовувала йому скандал без причин кожного разу перед його пробіжкою. Висміювала його бажання змінитися, та методично повторювала кожного дня «нічого в тебе не вийде, гівно». Зрештою він зірвався до чарки – скандали припинилися, жінка заспокоїлася. Він продовжив щоденно бухати й лінуватися.

 

Тема цікава. Хотілося би її досліджувати далі. Адже щось таки таке є! Якщо люди-програми існують, то це дивовижно! Я ніби вже давно все собі вислідкувала й доказала, але й досі сама собі не можу повірити, що таке дивовижжя має місце бути. В народі цих піраній називають просто «ущербные люди». Тому велосипеда я не вигадала. Та мій меседж про те, що вони існують не просто так і не випадково.

 

 

 

 Стикалися з подібним?


67%, 2 голоси

0%, 0 голосів

33%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Почему МЫ ТАК не рисуем??!!



Японская акварелистка
Юко Нагаяма (Yuko Nagayama) родилась в 1963 в Токио. В 1985 закончила с премией художественную школу, а в 1987 Школу искусств Департамента Satoru в Токио. С 2009 - преподаватель живописи в университета искусств Musashino.Вместе с другим акварелистом Kazuo Kasai открыла свою школу акварели, постоянно проводит мастер-классы. Использует французскую бумагу ARCHES, золотую краску, соль, маскирующее средство и т.п. Также пишет акрилом.



Ее работы поражают. Ну, ничего себе чувство цвета! Ну, ничего себе чувство формы! Такое разнообразие, и отсутствие всей этой японской заангажированности, с этими ихними анимэ и прочей надоевшей популярной ихней тематикой.

Создалось впечатление, что Юко чувствует не только внешние проявления мира, но и заходит значительно глубже - чувствуя всю суть
энергетики прошлого различных мест и предметов. Иначе я не могу объяснить такой разницы отображения в ее картинах восточного и западного миров. Внутренняя гармония, сосуществование с миром, с природой всегда ценилось в пануючій в Японии идеологии (которая присуща и другим восточным странам). На западе люди позволили себе проигнорировать внутренний порядок мира и прошли большой путь черноты, бесчеловечности, завышенного самомнения, переоценку роли человека на Земле. Не будем спорить - позиции очень спорные, я знаю.

Она еще мне ничего не сказала, и вряд ли когда-нибудь скажет - но я уловила ее посыл в ее творчестве, и полностью согласна с этим ее утверждением. smile




























Картины художницы больше всео восхищают, когда их смотреть в большом разрешении и размере.

твоя каста (ч.6)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «революціонери»

 



Це люди які покликані щось змінювати і вдосконалювати. Вони постійно щось «риють» докопуються до чогось, шукають істину, вивчають. Це всі винахідники, революціонери різних сфер (музика, кіно, політика, та інше). Люди хворі від постійного прагнення досконалості в усьому. Але, на відміну від загублених вони впевнені і чіткі у своїх цілях. У своїх переконаннях ніколи не сумніваються. Совістю та гідністю не торгують і вважають подібні торги абсурдом. Часто вони перфекціоністи, іноді педанти.

Переважно привабливі зовнішньо та фізично розвинуті, бо вважають нижче своєї гідності виглядати інакше, або чогось не могти фізично. І якщо з якоїсь причини їм не вдається це підтримувати – вони дуже переживають і можуть комплексувати від того, що для інших взагалі мрія, тільки тому, що воно не настільки ідеальне, як повинно було бути.

Зазвичай надто сміливі і можуть «наламати дрів» незначним порухом мізинця.

Часто дуже помітні у суспільстві, навіть нічого для цього не роблячи, тільки самою харизмою.

Можуть бути і набожними і релігійними теж. Можуть як і загублені податися до пошуків світла у душі. Але часто відповідальність за тих, хто від них залежить тримає їх і прив’язує.

Вирізняються відсутністю шкідливих звичок та гострою потребою підтримувати ідеальне здоров’я і уникати всього, що може шкодити здоров’ю. Тому дуже багато серед них ваганів, вегетаріанців, сироїдів, тощо.

Здається, ці люди пам’ятають всі свої минулі життя, бо вони дуже глибоко відчувають історію свого роду-племені, тому тяжіють до відповідних собі етнічних культур.

Через те, що вони дуже виразні, часто їх калькують інші та перетворюють у певний стиль, чи напрям моди.

Через те, що здоров’я та фізична охайність робить їх привабливими – в них може бути дуже розмаїте інтимне життя, яке одночасно просякнуте деякою релігійністю, святістю. Люди з касти «бляді» часто сприймають революціонерів за своїх.

Революціонери настільки залежні від своїх надуманих місій і зайняті ними, що особисте життя зазвичай налагоджується складно, або не налагоджується взагалі.

Зі сторони оточуючим здається, що революціонер постійно у проблемах, наче хтось наврочив, але насправді він сам шукає і знаходить проблеми, щоб їх вирішувати. Бо такий він вже є. Якщо у революціонера немає якоїсь проблеми для пошуків рішень – він чахне.

На роботі такі люди «згорають» бо простори для реалізації їхньої потреби вирішувати проблеми безкінечні, а ресурсів у революціонера вічних немає і він шкодує що не є залізним роботом. Їм часто «забувають» платити, бо знають, що революціонер все зробить заради результату, і може навіть сам забути про гроші. Тому він або «ламає дров» і красиво йде без копійки, або терпить все, якщо справа і справді дуже відповідальна і дуже важлива для світу, для людей.

Не цінують революціонерів тільки дурні, бо зазвичай вони коли працюють, то досягають успіху, і спрямовують до успіху кампанію за яку прийнялись.

У суспільстві такі люди виступають санітарами. Вони безпомилково вираховують збиточну ланку і починають на неї тиснути. Якщо у нього немає достатніх комунікабельних здібностей, то це може призводити до вибухових конфліктів, скандалів, тощо.

 

 

Одразу прошу вибачити мені те, що не можу описати своєї власної приналежності))). І це можна пояснити – я ж не бачу себе зі сторони. Але дуже добре можу бачити, аналізувати і вимальовувати те, що бачу навколо себе.

твоя каста (ч.5)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Трохи не зі світу цього, каста «загублені» (або «притрушені», чи «єдинороги довбані»)

 

Люди, які загубилися повністю серед інших. Вони стали на протест усьому світові за його недосконалість. Їх кидає у різні місії, чи навіть з однієї у іншу в усі підряд. Вони можуть перетворюватись на сварливих тітоньок, намагаючись всіх навколо повчати. Вони можуть послати до дідька рішуче ВСЕ, продати останні труси заради того, щоб податися до Індії до якогось там гуру, який «допоможе їм винести зі хліву їхньої душі все лайно що назбиралося за життя». Вони можуть ставати залежними від релігійних сект, де їм «допоможуть» те саме винести з душі. Вони можуть просто закритися у собі, вибудувати величезний паркан між чорним світом і світлим собою всередині себе, поїхати від того з глузду і потім лікуватися у психлікарні.

Таких людей може почергово кидати від бажання знищити цей «клятий світ», та бажання його рятувати.

Їх вирізняє невпевненість у собі, неусвідомленість свого становища. Інколи бажання піти з життя завчасно (хоча, за певних обставин це бажання може виникати у будь-якої людини).

Яскрава ознака – вони вже самі не знають що є правильно, а що ні, і не можуть впевнено визначити жодного зі своїх переконань, їм здається що все досить суперечливо, мінливо і непостійне.

Намагаються пробувати себе в різних ролях, мімікрувати до інших каст, аби тільки не бути своїм справжнім «я» - «загубленим».

Вони розуміють, що інші недосконалі, а деколи і неправильні, але все рівно намагаються бути на них схожими, повторяти за іншими в усьому, аби тільки злитися з натовпом.

«злитися з натовпом» - здається, це і є сенс життя загубленого.




(читайте далі у наступній замітці)


твоя каста (ч.4)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «бариги»

 

Це люди, які не торгують ані совістю ані гідністю, але матеріально для них все товар. Вони буквально не можуть не продавати. Вони часто навіть не вміють витрачати зароблені гроші, але вважають за необхідне ще раз і ще раз продавати. Ідеальні жертви для людини типу «проститутка», бо постійно заробляють та заробляють, як машина якась. Не можуть думати ані про відпочинок, ані про власне життя якщо бачать вигідну можливість ще раз щось продати, або вигідно продати свої старання, працю, вміння. А часто навіть якщо це і не вигідно зовсім. Вони можуть працювати без сну і їжі, і навіть коли це нашкодило здоров’ю – їм це байдуже і вони продовжують і не можуть зупинитися, навіть коли вже все необхідне і потрібне зароблено. Люди цього типу морозять свої задниці узимку при дорозі продаючи якийсь непотріб за копійки. Яка не яка вигода приносить їм задоволення. Навіть якщо попрацювали у мінус.

Голова таких людей забита тільки їхньою справою. Інтимного життя в них або взагалі немає, або дуже-дуже мізерне.

Через те, що в цих людей відсутні ознаки ворів, блядей та проституток, в них частіше за все нормальне, звичайне сімейне життя, - діти, ремонти, городи, господарство тощо.

Вони непогані хазяїни та господині. Саме ті звичайні симпатичні люди, що часто збираються на свята у веселі правильні компанії. Але часто вони страждають на відсутність сексуальної привабливості, та відсутність інтимного життя. Або і не переймаються з цього приводу (по різному). І спокійно собі від’їдаютья, дуже часто до ожиріння.

Вони веселі, милі, симпатичні частіше за все, комунікабельні.

І просто собі звичайні пересічні люди.


(читайте далі у наступній замітці)

твоя каста (ч.3)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «проститутки»



 

Гадаю, тут довго пояснювати не доведеться, бо сама назва красномовно промовляє.

Це люди, що все вимірюють у коштах. Все – все – все у них має свою ціну. І це не тільки ті проститутки, що стоять на панелі (хоч і вони ТЕЖ в першу чергу). Це люди, що можуть продати ВСЕ. Власну гідність, власну совість, власну дитину.

Від бариг їх відрізняє те, що продають вони собі на шкоду. Наприклад, міліціант, що бере взятки та відпускає злочинців, а тоді ці ж злочинці причетні до якогось горя, яке сталося в його житті. Депутат, що продає землі на шкоду його ж країні, та бере взятки за те, щоб існували шкідливі для його ж дітей речі. Тощо.

Тобто, це всі ті, хто може компенсувати отриманими грошима приступи своєї совісті та гідності, і власними руками робить з себе непотріб у плані людяності.

У молодому віці ці люди визубрюють заздалегідь створені фразочки якими вони планують отримувати свої гроші, а потім на автоматі штучно їх промовляють в різних ситуаціях, де можна нажитися на вирізаному з себе зайвого шматка совісті, гідності, і стають схожими на бездушних роботів.

Їх вирізняє впевненість, що купити можна все.

Зазвичай вони фінансово непогано тримаються, та можуть дозволити собі деякі дорогі речі.

Для інших не часто є прикладами для наслідування, бо оточуючі відчувають їхню нещирість, а вони не є, зазвичай, хорошими акторами, і все тримають у собі. Ці люди не випромінюють почуття власної гідності. Часто можуть виглядати постійно приниженими з-поміж інших людей, але не обов’язково, залежно від характеру їх продажної діяльності, та ступеню усвідомлення неправильності своїх дій.

Не вірять нікому, тому купкуються виключно за фінансовими належностями. Наприклад, ходять тільки на ті вечірки де можна зав’язати корисне знайомство. В них ніколи немає справжніх друзів, і вони нікому ніколи не є справжнім другом. Для них людина вимірюється розміром гаманця. Якщо нема гаманця – то і нема людини для них.





(читайте далі у наступній замітці)

твоя каста (ч.2)

Не бачила, щоб хтось інший вів роздуми що до цієї теми, але я дозволю собі викласти у текст свої ВИГАДКИ.

Ви ніколи не помічали, що суспільство давно вже поділяється на такі собі «касти»? Цікаво було би подискутувати про це з соціологом, або людиною, яка досліджує психологію общин заради цікавості, як я. Не існує ніякого «всі однакові» та «всі рівні», і я не розумію, що у цих лозунгах небезпечного, чому їх так старанно відкидають, забороняють думати подібним чином змалку, чому намагаються нам нав’язати оце «всі однакові», та просять мовчати про те, що це не так насправді. Та ніфіга ніхто не однаковий! Всі люди досить різні, і групуються подібне до подібного, або не єднаються взагалі. І, мені здається, чим раніше ми навчимося миритися із тим, що люди різні і існують абсолютно різні спільноти, - тим швидше навчимося ладнати між собою та позитивно і продуктивно взаємодіяти.

 

Я не знаю відповідної термінології, тому буду називати умовно.

Отже, обізву умовно свої визначені різновиди кастами.

(дана стаття є продовженням, щоб перейти до початку - тисніть ТУТ)


Каста «б^яді»

 



Ці люди теж гадки не мають, що насправді не всі такі як вони, бо думають, що насправді всі приховують своє бурхливе, на їхню думку, минуле та сьогоденне. Вони живуть при постійній думці, що це така манера людей – брехати про свою правильність. Вони *буть все і підряд. Не важливо хто і з ким – головне для них аби це сталося. Часто вони навіть і задоволення не отримують від процесу, але сам факт того, що це сталося для них є сенсом. Ніби хтось колись підрахує кількість коханців і похвалить того, в кого їх було найбільше.

Вони можуть потрапити під вплив цієї своєї сфери життя від грошей і перетворитися на проституток. Але на відміну від проституток – вони не припинять займатися своєю діяльністю, якщо їм за це не платитимуть.

На робочому місці ці люди вважають за необхідне переспати з босом та потрапити до ліжка найвищих посадових осіб. Якщо їм не вдалося *рахнути заплановане – це їх може надовго вибити з колії. Тоді одні намагаються будь-яким чином відігратися, а інші з них просто довго переживають нанесену травму по своєму самолюбству.

Вони не можуть займатися серйозними справами, бо їхній мозок зайнятий тільки черговими плетіннями інтриг інтимного характеру. Тому й ошиваються зазвичай на посадах де робота мозку не потрібна, або їх родичі чи коханці працевлаштовують і терплять. На робочому місці може створювати хаос через писькостраждання та втягування у це інших.

У людях цінять тільки одну якість – величину статевого органу у чоловіках, та «дає чи не дає» у жінках, більше їх в людях не цікавить нічого. Або все інше на другому, третьому плані.

Дуже бурхливо шляються всю молодість, та щиро страждають від бажання виховувати дитинку десь після тридцяти (продовжуючи шлятися).

Зазвичай перехворіли всіма відомими ЗППП, та пропустили через себе усю таблицю мєнделеева у вигляді ліків.

Характерна ознака – вони не відрізняють ніяких інших позитивних відчуттів від статевого тяжіння, бо якщо їм добре – вони хочуть, якщо хочуть – їм добре. Тому в їхньому арсеналі слівця на зразок «колір сексі», а все приємне називають сексуальним. Саме через цю свою проблему вирізняти інші позитивні відчуття, вони не розуміють навіщо дружити, якщо воно із ними не *беться, та чому б не *батися, якщо дружать. Часто вони вдаються до різновидів розпусти, оргій, бо «добре» і «трах» це в них одне і те саме.

Дехто з них вдаються до споживання наркотичних засобів тільки тому, що коли вони не трахаються то їм погано, і вони намагаються повернути відчуття ейфорії.

Зрозуміло за якими критеріями ці люди купкуються – їхня община це зборище коханців, що можуть і всім натовпом влаштувати оргію за нагоди.

Через постійно сяючий щасливий вигляд можуть ставати для інших помилковими авторитетами, ідеалом, об’єктом для копіювання.

  (читайте далі у наступній замітці)