Невдовзі на місці Росії може бути кілька державних утворень – експерт Павло Казарін




22.12.2014

У 2014 році українці і росіяни почали жити за новими правилами у взаємних стосунках. На цьому зауважив навіть прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв, який написав велику статтю на цю тему. Її зміст, на думку коментаторів, зводиться до того, що «Крим – наш», російський, а в усіх інших бідах винен Захід. Дані соціологів говорять про те, що і самі росіяни вже готові жити з українцями за новими правилами, де немає місця «братнім стосункам», а сусідські мають будуватися на основі економічних інтересів. Проте, ще і до нинішньої кризи у відносинах більшість росіян добре усвідомлювали, що українці живуть в іншій державі. Тож чи можна говорити, що остаточний розрив настав саме зараз? Про це говоримо з відомим публіцистом, який ділить свій час між київськими, кримськими і московськими виданнями, Павлом Казаріним.

– Гадаю, що остаточний розрив відбувся саме зараз. Бо значна частина російських громадян не сприймали Україну як суверенну державу з власною внутрішньою і зовнішньою політикою, яка може ухвалювати рішення про тісні стосунки з Росією, а може піти в Європу. В цьому і була проблема.

Знаєте, в 1968 році, коли радянська армія окупувала Прагу, чеські військові не відкривали вогонь. Можна, звичайно, говорити, що вони не отримали наказу, але мені здається, що головна причина була не в цьому. Тоді з моменту закінчення Другої світової війни минуло лише 23 роки. І в Чехословаччині була ще жива пам’ять про радянського солдата-визволителя. Мені здається, що подальші події 1968 року цей тумблер в голові чехів переключили.

Гадаю, що щось подібне відбувалося і в Україні в 2014 році, бо також українська армія не відкрила вогонь, коли російські військові увійшли на її територію. Так, можна сказати, що не було наказу, і військові не діють на власний розсуд. Але головна причина, як мені здається, полягає в тому, що на той момент російські солдати сприймалися в Україні, як солдати братньої дружньої держави.

Але зараз ми розуміємо, що нині, якби російські солдати з’явилися десь в іншому місці в Україні, українські солдати вже би відкрили вогонь. І це було б саме тому, що у Криму та на Донбасі весь запас «братнього і дружнього» було розтрачено. Нині українські громадяни дуже скептично ставляться до спроб розмірковувати про «братні народи» та «братні країни».

І якщо ми візьмемо дані соціологів, ВЦІОМ, то ми побачимо, що 56% росіян не сприймають Центральну та Західну Україну, як частину «русского мира». І в цьому списку регіонів, які не належить до «русского мира», слідом за Україною, є Балтійський регіон, а саме цей регіон в Росії називають найбільш антиросійським. Ця ментальна зміна у взаємних стосунках здебільшого відбулася в 2014 році після подій в Криму та на Донбасі.

– Українці і росіяни не мають досвіду сусідських відносин. Вони завжди були асиметричними. Чи, на Вашу думку, українці готові вийти з парадигми ставлення до росіян, як до певного зразка, коли культурні моделі, політичні, державні, були запозичені з Москви?

– Я погоджуюся з тим, що стосунки України і Росії завжди були асиметричними. Але ми зараз живемо в момент сходу лавини. Коли вона зійде, ми побачимо зовсім інший ландшафт. Але який він буде, про це ми можемо лише здогадуватися.

Тому нам дуже складно говорити про те, як буде жити Україна, втративши цю ментальну залежність від Росії. Бо ми не знаємо, що відбудеться з самою Росією.

Сучасна Росія сприймає себе як єдину спадкоємицю і Радянського Союзу, і всього культурного спадку, який залишився з тих часів. Однак, мені здається, що це є дуже умовне явище. Ми, наприклад, знаємо, що Бразилія говорить португальською мовою і більшість населення там сповідує католицизм. Але на підставі цього факту там ніхто не говорить про якийсь «лузофонний світ». Так само, я думаю, що Україна буде використовувати російську мову, ймовірно, що з’явиться українська форма російської мови, як існує регіональна форма англійської мови. Цілком може бути, що частина культурного контексту, яка була накопичена в радянські часи, чи в часи Російської імперії, буде використовуватися в Україні. Можливо, в Росії Миколу Гоголя будуть вважати російським письменником, а в Україні українським.

– Досвід минулих примирень і вибудовування нових стосунків між народами в Європі свідчить про те, що крім економічної співпраці, важливу роль зіграли представники гуманітарної сфери. Але важко уявити собі представників Російської православної церкви, які би вийшли з формулою «Прощаємо і просимо вибачення». Чи не стане спільна історія головним каменем спотикання на шляху до примирення? Адже її трактування сусідами буде сприйматися як спотворення?

– Проблема Росії полягає в тому, що вона стала імперією до того, як стала національною державою. Саме тому в Росії не сформувалася політична нація.

Думаю, що в результаті всіх подій, що відбуваються цього року і відбудуться протягом наступних років, Росію чекає дуже серйозна трансформація. Не виключено, що через кілька років ми побачимо на її місці якесь зовсім інше державне утворення із зовсім іншими ціннісними установками.

Я гадаю, що в 1987 році дуже мало людей могло передбачити, що відбудеться в 1991 році. І, що непохитна машина Радянського Союзу розлетиться на багато національних квартир.

Я думаю, що, та Росія, яку ми намагаємося побачити, заглядаючи у майбутнє, буде зовсім іншою. Вона може бути більш миролюбною, чи більш войовничою, ніж нинішня. Вона може бути такою самою, за розміром, а може бути іншою, а може їх буде декілька. Але в будь-якому разі, вона буде іншою, і буде діяти за іншою логікою, в рамках якоїсь іншої матриці.

Тому, мені важко говорити про те, як буде поводитися Росія, чи її еліти через п’ять, чи десять років. Моє глибоке переконання, що Росії доведеться пройти шляхом глибинних трансформацій, навіть, якщо вона зараз цього не усвідомлює.

інтерв'ю підготувала Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26757219.html

Відповідь БГ: Цілком згоден з автором в порівнянні з Прагою 1968: при анексії Криму українські збройні сили дійсно не були готові стріляти у військових РФ - всі були шоковані та паралізовані! Все населення і вся влада України! І тільки після Зеленопілля та Іловайська все кардинально змінилось і вже назавжди.

22.12.2014
     
від: Макасим Патриот
22.12.2014 23:07
Відповісти
Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство. Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни. Хотя я, ни в коем случае, не спорю, что Путин, как и любой государственный стратег, мыслит не категориями совести и Божьей любви к ближнему и своей Вере , а категориями игровых ходов с подставами и смертями тысяч любых фигур, дабы дойти до своей победной цели. Однако автор, применяя к России свою двух-трех ходовую игру и не замечая иных стратегических российских ходов , просто живет в своих мыслях иллюзиями, которые и разрешает ему строить тот же Путин, используя блефы в своих многоходовых политико-экономических комбинациях. Начнем с самой главной иллюзии автора о не достижении результатов Путиным в первой фазе Путинской разработки по расколу унитарной Украины и и скорому развалу России. Путин умышленно перенес планируемые Штатами события предвыборной ситуации с 2015 года на 2014 , создав условия и прихода незаконной власти в Украине, и возможности быстро и легко отчихвостить от Украины первый пирог в виде Крыма. И если этот ход не считать победой Путина, тогда давайте будем считать это победой Украины по передаче врагу своих территорий.:-))) И вторым куском пирога Украина уже поделилась с Россией , приняв закон "о специальном статусе Донецкой и Луганской областей" Ни для кого не секрет, хотя автор в своих рассуждениях это игнорирует, что Украина не была субъектом в кризисе между Западом и Востоком, Украина была объектом в разработках Запада и России. Причем, главной причиной для Запада по смене власти в Украине насильственным путем - была идея доведения России санкциями к отказу Россией торговать своими товарами без посредничества доллара, как и в ситуации с золотым динаром, что предложил покойный Каддафи. Но, даже санкции западных стран для понижения роста российской экономики, к сожалению, не смогут добиться результатов по таким мощным странам как Россия и Китай, которые решили проводить свой товарообмен в национальных валютах. Мечтать не вредно. И я хотел бы, чтобы Украина отчихвостила от России не только свой Крым и Донбасс, но и Кубань, но, увы, слишком уж термоядерная эта Россия. А Путин в ней вовсе не медведь, а лишь наемный управленец властного медведя и таких путиных этот кгбевский медведь перенаймет еще тысячи. Не в Путине дело - и это главная ошибка и автора, и Европы , а в том, что в увидел глазах Путина вице-президент США Байден - а он увидел три буквы - К Г Б , и здесь он прав на все 100%

Відповідь БГ: Умно в чём-то, но безтолково! Каша из мыслей, а выводов нет. Поэтому это скорее о себе, родном, чем об авторе материала: "Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни" ...
А це і насправді читати смішно: "Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство" - уявляєте: "...Россия за последние тысячу лет..." Це ж скільки їх перед цим було "тисячоліть"? І спробуй з таким про щось справді розумне поговорити - смішно уявити, що за розмова вийде.  

Кордони українських земель XVII–XVIII століть сягали далеко за нинішні



Останнім часом з уст російських високопосадовців лунають заяви, буцімто наші південні та східні області — це не Україна, а територія під назвою Новоросія, що освоєна була царською Росією, а в 1920-х роках подарована нам більшовиками. Про що ж свідчать історичні факти?

Колонізаційний поступ наших пращурів у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї відбувався вже за часів Київської Русі. А її спадкоємиця — Галицько-Волинська держава — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. По-справжньому освоєння причорноморських та приазовських степів українцями розпочинається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, з року в рік розширювала свій вплив, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

А першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Вишневецький, котрий, скажімо, на території нинішньої Луганщини 1559 року «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

А 1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тоді ж тут діяли черкаські, тобто українські, отамани Яків Лисий, Агей Мартинович. Тобто вже в другій половині XVІ ст. українське козацтво бере діяльну участь в освоєнні території майбутньої Слобожанщини, створюючи тут спочатку тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться на постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють «лутчими черкасами», котрі вже прижилися в Осколі.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати нове місто, до нього з’явилося кілька українців-пасічників, що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5—6 чоловік. Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості «литовские люди», тобто українці, побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста.

Закликаючи українське козацтво заселяти Дике поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, щоб компактне військо не стало небезпечною силою у внутрішній політиці його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в «українські» міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — Авт.) нікого не лишати, щоб не було «ссоры».

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне проживання невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Понад те, цар пропонував тоді гетьманові Богдану Хмельницькому замість прийняття під свою оборону й надання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським. Запрошуючи «лутчих людей», тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, щоб вони переходили на нове місце «со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы».

Хто освоював нові території, на які нині претендують наші сусіди, переконливо свідчить, скажімо, перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі. Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» змушений був заявити: «Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии».

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинило до більш-менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XІX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 099 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 вони становили майже половину — 854 093, у Курській — 523 277 із загальної кількості 1 604 515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Така ситуація була і на Херсонщині. Наприклад, «Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне» від жовтня 1779 року вказує, що першими жителями цього міста були: «Филипп Таран, Степан Шкура, Яков Нотка, товарищ его Тимофей Лях, Иван Гаркуша... а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами».

Схоже було і з формуванням Чорноморського флоту: за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з «200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Тож цілком закономірно, що наприкінці XVІІІ століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена і значна кількість козаків помандрувала за Дунай і на Кубань, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Цей процес продовжував посилюватися у пореформенні часи. Як свідчить статистика, у 1861—1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871 за загальної кількості переселенців    11 341 особа. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31 205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів ішов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861—1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом майже 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибували сюди з Полтавської губернії.

Щодо Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед  24 712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,    11 303, 306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній.

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України.

Так, в Олександрівському повіті проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156 151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і євреям (134 020).

Карта етнічних українських земель, складена  1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Треба також наголосити, що компактне розселення українців на сході сягає значно далі за нинішній державний кордон — аж до Дону. Навіть найперше поселення козаків там пов’язують з приходом відділів князя Дмитра Вишневецького. І всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ — вони розбудовують за планом Запорозької Січі. За зразком останньої, яка була заснована на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені: «в самом нутре города находилось шесть станиц» — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення.

І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: «...Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5-ти и по 6-ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях».

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: «А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов».

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що «всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди».

Поставивши Донське козацьке військо у свою повну залежність після придушення його виступів у ХVІІ—ХVІІІ століттях, російський уряд, однак, не міг заспокоїтися, оскільки певну самостійність проявляло українське козацтво. Добившись від Кирила Розумовського зречення гетьманської булави 1764 року, царське самодержавство створює Новоросійську губернію на землях, що належали нашому козацтву.

А використавши запорожців у своїх війнах із Туреччиною, Катерина ІІ ліквідовує 1775 року Запорозьку Січ. Пізніше всі землі — від Дністра до Дону — були включені до складу Катеринославщини.

Справжня територія незалежної України (за Брестським миром, жовтень 1918 р.) ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Карта зберігається у фондах Львівського історичного музею.

На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією після мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано — «Карта України 1918 року». На ній нанесено межі УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронезька області — клин тягнувся на 250 кілометрів) і Крим.

Історик Іван Сварник вважає цю карту сенсаційним документом, тому що це перша карта України як держави, на ній уперше було нанесено державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано знищували за радянських часів, і за їх зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення.

Щоправда, 1888 року Ростовський і Таганрозький повіти було з політичних мотивів передано з її складу до Війська Донського. Однак, як тільки впав царський режим, ці регіони виявили бажання повернутися до складу проголошеної Української Народної Республіки. З цього приводу було підготовлено навіть окремий меморандум: «Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу».

Проте з Нижнього Подоння, освоєного українцями, російські більшовики 1920 року забрали Ростовський повіт, а 1924-го — Таганрозький і Олександрово-Грушевський.

Вважаю, ці факти дають відповідь щодо так званого новоросійського походження українських етнічних територій.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Етнографічна карта українського народу з історико-етнографічної монографії «Українці». Редакційна колегія: К.Г. Гуслистий, Ф.С. Лось, М.Т. Рильський (голова редакційної колегії), Г.Ю. Стельмах, С.П. Толстов. Видавництво Академії Наук Української РСР. Київ — 1959.

 Встановлення східного кордону УСРР в 1919—1925 роках (історико-правовий аспект)
 
Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).
 
Це наукове дослідження підготували:

Олег ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України;

Валерий КАПЕЛЮШНИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Олександр ВОВК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Редакція вважає за необхідне ознайомити громадськість з таким важливим матеріалом.
додаткова інформація http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=363583


Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).

У сучасній Україні відбуваються значні економічні перетворення та соціально-політичні зміни, що суттєво впливають на процес формування нової правової парадигми. Цей процес має свої як об’єктивні закономірності, так і суб’єктивні передумови. Розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, банківської справи та інфраструктури потребує подальшого стабільного юридичного забезпечення. Необхідні зміни і у сфері освіти, науки та охорони здоров’я вимагають величезних матеріальних коштів, отримання яких залежить сьогодні багато в чому від встановлення суспільного і політичного миру в Україні, укріпленні її економічної могутності, забезпеченні всіма засобами цілісності та недоторканності території в межах наявного кордону.

Державна територія та сухопутний і морський кордони сучасної України склалися, історично формуючись протягом тисячоліть, хоча не зовсім збігаються з її етнічними межами. Віками український етнос був розділений кордонами різних держав, що не могло не мати негативного значення для можливостей його консолідації та формування почуття єдності. Перебування окремих частин українства під владою країн із різними пануючими культурами, релігіями, мовами, особливостями державного устрою та суспільними інститутами мало неминучий наслідок — формування значних відмінностей у ментальності населення різних регіонів України. Сьогодні в межах державних кордонів України об’єднано майже всі етнічні українські землі. Однак великі терени етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися в складі інших держав та перебувають в них і досі. До речі, ніколи в минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Втрата державної території призводить до втрати державності.

Правовий статус сучасного кордону нашої держави визначається згідно з чинним законодавством, насамперед статтею 1 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору» і статтею 5 Закону України «Про правонаступництво України» 1991 року: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України». Проте законодавство України, яке ґрунтується на міжнародному праві, засвідчує, що для остаточного визначення кордонів між сусідніми державами необхідно укладення міжнародних договорів: «Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» — стаття 2 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року. Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. (ратифікований Верховною Радою України 20.04.2004 р., набрав чинності 23.04.2004 р.) офіційно зазначено: «Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2). Опис і карти державного кордону, які додаються до цього договору, становлять його невід’ємну частину» [3]. Загалом договірно-правова база україно-російських взаємовідносин на сьогодні становить 377 міжнародних документів, які регулюють чималий обсяг питань двобічної співпраці держав, включаючи економічну, торговельну, наукову, гуманітарну та інші галузі. Проте останнім часом реалізація низки документів суттєво ускладнена, що обумовлено загальним напруженим політичним та економічним станом україно-російських стосунків. Однак східний кордон між двома сусідніми незалежними державами досі не демаркований, тобто за спільним погодженням робота з проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками згідно з договорами про делімітацію кордонів і доданими до них картами та описами через низку об’єктивних і суб’єктивних причин на сьогоднішній день не здійснена. Для розв’язання цієї гострої і нагальної проблеми необхідні не тільки політична воля та правове і практичне забезпечення, а й глибокі історико-правові знання процесу формування сучасних кордонів України.

Метою наукового дослідження цієї статті є охарактеризування на основі історичних фактів сукупності низки послідовних дій, спрямованих на правове оформлення східного кордону між радянськими республіками Україною і Росією в 20-х роках ХХ століття. Новизна теми обґрунтовується тим, що хоча окремі питання, пов’язані з генезисом оформлення кордонів УРСР, розкривалися у науковій літературі останніх років, зокрема у працях Володимира Сергійчука «Етнічні межі і державний кордон України» (К., 2000), Василя Грицака «Правова характеристика адміністративно-територіального устрою українських земель у період з 1917 по 1991 рр.» (К., 2004), Володимира Кузьменка «До історії формування північно-східного та східного кордонів України (1917—1925 рр.)» (Х., 2005), Олени Бойко «Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української держави Гетьмана П. Скоропадського (1918)» (К., 2009), Ростислава Сосси «Картографування адміністративно-територіального устрою радянської України в 1921—1930 рр.//Вісник геодезії та картографії, 2009, 6, Ярослави Верменич «Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У двох частинах. — К., 2009 рр., публікаціях секретаріату Кабінету Міністрів України, присвячених історії та сучасності адміністративно-територіальоного устрою України (Адміністративно-теориторіальний устрій України. Історія та сучасність. — К., 2002. — 270 с.; Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. — К., 2007. — 365 стор. тощо) та інших, однак в історико-правовому аспекті етапи формування східного україно-російського кордону УСРР у 20-х роках ХХ століття детально не досліджувалися.

У цьому контексті слід відзначити велике значення для науки дослідження доктора географічних наук Ростислава Сосси, присвячені історії картографування адміністративно-територіального устрою України в різні періоди її розвитку, а саме періоду 1921—1930 років. Так, на початку 1924-го в Харкові було створено Українське геодезичне управління (УГУ) як республіканський територіальний підрозділ Вищого геодезичного управління (створений 15 березня 1919 року в Москві). У цей період було видано різні варіанти карт адміністративно-територіального устрою України. Слід зазначити, що політико-адміністративні та адміністративні карти території радянської України 1921—1922 років відображали адміністративний устрій, що залишився з часів Російської імперії. Це губернії, повіти, волості. У травні 1920 року територія УСРР складалася з 12 губерній — Волинської, Донецької, Запорізької, Катеринославської, Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської. Сільські ради як місцеві органи радянської влади відображення на картах не знайшли.

Передумовою договірного встановлення східного кордону УСРР з РСФРР були революційні події 1917—1918 років та відродження української національної державності. Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року було сформовано представницький орган українських політичних сил — Центральну Раду. І Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд згодився визнати автономний статус України з дев’яти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів), а Центральна Рада зголосилась лише тимчасово визнавати державну територію в таких межах. Населення інших українських земель, що перебували поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що «...до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями:

Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмшини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів». Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 9 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було врочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. Після укладення між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з другого, 9 лютого 1918 року мирного договору, німецько-австрійські війська (як союзні) зайняли територію України і встановили на її східних рубежах з радянською Росією демаркаційну лінію.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Україні після розпуску Центральної Ради УРН 29 квітня 1918 року, ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. 23 травня 1918 року в Києві розпочалися україно-російські мирні переговори, одним із питань яких було визначення кордонів між РСФРР та Українською державою. Українська делегація відстоювала включення до складу республіки низки районів Курської та Орловської губерній, населених переважно українцями. Гострі дебати двічі переривалися. Делегації ніяк не могли домовитися, як розділити Донбас. Фактичною межею між двома державами стала та сама демаркаційна лінія, встановлена на основі угод між німецькими й українськими військами, з одного боку, та військами радянської Росії — з другого: Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіне—Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10 кілометрів, обмежена лінією розташування української та російської сторін. Дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української держави. Останніми було приєднано Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української держави на правах автономії. Хоча входження Криму і було юридично оформлено, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. На користь Української держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями було зміщено так, що до України відходив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етнічно української області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. Юридичні науки і політологія першої третини ХХ століття визначали такі чинники, необхідні для виникнення та існування держави, як встановлена територія; стале населення; влада, що самостійно править територією та населенням; дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права. За часів Української революції усім цим чинникам відповідала лише українська державність часів Гетьманату П. Скоропадського.

На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові 10—14 березня проходить процес прийняття першої Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка розповсюджувала свою юридичну силу спочатку на території, що перебували під контролем Червоної армії. Саме в цей час відбуваються події, які можна вважати за початок правового встановлення радянського україно-російського кордону. 10 березня 1919 року Рада Народних Комісарів УСРР на порядку денному заслухала «Питання про кордони з Російською Республікою» та прийняла ухвалу: «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою, підписаний тов. Івановим у Москві, затвердити». Як зазначає Геннадій Єфименко, ні зміст Договору, ні навіть вказана резолюція не були оприлюднені. Далі Г. Єфименко пояснює, що перед цим, 25 лютого 1919 року, в Москві відбулося засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною». Представник України Андрій Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на телеграму Раковського від 16 лютого 1919 року. Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. Ці положення і стали основним змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 року.

Г. Єфименку не вдалося віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною. Загалом підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР. Тобто кордон між двома державами визначався не за етнічним, як цього добивався П. Скоропадський, а за адміністративним принципом Центральної Ради. Розмежування здійснювалось за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії разом із губернським центром домінує одна нація, то і вся губернія належить до цієї республіки. Державний кордон з Російською Республікою пройшов переважно по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Етнічно українські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР.

Після прийняття березневої Конституції 1919 року дружні відносини між УСРР та іншими радянськими республіками укріплюються. Так, 1 червня 1919 року було прийнято Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби проти імперіалістів. 28 грудня 1920 року був ухвалений Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Саме завдяки цьому договору та резолюції VІІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козачих депутатів (28—29 грудня 1920 рік) «Про важку індустрію» до складу УСРР (замість чотирьох повітів Чернігівської губернії) було включено Таганрозький та Шахтинський округи Області Війська Донського. Проте в самих договорах нічого немає про визначення кордонів між союзними державами. Загалом на початку 20-х років ХХ століття, як зазначає В. Кузьменко, ініціатива у справі врегулювання кордонів між УСРР та РСФРР належала безпосередньо українському населенню прикордонних російських територій. Місцеві органи влади намагались використати права, надані їм декретом РНК РСФРР від 27 січня 1918 року «Про визначення кордонів губернських, повітових та ін.», відповідно до якого питання про зміну кордонів губерній, повітів та волостей мали вирішуватись місцевими радам. Тільки 21 лютого 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив декрет «Про адміністративно-територіальний поділ України», де в пункті 1 категорично вказувалось: «Заборонити Губвиконкомам, аж до закінчення районування України і повітвикокомам будь-які зміни адміністративного поділу». Крім того, слід зазначити, що після укладення Договору про кордон з РСФРР 10 березня 1919 року в західних прикордонних районах Росії (Брянщина, Курщина, Воронежчина, Донщина та Кубанщина) з Україною залишилися місця компактного проживання українців, які бажали жити в УСРР, приймаючи відповідні рішення в місцевих органах влади. Спочатку законодавчі та виконавчі органи радянської України не виявляли належної уваги численним зверненням українських громад з території Росії, бо були заклопотані юридичним оформленням СРСР. Тільки після прийняття Конституції СРСР на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад 31 січня 1924 року Рада Народних Комісарів УСРР упритул наблизилась до розв’язання нових територіальних проблем на східних зовнішніх кордонах із радянською Росією. Намагаючись задовольнити численні побажання українського порубіжного населення РНК України підготувала законопроект «Про зовнішні кордони УСРР». Центральний Виконавчий Комітет СРСР для обговорення запропонованого РНК УСРР проекту створив «Комісію по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР», яка розпочала свою роботу 1 липня 1924 року. Комісія в основу врегулювання кордонів між УСРР і РСФРР, як було зазначено, поклала «принцип етнографічний в сенсі приєднання до даної республіки безпосередньо прилеглої до її території, заселеної в абсолютній або відносній більшості населення національності даної республіки». У процесі робіт Комісії було встановлено, що кордони між УСРР і РСФРР підлягають, за заявою представників УСРР, врегулюванню шляхом включення до складу УСРР території РСФРР, а саме:

1) від Гомельської губернії — одна волость Новозибківського повіту;

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському і Трубчевському повітах;

3) від Курської губернії:

а) 10 волостей Путивльського повіту,

б) 7 волостей Рильського повіту,

в) 7 волостей Суджанського повіту,

г) 15 волостей Грайворонського повіту,

д) 1 волость Обоянського повіту;

е) 14 волостей Бєлгородського повіту (цілий),

ж) Корочанський повіт (теж цілий),

з) 8 волостей Н.-Оскольського повіту;

4) Від Вороніжської губернії:

а) Валуйський повіт,

б) Острогожський повіт (півд. частина),

в) Россошанський повіт,

г) Богучанський повіт,

д) Павловський повіт (півн.-зах. і півд.-зах. частини),

е) Калачаївський повіт (частина).

Із другого боку, представники РСФРР вважали можливим здійснити лише часткове виправлення кордонів, яке зводилося до такого:

1) від Гомельської губернії — 1 волость Новозибківського повіту збігається із заявкою УСРР);

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському повіті (також);

3) від Курської губернії:

а) 11 волостей Путивльського повіту (збігається із заявкою УСРР),

б) по іншим повітам провести лише невеликі виправлення кордонів в межах не більше волості;

4) від Вороніжської губернії також невеликі виправлення у Валуйському повіті.

За рішенням комісії до складу УСРР було включено:

1) незначні території Гомельської та Брянської губерній;

2) Путивльський повіт Курської губернії;

3) Кринічевську волость Суджанського повіту Курської губернії;

4) Грайворонський повіт Курської губернії, за виключенням Бутовської волості;

5) весь Белгородський повіт Курської губернії в межах 1920 року;

6) Нехлюдівську, Кунинську, Зимовську, Нечаєвську волості Корочанського повіту Курської губернії;

7) Троїцьку, Буланівську, Слоновську волості, Новооскольського повіту Курської губернії;

8) Валуйський повіт Вороніжської губернії.

Усі інші заявки УСРР було відхилено. Протести представників УСРР і РСФРР визнані Комісією безпідставними. Проект постанови союзної паритетної комісії 30 листопада 1924 року передано на розгляд Політбюро ЦК ВКП (б), де він зазнав подальших змін.

16 жовтня 1925 року Президія Центрального Виконавчого Комітету СРСР, на основі Висновку Комісії по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР та Рішення Політбюро ЦК ВКП (б) (з доповненнями й уточненнями) з цього питання, прийняла постанову «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». В постанові зазначено, що Президія Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР згідно з пунктом «б» ст. 1 і ст. 6 Конституції Союзу РСР постановляє: «В состав Украинской Социалистической Советской Республики передаются следующие части территорий Российской Социалистической Федеративной Советской Республики:

а) Семеновская волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;

б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии:

в) Фатевиж, Барановка, Демьяновка, Муравейное, Толстодубово (бывшей Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сытное, деревня Грудская (бывшей Подыводской волости);

г) весь бывший Путивльский уезд (с г. Путивлем), за исключением бывшей Крупецкой волости в старых ее границах;

д) бывшая Криничанская волость быв-шего Суджанского уезда Курской губернии,

е) южная часть Грайворонской волости Грайворонского уезда, Курской губернии;

ж) южная часть Муромской волости, Белгородского уезда, Курской губерниии

з) Троицкая волость и часть Уразовской волости, Валуйского уезда Воронежской губернии».

Як компенсація на користь Росії у цьому рішенні зазначено, у п. 4: «Передаются в состав Российской Социалистической Федеративной Советской Республики нижеследующие территории Украинской Социалистической Советской Республики:

а) Федоровский, Николаевский (с г. Таганрогом), Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточная часть Екатеринославского района Таганрогского округа;

б) Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский (с г. Шахты) районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа».

Східні кордони України з РСФРР пройшли лінією: Глухів—Білопілля—Краснопілля—Золочів—Волчанськ—Троїцька Марковка—Краснодон—Новоазовськ—Північний берег Азовського моря.

Найбільш детально в постанові «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» виписано лінію південно-східного кордону з Росією в районі Шахтинського і Таганрозького округів. У пункті зафіксовано: «В связи с переходом указанных в п. 4 настоящего постановления Шахтинского и Таганрогского округов Украинской Социалистической Советской Республики к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике считать границы между Украинской Социалистической Советской Республикой и Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой в силу настоящего постановления по следующей линии: Сорокинский район рекой Северный Донец разбивается на две части, из коих северная отходит к РСФСР, а южная остается в пределах УССР; далее граница идет по реке Северный Донец вплоть до впадения в нее р. Б. Каменка. Станица Гундоровская в установленных границах землепользования отходит к РСФСР, причем при установлении внешних границ землепользования ст. Гундоровской рудники не входят в черту и остаются за УССР. Дальше граница идет по р. Б. Каменка, причем хутора Н. Шевырев и Плешаков отходят в РСФСР, а хутора Власов и Королев остаются за УССР с тем, что землепользование всех этих хуторов остается без изменения до производства землеустроительных работ. Далее граница идет между землепользованием совхоза «Красная Могила» (бывш. Провалье) и хуторами Каволевка, Платово и Гуково, отсюда граница идет по меже С. Криничанской (б. Бирюково), захватывая хутор Добрыднев, т. е. по границе Шараповского района. Далее, проходя по территории Алексеевского района и оставляя в пределах УССР землепользование ст. Остежовой и хуторов Н. Ефремовского, Н. Александровского и В. Тузловского, границы доходят до Таганрогского округа и, проходя по старой окружной границе Шахтинского и Таганрогского округов на протяжении пяти верст, по направлению р. Тузлово по районной границе между Голодаевским и Дмитровским районами до реки Миус. Далее граница идет по р. Миус по границам землепользования между селами Мариновкой, Григорьевкой и Голодаевкой так, что с. Мариновка и Григорьевка остаются в пределах Украинской Социалистической Советской Республики, а с. Голодаевка отходит к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике. Проходя далее по границе землепользования немецких колоний Вищлеровки, Мариенгейм и Густав Фельд, причем эти колонии отходят к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике, граница идет по Амвросиевской районной границе до речки Средний Еланчик. Далее граница устанавливается по землепользованию села Покрово-Киреевка, хуторов Екатеринославского, Слюсарево до балки Грузский Еланчик, оставляя северо-западную часть Екатеринославского района в пределах УССР. Далее граница идет по балке Грузский Еланчик вплоть до границы Мариупольского округа». Швидше за все, така скрупульозна лінія кордону вказана через те, що ці округи протягом семи років переходили декілька разів то до однієї, то до іншої республіки. Через те, що кордон було встановлено без дотримання етнографічного принципу, поза межами республіки на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилось понад 2 мільйони етнічного українського населення, яке було розташоване компактними масами в Курській, Воронезькій губерніях і Північно-Кавказькому Краї. Про це було вказано в резолюції ЦК КПУ (б) після ознайомлення з результатами перепису населення 1926 року.

Те, що постанова від 16 жовтня 1925 року «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» в подальшому уточнювалась, видно з наступних дій влади. Так, 19—24 жовтня 1928 року Президія ЦВК Союзу РСР розглянула питання про врегулювання кордонів УСРР и РСФРР в районі Брянської, Курської та Воронезької губерній та постановила: «1. Во изменение постановления Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. а) включить в состав УССР, кроме частей территорий РСФСР, указанных в постановлении Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г., следующие населенные пункты РСФСР: сел. Рашковичи, Смокаревка Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии, сел. Старицы, Прилепки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии, сел. Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Пенянки, Александрия, Васильевка и Новая Деревня Миропольской волости Грайворонского уезда той же губернии; б) не включать в состав УССР, оставив в границах РСФСР сел. Знобь Трубчевская Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии и сел. Грудское, бывш. Подыводской волости Севского уезда той же губернии. 2. Постановление Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. (лит. «г» п. 2-й) об оставлении в составе РСФСР бывш. Крупецкой волости бывш. Путивльского уезда Курской губернии в старых ее границах оставить без изменений. Также оставить без изменений границы сел Уразово, Шведуновки, Герасимовки, Долговки и Константиновки Уразовской вол. Валуйского уезда Воронежской губернии». Проте такі зміни і уточнення постанови ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року на той час не могли остаточно вирішити питання справедливого встановлення східного кордону УСРР на основі етнічної ознаки населення. Адміністративний кордон між союзними республіками УСРР і РСФРР, встановлений в 1925 році, залишався майже незмінним до ліквідації СРСР і залишається таким само східним кордоном нашої держави згідно з Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. та потребує безумовної демаркації.

Незалежна Україна твердо дотримується принципів недоторканності кордонів, сформульованих учасниками Гельсінської наради 1975 року, які є запорукою миру і стабільності в світі. Проаналізувавши соціально-політичні причини та нормативно-правову основу встановлення українських державних кордонів взагалі та східного кордону в ХХ столітті безпосередньо, потрібно зазначити, що, незважаючи на визначений рівень наукового висвітлення цієї теми, низка документів залишається недослідженою. Тому виявлення особливостей генезису правового оформлення державних кордонів України потребує подальшого наукового аналізу.

1977 рік.

Заходи розпочалися з перевезення раки з останками Івана Федоровича з приміщення Музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв в храм Успіння Пресвятої Богородиці, де провели панахиду.
Урочиста процесія, в якій взяли участь представники усіх релігійних конфесій Львова, пройшла вулицями міста від храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська) до монастиря Святого Онуфрія. Разом з першодрукарем перепоховали останки його сина і ще двох осіб.
Панахиду в храмі Святого Онуфрія очолив Високопреосвященний владика Ігор, архієпископ і митрополит Львівський, у співслужінні з представниками всіх релігійних конфесій Львова. Владика Ігор зазначив: «Іван Федорович - це давній діяч східнослов'янської культури, один з перших східнослов'янських друкарів. Він відновив у монастирі Святого Онуфрія друкування книг. Був працьовитою і обдарованою людиною. Людиною своєї справи, котра розвивала талант, яким обдарував його Господь...».
Виступаючи перед присутніми в церкві Святого Онуфрія, виконуючий обов'язки глави регіону Юрій Турянський зазначив, що цього року Україна відзначає 440 років з друку у Львові Іваном Федоровичем «Букваря» (першого східнослов'янського посібника) та другого видання «Апостола».
«Ці книги супроводжують нас протягом всього нашого життя. Символічно й те, що сьогодні на перепохованні були присутні представники всіх релігійних конфесій. Книга нас об'єднує», - сказав Юрій Турянський.
Після завершення Літургії раку з останками Івана Федоровича була закладена в стіну храму Святого Онуфрія. Відбулося також освячення надгробної плити першодрукареві. Ця плита відновлена за малюнками Модеста Гриневецького (протоігумена, церковного діяча, богослова і історика, професора і ректора Львівського університету), який свого часу бачив цю плиту і намалював її. Плита вмурована в те місце, де похований Федоров.
Під час урочистостей у храмі експонувалися оригінал «Апостола», який зберігається в даний час в Національному музеї ім. Андрея Шептицького, та факсимільна копія «Букваря», оригінал якого зберігається в Гарвардському університеті (США).
Останки Івана Федорова в позаминулому і минулому століттях шукали багато вчених. Ігор Кирилович Свєшніков, археолог зі Львова, у 1974-1975 роках нібито навіть володів картою, де місце поховання першодрукаря було позначено хрестиком. І мало не щотижня бурив шурфи в пошуках його останків. Відомо було одне: останні роки життя Іван Федоров провів в Україні, а саме у Львівській області.
Наші пращури далеко не відразу збагнули значення того, що здійснив у далекому 1564-му Іван Федоров, який став родоначальником друкарства. У створеному ним в XVI столітті Государевому друкованому дворі, який встиг випустити крім "Апостола" ще й "Часослов" (1565), незабаром сталася грандіозна пожежа.
Про те, що першу російську друкарню підпалили навмисне, говорили не лише у XVI столітті. Іван Федоров, на той час диякон Ніколо-Гостунського храму (він і понині стоїть на території Кремля), змушений був разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем залишити Москву. Вважалося, ніби обидва друкаря осіли десь у Великому князівстві Литовському. Насправді ж втікачі пробули на його території зовсім небагато. Перечекавши небезпеку в Дермані та Острозі (нині - Волинська та Рівненська області), обидва прибули до Львова, де їх поселили місцеві монахи-василіани. В Онуфріївському монастирі Федоров і провів залишки своїх днів.
Саме там, в міждверному просторі товстенної середньовічної монастирської стіни, і були виявлені останки Федорова. Правда, вже після смерті дослідника Свєшнікова. Відкриття пов'язують з діяльністю тодішнього директора Львівської картинної галереї Героя України Бориса Возницького. Щільно закритих коробок було дві. Кістки, які лежали в першій з них, належали 70-річному чоловікові; у другій коробці були останки 25-річного. Вчені з великою часткою ймовірності стверджують: прах належить Івану Федорову і його синові Івану. А те, що поховання здійснено було під самим іконостасом, свідчить про високу повагу, проявлену ченцями.
Про цю сенсаційну знахідку наприкінці 70-х років писали багато радянських газет та журналів. На збережених кістках верхніх кінцівок тодішні дослідники намагалися виявити залишки цинку, який був складовою частиною сплаву для лиття букв за західною технологією (у Москві для цього застосовувалося олово). Збиралися навіть відтворити портрет Федорова-старшого за методикою знаменитого радянського антрополога Михайла Герасимова. Не вийшло: на черепах були відсутні лицьові кістки...
У підсумку останки, розкладені в два короби, помістили на церковні хори Онуфріївського монастиря, який перетворився на Музей першодрукаря.
Короби спочивали там до 1990 року, поки у Львові в черговий раз не розбушувалися міжконфесійні пристрасті. Ченці в ультимативній формі почали вимагати повного повернення всього відібраного у них "совєтами" майна. Владці обласного центру, котрі за три роки до цього "зі скрипом" дозволили відновити функціонування Онуфріївського монастиря, напередодні остаточного краху комуністичної держави виявилися безсилі контролювати ситуацію. Музей першодрукаря, що розміщувався в монастирській церкві, було вирішено перемістити до картинної галереї. Ченці навіть допомагали пакувати експонати і вантажити їх на машини, щоб перевезти на інше місце.
Оскільки картинна галерея вільних площ вже тоді не мала, все доставлене з Музею Івана Федорова розклали у великому лекційному залі. Короби з останками першодрукаря та його сина сусідили тепер з робочими місцями музейних працівників.
Довгий час останки зберігалися в Музеї мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв і тільки цього року вдалося провести експертизу. «Фахівці підтвердили, що померлий був людиною похилого віку, це відповідає даним про Федорова. У кістках також виявили дворазовий вміст важких металів, які в той час використовували при друку. Тому у нас немає сумнівів, що це дійсно Іван Федоров», - розповіла генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького Лариса Возницька-Разінкова.
У 2004 році один з кіровоградських часописів докладно розповів про чудеса, що безперервно відбувалися навколо виявлених останків першодрукаря. Зокрема, директор Музею мистецтва давньої української книги Лариса Спаська нагадала випадок, що мав місце 5 грудня 2003 року, після відкриття у Свято-Онуфріївському монастирі меморіальної дошки з написом: «На цвинтарі цієї церкви 5 грудня 1583 похований першодрукар Іван Федоров".

- Останки Федорова в той момент "припадали пилом" неподалік: у сейфі місцевого музею древніх книг, - розповіла авторові цих рядків пані Спаська. - І ось в той самий вечір, після урочистостей, з бібліотечної полиці з гуркотом упав стародавній Требник. Вдарившись об підлогу, величезна книга розчинилася на сторінці "Поховання".

Співробітники музею мало не щовечора чули кроки і стогони в будівлі. Неприкаяний дух першодрукаря явно маявся, вимагаючи упокоєння...

Поховали Івана Федорова на тому ж місці, де понад 40 років тому виявили останки. 15 грудня цього року виповнився 341 рік з дня його смерті.
Олег БАЗАК
gre4ka.info/suspilstvo/15416-u-lvovi-perepokhovaly-ostanky-pershodrukaria-ivana-fedorova

Після завершення літургії, ракії з останками Івана Федоровича були закладені у стіну храму Святого Онуфрія. Відбулось також посвячення надгробку першодрукарю.



У Львові перепоховають останки Івана Федоровича

18 грудня у Львові відбудеться захоронення останків Івана Федоровича у стіну храму Св. Онуфрія, що знаходиться на вулиці Б. Хмельницького.
Заходи розпочнуться о 10:00 годині із перевезення ракій з останками Івана Федоровича з приміщення музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв до храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська), де об 11:00 год. відбудеться Панахида.
О 12:00 годині пройде процесія з останками Івана Федоровича вулицями Львова за маршрутом: вул. Руська-вул. Підвальна-вул. Насипна- пл. Вічева-вул. Чорноморська- пл. Старий Ринок- вул. Б. Хмельницького.
О 12:30 відбудеться чин панахиди у церкві монастиря Св. Онуфрія, після чого закладуть ракії з останками Івана Федоровича та памятної капсули у стіну храму монастиря Св. Онуфрія.
http://loda.gov.ua/news?id=14415



Пам'ятник Івану Федорову

Пам'ятник засновникові друкарства Івану Федорову був встановлений 26 листопада 1977 року на честь 400-річчя книгодрукування в Україні. Пямятник розташований у сквері на вул. Підвальній, біля входу в Державний архів Львівської області, Домініканського костелу та Успенської церкви.
Згідно з однією з версій, Іван Федоров був родом з Петкович і народився на кордоні сучасної Мінської та Брестської областей близько 1510 року. Ступінь бакалавра отримав у Краківському університеті.
Згодом Іван Федоров переїхав до Москви, де разом з Петром Мстиславцем їм і почав працювати в особливому будинку для друкарні. У 1565 році перші російські першодрукарі закінчили роботу над книгою «Апостол». У зв'язку з гоніннями з боку переписувачів, Федоров зі Мстиславцевым змушені були тікати у Велике князівство Литовське, де їх радо прийняв гетьман Ходкевич. У своєму маєтку Заблудові гетьман Ходкевич заснував друкарню.
Першою книгою, видрукуваної в Заблудовской друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстиславцева, було «Учительноє євангеліє» (1568). У 1570 році Іван Федоров видав книгу «Псалтир з Часословцем», широко використовувалася також і для навчання грамоті. Для продовження друкованого справи Іван Федоров переїхав до Львова і тут, в заснованій ним друкарні, надрукував друге видання «Апостола» (1574). Через кілька років його запросив до себе Костянтин Острозький. За дорученням князя Іван Федоров надрукував знамениту «Острозьку Біблію». Це була перша повна біблія на слов'яно-російською мовою. 15 грудня 1583 року Іван Федоров помер у передмісті Львова і був похований у Львові в Святоонуфриевском монастирі. Зараз у Львові відкрито і працює музей мистецтва давньої української книги ім. Івана Федорова.
До теперішнього часу відомі дванадцять друкованих видань Івана Федорова - пам'ятники російської типографського мистецтва, одне з видань зберігатися у Львівському історичному музеї. Відлиті Федоровим шрифти чудово читаються, заставки, кінцівки, великі буквиці відрізняються дивовижною тонкістю роботи. Всі вони супроводжуються видавничим знаком самого першодрукаря - ініціалами «В. Ф.». Відмітна особливість книг Федорова - наявність у них авторських передмов і післямов, написаних живою розмовною мовою від імені друкаря. В них міститься історія створення його книг, біографічні відомості про автора-видавця

Перша друкарня у Львові

Краківську друкарню Ш.Фіоля можна вважати першою українською друкарнею в тому сенсі, що вона, судячи з усього, видавала книги для України та суміжних країн, започаткувала кириличне книговидання у тій формі, яка була продовжена друкарнями в Україні. Натомість першу друкарню безпосередньо в українських землях заснував Іван Федоров-Федорович у Львові.
[ Читати далі ]

доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!
       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

До річниці 30-го листопада перемоги Революції Гідності присвячую

Вибори депутатів до Верховної Ради України відбулись і дали сповна успішний результат, який вартує обговорити. За 23-ри роки буття незалежної України це вже Верховна Рада 8-го скликання, що є значимим показником школи парламентаризму для українського народу
Найперше для мене є важливим у цих виборах – свідома активність основної кількості виборців у тому, що голосуючи за свій вибір вони не ставили собі за мету виявити свій негатив проти когось і чогось. Тобто вибір не як протест, коли якби голосую за щось не тому, що воно мені подобається, а тому що я проти іншого. Одним словом класика жанру: вибери з двох зол краще, хоча зло кращим не буває і тому казали про «обрати менше зло». Але зло все одно лишається злом! І це зле, що є така дилема під час виборів: вибирати з двох зол менше! Нарешті вона скінчилась і ми обирали те, яке вважали як добре, як потрібний позитив для поступу держави і себе особисто. То є дуже і дуже важливо, навіть якщо хтось визнає потім, що помилився. Сам підхід важливий: обирати добро! Обирати кращого з кращих, а не кращого з гірших.
Важливо також, що обрано парламент не ворожнечі й протистояння регіонального характеру, що раніше  постійно ділив ВРУ і всю державу на два ворожі табори, а що кожна з партій представляє певний прошарок з усієї України, як і має бути. Зрозуміло, що є регіональні пріоритети в кожної з політсил, але в цілому вони загальнодержавні за обранням, що також дуже і дуже важливо. На тому базується державна унітарність: єдність в комплексі всезагальних інтересів, а не суто користь для свого і тільки свого клану, окремого клаптика землі та обістя.    
Нарешті голосування до ВРУ показало ще один важливий доказ європейського спрямування України, а отже правдиву перемогу Євромайдану, як виразника і захисника волі українського народу. Легітимність новообраного Президента України доповнила переобрана і тим сповна легітимна Верховна Рада України. Відбулось найкраще пошанування пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх тих, хто страждав і виборов право українського народу не правдивий самостійний цивілізаційний поступ.
Тепер пройдемось по деталях. Найголовнішою з них є те, що вибори пройшли в загальних обрисах чесно і їх результат є правдивим відтворенням реальної ситуації в країні на даний час. В такому досягненні значною мірою є співпадіння політичної волі влади і всього українського народу. Зокрема були прийняті закони про посилення відповідальності включно до кримінальної за неправомірні дії під час виборів. Особливо мене втішило поява законодавчої  відповідальності за підкуп виборців не тільки організаторів, але і самого виборця. Правильно: погодився продати свій голос, прийшов відзвітував, отримав гроші – і в тюрму. Тому що демократія побудована на чесному волевиявленні всіх, а не коли одні чесно, інші – за гроші. Моя думка, що тюрма і зона найкраще місце для самореалізації свого потенціалу всіх тих, хто не має бажання та честі до чесного життя без наглядачів за спиною.
Процес обрання депутатів означає, що людина делегує, тобто – передає частинку своїх прав на керування державою чи місцевого самоврядування іншій людині, як своєму представнику. Все. Продавати це своє право громадянина  тотожно як продавати своїх дітей – то ганьба і безчестя. Абсолютна ницість. Такі люди недостойні стану свободи, що потребує високої самосвідомості та самовідповідальності, а їм, як вже зазначалось, потрібен наглядач за плечима з палицею для лупня за погані вчинки. Свобода і демократія не для рабів, бо у рабів немає поняття честі – воно їм на заваді жити комфортно в рабстві. І навпаки для людини свободи жити без честі некомфортно, а тому ці люди не вчиняють злочину не з остраху отримати покарання, як з небажання жити і усвідомлювати себе нікчемою, шахраєм, злочинцем. Я щиро тішусь, що подібна світоглядна позиція відтепер домінує в Україні.
Пригадую, як я був членом виборчої комісії від Євгена Марчука, отож коли пішло змагання між Кучмою і Симоненком, то при підрахунку голосів у нашій комісії почалися шахрайства, зокрема  в чисті бюлетені замість визнавати їх недійсними  робили позначки за Кучму. Коли я це помітив і зробив зауваження, то мені відповіли: – Так вони там на Сході фальшують значно більше… Для мене, людини з Донецька, яка переїхала до Львова саме в пошуках честі і порядності в житті це було дуже огидно слухати: робити підлість, виправдовуючись тим, що хтось ще більший падлюка... Звичайно, що робити поголос я не став, оскільки в тому не було сенсу: Кучма переміг на Львівщині і без того за 95%. Як і доказів по-суті не мав, але просто подумалось: –  Господи, як довго в нас буде сидіти ще отой «совок»-раб, вихований підлотою радянщини, коли всі як один злочинці і жити по-честі було просто неможливо. Але одна справа, коли немає вибору і зовсім інша –  коли він є. З великою радістю цього разу я помітив бажання провести вибори чесно і що велику роль в цьому зіграла активна позиція молоді, її значна кількість у всіх комісіях та в цілому у всіх виборчих процесах. То є дуже і дуже велика перемога – чесність виборів. Щиро тішився тому, спостерігаючи за підрахунком на одній з дільниць як довірена особа кандидата в депутати, а заодно і зробив деякі висновки.
Найперше, що я вважаю за необхідне проводити перед виборами перереєстрацію партій, а то є суто фіктивні партії на папері, які використовують виключно під час виборів задля різних підступних політтехнологій, тобто «узаконеному обмані». Участь у виборах повинні приймати виключно партії реально існуючі та діючі, тобто при перереєстрації в Мінюсті повинні проводити не тільки реальність членства, але і перевіряти активність діяльності по різних заходах та акціях, що провела та чи інша політична партія. А то проводять жеребкування на виборчих дільницях і стає просто образливо бачити рівність між партіями реально вагомими в суспільстві і «невагомими», тобто які існують виключно в реєстрі. Зауважу, що особисто не проти наявності великої кількості партій, бо вважаю нормальним чим більше учасників у замаганні, але до кожного змагання йде свій відбір учасників і чим вищий рівень змагань – тим відбір прискіпливіший. Тому я згоден з тим, що парламентським партіям надається пріоритетне становище на виборах, а і всі інші партії повинні пройти перереєстрацію перед черговими виборами до Верховної Ради України за партійними списками. Водночас я є категорично проти так званої системи «відкритих списків», яку дуже пропихають тепер деякі політичні демагоги як дуже прогресивну.  По-перше, як я вже не раз зазначав, це значно обвантажить виборця і сам підрахунок, отже рівень фальсифікацій тільки збільшиться. По-друге, я не розумію, як може партія формуватись в своїй діяльності не суто власними членами, а сторонніми впливами виборців. Нарешті, по-третє і головне: а хто завадить реальному лідеру впливати на діяльність членів своєї партії навіть за умови, що він за результатами виборів за відкритими списками опиниться десь унизу чи взагалі «на вулиці»? З того і висновок: на біса той клопіт? Ми вже по вуха набрались дурості «реформ заради реформ», коли від нових змін бардак в державі не зменшується, а тільки збільшується. Досить демагогії! Більше демократії!
Зі сфери демагогії є і теперішні агітки про перемогу «Народного фронту» у виборах до ВРУ, отже і якісь його права на першість у керуванні і формуванні тощо. Перепрошую, але то чиста демагогія включно з посиланням на досвід Європарламенту, тому що наші вибори проходили не за чисто партійною системою, а змішаною партійно-мажоритарною, тому вибори виграє не партія, а найчисельніша фракція! А це однозначно є фракція Блоку Петра Порошенка, тому всім іншим переможцям варто втишити свій апломб, щоб взагалі не опинитись в позиції опозиції. Вкотре ми бачимо цікаву реальність в Україні, що не партійні лідери ведуть маси, а навпаки народ вказує їм кому де бути і що робити. Фактично український виборець після більш ніж переконливого визначення кому бути Президентом України, тепер чітко вказав на те, кому він довіряє Уряд – Арсенію Яценюку. Відбувся всенародний вотум довіри прем’єр-міністру України, з чим і пов’язують перемогу партії «Народний фронт». Що з того буде далі – побачимо. Як побачимо практичну діяльність новообраної Верховної Ради України, якій багато політологів пророкують недовготривале існування, що досить смішно: по роботі буде видно скільки вона проіснує. Може і довго на всю каденцію, а може і півроку не протримається, бо по-суті для цієї Верховної Ради України головне її призначення є війна з Російською Федерацією. Все інше – похідне від цього, отже і вторинне, включно з євроінтеграцією, Донбасом та Кримом. Будемо програвати і занепадати – розженемо вмить, а будемо розвиватись і перемагати – будуть довго.
На завершення скажу, що вважаю кожні вибори як люстрацію для народу, як екзамен і випробування на демократію, на цивілізованість, на самосвідомість, на честь і гідність. За результатами цих виборів я щиро пишаюсь українським народом, бо кожному дано те, на що він справді заслуговує, у тому числі  ВО «Свобода» та КПУ, які не пройшли цього разу до ВРУ, але пройшла феєрично «Самопоміч». Ось де чітко було вказано на те, що люди цінують діло, хочуть, щоб за словами йшов результат, а не нові словесні обіцянки-цяцянки. Так само не спрацював шалений рекламний піар та примітивний популізм Олега Ляшка, що чітко вказує на високу свідомість українського виборця, як і стосовно Юлії Тимошенко результат відповідає змісту. Дуже гарно, на мою думку, що не пройшов Гриценко і Тігіпко – «два чоботи пара», тоді як наявність у ВРУ «Опозиційного блоку» при всіх негативах є позитивним, тому що без опозиції немає парламентаризму як такого. Всі парламентські партії при владі – це можливо, але навіщо?   
За тим можна сказати як за давньою традицією «Король помер. Хай живе король!»: Верховна Рада України 7-го скликання припинила своє існування! Слава новообраній Верховній Раді України 8-го скликання!

Богдан Гордасевич
9 листопада 2014 р.

З технічних причин не міг опублікувати цього в блозі вчасно, але не бачу причин не розміщати взагалі, тому що це не інформаційне повідомлення, а просто роздуми.

14.11.14 18:06
ВОНИ ЗРАДИЛИ КРИМ: СПИСОК КОМАНДИРІВ КРИМСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЗАВЕРБОВАНИХ НА СЛУЖБУ В РОСІЮ



Військовий прокурор Одеського гарнізону відкрив кримінальні провадження за ознаками статті 408 КК України (дезертирство) щодо кількох сотень військовослужбовців ВМС України, які змінили присяги на вірність українському народові під час анексії Криму Російською Федерацією.

Про це "Думській" повідомили у командуванні Військово-морських сил.

У справах фігурують матроси, старшини, мічмани і офіцери ВМСУ практично з усіх військових частин, які дислокувалися на півострові. Є там і штабісти, і екіпажі військових кораблів. Чимало серед фігурантів та громадян, які досі вважалися героями.

Зокрема, дезертирами наглядове відомство вважає командирів всіх ударних кораблів українського флоту: корветів "Тернопіль" (капітан 3-го рангу Максим Ємельяненко - той самий, який гордо говорив командувачу ЧФ: "Росіяни не здаються!", - зараз він служить помічником командира російського ВПК "Допитливий), "Придніпров'я" (капітан 3-го рангу Олександр Журкин), "Вінниця" (капітан 3-го рангу Сергій Заугольніков), "Луцьк" (капітан 3-го рангу Сергій Макєєв), ракетного катера "Прилуки" (капітан третього рангу Дмитро Сухар) та інших.

Не дуже зрозуміло, чому всім перерахованим фігурантам інкримінують тільки дезертирство, хоча більшість ще й змінило Батьківщині - вони пішли на службу до ворога.

Як би те ні було, оприлюднений список дезертирів страждає неповнотою. Наприклад, військова прокуратура чомусь не має жодних претензій до командирам екіпажів підводного човна "Запоріжжя" капітанам 2-го рангу Роберту Шагееву і Денису Клочану. Російські ЗМІ, між тим, повідомляють, що Шагеев зараз проходить перепідготовку в Санкт-Петербурзі і може бути призначений командиром нової російської субмарини проекту 636 "Великий Новгород".

За даними "Думської", всього за станом на кінець квітня російське громадянство отримали понад 6 тисяч військовослужбовців ВМСУ. У нашому розпорядженні є зразковий перелік командирів і начальників, які зараз служать Росії. Подаємо його мовою оригіналу. Країна повинна знати не лише своїх героїв, але і зрадників. Видання готове дати можливість порозумітися кожному з перерахованих офіцерів.

Перелік осіб керівного складу Військово-морських сил Збройних сил України, що прийняли російське громадянство та поповнили лави ВМФ Російської Федерації:

Контр-адмірал Березовський Д. В., командуючий ВМС України (прим ред. - зараз заступником командуючого Чорноморським флотом, кримінальне провадження відкрито раніше, адмірал оголошено в розшук);

Полковник Стешенко С. М., начальник центру оперативного (бойового) забезпечення ВМС України;

Полковник Стороженко С. І., командир 36 окремої бригади берегової оборони Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Полковник Козаченко Д. Р., командир 406 Сімферопольської окремої берегової артилерійської групи Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Капітан 1 рангу Кацай Д. О., командир 37 окремого полку зв'язку;

Підполковник Саєнко О. О., командир 501 Окремого батальйону морської піхоти ВМС України (Керч);

Капітан 2 рангу Васін Є.Є., начальник центру радіоелектронної розвідки ВМС України;

Капітан 1 рангу Касторов І. І., начальник центру навігації, гідрографії та гідрометеорології ВМС України;

Підполковник Лисенко А. В., начальник центру забезпечення пальним ВМС України;

Капітан 2 рангу Карпов Е. В., начальник 174 бази озброєння ВМС України (1 розряду);

Капітан 2 рангу Єлікєєв О. В., начальник центру криптографічного та технічного захисту інформації;

Капітан 2 рангу Римарь Р. О., командир Севастопольської військово-морської бази;

Капітан 2 рангу Звягінцев В. П., командир 5 бригади надводних кораблів ВМС України;

Капітан 2 рангу Кривко М. Ф., командир 18 дивізіону суден забезпечення ВМС України;

Капітан-лейтенант Голубєв В. О., командир 8 дивізіону суден забезпечення;

Капітан 2 рангу Афанасенко Є.М., командир 28 дивізіону пошуково-рятувальних суден;

Капітан 3 рангу Палій Б. Л., командир морського тральщика "Чернігів";

Капітан 3 рангу Журкін О. В., командир ракетного корвета "придніпров'я";

Капітан 1 рангу Шагєєв Р. М., командир підводного човна "Запоріжжя" (прим. редакції - зараз переучивается в Пітері, буде командиром субмарини "Великий Новгород");

Капітан 2 рангу Клочан Д. В., командир іншого екіпажу підводного човна "Запоріжжя";

Капітан 3 рангу Барєєв А. М., командир корабля управління "Донбас";

Капітан 3 рангу Заугольніков С. В., командир навчального корвета "Вінниця";

Капітан 3 рангу Сухар Д. О., командир ракетного катера "Прилуки";

Капітан 3 рангу Макєєв С. В., командир протичовнового кор-вета "Луцьк";

Капітан 3 рангу Ємельяненков М. О., командира протичовнового корвета "Тернопіль" ("росіянин, який не здається);

Капітан 3 рангу Хромченков В. О., командир середнього десантного корабля "Кіровоград";

Старший лейтенант Зіновьєв С. Є., командир артилерійського катера "Херсон";

Капітан 3 рангу Білий О. Р., командир протидиверсійного катера "Феодосія";

Майор Тарасенко М. О., командир судна контролю фізичних полів "Сєвєродонецьк";

Капітан 2 рангу Кочерга О. М., командир ракетно-технічної бази ВМС України;

Капітан 1 рангу Миколайчук О. П., начальник контактного пункту з країнами НАТО командування ВМС. України;

Капітан 2 рангу Жук В. С., начальник 186 навчально-тренувального центру морських операцій;

Підполковник Симонов К. В., командир 85 окремого берегового ракетного дивізіону;

Капітан 3 рангу Швець О. В., командир 801 окремого загону боротьби з підводно-диверсійними силами та засобами;

Капітан 1 рангу Лєкарєв Д. В., начальник Об'єднання об'єднаного інформаційно-телекомунікаційного вузла ВМС України;

Капітан 1 рангу Шевченка Т. І., начальник Військово-морського коледжу старшинського складу ВМС України;

Капітан 1 рангу Гончар Р. М., начальник 191 Навчального центру ВМС України;

Полковник медичної служби Гриненко О. В., начальник 10 поліклініки ВМКЦ Кримського регіону;

Капітан 2 рангу Щербань Д. Б., начальник 104 окремого передаючого радіоцентру;

Капітан 2 рангу Невмержицький Ю. В., начальник 21 району спостереження;

Підполковник Садівник Ст. Ст., командир 222 окремого автомобільного батальйону;

Підполковник Колесніков Ст. Ст., начальник 277 Об'єднання об'єднаного складу (МІС, 4 розряду);

Капітан 2 рангу Захватихата М. К., начальник 29 морського розвідувального пункту ВМС;

Капітан 2 рангу Коваль О. В., начальник 30 Командно-розвідувального центру ВМС України;

Підполковник Кулаков А. І., начальник 38 управління експлуатації спеціальних об'єктів;

Підполковник Буряк І.Про., начальник 51 об'єднання об'єднаного складу озброєння і майна (1 розряду);

Майор Яковенко О. Р., начальник 531 бази зберігання і ремонту засобів зв'язку (2 розряду);

Підполковник Миронов О. В., начальник 537 вузла фельд'єгерсько - поштового зв'язку;

Підполковник Репік В. М., начальник 56 комендатури охорони і обслуговування ВМС;

Підполковник Прилуцький С. В., начальник вузла 71 фельд'єгерсько-поштового зв'язку;

Підполковник Чучин Є.В., начальник 79 інформаційно-телекомунікаційного вузла.


До речі, до недавніх пір всі вони могли спокійно відвідувати материкову частину України.


Источник: http://censor.net.ua/r311995

Звичайно є таємниця голосування, але я заради цікавості люблю наперед оприлюднити свій вибір, щоб потім порівняти точність своїх прогнозів.

Отже я однозначно голосую за Блок Петра Порошенка та мажоритарника по нашому 116-му округу Володимира Маліновського

Також мені б хотілось, щоб до Верховної Ради України пройшли чим більше від партій "Народний фронт", ВО "Свобода" та "Самопоміч", у тому числі і мажоритарники. На жаль, є досить мажоритарних кандидатів, які начебто йдуть від Блоку Порошенка, але яких не дуже бажано, як на мене, бачити у ВРУ. Зокрема я досить критично ставлюсь до кандидатур Дмирта Добродомова та Тараса Возняка від Львівщини. Чому? Дуже просто: ці люди з давен-давен ошиваються при владних структурах, а це випадковим не буває. Загалом вибір є і критично поганих в ньому немає, тому я більш-менш спокійний, що хто пройде - той і заслужив на те. Найголовніше - чесність підрахунків. Ми маємо звикнути, що вибори є чесними і від нас справді залежить їх результат.
Я особисто підтримую думку, що треба голосувати за того, кого насправді вважаєш вартим за власним уподобанням не приглядаючись на тему "прохідний" чи "не прохідний". Якщо хтось однозначно "прохідний", то обійдеться і без вашого голосу, а ось якщо ви віддасте свій голос тому, хто вам дійсно подобається, то це дасть стимул на майбутнє балотуватись цьому кандидату. Тому раджу: обирайте власним інтересом і голосуйте за найкращого за вашим особистим визначенням.
Ще мені дуже хочеться, щоб Ляшко повторив долю Королевської, щоб Тимошенко та інші опозиціонери не пройшли до ВРУ і не робили там зайвого безладу, бо ота "боротьба за знедолених" чомусь обертається завжди проти тих же знедолених, а не на суспільну користь. То є справді погана демократія, коли опозиція йде до влади через принцип "чим гірше - тим краще". Давайте говорити серйозно: якщо опозиція добилась від правлячої влади зробити щось корисне, то всі плюси йдуть владі, тому опозиція резонно зацікавлена вимагати від влади такого, чого вона не може жодним чином виконати, бо інакше настане руйнація економіки чи інша криза і опозиціонери стануть кричати, що ось бачите, яка нездала ця влада - обирайте нас! А не буде робити на їх вимоги - тим більше галасу включно до бійок вчинять опозіціонери. Що в тому доброго? Нічого.
Моя особиста думка, що правдива опозиція є контролером і резервом для правлячої влади, десь як футболісти на лавці запасних: ніхто з них не зацікавлений, щоб їх команда програла, а водночас вони хочуть, щоб гра стала кращою, якщо б їх випустили на поле. Оце, як на мене, є зміст опозиційних сил. Не обгаджувати владу і не творити їй капостей, а значить і людям-виборцям, щоб набрати собі балів яко "білі і пухнасті", а якраз працювати в діловій конкуренції: жорстко контролювати і критикувати помилки влади, як і допомагати у випадку кризових ситуацій. Якщо так буде, то опозиція, коли прийде до влади, буде продовжувати напрацювання попередників, а не руйнувати геть чисто конкурентів і все починати заново по-своєму. Типу: одні приватизували, інші - реприватизували, а ще наступні - націоналізували тощо. Тоді нам грозить перебувати вічно за китайським прокляттям: "Щоб ти жив у часи перемін"
Щодо загроз узурпації влади, то я даю особисту гарантію неможливості цього в Україні - відтепер Майдан жевріє в серці кожного правдивого громадянина України. Ніхто ніколи не зможе узурпувати владу в Україні! Януковичем і його кодлом клянусь! Вже неіснуючим і ще зовсім недавно всемогутнім "Беркутом" клянусь! Народ є влада в Україні! Найвища і незнищенна! Крапка.
Також мені подобається Арсеній Яценюк на посаді прем'єр-міністра Україні, бо він цілком спокійно на рівних співпрацює з Президентом України Петром Порошенком, а не ворогує за повноваження, як це робили інші. Водночас він не є слухняною маріонеткою, якою був його "попєрєднік". Гарний тандем двох особистостей, який варто зберегти і я за це та закликаю інших підтримати подібний позитивний стан речей.
Далі дещо з рівня неймовірного, але я б хотів, щоб головою Верховної Ради України став Олег Тягнибок, а його першим заступником - Андрій Садовий, як головний опозиціонер. Так, я волів би побачити "Самопоміч" у майбутній ВРУ в якості опозиції, тому що новичкам і не годиться одразу до влади попадати, а треба досвіду парламентаризму набратись, як знову ж звернусь до аналогій з футболу: команди з першої ліги не один рік обживаються у прем'єр-лізі, а чемпіонами взагалі за роки стають, якщо стають.
Що з того, про що я вище виклав, стане реальністю - покаже час. Мені подобається, що відтепер вибори в Україні є справді ВИБОРИ ! Тобто ніхто не знає наперед результату і це дуже гарно.
Всі на вибори! Голосуй! Голосуй! Бюлетені в урни суй! Голосуй!

Богдан Гордасевич
14:51 23.10.2014
м. Львів, 116-й виборчий округ




Маліновський Володимир Степанович, народився 28 сiчня 1967 року в місті Львові, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, президент, громадське телебачення Львівщини «Разом ТВ», член політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», проживає в місті Львові, судимість відсутня, самовисування.
http://nbnews.com.ua/ua/rada2014/candidat/6646/