Привіт всім! Вже вчетверте починаю писати невеликий екскурс-трилогію про літню відпустку 2008 року.
Попередні 3 варіанти зникали внастлідок конфлікту текстових редакторів, переустановки програм та таке інше... А потім, була зима, протягом якої читати та і писати про літні канікули було не актуально... І от знову пригріло сонечко, почала прокльовуватися перша зелень, ненароком почали з"являтися думки про природу, шашлики, і навіть відпустку та море... Але хто ж при такій погоді сидить с інтернеті? Тож нарешті дописав і публікую про поїздку влітку на Закарпаття.
Тож влітку 2008-го року ми мали кілька планів проведення "літніх канікул".  Хотілося відвідати Луцький замок графа Любарта і далі гайнути на Шацькі озера (досі не був). Також була ідея проїхатися по Прикарпатським замкам та руїнам фортець. Але переміг третій варіант, в основному завдяки своїй рекреаційно-пізнавально-лікувальній властивості... А саме: ми вирішили з оздоровчо-пізнавальною метою відвідати одне з чудес природи на території України - Солотвинські солоні озера. Ми досить багато чули про них, так як їноді студенти нашого факультету перебуваючи на Карпатській практиці їздять туди на пару днів... На нашому курсі такої розкоші не було...
Провівши попередню розвідку в інтернеті , та обдзвонивши кілька баз . Я вияснив приблизну вартість проживання та яким чином краще дістатися до жаданого курорту. Попередній затверджений маршрут був такий: потягом до Мукачева, потім маршруткою до Солотвина, 3-4 дні купання-лікування, далі до Рахова, а з відти на Яремчу чи Коломию, звідти на Івано-Франківськ, де ввечері нас чекатиме потяг додому...

---

Майже так і сталося. По-перше, що ж то за чоботяр з чоботями... Весь тиждень нашої відпустки по прогнозам мала бути дощова та хмарна погода, але чим ближче до дати від"їзду прогнози були все більш оптимістичними... Тож зранку з поїзда Київ-Ужгород у Мукачево ми вийшли якраз з останніми краплинами дощу... Зразу ж біля вокзалу мікроавтобусики вже пропонували свої послуги по розвезенню пасажирів у більш-менш популярні селища Прикарпаття та Закарпаття. Але ми вирішили спочатку випити філіжанку кави та зібратися з думками, до того ж, була підозра, що маршрути з автовокзалу можуть бути дешевшими. І ми вирушили на автовокзал дізнатися про періодичність маршрутів на Солотвино, але поки йшли до вокзалу, виникла ідея лишитися у цьому місті, хоча б до завтра, бо загорати на ще мокрому піску на пляжах Солотвина ми вирішили не доцільним.
Ще з минулої весняної подорожі у нас був недовиконаний план-мінімум, що до відвідин пам"яток природи та архітектури Мукачево. Взагалі, це чудове місто. Вже вдруге з двох разів воно збиває наші попередні плани, що робить мандрівку досить цікавою! (ще й досі моторошно, як згадаю автовокзал у Бероговому, куди нас занесло з Мукачево, періодичність руху автобусів та славетний потяг "Едельвейс". Але це інша історія...) Довго не роздумуючи, та озброївшись довідником по Західній Україні, атласом автомобільних доріг з планами окремих міст та телефоном, вже через кілька хвилин ми забронювали місця у готелі "Барви", що виявися у досить зручному місті: на півдорозі між центром міста та вокзалом. Ще через кілька хвилин ми вже знайомилися з адміністрацією готелю та представленими нашій увазі номерами. Це двоповерхова будівля, де на першому поверсі знаходяться аптека і супермаркет, а на другому, власне, готель. Адміністраторша попередила, що у  номері з великим двоспальним ліжком зламаний душ, а так як саме він був нам потрібен після поїзда, то ми поселилися у номері, який про себе назвали "кімната 3-х ведмедів". Тут стояло 3 дерев"яних ліжка, дерев"яний стіл та 2 дерев"яні стільці, а також шафа, холодильник  і телевізор на комоді. Все було досить зручно та мило.
Прийняши теплий душ, пішли гуляти у місто і зробити кілька корисних речей... По-перше я хотів постригтися - майстри у Закарпатті досить не погані, і беруть за свою роботу вдвічі менше столичних колег, по-друге ще вирішили зайти на речовий ринок і купити шорти на курорт. Як виявилося, ціни на речі тут майже не відрізняються від цін на базарах Києва, але я все-таки купив шорти і жовту рубашечку з коротким рукавом. Далі знайшли якусь зовсім чудову вуличку, дуже тиху та затишну, виникало таке враження, що ми десь у Європі в 19-ту сторіччі...
На цій же вулиці нас застав дощ, від якого довелося ховатися під сливами. В готелі ми лишили обновки і пішли в центр, шукати палац якогось угорського графа, що проминули минулого разу. Невдовзі зголодніли і довелося шукати кафе. У кафе "Білочка", що нам сподобалася назвою та дизайном, були лише солодощі, тож ми знайшли кафе "Білий папуга", на центральній площі поруч з Ратушею та пам"ятником Кирилу та Мефодію.
У величезній клітці у залі дійсно жив крикливий білий какаду, якого офіціантки у формі флібустьєрок іноді підкормлювали хлібом, щоб він не зчиняв галасу. Кричить він дуже голосно та пронизливо... Взагалі інтер"єр кафе виконаний у морській тематиці, дуже гарне, затишне і з помірними цінами місце... Після ситного обіду, ми викотилися на вулицю, та з пів-години сиділи на лавочці, перетравлюючи борщ та омлет...
Потім, з цікавості, зайшли у внутрішній дворик ратуші... На диво, нас звідти ніхто не вигнав... Дворик дуже гарний та доглянутий.
Як тільки до нас повернулася жага руху до нового та цікавого, ми попрямували до Мукачівського монастира, що на самому краю міста на лівому березі річки Лотариця. Перейшли міст, я відмітив, що води у річці у липні на багато більше,ніж минулого року у травні. Трохи пройшлися Лівобережним Мукачевом, потім повернули і йшли по набережні. Це асфальтований тротуар, що знаходиться на певному валу, що захищає будівлі "бідних" Мукачівчан від великої води. Автомобільна дорога йде далі, за цими дачами... По дорозі я здійснив "обряд миття ніг" - я збираю водойми, де купався, чи хочаб мочив ноги...А прямо на березі річки ми натрапили на зарості ожини і трохи попаслися в них.

Ще здалеку монастир вразив нас своєю могутністю.
У дворі монастира росте сад, кажуть, що монастирські землі раніше простягалися досить далеко, але у радянські часи його "розкуркулили" і землі віддали під дачі. Ще у дворі є невелике кладовище монахинь та священників... На кількох могилах були дуже цікаві надписи: викарбувані не тільки роки життя, а й роки приходу в монастир та постригу... Також мене приємно вразила церква... це практично повіністю прозора будівля, мабуть найсвітліша церква, з усіх, що я бачив...
Повертаючись до готелю, ще зайшли у кафешку напроти Ратуші, що привертає увагу малюнком великого кухля пива і надписом "Чоповане пиво" на склі вітрини. Це досить маленький заклад, всього 3 столика вздовж вікна-вітрини і барна стійка... Що таке "чоповане" пиво ні барменша ні офіціантка толком пояснити не змогли, все, що я зрозумів, що це пиво варять прямо у цьому приміщенні. На смак воно з гірчинкою і чимось нагадує "Родомишль".
На вечерю і сніданок купили ковбаси, хліба та йогурту.
Зранку перекусили, зібрали речі, зайшли у "світ кави", випили по філіжанці кави, купили по 100 грамів кавових зерен і пішли шукати маршрутку до Солотвино. Не доходячи кілька метрів до автовокзалу нас піймав водій мікроавтобуса і запропонував довезти нас швидко та зручно... Ми погодилися. Ще з пів-годинки чекали, поки збереться потрібна кількість пасажирів, потім водій змінив табличку "Тячів" на "Солотвино" і ми поїхали...

Далі тут:
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.
http://blog.i.ua/community/343/630430/ - Подорож на гуцульщину.

Дякую всім, хто вітав мене з Днем Народження! Щось цього року зовсім не було бажання святкувати і навіть бачитися з друзями та знайомими. Навіть якась депресія насунулася. Але вже потроху відступає. Життя продовжується! Всім гарного дня!

Прогулянка новорічним містом почалася близько 10-ї ранку (тут описано як ми зустрічали Новий Рік в купе поїзда Київ-Чернівці), коли ми вийшли з поїзда і здали речі в камеру схову. Від вулиці Гагарина, що йде паралельно вокзалу, ми піднялися до Головної вулиці. Пройшли повз церкву св. Параскеви та будинок-корабель до центральної площі.

Архітектурний ансамбль центральної частини Чернівців - це щось дивовижне! Тут можна хоть зараз знімати кіно про класичне австрійське містечко 19 століття. Чернівці це багатонаціональне місто. Свій слід в архітектурі, мові, культурі лишили тут австрійці, угорці, румуни, молдавани, євреї... Кожний будинок є унікальний, має свої неповторні барельєфи, свій колір. Кожен займає своє унікальне місце в ансамблі, як нота у грандіозній симфонії, але і сам по собі кожен будинок, це вже симфонія витонченого смаку. Перші кілька годин мене просто розривало... Хотілося одночасно бути і на Центральній площі, і біля театру, і бігти до університету і просто милуватися прогулюючись затишною пішохідною вулицею ім. О. Кобилянської. А потім я втомився і просто ходив щасливий містом...   Місто ще спало, лише кілька майже порожніх тролейбусів та маршруток проїхало повз нас. Коли ми фотографували ратушу,
до нас підійшов чоловік у піджаку та капелюсі і запитав:
- Хочете ніднятися на гору?
Ми відповіли: - а можна? тоді звичайно!.
- Можна, але дещо пізніше, підходьте десь за годину -півтори.
- Добре, прийдемо.
- Точно будете, щоб я знав, чекати вас чи ні?
- Будемо!
Приблизно така розмова відбулася між нами. Чоловік пішов всередину в ратушу, а ми далі гуляти містом. Про себе, заради сміху, ми прозвали його "міський голова", що таким чином підробряє і забезпечує авторитет гостинного міста!
Далі ми піднялися до Соборної площі, де сфотографувалися з головною ялинкою Буковини.
На площі були встановлені дерев"яні кіоски та столики, почали розтоплювати мангал для шашликів. Місто потроху прокидалося, були помітні і такі ж гості міста, як ми.  Вже хотілося кави, але не з пластикових стаканчиків, тож треба було шукати "Віденську кав"ярню" - заради якої ми і приїхали в таку далечінь! А ще виникла ідея сфотографуватися біля годинника ратуші, що показує за 5 хвилин 12. Фото вдалися класні, а от кав"ярня ще була зачинена .
Охоронець сказав, що поки невідомо коли саме кав"ярня відчиниться, але люб"язно запропонував сфотографуватися в плетених кріслах біля Діда Мороза. Ми пообіцяли зайти пізніше, і пішли пити каву через дорогу у одну з піцерій мережі "Піца-Парк", на дверях якої було написано, що 1-го січня вони працюють з 12:00. Кава, 2 капучіно і три тістечка обійшлися нам у 34 грн.
Після кави ми направилися до ратуші. Як виявилося, чоловік, що пропонував нам піднятися нагору це музика, що о 12 годині грає "Марічку" з башти ратуші. Його довелося кілька хвилин зачекати, але це того було варто. Незабутне враження справили спиралевидні східці.
Зверху також відкривався чудовий краєвид. Можна було розгледіти куполи церков та шпилі костелів, гарно, як на долоні було видно ансамбль університету - колишня резиденція митрополитів,
відкривався чудовий вигляд на театр імені Кобилянської та театральну площу перед ним.
Наступною метою нашої подорожі був архітектурний ансамбль резиденції митрополитів, де зараз розміщені корпуси Чернівецького національного університету імені Федьковича. Це знакове місце для мене. Навчаючись у аспірантурі, саме тут я вперше приймав участь у конференції і виступав з доповіддю. Крім того це ще і дивовижний архітектурний пам"ятник. Квитки на територію університету та в дендропарк при університеті коштували по 10 грн. Описувати словами тут щось немає сенсу, просто дивіться фото та збирайтеся самі в подорож!
По дорозі назад пройшли повз дивовижну архітектурну споруду - ресторан "Старе місто", і знову повернулися до центру міста. Прогулялися повз кінотеатр "Чернівці" - колишню синагогу, обласну адміністрацію, де раніше розміщувалася ремісничо-торгівельна палата. Зайшли в турецьку пічерію пообідати. Колись тут готували смачну та пишну піццу, але, мабуть на честь 1-го січня, вона в них вийшла не дуже. Зате смачний був суп з чечевиці та лаваш до нього, а офіціантки з заячими вушками виглядали дуже святково і спокусливо!
Дуже гармонійно серед будинків 19 ст по вулиці Кобилянської вписалася кована карета - подарунок ковалів чудовому місту!
А ще у західних областях є цікава традиція вивішувати Санта Клаусів, чи Дідів Морозів за вікно, що буцім-то лізуть в квартиру з подарунками. Гуляючи містом я нафотографував цілу колекцію таких "домушників", а одного ми майже впіймали.
Каву ми нарешті вирушили пити у "Віденську кав"ярню".  Найбільше мене вразив її інтер"єр. Таке відчуття, що ми зайшли до якоїсь пані додому. Тут були зручні крісла та диванчики, стояли шафи з книжками, на стінах висіли картини та фотографії. Не те щоб тут був аншлаг, але відвідувачів було чимало, тож каву прийшлося трохи зачекати. Чесно, смак кави я чітко не запам"ятав, але точно він гармонійно вписався в домашній затишок і підкреслив смак яблучного пирога!

Хто де зустрічав Новий Рік? А от ми вирішили його зустріти у поїзді.

---

Довго вибирали підходящий маршрут, переважно серед поїздів, що прямують на захід. Також до списку наших інтересів попала і Одеса. Мабуть цікаво першого січня прогулятися пляжем, піднятись по Потьомкінській, пройтись по Дерибасівській і випити каву в кафе "Прага" на Малій Арнаутській... Але поїзд туди прибуває дуже рано, навряд чи хтось був радий нам о 6-й ранку. Така ж проблема була і зі Львовом.  В Новорічну ніч найкращі поїзди йшли на Запоріжжя, Харків, Кривій Ріг та Москву, але нам вони були не по дорозі. Дуже гарний поїзд Київ-Івано-Франківськ: відходить десь о 21:30 і прибуває о 10 ранку, але, хай вибачають мені жителі і прихильники цього міста, я не міг собі уявити де можна цілий день там гуляти... Можливо, як би це був Станіслав, він мав би більшу туристичну значущість (але це так, мої роздуми). То ж лишалося 2 варіанти: Купе в поїзді Київ-Чернівці та Київ-Ужгород. Ми вибрали перший варіант. Викупили ціле купе на 3-х, бо дехто з наших знайомих відмовився від поїздки, мотивуючи, що такі розваги притаманні молоді...

---

"У зв"язку з мінливістю метеорологічних елементів у просторі і часі, а також через недосконалість методики прогнозування й визначення деяких елементів, авіаційний споживач прогнозу розглядає конкретне значення будь-якого зазначеного в прогнозі елемента лише як найбільш ймовірне значення, яке даний елемент може мати протягом періоду дії прогнозу. Так само, коли в прогнозі зазначається час виникнення якогось явища або зміни елемента, він розглядається як найбільш ймовірний час."

Дуже гарний колір та приємна на дотик матерія, досить міцна та стійка до зношення і забруднення! А ще тут досить місткі ящики для зберігання білизни і інших речей.

---

А ще, протягом осені, утеплив будинок у селі. Ось такий він був минулої зими:
будинок став виглядати краще і не так холодно тут буде під час зимових морозів.
 


Звичайно ще і тут, і в квартирі багато роботи. Не на все одразу вистачає коштів, не все вмію робити, навіть не за все беруся, часто лінуюся щось починати, але потроху зрушення на краще є! Головне здоров"я та бажання , ну і поміч та підтримка близьких!

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачні ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Весь недільний день ми віддали місту, в якому вже жили кілька днів і встигли його полюбити і навіть відчували взаємність. (Про приїзд читайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542138/ )
Як тільки збиралися сюди, я уявляв його якось по іншому, а те що я побачив і відчув тут було так само гарне, хоч і не зовісім відповідало моїм очікуванням. Коли вийшли з поїзда, то я думав "побачу" в образі міста старого діда з привітною усмішкою у вишиванці та солом"яному капелюсі, а нас зустрів хазяйновитий і ще не дуже старий чолов"яга у діловому, трохи потертому, костюмі, хоч і без краватки. Приязний, дещо заклопотаний, але добрий і хлібосільний .

Тернопіль розташований на р. Серет. У 1540 році польський король Сізігмунд І віддав частину незаселених земель Теребовлянського повіту краківському вельможі Янові Тарновському з наказом побудувати фортецю. Будівництво фортеці на лівому березі створеного на Сереті ставка завершилося у 1548 році. Місто отримало магдебурське право, але швидкому розквіту міста заважали постійні набіги татар. Наприкінці 16 ст поряд з замком постала Воздвиженська церква оборонного типу, яку зараз називають церквою над ставом.
У 1602-1608 роках біля міського оборонного валу зводиться інша оборонна церква - Воскресіння Христового, яка неодноразово перебудовувалася і втратила первозданний вигляд.
Найжахливіші наслідки були від захоплення Тернополя військами Ібрагіма Шишман-паші. Татари розібрали кам"яні вежі, спалили костел, зруйнували дамбу і спустили воду зі ставка. Тільки через сто років, коли Тернопіль потрапив під владу Австії і у 1773 р. став окружним містом життя в ньому активізувалося. У 1749-1779 роках будується величний костел монастиря домініканців і келії, які були зруйновані у роки Світових воєн, а відновлений вже у 1953 році. Зараз тут храм греко-католицької церкви.
У 1810-1815 роках Тернопіль не надовго входить до складу Російської імперії. У 19 ст. на місті зруйнованої фортеці зводиться палац, який нині використорується як спортивна школа.
Центральна частина міста зараз дуже гарна (ФОТО ТУТ). Ми прогулялися до вокзалу, з"їздили у торговельно розважальний комплекс Подоляна з льодовим катком і кінотеатром, що розташований на краю міста. Потім спустилися до ставка де не втерпіли перед спокусою прокататися на яхті під вітрилами. Таке задоволення коштувало 90 грн, на борт могло вміститися 6 чоловік, але ми і втрьох нормально розважилися. Дядько-капітан виявився дуже цікавим і дотепним співрозмовником. Навіть закралися сумніви чи він не одесит часом...
Одним з пунктів програми ще було купання у ставку. Пляж тут практично не облаштований нема жодного місця для переодягання та туалетів, але починається він вже не далеко за парком. Вода хоч і тепла, але брудна. Маю нагадати, що була неділя і жарка погода, то ж не дивно що більшість молоді вийшла на пляжі.
А ще ми якось випадково натрапили на піцерію "Джелато Мафія" (Сагайдачного, 6)  з абсолютно чудовою офіціанткою, яка бігала коло клієнтів мов заведена, кожному приділяла увагу, пропонувала нові страви та десерти і запрошувала приходити ще. Там дійсно смачна піца і круасани !
Завершальним етапом у екскурсії був похід у ресторан-музей "Старий Млин". Словами це передати просто неможливо! Це постійне захоплення від зовнішнього вигляду, внутрішнього оздоблення, вигляду і змісту меню, способу подачі та смаку страв... Це треба бачити і куштувати самому!
Разом з дорогою на поїзд вийде трохи дорожче за ресторан у Києві. Втрьох ми там посиділи на 165 грн. Це був і борщ, і грибні юшки, і деруни, і бануш і 3 по 50 настоянки . А ще скільки всього лишилося не спробуваним... І червоний борщ, і вареники, і пивна башта...
Додому поверталися практично в єйфорії з твердими намірами приїхати сюди, і можливо ще не раз! А при можливості знайти гідну роботу і лишитися тут жити. Ми до безтями полюбили це місто!

Зранку у понеділок, поки Аня збирала речі, ми прогулялися по міському парку, що знаходиться нижче по течії Серету, за греблею. У парку "Топільче" багато дерев"яних скульптур з народних казок, чудові мостики через затоки та канали, доглянуті алеї, маленький зоопарк та дитячі майданчики у вигляді космічних кораблів та середньовічної фортеці! Дуже гарний парк!

Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн.  
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвою!  Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.

У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село , але ми його так і не знайшли , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!

Суботній ранок почався з приготування кави у новій джезві... Кава вийшла смачна та духм"яна. Сьогодні ми планували відвідати Бережани та ... Рай. Відстань від Тернополя до Бережан 57 км, автобусом їхати майже півтори години, квиток коштує 15 грн 22 коп.
Місто знаходиться на берегах Золотої Липи, яка на півночі міста утворює Бережанський став, від греблі вона розходиться на два русла, таким чином Замок знаходиться ніби на острові. Перша писемна згадка про місто датується 1375-м роком, але на його околицях виявлені стоянки часів пізнього палеоліту. У 1530 му році польський Король передає поселення графу Синявському, надавши статус міста і магдебурське право. У 1534-1554-му роках на заплаві річки будується замок - найвидатніший витвір оборонної архітектури України епохи Ренесансу, над яким працювали італійські та українські майстри. Цікаво те, що фундаментом у цій, колись  болотистій, місцевості слугують безліч дубових паль, вбитих у землю.



Донедавна він перебував у цілковитій руїні, а зараз активно реконструюється. Навколо замку розбитий невеликий парк з кількома кав"ярнями. На вході нас зустріла жіночка, що продавала квитки та проводила екскурсію. Квитки ми купили по 5 грн, а від екскурсії відмовилися, але вона і так розповіла нам багато цікавого. Зразу видно, що людина вболіває за своє місто, любить і поважає його історію. Казала, що у вихідні часто бувають групи з Києва, але частіше приїздять поляки. Дуже гарно виглядає макет замку у центрі двору.
У дворі замку побудована каплиця - родинна усипальниця роду Синявських. Дві бічні каплички добудовані вже у 1624 році. Зараз вся вона огорожена будівельними лісами. Після смерті останнього з роду Сенявських, замок часто переходить з рук в руки і занепадає. Австрійський уряд використовував його під казарми, Останній власник Бережан Якуб Потоцький (1863-1934рр) подарував замок для потреб польського війська, а на базі землеволодінь утворив фонд по боротьбі з туберкульозом і раковими захворюваннями.
У збережених та відреставрованих будівлях почали збирати матеріали для музею. Тут і старовинні барельєфи, мармурові колони, дещо їз старовинних меблів та тарантас.

 Фортеця, хоч і знаходиться в стадії, далекій до завершення реконструкції, але завдяки теплому відношенню своїх служителів стає якоюсь затишною і квітучою від розбитих навколо клумб. А ще у парку, та і в місті, багато дитячих качелей та каруселей.
Кілька днів подорожування та довга дорога до Бережан трохи нас таки розморила, то ж ми спустилися до швидкої і дещо каламутної річки, щоб омити ноги та вмитися. Через місток, до площі Незалежності ми натрапили на відділення пожежної охорони. Хоч воно і не значиться у списку архітектурних пам"яток, але виглядає досить колоритно.Поруч пам"ятник жертвам Чорнобильської трагедії.
Місто Бережани цікаве тим, що більшість пам"яток зосереджено навколо центральної площі.  По мальовничій вулці, яка чомусь називається Площа Ринок, ми дійшли до центральної площі міста. На одному її краю велично здіймається греко-католицька церква Святої Трійці, побудована у 1768, та перебудована у 1893-1903 роках, з іншого - міська ратуша (1803 року), яка у 1811 році увінчалася башнею з годинником. У 1805 році тут з ініціативи Ельжбети Любомирської відкрито гімназію, яка дала дорогу в життя багатьом талановитим людям сьог краю. Зараз тут, окрім міської адміністрації, знаходиться 4 музеї, але вигляд вона має трохи занедбаний. Посеред площі статуї святої Діви Марії та Ісуса Христа з фонтанчиками питної води. А коли на площу злітаються голуби, то її можна прийняти за знамениту площу Сан Марко в Венеції.
>
На площі, під акацією, стоїть пам"ятник молодому Тарасу Шевченку. Трохи зголоднівши, ми почали цікавитися закладами харчування. Хотілося чогось смачного та автентичного, а знайшли піцерію... Може так воно і мало бути, щоб підсилити уяву про знамениту площу в Італії? По дорозі додому ще забіли у кав"ярню у венеціанському стилі на філіжанку італійської кави. Мабуть італійські архітектори дійсно вклали душу у це місто, і вона досі тут присутня.
Трохи далі за площею, на сусідній вулиці височіє стара Вірменська церква 1764 року, поряд на пагорбі костел Петра і Павла 1600 року, із сусіднього пагорба видніється монастир отців Бернардинців, костел якого зведений у 1630-1683 роках, а келії добудовані у 1716-1742 роках. Ми ще трохи прогулялися старими та затишними вуличками Бережан серед стародавніх будиночків та віл. Подихали атмосферою середньовічної Італії в центрі Українського Опілля. Мабуть дуже добре, що у 2001 році місту наданий статус державного історико-архітектурного заповідника. Це дає надію, що місто донесе і приумножить свою первозданну красу і прийдешнім поколінням. (Решта фото тут)
Єдине тільки у мене не вмістилося у голові: для мене фортеця і саме місто це два різний об"єкти, кожен по своєму гарний і затишний, але у єдину картину не зливаються...