Сегодняшняя спецоперация в Одессе была самой масштабной за все годы независимости Украины. Впервые при задержании особо опасных преступников применялось не только автоматическое, но и тяжелое оружие – гранатометы РПГ-7 с кумулятивными зарядами и… минометы, а также бронетехника. Корреспонденты «Сегодня» находились в эпицентре данных событий.

Как сообщил нам источник в правоохранительных органах, в субботу бойцы спецназа штурмовали два объекта. Возможно, погиб мирный житель!

Первый штурм уже упоминался в наших «молниях»: это хозпостройка одной из гостиниц на улице Литературной, где находились сами киллеры, погибшие при штурме.

Смотрите ВИДЕО: В Одессе уничтожены киллеры, убившие милиционеров

Кстати, по словам нашего источника, киллеров было не двое, как отмечается в официальной сводке МВД, а трое. При этом на поле боя нашли четыре трупа,  в том числе   главаря банды – чеченца Аслана Дикаева, и, возможно, гражданского человека.

«Тела сильно повреждены разрывами, – говорит наш собеседник. – Для нас это тоже было неожиданностью, мы думали, что бандитов трое! На трассе у Кошар один из них получил ранение и мог умереть от огнестрельного ранения задолго до штурма. Что касается информации о двоих убитых, то есть команда из министерства пока не сообщать прессе, что найдено 4 трупа – не исключено, что погиб мирный житель, и все нужно тщательно проверить».

Читайте также: Расстрел милиционеров: чеченский киллер оставил след в России и три года убивал в Одессе  

Второй объект, который взяли спецназовцы, – частная квартира на площади Деревянко. Там укрывался пособник бандитов, которого нашли по номеру телефона, оставшемуся в памяти «мобилки» одного из поверженных на улице Литературной. Он был задержан.

О том, где именно укрываются преступники, сотрудники милиции узнали еще вчера вечером. «Мы задействовали нашу сеть информаторов, – рассказывает участник операции. – И о местонахождении сообщила побывавшая у них проститутка. Вообще, если МВД решило за кого-то взяться всерьез, то шансов уйти от нас нет».

Смотрите ФОТОрепортаж: Спецоперация в Одессе. Как уничтожали киллеров

Эвакуировать местных жителей правоохранители не рискнули, опасаясь, что бандиты заподозрят неладное и попытаются прорваться. Вместо этого силовики тихонько оцепили дом и начали готовить штурм. На место выехали бойцы одесского спецназа УБОП «Сокол» и СБУшной группы антитеррора «Альфа» из Киева. «Беркуту», потерявшему накануне солдата, доверили только внутреннее кольцо оцепления (на внешнем стояли обычные милиционеры и гаишники).

Началась операция в 12.00. Преступникам предложили сдаться, однако они наотрез отказались, заявив, что взяли заложников, и пригрозив взорвать бомбу, которая якобы находилась в стоявшем во дворе катере. Командование операции отложило штурм до тех пор, пока не подтвердится информация о заложниках и не будет устранена опасность взрыва. Лодку оттащили в сторону бронетранспортером – потом выяснилось, что она пустая. Возникли сомнения и относительно заложников.

Читайте также: Кровавый штурм в Одессе: киллеры – мертвы (Обновлено)

Пока происходили все эти манипуляции, у боевиков сдали нервы. Они открыли ураганный огонь длинными очередями из автоматов Калашникова с подствольными гранатометами. Стало ясно: у них много боеприпасов и сдаваться они не намерены.

А посему, чтобы избежать жертв среди личного состава, «схрон» решили брать по-военному, то есть не рассчитывая взять кого-то живьем, тем более, что новых сведений о заложниках не появилось. По дому ударили из гранатометов и минометов. Кумулятивные заряды превратили помещение в горящие руины. Внутри не осталось ничего живого.

Напомним, ночью 30 сентября на Одесчине убили двоих сотрудников милиции и еще четверых ранили. В Одесской и соседних областях в подразделениях МВД был объявлен план перехвата вооруженных преступников. <!-- google_ad_client = "pub-1197922775513544"; /* 468x60, inside article 08.10.10 */ google_ad_slot = "1214656183"; google_ad_width = 468; google_ad_height = 60; //--> <!--div class="p_r"-->

Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?

ОСТАННІЙ РУСИЧ

З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток ( у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».

Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт ( у хрещенні Дмитро ) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.

Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.

ПРИХІД ЛИТВИ

Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.

Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні  «великого  князя  руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.

Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.

Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.

ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ

Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.

Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.

Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої  Любарт  мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна». 

Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).

Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторін – давнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.

Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.

ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ

Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.

Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.

Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.

Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.

У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.

НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ

Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.

Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.

Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.

Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.

Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.

Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.

Для внесення до списку ЮНЕСКО відібрали вісім українських дерев’яних церков. Чотири представляють Львівщину, дві — Івано-Франківщину і дві — Закарпаття.

Про це в інтерв’ю ZN.UA повідомив провідний науковий спеціаліст інституту «Укрзахідпроектреставрація» (Львів) Василь Слободян.

Говорячи про вимоги ЮНЕСКО, експерт зазначив, що передусім це — ідентичність та інтегральність церковної споруди. Пам’ятка має бути збудована з автентичних матеріалів. Друга вимога — збережений історичний ландшафт, у тому числі зелені насадження. Третя — про пам’ятку повинна дбати держава.

«А якщо згадати, що за 20 років незалежності України на збереження дерев’яних церков з бюджету не виділено жодної копійки, то висновок напрошується сам. Це має бути окрема державна програма з чітко визначеним фінансуванням», — підкреслив В.Слободян.

«Зараз наш колектив працює над великим спільним українсько-польським поданням, — розповідає В.Слободян. - У ньому детальні описи кожної церкви, церковного вистрою, навколишньої території, повна історія храму і коротка — місцевості. А ще — фотографії, креслення, карти, обміри, архівний матеріал, державні документи про внесення їх до числа пам’яток, встановлення охоронних зон тощо. Дуже важливим є розділ про те, як держава збирається дбати про пам’ятку, які роботи виконувати, хто їх оплачуватиме. Хибно думають, що кошти на збереження пам’яток надає ЮНЕСКО... Ця організація ніколи ніяких коштів не виділяє. Ще одним документом, який вимагають організатори, є опис туристичної привабливості об’єкта, можливості доїхати, переночувати тощо. Вимог дуже багато».

«Подання йде за підписами міністра культури та міністра закордонних справ. При цьому спільне подання робить лише одна держава. Ми домовилися з поляками, що це робитиме Україна, бо маємо лише три пам’ятки, які входять до списку ЮНЕСКО. Менше (одну) — лише в Молдови», — додав В.Слободян.

Відповідаючи на запитання, скільки пам’яток могла б мати Україна у списку ЮНЕСКО, В.Слободян сказав: «Важко сказати. Цього року до списку нарешті ввійшли митрополичі палати в Чернівцях. Шанс мають стара частина Кам’янця-Подільського та Одеси. Відповідні попередні подання зроблено давно. Але далі намірів ці міста нічого не роблять».

Росія повинна політичними методами домагатися надання російській мови в Україні статусу регіональної.

Так, говорячи про різницю між американським та європейським підходами до України, Пайфер відзначив:  «Я вважаю, що між цими підходами насправді чимало спільного. Ваш президент дав чітко зрозуміти, що не зацікавлений в отриманні Плану дій щодо членства у НАТО, але готовий до практичного співробітництва з Альянсом. У Вашингтоні на це відреагували спокійно: о’кей, таким є вибір України».

За словами екс-посла, для України логічно розвивати добрі відносини з ЄС. «Моє враження – що американський уряд дуже активно підтримує справу ухвалення між Євросоюзом та Києвом угоди про асоціацію та всеохопну й глибоку зону вільної торгівлі, бо це закладе підґрунтя для дуже позитивної співпраці з ЄС», - сказав Пайфер.

«Ось чому в США стурбовані згортанням демократії в Україні: бо це ускладнить рух вашої країни до Європи. Як у Європі, так і в Сполучених Штатах дехто вже запитує, чи не час подумати про санкції проти декотрих українських посадовців», - додав він.

Повний текст інтерв’ю зі Стівеном Пайфером читайте у № 38 Українського тижня. 

Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: «...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?

Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:

1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися «у південних районах Євразії», а отже, належать і російській «євразійській» культурі.

2. Скіфська і «скіфоподібні» культури VII — IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої «скіфо-сибірської» культурно-історичної спільноти і «є складовою російської культури».

3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI — VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу ( ??? ).

4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив «давньоросійську» державу Київська Русь.

5. Київська Русь — це «початковий період» Російської держави (ІХ—ХІІ ст.)

6. В епоху Київської Русі «сформувалися основи російської духовності, мови, культури» в цілому.

7. Особливістю давньоруської (в значенні — давньоросійської) держави була її поліетнічність. Внутрішню єдність забезпечували держава і православ’я.

8. Епоха Давньоруської держави з центром у Києві змінилася на період російської державної роздробленості (ХІІ—ХІІІ стст.). Утворилося близько 15 незалежних держав (?????). Однак зв’язок між російськими землями зберігся «завдяки спільній вірі, мові та праву».

9. Продовженням Київської Русі «стало Володимиро-Суздальське князівство», а згодом — його «спадкоємець» Московське князівство (ХІV — поч. ХVI стст.). До Москви з Києва «перемістився» державний і церковний центр російського народу.

10. Головним завданням зовнішньої політики Росії у ХVIІ ст. стало «збирання» українських та інших земель, які колись входили до складу Древньої Русі (Росії).

11. Назва «Україна» виникла наприкінці ХII ст. для позначення давньоруських (давньоросійських) земель, які безпосередньо межували із степом (термін вживається в значенні «окраїна»).

12. Українська «народність» сформувалася у ХV — ХVI ст.

13. Всеукраїнська Рада в Переяславі під керівництвом Б.Хмельницького у січні 1654 р. прийняла рішення про «возз’єднання» України з Росією.

Причини «возз’єднання»:

— релігійна та етнічна «спільність» російського та українського народів;

— їхнє «спільне» історичне минуле і спільна боротьба із зовнішніми ворогами;

— конкретно-історичне становище середини ХVIІ ст., коли для України збереження незалежності здавалося нереальним і доводилося вибирати «менше зло», тобто возз’єднуватися з «близькою за культурою і вірою» Росією, яка обіцяла ще й внутрішню автономію;

— возз’єднання відповідало інтересам Росії ( !!!!! ).

14. Спроби «гетьманів-зрадників» І.Виговського, М.Дорошенка, І.Мазепи відірвати Україну від Росії «не здобули підтримки» переважної більшості українського народу, який виступав проти них(???).

15. Діяльність російських правителів Петра І і Катерини ІІ мала «позитивне значення» для України (???): захист українського народу від економічного гноблення козацької старшини(?????) і грабіжницьких нападів турецько-татарських феодалів.

16. Проголошення у 1918 році незалежності України було «проявом сепаратизму», «не відповідало інтересам» українського народу і «не мало» всенародної підтримки.

17. Українська Центральна Рада підписала у 1918 році «ганебний» Брестський мир, унаслідок чого німецькі війська «окупували» Україну і «грабували» хліб в селян.

18. В Україні у 1918—1920 роках відбулася «громадянська» війна, яка завершилася «закономірною» перемогою Радянської влади над «зрадниками» українського народу — націоналістами.

19. Війська Петлюри чинили в Україні «єврейські погроми».

20. Червона армія у 1918—1920 роках «визволила» Україну (як же тоді *громадянська війна*???).

21. У результаті «союзу українських націоналістів із Польщею» у 1921 році Західна Україна була «тимчасово втрачена Росією».

22. Голод 1921 року в Україні стався «внаслідок посухи».

23. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’їзд Рад СРСР, на якому повноважна делегація України «затвердила» Декларацію про утворення Союзу РСР і «підписала» Союзний договір.

24. Голодомор 1933 року «не був геноцидом» українського народу, бо:

— голодом були вражені окремі райони Росії і Казахстану;

— в Україні голодували не тільки українські селяни, але й представники національних меншин, а також:

— голод відбувся внаслідок посухи;

— голод відбувся внаслідок помилок, допущених низовими органами влади під час проведення колективізації;

— голод був Божою карою для українців за участь у атеїстичних кампаніях влади(а якже кара по відношенню до *центрів атеїзму та її влади*????? ).

25. Сталінські репресії 1930-х років завдали шкоди не стільки цивільному населенню, як Червоній армії, що напередодні вибуху ІІ Світової війни втратила значну частину досвідченого командного складу.

26. Пакт Молотова — Ріббентропа «був вимушеним, але необхідним» для підготовки до відбиття майбутньої німецької агресії актом.

27. 17 вересня 1939 року Червона армія «визволила» (як пам’ятаємо — «тимчасово втрачену Росією» у 1921 році) Західну Україну.

28. 22 червня 1941 року Німеччина «несподівано і віроломно» напала на СРСР.

29. Причина воєнних невдач Червоної армії влітку 1941 року полягає «у багатократній перевазі німецьких збройних сил у людях, техніці та озброєнні, застарілій техніці та озброєнні Червоної армії ( ??????? ), раптовості нападу Німеччини».

30. Населення України «одностайно» піднялося на боротьбу з німецькими окупантами і «масово» вступало в ряди радянських партизанів й підпільників. Лише невелика частка населення (особливо на територіях, возз’єднаних із Радянським Союзом перед війною) «пішла на співробітництво» з окупантами.

31. Українські націоналісти «перебували на службі німецьких окупантів». Чимало з них «служило в німецькій воєнізованій організації СС», визнаної пізніше Нюрнберзьким трибуналом злочинною.

32. Керівники Організації українських націоналістів, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Р.Шухевич, «були агентами німецької розвідки».

33. У червні 1941 року українські націоналісти зі складу батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» у Львові «влаштували масові розстріли» польської та єврейської інтелігенції.

34. Українські націоналісти «брали участь у геноциді євреїв» на території України, зокрема в Бабиному Яру (Київ).

35. Українські націоналісти «здійснювали геноцид поляків, чехів, циганів, вірменів та українців на Волині та в Галичині» у роки ІІ Світової війни.

36. Українські націоналісти під командуванням «німецького орденоносця» Р.Шухевича знищили білоруське село Хатинь.

37. Ув’язнення лідера українських націоналістів С.Бандери в німецькому концтаборі було зроблено з метою «приховати його співробітництво з гітлерівцями»( ??? ).

38. Українські націоналісти були «найжорстокішими катами» в’язнів німецьких концтаборів(???), передусім євреїв.

39. Українська повстанська армія створена «за допомогою німецької окупаційної влади», яка дала націоналістам зброю та інструкторів.

40. Українська повстанська армія «не воювала проти німецьких окупантів»(???).

41. Червона армія у 1943—1944 роках «визволила» (знову ж таки «тимчасово втрачену Росією у 1941 — 1942 роках») Україну.

42. Українська повстанська армія «стріляла в спину» Червоній армії (???) -визволительці.

43. Вирішальну роль у перемозі СРСР над Німеччиною відіграла «єдність радянського народу».

44. Вояки Української повстанської армії — це «бандити, кримінальні злочинці».

45. Вояки Української повстанської армії «безпідставно і жорстоко вбивали» відряджених зі східних областей УРСР до Західної України вчителів, агрономів, інших спеціалістів.

46. Після 1945 року оунівці з корисливих мотивів «стали на службу до американської та англійської розвідки».

47. Більшість населення Західної України «підтримало Радянську владу в боротьбі проти націоналістів»(???).

48. Голод 1946 — 1947 років в Україні «був наслідком посухи».

49. РРФСР була «основним донором» економічного развитку післявоєнної УРСР ( ????? ).

50. Радянський Союз хоч і не був демократією, але він був «орієнтиром і прикладом» кращого, справедливого суспільства для мільйонів людей в усьому світі.

51. У розпаді СРСР винні «зрадники та зовнішні сили» ( ??? ) .

52. Незалежна Україна — це «неприродне державне утворення, приречене на швидку загибель».

Я утримаюся від власних коментарів щодо вищесказаного. Зате наведу дуже влучну, як на мене, оцінку діям російських істориків білоруського дослідника Вадима Деружинського: «По примеру старой российской историографии и официальной советской историографии современная российская историография никак не может принять концепцию независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного существования в прошлом. Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку истории пресловутые «исторические права» России на Украину, отказаться от концепции «единства исторических судеб» русского, белорусского и украинского народов, которые в прошлом и сейчас тоже преподносились российскими идеологами в виде некой дивной «троицы общерусского характера» ( !!! ).

Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы «справедливых войнах», которые вела Россия с целью «собирания русских земель в едином русском государстве». Эти войны автоматически становились захватническими. Признание самостоятельности в историческом развитии Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа ( !!! ).  Соответственно термины «Россия», «российский» советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и присваивали его себе ( !!!!!!! ).

В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории».

Подання в російських шкільних та вузівських підручниках історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно — Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, у тому числі й російських, загарбників свідчить про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України, є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни, є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України і служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх із нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.

У цивілізованих країнах вирішенням проблемних питань відносин із сусідніми державами займаються передусім зовнішньополітичні відомства цих країн. Вони пильно відслідковують шкідливі дії іноземних держав, повідомляють про них вище керівництво своєї країни і, за його дорученням, здійснюють заходи дипломатичного характеру з метою нейтралізації загроз у зовнішньополітичній сфері. На жаль, схоже, працівники МЗС України не цікавляться змістом підручників історії Росії і безпардонним шельмуванням у них українців та Української держави на шкоду міжнародному іміджу нашої держави. Не пригадую, щоб за двадцять років незалежності України керівництво Росії отримало б від нашого зовнішньополітичного відомства бодай одну ноту протесту проти антиукраїнського змісту підручників історії Росії, освячених авторитетом Російської академії наук і міносвіти Російської Федерації.