В якомусь "документальному" відео почув, що в теперішній час "середньостатистична" людина за 1 місяць сприймає більше інформації, ніж 100 років тому сприймала за все своє життя.

Можливо, це перебільшення, але, навіть якщо і так, то не велике. Звісно, очі людей не стали краще бачити, вуха не стали краще чути, нервові закінчення не стали більш чутливими. Кількість інформації, яка надходить до людини, залишилась не змінною, якщо вважати, що тиша - це теж звук, який тепер замінився струмом слів та музики з телевізора, радіо, плеєра, або голосом з мобільного; що темрява - це теж зображення, яке тепер підсвітлюється лампочками, ліхтариками та мобільними... Змінилась суть інформації, і тепер людина більше освідомлює, може більше проаналізувати, значно зросла кількість контактів між людьми, більше знань надається вже з самого дитинства - в дітсадках, в школах, інститутах дітей РОКАМИ годують нескінченною лавиною знань, теорій, аксіом, дилем і такого іншого.

Але, все це і так всім зрозуміло, можна не пояснювати. Цікаво ось що - чи є у цього прискорення якийсь ліміт? Де та критична межа, за якою прийде перенасичення і людина не зможе сприймати більше? Адже, інформація ускладнюється, накопичується. Щоб встигнути надати її в повному обсязі, вона стискається, узагальнюється, цілі книжки, багатотомні труди вчених при передачі скорочується до декількох речень, а то і просто до пари символів. Повсюди можна помітити процеси універсалізації та глобалізації. Не люблю слова з іноземними коріннями, але вони є яскравим прикладом того, із чим ми тепер постійно зіткаємось, бо такі слова не мають рідного, чіткого, єдиного інтуітивно-зрозумілого значення в нашій рідній мові, а ховають в собі цілу купу міжнаціональної, загально-зрозумілої інформації. За особливостями сприйняття, людині яка вже зіткалась із чимось, достатньо однієї миті, щоб викликати в пам'яті спогади про це. Частіш за все, цього достатньо, щоб вхопити головне відчуття, сенс та значення збереженого в пам'яті. Декілька хвилин читання (або слухання) абзаців текста замінюється асоціативним пригадуванням, яке триває лише мить, і можна продовжувати "прийом".

З кожним роком інформація стає все більш концентрованою, стислою, щоб встигати передаватись, вона стає узагальненою та інтернаціональною, щоб надходити до максимальної кількості людей. Схоже на те, що прогресія зростання "швидкості" не арфіметична, а геометрична, і прискорення так само зростає. На що стане схожа мова людей через декілька років, якщо вже зараз кількість сленгових слів перебільшує кількість слів в тлумачних словниках? На що стане схожим навчання в школах, і скільки років воно триватиме, щоб осягнути всі старі і нові галузі? Як людина зберігатиме індивідуальність, власну особливість, чим визначатиме себе серед інших? Що стане "класикою" та "old school" для наших нащадків? Якщою буде їх "швидкість думки" та швидкість світосприйняття?

Мабуть на всі ці запитання тільки час вкаже відповіді. Мені здається, що такий процес не має обмежень, і може тривати нескінченно довго, а люди все-ж будуть пристосовуватись до нових і нових темпів. Хоч і не можу уявити собі як це все буде виглядати... Наприклад, мову словами замінять мову образами та концепціями... а потім саму мову замінять іншим засобом передачі - телепатією, чи чимось схожим... а потім, коли швидкості телепатії не вистачатиме, вигадають "телепатію для телепатії", і стануть використовувати її. Так само і з пересуванням в просторі транспорт буде все більш містким, ємним, універсальним та швидким... Потім на межі швидкості пересування - миттєва телепортація... Потім, можливо знайдеться ще більш швидкий засіб (якщо в ньому таки виявиться потреба). І так далі, у всьому, що тільки має відношення до людини.

Шкода, що не виходить у мене уявити щось "через сходинку"... Хотів би я хоч в уяві побачити ті процеси, яких ще нема... Є якась "межа" моєї уяви про те, як і що може бути, і як це буде виглядати. Може, це спеціально мій розум захищає мене від перевантаження інформацією до якої я ще не готовий (або не налаштований на таку "швидкість"?). Такий собі інформаційний "запобігач" (-:

Що ж, вважатиму, що все так і є... Досить приємно поміркувати та пофантазувати на такі теми (-: Скоріш би майбутнє - ось тоді точно все можна буде побачити, а не гадати, що воно буде і як це реалізується (-:

Ось і настала субота, коли я на власні очі планував побачити, як же там справи в нашому Зоопарку, про який нещодавно розмістив запис в своєму блозі. І ось, що я з'ясував:

1. В Дніпропетровську НЕМА Зоопарка. У нас - Зоо-зона при парку. Тобто, це не парк, а просто місце із тваринами в парковій зоні. Можливо, якийсь жартівник так і хоче сказати "Зоо-зона-суворого режиму", так ось, ніякого суворого режиму там нема. Є наступне...

2. Всі тварини в "зоопарку" живі та здорові ("Зоопарк" - так називається наша зоо-зона в Дніпропетровську. Хоча, ті хто ніколи не бували в інших зоопарках крім Дніпропетровського, ніколи не зрозуміють різниці). Тварин регулярно годують. І гроші на їстівні запаси, всеж-таки, НАДХОДЯТЬ туди з бюджету. Я бачив ці запаси їжі власними очима.І ситих та задоволених раціоном звірів - теж бачив. Звідки пішла чутка про те, що тварини голодають та хворіють я ще спробую дізнатись, бо мене ця справа зачепила і просто так я її не залишу.

3. Крім грошей, які на зоо-зону видаються з бюджету, туди ще потрапляють і гроші відвідувачів, яких там сьогодні було досить багато, навіть не дивлячись на холодну та пасмурну погоду. Продаються спеціальні хлібці для годування тварин (бо магазинні батони навіть для людей шкідливі), можна взяти зерна чи ще чогось, також є поличка з сувенірами та іншими торгівельними дрібничками. Ці гроші йдуть на зарплату персоналу, і скарг на те, що їм мало - я не чув. Криза на зоопарку ніяк не сказалась. Люди як гуляли, так і гуляють. Правда, під час епідемії був значний спад, але це не було катастрофою.

4. Завідуюча зоо-зоною розповіла мені багато цікавих фактів, наприклад, що у нас в Дніпропетровську, таки збирались побудувати великий та добротний ЗООПАРК. Цей проект був стверджений у складі програми підготовки до ЄВРО-2012 (чи що там мало відбуватись у нас в Дніпрі в 2012 році?). Під проект в Гагаринській балці була виділена земля, з бюджета видані гроші на будівництво... але... нажаль, цю землю хтось "прихватизировал" і тепер там живуть люди. Відповідно, найближчим часом в Дніпрі не буде справжнього зоопарку.

5. А тепер, коли всі мабуть заспокоїлись, і думають що все гаразд, всеж скажу, що проблема у зоо-зони одна-єдина, але мається. Проблема в тому, що клітини та загони, в яких мешкають тварини вже давно не оновлювались. Десь сталеві прути з'їла іржа, десь дошки гниють... Якісних матеріалів для ремонту нема. Ремонтують тим, що знаходять на звалищах - варять старий метал із металобрухтом, гнилі дошки заміняють іншими, трішки менш пошкодженими. Повний ремонт та спеціальне обладнання "домівок" коштує зараз зовсім не дешево - на капітальний ремонт потрібні десятки тисяч гривень. Ось ці гроші з бюджету вже не надаються. Декілька разів знаходились добрі люди, які своїми силами чи свої гроші ремонтували старі та робили нові клітки, завідуюча хотіла б, щоб знайшлись ще помічникі і справу з ремонтом було доведено до кінця (це вже переважно для зручності людей, ніж тварин), але великих сподівань на те, що таке відбудеться вона не робить.

Казала, що багато разів до неї приходили з різних телеканалів, і кожного разу вона казала про цю, єдину на теперішній час, проблему. Але чи її не чули, чи не розуміли - ефекту ніякого від її прохань не було.

---------------------

Таким чином, тепер маю два напрямки наступних дій... по-перше, хочеться з'ясувати звідки пішли чутки про жахливий стан справ в зоопарку і припинити їх (нащо людей лякати? там правда все гаразд, і мені дуже сподобалось). По-друге, пошукати спонсорів для ремонту (на цьому у мене навіть є декілька ідей, як і де шукати, та яким чином впевнити, що це їм потрібно) (-:

Ось такі справи, шановні тваринолюби.

На все вам добре, хай вам всім щастить!

Люблю, цілую, ваш активіст-Миколка.

Раніше я досить часто писав в блог щось типа "думка години", і трішки розгорнуті роздуми стосовно якоїсь теми, яка на досить тривалий час мене зацікавила своєю незвичністю, нестандартністю чи абсурдністю. Частіше за все, такі думки приходять в голову вже ввечорі, коли я розслаблений, відпочиваючий, дозволяю собі думати не про буденнощі-побутовощі, а про що завгодно.

Цього разу майже одночасно прийшли до мене 3 думки, і почали між собою "сперечатись", яка ж з них найцікавіша, на яку слід звернути більше уваги (-:

Перша думка була така: "Здається, взаємозв'язок між ранковими пробіжками (зарядками, зайняттям спортом, та взагалі фізично-активним стилем життя) і стрункістю та підтягнітістю людини зв'язок зовсім не такий, до якого я звик. Раніше я думав, що людина стає стрункою та фізично досконалою, коли займається пробіжками (спортом, фітнесом...). Тепер я думаю, що людина займається пробіжками тоді, коли вона є фізично досконалою." Ця думка народилась через мої спогади мого "спортивного дитинства", коли я, спочатку будучи товстим та незграбним, ненавидів будь-які фізичні навантаження... Потім у підлітковому віці трішки підтягнувся, а ще так співпало, що на цей час окрім спорту зайнятись просто не було чим, і щоб не сумувати - я цілий день проводив на турніках та тренажерах. З усього можливого "зла" - це було найменше. В результаті я отримав суперове тіло, яке аж палало здоров'ям та міццю... З того часу я полюбив спорт у будь-яких проявах - катався на всьому, що могло котитись, бігав повсюди, де можна було пробіжатись, плавав, стрибав, підіймав... і кайфував від цього. Потім потрапив до режиму, в якому не було зпочатку такої ж самої свободи займатись спортом коли мається бажання, в результаті, спортивний запал почав зникати, і врешті зовсім зачах... Я повернувся до того-ж рівня, з якого і починав - товстий, незграбний, і задоволення від спорту отримую лише умовне... Для того, щоб перейти на рівень справжніх ранкових пробіжок, потрібно зпочатку довести себе до стану класної спортивної форми... ; До того-ж, ця думка позначилась мною як думка з серії "життя задом-наперед", які я люблю відзначати останнім часом особливо багато... Стільки всього виявляється зовсім не тим насправді, яким я собі це уявляв... Але в цьому є і добра сторона. Тільки про цю "добру сторону" якось потім...

Друга думка з'явилась в ситуації, коли декілька людей святкували день народження колеги, розлили шампанське по пластикових стаканчиках, і після "чьокання" лідер із справжньою печаллю в голосі сказав "Ну, хоть 'дзынькните', кто-нибудь". Звісно, стало цікаво, чому ж йому так не вистачає цього "дзыньканья"? І потихеньку почала вимальовуватись така відповідь: Якщо уявити собі процес "чьокання" без чарок, то це виглядатиме як синхронне піднесення рук людей друг до друга. Така синхронність дій, а також спільний їх вектор, має викликати резонанс в псі-просторі, який підсилює енергетичний рівень кожного з "чьокальщиків" (навіть, якщо їх лише двоє... чим більше людей - тим сильніше ефект). Відповідно, людина на якусь мить отримує незвичне задоволення від відчуття сінергії на ментальному рівні, яке, до того-ж, супроводжується галасом, сміхом, і "ДЗЫНЬКОМ" на фізичному... Доза цього сінергічного підвищення зовсім невеличка, її ефект минає практично відразу, але хочеться відчути це знову і знову! І люди знову "чьокаються", хоча, можна обійтись і простим протягненням рук друг до друга. Такий самий ефект властивий будь-якій синхронній дії - будь це сінхронний танець, або просто дитяча гра в долоньки... Для відчуття синергії необхідні лише 3 складники: - декілька людей; - маючий однаковий намір; - діючих сінхронно. 

Після того, як я все це собі уявив, відразу з'явилась відповідь на питання, нащо просити оголосити "дзинь" - це ж "ефект Павлова"... бо насправді однакових намірів в тому колективі вже давно не було. Люди були втомлені, їм по-чесному не хотілось нікого вітати, а тим більше, вислуховувати від лідера групи довгі та нудні промови на теми, які і так за день всіх дістали. Дії були хоч і сінхронні, але вимушені, і кожний думав про різне. Відповідно, ніякої сінергії, ніякої "дози кайфу"... Правда-ж, чогось не вистачає? Точно - це все через те, що пластикові стаканчики не роблять "ДЗЬІНЬ" гггг (-:

Третя думка пов'язала попередні дві, і звичку аналізувати все підряд. Ось я подумав, як так сталось, що замість звичної однієї думки я став розмислювати одночасно над двома, і чому це я взагалі звик до однієї думки за один раз? Адже, бувало і більше! Від чого залежить ця "кількість думок на годину" ("швидкість")? Але на це запитання відповіді я так і не отримав. Є слабкі здогадки, але ще не сформовані в чітку думку, тому можна вважати, що відповіді поки-що нема. Виходить, що ця думка враховується тільки наполовину. 

Чекаємо на "прискорення"? (-:

Голюсь я не часто, а навіть коли і голюсь, то часто залишаю вуса, або борідку, або намагаюсь зробити "модельне" гоління.. Сам я ставлюсь до цього не серйозно - ну, росте щось на обличчі, значить так треба, і хай собі росте, доки воно не заважає, і не виглядає неприємно. А якщо стає якось не так, тоді вже беру бритву та починаю виправляти.

А ось мама моя постійно бурхливо реагує на мої бороди. Каже: "Ось ніколи не думала, що мій син колись бородатим стане!!!"

Вчора я її заспокоїв тим, що незабаром у неї не тільки син бородатим буда, а ще і онучок  

І сам собі подумав... цікаво, а як я сприйматиму свого сина, коли він вирішить відпустити бороду? 

Дніпропетровський зоопарк на Монастирському острові (здається, така нова назва Комсомольського) позбувся державного фінансування.

Тварин не стало чим годувати, і навіть доглядання за ними перейшло на рівень волонтерства, а на цьому далеко не поїдеш.

Цікаво, чи думав мер нашого міста про наслідки такого вчинку (чи йому вже байдуже, і може робити що завгодно перед тим, як втратити своє місце?). А, може, наступний мер поверне фінансування, тим самим виграє собі декілька очок рейтингу?

Ох вже мені ці рейтинги, репутації, політика та піар... ТВАРИНИ ВМИРАЮТЬ!!!

Добрі люди просять допомогти тваринкам хто чим зможе - хоч недоїдки принести, чи якісь зайві овочі, у кого є. Звісно, це не вихід з положення. Потрібно налагодити просто повноцінне фінансування та нагляд за зоопарком, адже це особливе місце, від якого всі ми звикли отримувати радість та задоволення. Якщо зараз ми не збережемо його, то в майбутньому наші діти вже не матимуть такої можливості!

тел. Зоопарка 47-18-68

Дошка обговорення проблем зоопарка

Скільки часу минуло... стільки думок різних в голові нарождалось та забувалось (сподіваюсь, забулись не назавжди, бо всеж хочеться зберегти деякі в блог). І за весь цей час щось постійно мене зупиняло від того, щоб сісти та зробити запис...

Сьогодні таке наснилось, що просто ні в які ворота... Я вбив свого друга... Правда він помер від сміху... я так пожартував уві сні, що він скотився на землю і там реготав... (жарт був такий: Сидять на лавці гусак та хряк, хряк штовхає гусака з лавці, а той йому трішки засмучено і каже: "Не спіхуй мене, бо "спіхуй" - якесь нецензурне слово"... коли прокинувся, то цей жарт не здавався вже мені таким веселим, як уві сні... може через наслідки?).  І ще, до цього, уві сні він дуже напився горілки... хоча я його попереджав, щоб він не бухав. Може це і вплинуло на його погострене почуття гумору і таку неадекватну реакцію на тупий жарт...

В цьому ж сні я був на роботі в якійсь корпорації, і шефом у мене був той самий, що і на останній моїй роботі в реалі (Нікітін) працював я там декілька днів... точніше, я знав, що я там працюю лише декілька днів, а уві сні бачив тільки один день, останній, коли нарешті мені доручили важливу справу - телепортуватись в найближчий гіпермаркет різновсяких матеріалів і придбати те, що сподобається (завжди б давали такі цікаві завдання)... Телепортували нас туди прямо з роботи , з сусіднього приміщення... і гіпермаркет мені сподобався - там правда було що завгодно... нам навіть запропонували купити 2 костюми діда мороза недорого (по 80 гривень)... гггг я тоді теж відмочив.... Короче, 2 костюми коштують 160 гривень. Продавець каже "добре, дам вам знижку - прошу лише по 60 гривень за костюм - ковпак, рукавиці, плащ, черевики і все-все в комплекті" - А я відповідаю "Давай! За 2!!!" (типу, стільки ж грошей, тільки за 2 костюми)... він думав-думав, і погодився... Після чого я дав йому 2 гривні, забрав костюми і пішов (він же погодився на 2! а типу то малась на увазі кількість костюмів, чи вартість в гривнях - не став уточнювати)... дивно, що він не став сваритись... мабуть йому ці костюми взагалі задарма дістались... 

І це тільки крихітна частинка цього сна, якщо писати все в деталях - дня не вистачить... а ще ж і інші були... Взагалі, сни стали такими реалістичними... кожної ночі дивуюсь, а коли прокидаюсь - відразу перевіряю, чи це сон був, чи правда?

Ще я підхопив цей модний зараз простудний вірус від свого братика, який підхопив його від гостя на своєму дні народження... Братик лікується таблетками, жарознижуючими, імуностимуюючими, антібіотіками, і всим чим тільки можна.. я лікуюсь часником, теплим чаєм та великою кількістю відпочинку. Моя простуда вже відступає. А братик продовжує триматись за ліки...

Ще я помітив, що коли мій блог використовують для того, щоб слідкувати за мною, та контролювати мене, я відразу перестаю сюди щось писати... тобто, перестаю писати щось глибоко-особистве, щось по-справжньому значне...

Ось і получаються - записи про сни... про жарти... віршики різні... і таке інше... ні про що...

Не варто намагатись слідкувати за мною, спостерегати та контролювати. Я сам все про себе розповім. Тільки за власною доброю волею...

Дивно виходить - створював блог, щоб бути відкритим, але коли цим зловживають, відразу замикаюсь. Ось і відповідь на питання - "чи є ліміт твоїй відкритості та відвертості?", виходить, що є.

...................

Все, пійду далі спати... потрібно продовжувати свій лікувальний відпочинок... сподіваюсь до понеділка одужати...

Де моя сила волі?...

Нестерпно хочеться їсти. Постійно, навіть коли вже шлунок переповнений... Такого ніколи раніше за собою не помічав, хіба що коли кинув пити і палити... але ж тепер я нічого не кидаю...

Який сенс качати прес, та робити ранкові пробіжки, якщо м'язи ховаються за прошарком жиру? )-: Який сенс прагнути здорового життя, якщо я все-одно дозволяю собі надмірності в їжі? Це ж все перекреслює... Я сам себе обманюю, дозволяючи собі "слабкості" в таких кількостях, що це вже стає просто нормою життя )-:

Сьогодні в обід дав собі обіцянку триматись. До цього теж багато разів давав різні обіцянкі, але знав, що вони не серйозні, і що це ненадовго. Проходило пару днів, і обіцянка забувалась, а її дія сама собою непомітно зникала... Тепер же, коли вирішив стати серйознішим, та вимогливішим сам від себе - починається паніка. Всі думки зводяться до їжі, очі вихоплюють з простору будь-що, схоже на їстівне, вухи особливо реагують на слова, що стосуються кулінарії, слина тече.

Розум мені підказує, що це не фізичний голод. Мені нема потреби багато їсти. Це щось із психікою..

І я не знаю, як із цим боротись... і навіть не впевнений, що у мене це вийде... мені не вистачає якогось розуміння, щоб припинити цей гастрономічний хаос...

Пригадую, що схожі думки у мене були рік тому, коли зав'язував із шкідливими звичками. Може, зараз теж щось таке вийде? Знайду, протримаюсь... а потім, через пару тижнів стане простіше? Чи не стане, і я знову здамся, зламаюсь та повернусь до прожерства? НІІІІІ!!!!! НЕ ХОЧУ!!!!!!

У мене негаразди в особистому житті.. У мене негаразди в спілкуванні з рідними, близькими та друзями... У мене невизначеність в майбутньому, я ні в чому не впевнений твердо, окрім того, що ДУЖЕ НЕ ХОЧУ ЗДАВАТИСЬ!!!

Можливо, я намагаюсь їжою заповнити якусь внутрішню духовну порожнечу??? Звідки вона? )-: 

Вибачаюсь за слині-соплі... я мав висказатись. Це вже неможливо тримати в собі.

Мабуть це початок осені так на мене впливає... Відчуття схожі з тими, які бувають, коли випадає перший сніг. Тільки зараз мені не прохолодно, а тепло. Затишно, спокійно і комфортно. Раніше цей образ завершувала чашка гарячого солодкого чаю. Тепер можна і без нього.

Взагалі, це відчуття у мене триває вже декілька днів. З минулої середи. Таке відчуття, що того дня мене лишили всі проблеми, всі турботи. Точніше, не лишили мене зовсім, а просто перетворились на щось інше.

Таке приємне, і чомусь давно забуте відчуття. Здається, воно з самого дитинства, і час від часу з'являється... але зовсім ненадовго - на декілька годин, а потім щезне в турботах буденнощів... А тепер вже кілька днів підряд триває.

Якби я тільки вірив... Таке саме відчуття є, коли поруч знаходиться близька та кохана людина. Наприклад - мама. І я чомусь схильний думати, що саме так можна відчувати любов та тепло іншої людини. Ось тільки чомусь не вірю, що це можливо.

Все, що відбувається навколо - зустрічаю лагідною посмішкою. Мені приємно чути, бачити, торкатись. Ніщо не подражнює. Прям справжня казкова ейфорічна іділія...

Хех... як же це приємно... аж сльози нагортаються.

Складно йде, важко, довго.

Багато в ньому такого, що протиречить моєму світогляду.

Багато з чим не можу погодитись.

Роблю висновки. Все, чого я не розумію, чого не можу прийняти - це мої слабкості, це моя недосконалість. Тільки прийнявши світ зі всіма його проявами (не погодившись з ними, а саме прийнявши можливість такого існування), я можу пройти далі, тільки тоді я стаю захищеним від впливу спокуси втратити власну, особисту стезю, та пійти чуждою.

Варто дочитати, пропустити писання Корану крізь розум, серце і душу. Щось залишиться в пам'яті досвідом та мудрістю. Щось мине, забравши з собою сумніви. Щось порине в середину, ставши часткою мене, тою, якої мені не вистачало.