"Вот видите, год назад в том ресторане сидело бы примерно два человека, – показывает на левую сторону Александр Ройтбурд, один из самых значимых украинских художников, – в этом сидели бы тоже два-три посетителя".

Мы находимся в ресторане "Кларабара" в одесском Городском саду. Терраса заведения почти пуста, но буквально через час свободных мест тут не останется. Ройтбурд заказывает себе 150 грамм чачи. Он не спешит ее пить, а, поглаживая свою бороду, раздумывает над вопросами.

Художник признается, что 2 мая прошлого года, когда произошли столкновения пророссийских активистов с украинскими патриотами, в результате чего погибло 48 людей, в Одессе не был – а приехал сюда через неделю.

"Когда я приехал 9 мая – увидел мертвый город… Город, который ужаснулся и пережил тяжелый шок. Такое состояние длилось практически все лето. Одесса очнулась только в конце июля, может, даже – в начале августа", – вспоминает Ройтбурд.

Сейчас жемчужина у моря живет обычной жизнью. Проходить центром города очень неудобно из-за большого количества людей. Поскольку это суббота, в город вышли погулять не только туристы, но и местные жители.

Где-то вдали по Дерибасовской слышны звуки барабанов под аккомпанемент записей группы "Deep Purple" – какой-то барабанщик посреди улицы развлекает людей.

Недорогие гостиницы переполнены людьми, а квартиры и комнаты, что сдают посуточно, нужно бронировать минимум за две недели. Некоторые арендодатели вообще сбрасывают телефонные звонки.

Схожая ситуация с билетами на поезд. Например, если вы захотите купить проездной документ со Львова на завтра-послезавтра, в кассе вокзала просто разведут руками и предложат поехать в Одессу не раньше, чем через две-три недели.

На пляжах много людей, но тесноты не чувствуется. Самый популярный здешний кусочек земли у моря – комплекс "Аркадия" – работает круглосуточно. В модных заведениях обычный шезлонг стоит от 80 до 200 гривен, но это не очень пугает посетителей. Кстати говоря, на такие пляжи приходят позагорать немало иностранцев – так что молодых девушек на высоких каблуках не останавливает ни песок, ни даже ремонт дороги перед входом в комплекс.

"Город расстался с навязанными российской пропагандой клише, понял, что другой альтернативы европейскому выбору нет. Он понял, что европейский выбор однозначно связан с проукраинским выбором", – поясняет Ройтбурд.

"Конечно же, идиоты есть везде, думаю, что даже во Львове есть люди, которые хотят, чтобы Путин ввел войска", – добавляет художник.

Ситуативный патриотизм

Легкая курортная атмосфера Одессы стирает мысли о свисте пуль и звуков тяжелой артиллерии. Вообще, о войне здесь говорить не любят – но все же приходится.

По городу можно заметить несколько указателей на убежища. Зимой, во время обострения военных действий на востоке страны, местные жители проводили субботники в защитных сооружениях времен Второй мировой. Сейчас они поддерживаются в рабочем состоянии.

О событиях на Донбассе одесситам и гостям города напоминает также фотовыставка "Необъявленная война". Она проходит в беседке горсада, чуть ниже "Кларыбары".

На фотографиях – лица украинских бойцов, разбитая техника, сгоревшие автомобили и разрушенные дома. Есть здесь и отдельный стенд с фотографиями Донецкого аэропорта. Люди не проходят мимо: заходят, всматриваются в снимки.

Мужчина примерно 40 лет приседает к маленькой девочке – наверное, дочери – и что-то объясняет, показывая на фотографию расстрелянного автомобиля.

Вокруг беседки вывешены флаги Украины, Вооруженных и Морских сил, а также красно-черный флаг с надписью "Правый сектор".

По сторонам, ближе к прогулочной зоне Дерибасовской, стоят два больших стенда – слева портреты Героев Небесной сотни, справа фотографии погибших на Донбассе одесситов и жителей области.

Второй стенд некоторые называют "Cтеной плача". На нем четко написано: "Вічна пам'ять героям російсько-української війни".

За последний год в Одессе практически исчезли российские туристы, зато появилось множество проукраинских организаций и волонтерских движений.

Патриотические изменения в городе заметила и луганская журналистка Юлия Савченко, с прошлого года – одесситка, переехала с началом обострения ситуации на востоке.

"Когда я приехала, были одни настроения, а сейчас я уже вижу совсем другие. Даже среди моих знакомых – у некоторых ранее были более нейтральные взгляды. Но после того, что произошло на востоке Украины, они изменили свои взгляды именно на украинские", – рассказывает Савченко.

Местные активисты признаются, что на настроения в городе сильно повлияла не только война на Донбассе, но и столкновения на Куликовом поле.

"Нужно понимать, что означает 2 мая для Одессы. Это не было просто стычкой вооруженных антимайдановцев и куликовцев с вооруженными евромайдановцами – это присутствовало, но не было основным. Главное было то, что город массово поднялся за то, чтобы Одесса осталась в Украине. Это был такой референдум: "Одесса это Украина, или это часть русского мира?" – считает глава общественной организации "Рада громадської безпеки Одеси" Марк Гордиенко.

Активист без долгих раздумий перечисляет несколько причин, из-за чего, по его мнению, пророссийские настроения в городе пошли на спад.

Во-первых, много активных сторонников "русского мира" просто собрали чемоданы и уехали воевать на стороне террористов, в "ДНР" и "ЛНР". Во-вторых, милиция и СБУ не дают сепаратистам "спокойно спать" и постоянно их вылавливают. А в-третьих, люди, которым было все равно, что происходит – начали переходить на так называемую "сторону победителей".

В свою очередь, бывший заместитель главы Одесской областной государственной администрации Игоря Палицы Зоя Казанжи переходит на цифры.

Буквально в апреле администрация области заказывала социологические исследования в компании GfK для понимания настроений жителей Одессы и области.

"Примерно 80% одесситов видят свой город в составе Украины, а в области такой показатель еще выше и составляет 82%, – показывая на графики, говорит Казанжи. – У меня нет особой эйфории, потому что понимаю, что здесь свою роль сыграла и война на востоке. То, что сейчас там происходит, многим людям помогло сделать выбор".

Сепаратизм по-одесски

Как минимум раз в месяц в Одессе случается какой-нибудь взрыв. Неизвестные подрывают железную дорогу, мосты, офисы волонтеров, собственность украинских патриотов и прочее.

Один из недавних – взрыв в кафе "У Ангеловых", владельцы которого поддерживали Евромайдан и активно помогают украинской армии. На следующий вечер после инцидента глава Одесской ОГА Михеил Саакашвили демонстративно пришел ужинать в "У Ангеловых" вместе с главным милиционером области Гиорги Лордкипанидзе.

Как ни странно, но местные жители уже привыкли к диверсиям в городе и относятся к ним почти спокойно. Туристов это, похоже, тоже не очень волнует.

По мнению пресс-секретаря Самообороны Одессы Виктории Сибирь, такие теракты похожи на то, что "кому-то надо просто отчитаться в деятельности".

"Взрывы в городе повышают нервозное состояние общества. Недаром террористы во всём мире практикуют подобный метод запугивания и шантажа, – резюмирует Зоя Казанжи. – Если ставить вопрос: а почему эти взрывы какие-то, скажем так, киношные, без жертв? – Думаю, что создание общей тревожной обстановки действует точно так же страшно, просто меньшие риски для исполнителей. Спецслужбы стали более активно работать на упреждение – и это тоже во многом спасает ситуацию".

Бывший вице-губернатор подчеркивает, что практически все задержанные являются жителями региона, а не так называемыми "гастролерами".

Между тем Виктория Сибирь успокаивает и убеждает, что в настоящее время сепаратизма в Одессе практически нет.

"Он (сепаратизм – авт.) остался, скорее, на бытовом уровне. На Куликовом поле, где раньше собирался антимайдан, сейчас раз в неделю собирается кучка бабушек, их там буквально 20-30 человек, и никакой опасности они не несут", – отмечает представительница самообороны.

О трагедии на Куликовом поле и пожаре в одесском Доме профсоюзов слышал весь мир. Российская пропаганда называет те события "одесской Хатынью" и чуть ли не адом.

На месте "ада" нынче спокойно, никаких палаток и противостояний нет. Здание Дома профсоюзов обнесено металлической забором, покрашенным в желто-голубой цвет, окна остались разбитыми, так же как и сгоревшие двери здания. В будни эту точку Одессы охраняют два милиционера.

Один из правоохранителей активно наматывает круги, разговаривая по мобильному телефону, другой сидит в машине. Люди проходят мимо, не поворачивая головы в сторону здания – как будто это местная библиотека или корпус какого-нибудь разбитого университета.

С правой стороны сгоревшего сооружения стоит разноцветный указатель с надписью "Столовая профсоюзов работает". Если верить указателю, комплексный обед в столовой стоит всего 25 гривен.

– А что, действительно столовая работает? – спрашиваем у мужчины с собачкой.

– Ну да, – с удивлением и непониманием в голосе отвечает он.

Прошлым летом спокойствия здесь не было. Зоя Казанжи говорит, что для успокаивания ситуации в регионе Игорь Палица целое лето-2014 проводил много встреч с разными группами населения. Часть из таких встреч были непубличными.

"С кем общаться, а с кем не общаться, выбирать не приходилось. Наверное, в правовом обществе подобным должны заниматься специальные органы. Но, помня, в каком состоянии были милиция, СБУ, прокуроры – надежды лишь на них не было", – признается Казанжи.

"Самое главное, что локализовало конфликт внутри людей, которые потеряли своих близких, это то, что мы собрали родственников – и проукраинских, и пророссийских погибших – в одном помещении, – вспоминает бывший заместитель главы Одесской области. – Тогда председатель ОГА выдал каждой семье погибших по 200 тысяч гривен. От денег не отказался никто. Также решались бытовые проблемы этих семей – от устройства в детский сад детей до подключения домов к газопроводу".

Грузинское течение

Бесспорно, самым большим изменением в области за последнее время стало назначения экс-президента Грузии Михеила Саакашвили главой здешней ОГА. Многие эксперты назвали это назначение прямой "пощечиной" российскому президенту.

Саакашвили приехал сюда работать не сам, а пригласил известную активистку Евромайдана Юлию Марушевску, Сашу Боровика из Минэкономики, Владимира Жмака, возглавлявшего в "Роснефть-Украина", и российскую оппозиционерку Марию Гайдар.

На команду нового губернатора возложена большая миссия: не просто защитить регион, а развить его экономику. Как многие говорят – сделать с Одессы второе Батуми.

Уже больше двух месяцев экс-президент Грузии балует пользователей интернета скандальными видеороликами: например, когда жестко критикует местных прокуроров за коррупцию или ссорится з главой государственной авиационной службы.

Вместе с тем, одесситы ждут от Саакашвили конкретных дел – и, что важно, возлагают на него большие надежды.

"Первый месяц ему дали на "поговорить", а сейчас ждут действий, потому что фотографироваться с людьми – это очень хорошо, а делать изменения – другое", – говорит журналистка Юлия Савченко.

В свою очередь, команда Саакашвили обещает, что ощутимые изменения в регионе наступят не ранее, чем в октябре. А уже в августе в Одесской области заработает совет экономического развития области.

Так, по словам вице-губернатора Владимира Жмака, представителей регулятивных органов – таможню, налоговую, прокуратуру и силовые структуры – посадят за один стол с представителями власти, инвесторами и бизнесменами. Далее Одессу ждут реформы таможни и центра административных услуг.

"Одесскую таможню привели к тому, что ее просто обходят стороной и не проводят через нее товар", – жалуется Юлия Марушевская.

В администрации объясняют, что осенью таможенный контроль станет абсолютно компьютеризированным. Для этой затеи ОГА привлекла американских экспертов.

Одним из самых глобальных изменений в регионе станет реформирования областной администрации. Саша Боровик увлеченно рассказывает, что старую ОГА полностью распустят и создадут агентство по инвестициям развития. В нем они планируют оставить только 10% старых работников.

"Они пройдут все необходимые тесты и продолжат работу, чтобы осталась функциональная память", – объясняет Боровик.

По его словам, основой нового агентства станет гражданское общество и волонтеры, которые сейчас помогают команде Саакашвили.

"Знаете, сказать, что у нас есть какой-то гениальный план на год вперед – такого нет. На самом деле, все делается в ручном режиме, это борьба с конкретными проблемами", – добавляет Марушевская.

К сожалению, Одесса продолжает оставаться в поле зрения России. В конце июня разведка США опубликовала три сценария захвата Украины Владимиром Путиным. Один из вариантов агрессии предусматривает попытку полностью отрезать Украину от Черного моря и дойти до Приднестровья.

Одесский истеблишмент в один голос убеждает, что российских военных с цветами тут не ждут, и ждать не собираются.

"Перейдет ли город на ту сторону? Нет, не перейдет, у нас уже была в прошлом году возможность дважды перейти на другую сторону, – резюмирует Виктория Сибирь. – Первый раз, когда 3 марта в облгосадминистрации пытались поднять российский флаг, и огромное количество граждан, увидев по новостям, что происходит, пришли в администрацию и выгнали этих людей. И 2 мая".

На вопрос, "а как поведут себя местные силовики, в случае чего?", Марк Гордиенко с "Ради громадської безпеки Одеси" отвечает оригинально: "Я могу сказать о бандитах, а не о милиционерах. Бандиты будут стоять за Украину".

...Тем временем на Дерибасовской темнеет. Две молодые девушки подходят к стенду с портретами Небесной сотни. Они приседают на колени и, перешептываясь, поджигают стоявшие рядом несколько лампадок.

Аналогическую процедуру девушки повторяют возле стенда с портретами погибших военных. Маленькие огни будут гореть целую ночь, пока лучи солнца не упадут на желто-голубой флаг в самом центре Одессы.

Міжнародні організації в Україні. Місії і повноваження

Режим припинення вогню, дотримання прав людини, забезпечення переселенців з окупованих територій, гуманітарна допомога — це далеко не весь перелік функцій, які покладені на міжнародні організації, що працюють нині на Сході України. На підконтрольній Україні території іноземні місії діють у режимі максимального сприяння. Терористи ж дуже вибіркові у своїх контактах зі спостерігачами. Тиждень спробував систематизувати інформацію про міжнародні організації, які нині працюють в Україні, зокрема безпосередньо в зоні конфлікту. Є серед них як невеликі неурядові структури, так і поважні організації з чималою історією та досвідом роботи в багатьох гарячих точках планети.

Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Це була більш поміркована частина українського суспільства, переважно ліберальна інтелігенція, дворянство, чиновники різного рангу. З часом вони розгорнули діяльність у різних загальноросійських державних і громадсь­­ких структурах: міських думах, земствах, регіональних відгалуженнях загальноросійських наукових, суспільних інституцій тощо. Займалися місцевими господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров’я, шляхами сполучення, статистикою, культурницькою працею. Така їхня діяльність тісно перепліталася із протидією асиміляції, яку проводили урядові установи, й забезпечувала в земствах, за висловом Михайла Драгоманова, «наші симпатичні національні порядки».
Крім того, надзвичайно важливим потенціалом розвитку українського руху залишалось українське селянство. Після скасування кріпацтва у 1861 році воно набуло як соціум якісно нових рис, ефективно скориставшись можливістю піднести свій матеріальний і суспільно-по­літич­­ний рівень. Збайдужіле, на думку традиційних українських політиків, українське селянство на початку ХХ століття спалахнуло вибухом національного самоусвідомлення, мільйонними масами влившись в українську кооперацію, селоспілку, і згодом підтримало Українську Центральну Раду як лідера національного руху.

Самодержавний російський режим не допускав відкритого політичного життя і поширення будь-яких опозиційних настроїв у суспільстві. Однак ці зусилля царизму були марні. Тарас Шевченко після заслання пише низку творів («Неофіти», «Юродивий» та ін.), у яких із новою силою утверджує ідею безкомпромісної боротьби з російським режимом в Україні, з усіма проявами тиранії та національного гноблення. Однією з особливостей творчості Шевченка є її національно українська сутність. Поета відрізняло від інших українських діячів безкомпромісне засудження анти­української політики Російської імперії. Його постать дала могутній поштовх до формування національної свідомості в якнайширшого загалу та утвердження в ньому ідеї української самостійності.

Ліберали і слов’янофіли проти «громадян»і «хлопоманів»

Наприкінці 1850-х років у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Підтриманий відомими українськими жертводавцями, великими землевласниками Тарновським і Галаганом, Куліш організовує в північній російській столиці власну українську друкарню й починає видавати дешеві книж­­ки для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», де друкуються твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’я­нен­­ка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін. «Грома­ди» з часом утворились у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Катеринославі та інших містах.

Петербурзька «Громада» видавала щомісячний журнал «Ос­но­­ва» (1861–1862), який відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу й посів важливе місце в історії української духовності, це був перший національний суспільно-науко­вий і літературний часопис. Протягом майже двох років він суттєво впливав на літературний процес в Україні, розвиток її культури, утверджуючи в суспільній свідомості самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу.

Читайте також: Український Південь і Схід

Діяльність «Основи» та гурту пов’язаних із нею українських діячів викликала підозру в більшості представників російського суспільства. Якщо державні чиновники імперії якийсь час не реа­гували на появу «Основи» та активізацію українського руху, то реакція російської ліберальної преси й низки представників інтелігенції була досить гострою і негативною. Причиною був успіш­­­ний розвиток українського літературного процесу та посилен­­ня його громадсько-політич­но­­го впли­­ву в різних верствах українського суспільства. Тому, якщо на початку ліберального правління Алєксандра І російські журнали досить часто друкували українські літературні твори, то невдовзі ситуація змінилась, і в російському публічному житті виникає непримириме заперечення української культури, намагання довести, що мови, культури взагалі немає, а український рух – то польська інтрига. Так, Міхаіл Катков, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника», представник поміркованого російського лібералізму, намагався переконати російську громадсь­­кість, що українська мова у творах українських літераторів є повніс­­тю штучною. Він стверджував, що наміри української інтелігенції розвивати власну літературу, культуру та науку є хибними і йдуть урозріз із потребами реального життя.

Російська ліберальна інтелігенція вбачала в українській культурі загрозу своєму неподільному пануванню не лише в царині духовного життя, а й у сфері політичній. Страх, що самостійний розвиток української культури, мови й літератури може стати важливим підґрунтям для політичної окремішності українського народу, не покидав російських інтелігентів, породжував підозри щодо українського політичного сепаратизму.
Позиція багатьох представників російської інтелігенції мало чим відрізнялася від централістичної «точки государственной принудительности», за виразом Миколи Костомарова, що, зрештою, і було її власним внутрішнім переконанням, попри ліберальну фразеологію. «Я не верю в возможность образования малорусского общего литературного языка, – кроме чисто народ­­ных художественных произведений, – не вижу к этому никакой возможности, не желаю и не могу желать никаких искусственных попыток нарушить цельность общерусского развития, отклонить малороссийских художников от писания на русском языке», – писав визначний діяч слов’яно­фільського напрямку Іван Аксаков.

Позиція слов’янофілів фактично змикалася із традиційною асиміляторською політикою Російської держави. Діячі «Основи» справедливо розгледіли в ній погано прихований централістсь­кий намір не допустити розвитку нового українського руху і сформувати в суспільстві ворожість до нього.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Як бачимо, російські слов’я­нофіли виступили спільно із централістами на кшталт Каткова, які вимагали застосування репресій до українців. Таке лицемірство було викрите Миколою Костомаровим у його статті «Правда Москвичам о Руси». «В Москве существуют люди, называющие себя славянофилами, еже ска­зует­ся славянолюбцами, то в сущности они не таковы, каковыми себя представляют, – зазначав Костомаров. – Они хотят воспитать в своем народе неприязнь против другого славянского народа… О Москва! Как в нынеш­них чадах твоих зрятся отцы и деды их!»

Важливим суспільно-культур­­ним явищем того часу стало «хлопоманство», що виникло наприкінці 1850-х років у середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України. «Хлопомани» не поділяли думки шляхетського загалу про те, що відродження польської державності на українських землях поліпшить становище українців. Своїм громадським обов’язком вони вважали служіння народу, насамперед селянству (звідси й «хлопомани»), піднесення його культурного рівня, поширення освіти тощо. Лідером цього руху став Володимир Антонович, тоді студент Київського університету, а згодом відомий український історик. Він та його однодумці (Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський) вважали, що саме поширення освіти й культури, а не політична боротьба – єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. На думку «хлопоманів», перед польською шляхтою в Україні постала дилема: або залишатися в ролі визискувачів українського народу, гальмувати його національний розвиток, або повернутися до народності своїх предків й працювати на користь народу. Вливаючись в український рух, «хлопомани» (вчорашня шляхта) декласовувались і поповнювали собою інтелігентський прошарок. Необхідний був час, щоб правобережна шляхта усвідомила потребу зберегти себе як соціум, чий усебічний досвід мав бути долучений до українського суспільного руху. Цей новий етап повернення української шляхти до своєї ідентичності був започаткований дещо пізніше В’ячеславом Липинським.

Нова інтелігенція на чолі

У другій половині ХІХ століття керівництво українським національним рухом переходить до нової суспільної верстви – інтелігенції, що формувалася як зі шляхетської верстви, так і з «різночинного» соціуму. Нове покоління вже не ідеалізувало козацтва, як це робили кирило-мефодіївські братчики, а центр своєї уваги перемістило на народ, який, на думку інтелігенції, потребував свободи, піднесення матеріального й духовного рівня. Саме в служінні народу, який ототожнювався із селянством, українська інтелігенція вбачала своє першочергове завдання. От­­же, якщо попередня доба характеризувалася насамперед прагненням відновлення колишньої козацької державності, то доба «народницька» висувала передусім захист народних інтересів.

Від 1860-х років народництво повністю утвер­­дилося в українсь­­кому русі й поширило свої погляди на суспіль­но-гуманітарні дисциплі­­ни та літературну творчість. Народницька шко­­ла історіографії (Костомаров, Лазаревсь­кий, Антонович, згодом Грушевський) на довгі роки утвердила в українському суспільстві свій погляд на історичне минуле Украї­­ни, де домінантою були насамперед стихійні рухи народних мас, спрямовані на задоволення со­ціально-економіч­них інтересів. У дослідженнях козацької доби знецінювалась державницька діяльність старшини, інституту гетьманської влади, натомість прославлялася діяльність «чер­­ні», часом навіть відверто руїнницька. Явною недооцінкою характеризувалося бачення української державності Княжої доби та початків Новочасної історії («литовсько-руський» період).
Ліберально-народницька інтелігенція, яка вважала себе єдиним репрезентантом українсь­кого народу, рішуче виступила проти спроб традиційної української аристократичної верстви відігравати самостійну політичну роль. Вона всіляко чинила перепони залученню до українського руху як її окремих суспільних груп, так і особистостей. Як наслідок, така поведінка відштовхувала від українського руху заможних та досвідчених політично і фахово мешканців України.

Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік

Однак поява й утвердження на суспільно-політичному обрії України народницької інтелігенції не означала ліквідації ідеологічного впливу української шляхетської верстви. Її представники та нащадки козацької старши­­ни, долучившись до украї­нського національного відродження, накинули українському руху традиційні автономістсько-федераліст­­­­­­­ські погляди на державний устрій у контексті перспектив взаємин із Росією. Ці погляди української шлях­­ти, доповнені ідеями західного лібералізму та суспі­ль­­но-політичними концепціями Ки­рило-Мефо­діївського братства, і стали центральними в ідеології українського народництва. Остан­­нє тривалий час було визначальним в українсь­кому русі й характеризувалося непослідовністю та половинчастістю в підході до досягнення головної мети нації – здобуття державної незалежності.

Певний час царський уряд не застосовував репресій до українського суспільного руху, який у цей час переслідував в основному культурно-освіт­­ні цілі. Проте польське повстання 1863 року змінило ситуацію. Лозунг радикальних шляхетських кіл «За вашу і нашу свободу!», агітація серед українського селянства на підтримку повстання викликали безпідставну підозру в російського уряду щодо ймовірності сепаратизму в українському національному русі. Ця підозра підігрівалася російськими шовіністичними колами, які вважа­­­ли, що розвиток українського культур­­но-національного руху призведе до відокремлення України від Росії і зрештою до краху імперії. Згаданий уже Катков, а за ним і російська проурядова преса намагалися переконати російське суспільство, що український рух є результатом польської інтриги і що уряд слідом за польським має чекати й українське повстання.

Розпочалася кампанія проти українського руху, шкіл з українською мовою та української літератури. За розпорядженням царя в Україну був відправлений флігель-ад’ютант Мєзєнцев для розслідування «развившейся там малороссийской пропаганды».

У 1863 році з’явився циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкувати навчальні, а також популярні та релігійні книжки українською мовою. У листі до міністра народної освіти він писав: «Никакого отдельного малороссийского язы­ка нет и быть не может». Російський царизм переслідував не лише спроби поширення ідей про право на політичне самовизначення України, а й українську культуру, українське слово, театр, школу тощо.

18 травня 1876 року Алєксандр II, перебуваючи в німецькому місті Емс, доповнив політику репресій проти українства так званим Емським актом, який мав форму таємної інструкції. Імператор забороняв увозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні тво­­ри, переклади й навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати сценічні вистави та публічні читання.

Драгоманов і «драгомановщина»
Однак повністю приборкати украї­­нський рух уже було неможливо. Його новий етап був пов’я­­заний із діяльністю Михайла Драгоманова. Виступаючи проти російського поліцейсько-само­держав­ного централізму, він висував програму еволюційного соціаліз­­му, спираючись головним чином на ідеї Прудона. Його політичним ідеалом стає федералістська перебудова суспільства: вільні громади об’єднувались у федерацію в межах України, далі – створювали федеративну спільноту народів Росії, потім – слов’янську федерацію і, нарешті, федерацію народів світу.

Однак у колі київської «Громади» політична діяльність Драгоманова викликала вороже ставлення до його пропаганди соціалістичних ідей і призвела до загострення суперечностей у середовищі «громадян» та появи у ній радикального крила. Зрештою після спроб порозуміння з поміркованими лідерами «Громади» у 1886 році Драгоманов розірвав із нею контакти – починається надзвичайно важливий етап його діяльності за кордоном.

Значення Михайла Драгоманова як політичного діяча полягає в тому, що він уніс у національне відродження усвідомлення потреби переходу до методів політичної боротьби, виходу за межі аполітичного культурництва, яке досі в ньому домінувало.

Крім того, надзвичайно важливу роль для українського руху мала діяльність Драгоманова щодо ознайомлення Європи з українською проблемою. Ще під час свого наукового відрядження за кордон він розпочав інформування західноєвропейської громадськості про українську літературу (1873). З його масштабних праць у цій царині слід вказати на участь у фундаментальному виданні Елізе Реклю Nouvelle Geographie Universelle, де у п’ято­­му томі науковий світ одержав розмаїту наукову інформацію про Україну.

Проте політична позиція Михайла Драгоманова так і не дала можливості молодому українському політикуму вирватися з цупких обіймів російського централізму. Вона не лише стала серйозною перешкодою на шляху творення самостійницьких українських політичних течій та організацій, а й, зрештою, затуманювала головну перспективу – необхідність послідовної боротьби за самостійну Українську державу. Концепція традиційного українського автономізму, поєднавшись завдяки Драгоманову з новітнім західноєвропейським федералізмом, на довгі роки лягла в основу політичної програми українсь­кого руху – з усіма наслідками в часи Визвольних змагань.

Читайте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків

Після вбивства Алєксандра II (1881) та посилення реакції для українського руху настали ще тяжчі часи. «Громади» частково припинили свою діяльність, а ті, що залишилися, вважали за доцільне здійснювати лише суто культурницьку й наукову аполітичну роботу, необхідну для обґрунтування окремішності українців серед інших народів.

Члени київської «Громади» беруть активну участь у роботі різного роду наукових товариств, зокрема Історичного товариства імені Нестора-Літописця, гуртуються навколо журналу «Киевская старина», заснованого з ініціативи Олександра Лазаревсь­кого та Володимира Антоновича й за підтримки українських меценатів – цукрозаводчика Василя Симиренка та дідича Василя Тарновського. У журналі публікувалися наукові праці з історії, етнографії, археології, літературознавства, художні твори, історичні документи. Тут друкувалися Дмитро Багалій, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Олександра Єфименко, Олександр Лазаревський, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський та ін. Крім того, українська наукова праця російською мовою здійснювалась у низці офіційних товариств Харкова, Одеси та інших міст.

Драгоманов намагався переконати українських діячів зосередити свої зусилля на демократизації і федералізації Російської та Австро-Угорської імперій, що, на його думку, створило б умови для вільного національного розвитку українців. На думку Фран­­ка, Драгоманов як політик назав­жди залишився тим, ким він був, виїжджаючи з Росії: gente Ukrai­nus, natione Russus, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Михайла Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної рівності й політичної волі, які затуляли собою ідею національної самостійності. Така позиція вплинула на погляди цілих поколінь учасників українського руху, які на довгий час опинились у полоні драгомановського бачення національної проблеми й були позбавлені перспективи боротьби за національне визволення. «Не маючи в душі цього національного ідеалу, – зазначав Франко, – найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на своєму ґрунті, попадали в зневіру й апатію. Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичному полі, був головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безнадійности його політичних змагань…».

Бачення автономної України в системі федеративної Російсь­кої держави було перейняте українськими соціалістичними та ліберальними партіями, від чого вони не відмовились остаточно навіть у ході національно-виз­вольних змагань 1917–1921 років. Це стало фатальною перешкодою на шляху усвідомлення українським суспільством необхідності власної незалежної держави.

Соціальне чи національне?

Примат соціальних завдань перед національними (байдуже, в ін­те­ре­сах вищих верств суспільства чи його низів) так чи інакше призводив в українському русі до втрати оптимальних політичних орієнтирів, породжував соціаль­­ну дисгармонію, неспроможність досягнути консолідації, такої необхідної для національного визволення. Лише усвідомлення суспільством потреби державної незалежності, зрештою, давало ключ до вирішення й найважливіших соціальних проблем.

Потрібна була «справжня революція супроти народницького світогляду», як зазначав В’ячес­лав Липинський, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. «Тільки величезним моральним зусиллям, – писав він у листі до Андрія Лівицького 16 жовтня 1919 року, – тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх чесних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя».

Тривала відсутність у діяльності української еліти, яка акцептувала соціалістичну ідеологію, чіткої орієнтації на державну самостійність України не могла, однак, перешкодити витворенню потужного національно-культур­ного потенціалу, необхідного як підґрунтя національно-визволь­ної боротьби. Створенням такого потенціалу і було заповнене українське ХІХ століття.
Відпорність значної частини «верхів» українського суспільства, а також широких верств селянства до російського асиміляційного тиску, зрештою, і спричинила появу самостійницьких течій в українському політикумі.
У 1895 році один із діячів Української радикальної партії Юліан Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом українського державного самостійництва. Про те, що ця ідея вже виразно визріла в суспільстві, свідчила її оцінка у 1895 році Іваном Франком: «…як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначив, що відчутна «потреба політичної самостійності України» «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться».

До цих ідей політичної самостійності, які знаходимо у працях галицьких політиків, долучилася державницька концепція Миколи Міхновського, викладена ним у 1900 році в брошурі «Самостійна Україна». Таким чином, по обидва боки Збруча ідея української самостійності почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.

І все ж таки незалежність!

З усвідомленням необхідності самостійної Української держави посилювалося розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. Повнокровний національний розвиток мав усунути соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. Саме в цій площині лежала критика Іваном Франком беззастережного «народолюбства» Михайла Драгоманова, яку доповнювали перехід Великого Каменяра на самостійницькі позиції та відхід від марксистської ідеології.

Обмежений погляд Драгоманова на місце й роль основних класів суспільства, його «мужико­фільство», за висловом Франка, зумовило «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвитку так широко, як воно ставиться у нас нині».

Щоб подолати такий спрощений погляд на український со­ці­ум, потрібно було досягнути більш високого рівня соціально-політичного й національного самоусвідомлення серед вищих прошарків суспільства українсь­кого походження, які доти стояли на російському або польському національно-державному ґрунті.

Упродовж усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неод­нозначний процес національно­­го пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості й політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великий Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дво­рян­­ського стану продемонструвала прагнення до врівноваження ціннісних ідеологічних та політичних орієнтацій в українському русі й подолання недорозвиненості в українському русі правого консервативного крила.

Соціальний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував консервативно налаштовану українську шляхту, частина якої навіть опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей ухил шляхти не був остаточним, швид­­ше це крок, спрямований на самозбереження й захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, відійшли від українського ліберально-радикального руху, однак не втратили свого національного інстинкту, який виразно проявився після лютого 1917 року. Їхня спроба реалізації в 1918 році традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.

http://tyzhden.ua/History/114781

Зрозуміло, коли політики й державні діячі апелюють до історичних прикладів, аби пояснити якісь свої практичні рішення чи популяризувати певні думки, таким чином простіше донести до електорату важливі з їхньої точки зору меседжі. Якщо враховувати диференційованість будь-якого суспільства, політичний маркетинг має створювати продукт різного рівня складності, щоб звернення до кожної цільової аудиторії досягало мети. При залученні історичних матеріалів ту аудиторію, яка вважає, що історія не є наукою (так, загальні розмови), цілком можуть задовольнити однолінійність, пафосність і відверте перекручування фактів. Натомість більш інтелектуальне середовище, безперечно, зацікавлять аналітичність, наявність методології, адекватна інтерпретація фактичних даних та грамотне оприлюднення результатів історичних пошуків.

Український політикум включно з президентами, ясна річ, не є винятком у бажанні спертися на історичні приклади. Причому складається враження, що існує очевидний зв’язок між рівнем компетентності державного діяча й частотою та пафосністю його апеляцій до історії. Очевидно, що пострадянська номенклатура, злившись із політикумом і обслуговуючи капітал, завжди буде охоче прикривати історією свою некомпетентність та корумпованість. Що більше один любитель трипільських старожитностей, будучи президентом, переймався проблемами націєтворення, до місця, а частіше не до місця апелюючи до історичних прикладів національно-визвольної боротьби українців, то очевиднішою ставала його власна менеджерська бездарність. Рівень знань історії іншого сумновідомого доктора економічних наук і «проффесора» за сумісництвом коментарів узагалі не потребує.

Що ж маємо тепер? Наскільки адекватно й на яких історичних прикладах теперішні можновладці доносять свої меседжі до електорату?

Отаманщина — історична і неісторична

Розгляньмо, як керманичі держави дозволяють собі трактувати таке цілком історичне явище, як отаманщина. Тема більш ніж актуальна тепер, коли в постмайданних умовах протистояння іноземній агресії та боротьби з вітчизняним колабораціонізмом наше щойно народжене громадянське суспільство болісно намагається знайти компроміс із владою щодо форм і методів упровадження конче потрібних для країни реформ.

16 липня 2015 року в своєму виступі у Верхов­ній Раді президент України Петро Порошенко сказав: «Анархії в Україні я не допущу. Почитаймо підручники історії. Хіба у нас не було періоду отаманщини, яскравого, але короткого і трагічного? Хіба не завершився він повною перемогою Росії і втратою незалежності України майже на 70 років? Вороги України, запам’ятайте: так більше не буде!». Категорично й пафосно промовлені слова, які, вочевидь, мають переконати громадян України у тому, що президент є принциповим державником і патріотом. Під такими словами, безперечно, поставить підпис кожен патріот, а не те що будь-який чиновник із багатотисячного легіону вітчизняної бюрократії. Однак ці слова свідчать про ідеологічну архаїку й стереотипність уявлень про вітчизняну історію в головах наших теперішніх державних очільників, бо, схоже, у їхніх радників часу вистачає хіба що на гортання підручників.

Сьогодні наша влада залюбки використовує добровольців, волонтерів, активістів у моменти власної безпорадності, але водночас боїться їх і не бажає їхнього перетворення на потужну й незалежну силу — на реальне громадянське суспільство, цілком здатне контролювати владні інституції. Тема отаманщини, махновщини, анархії раз по раз витягується чиновництвом для дискредитації когось в очах населення, яке не повною мірою розуміється на історичних фактах. Тому важливо знати, як інтерпретує явище отаманщини той сегмент української історичної науки, який займається його дослідженням безпосередньо.

Під отаманщиною мається на увазі насамперед стан анархії, хаосу, свавілля, беззаконня тощо, коли набирають сили кримінальні й мілітаризовані елементи, які прагнуть замінити собою владу. Як на класичний взірець, або, якщо завгодно, історичний приклад, указують на отаманщину часів Визвольних змагань 1917–1921 років. Та чи може вживання терміна «отаманщина» саме в такому значенні бути коректним у сучасній політиці?

Аналіз історичних джерел показує, що першими використали це поняття представники основ­них політичних таборів, які в 1917–1921-му змагалися між собою на теренах України, претендуючи на власну державність (більшовицький, українські національні та біло-російські режими). Попри відмінності в ідеологіях політично-військові опоненти, ясна річ, мали на меті те саме — здобуття вищої влади — й однаково негативно ставилися до отаманщини, оскільки вона заважала їм ту владу здобути.

Добровольці 2014-го. Перші підрозділи нової Нацгвардії формувалися здебільшого із сотень Самооборони Майдану

Як розуміли отаманщину політики того часу? Насамперед як специфічний соціальний рух, надзвичайно мілітаризований та децентралізований в умовах воєнного часу, політично майже невизначений, але при цьому дуже активний. Політики наділяли цей рух іще й такими якостями, як низька дисципліна, стратегічна непослідовність, потяг до кримінальних дій. А головне — цю силу обов’язково персоніфіковували: її очолювали «батьки-отамани», які активно боролися з вищою владою або з державою як такою, хоча самі були не проти стати владою на місцях. Владу отаманів уявляли як владу своєрідних удільних «баронів», а тому всіляко висміювали її.

Доволі точно місце отаманів в українській дійсності того часу визначив лідер більшовиків Владімір Лєнін, який писав, що фактично в кожному селі «селяни хапалися за зброю, обирали свого отамана або свого «батька», щоб завести, щоб створити владу на місці. На центральну владу вони зовсім не зважали, і кожний «батько» думав, що він є отаман на місці, уявляв, ніби він сам може вирішувати всі українські питання, не рахуючись ні з чим, що роблять у центрі». Аналогічні погляди щодо отаманщини мали лідери і Директорії УНР, і Збройних сил Півдня Росії.

Читайте також: 1914–2014. Український рахунок

Російські більшовики добре усвідомлювали селянську сутність української отаманщини. Селянство і в мирний час здатне демонструвати свою непередбачуваність. А в умовах Світової війни та революції, коли село залишилось єдиним джерелом постачання армій, а отже, й об’єктом насильства, ця найбільша верства населення, отримавши зброю, військові кадри та фронтовий досвід, отримала й можливість самостійно захищати свої, як вона їх розуміла, економічні інтереси. Ясна річ, що отамани були лише верхівкою великого селянського айсберга. Без матеріальної та моральної підтримки селян отаманщина не мала б такого розмаху в Україні.

Як бачимо, отаманщина часів Визвольних змагань була збройним селянським повстанським рухом. Саме так це явище розуміли і його сучасники, обізнані в селянських проблемах. Очевидно, що різні політичні режими остерігалися отаманщини настільки, наскільки вони рахувалися із селянством — і, безперечно, усвідомлювали нерозривний зв’язок між повстанством і селянами. Не дивно, що в ході воєнно-політичної боротьби влада докладала максимум зусиль для компрометації сили, яка не бажала піддаватися будь-якому контролю. Звідси ототожнення отаманщини з бандитизмом, безладом, анархією тощо. Звинувачення повстанства, наприклад, деякими урядовцями Директорії було викликане бажанням виправдати власну політичну поразку: мовляв, свавільні отамани розтягли революцію по своїх загонах. Правда, в галузі пропаганди повстанство відповісти політичним режимам не могло, бо не мало відповідних технічних можливостей.

Попри часте використання, термін «отаманщина» не був достатньо проаналізований історичною наукою. Конкретно-історичне явище, яке мислиться в цьому понятті, має свої не лише істотні, а й неістотні ознаки, за якими, власне, і сприймається більшістю людей, далеких від науково-історичних студій. Тобто відбувається фактичне відокремлення поняття «отаманщина» від відповідного історичного явища при підміні його значення.
Що таке отаманщина насправді

Аналізуючи поняття «отаманщина», слід звернути особливу увагу на такі його риси:

1. Отаманщину не можна зрозуміти поза конкретним історичним контекстом. Не повстанство породило революцію, а навпаки. Отже, треба аналізувати загальнореволюційні впливи на отаманщину: ідеологічні, соціально-політичні, економічні, воєнно-ситуативні, національні, культурні тощо. Необхідно враховувати, що серед отаманів і повстанців багато хто прямо ототожнював себе з революційними процесами, однак у боротьбі за владу право на революційність монополізували більшовики, пропаганда яких змогла закріпити за повстанцями тавро «бандитів» та «контрреволюціонерів».

2. Отаманщину (як породження селянського повстанства) розуміють насамперед як специфічний соціальний рух воєнного часу, і цей рух мав явну протестну основу. Тому отаманщину доцільно розглядати в контексті дослідження протестного руху як такого. Наскільки цей напрям є важливим для науки, показує, зокрема, сьогодення української політики.

3. Повстанський рух 19171921 років у соціальному плані мав переважно селянську основу. Однак суть селянського збройного «протестантизму» не можна пояснювати небажанням селян сприймати абстрактну проблему організації державної влади чи селянською архаїчністю. Це цілий комплекс причин, який має більш широкий характер. Крім того, слід враховувати присутність у повстанстві й інших соціальних категорій, у тому числі робітників і особливо сільської інтелігенції. І, звісно, отаманщина як соціальний рух не може інтерпретуватися як діяльність купки авантюристів-пасіонаріїв. Кількісні показники (дослідники нараховують 8–10 тис. повстань тільки протягом 1919–1922-го) ясно свідчать про соціальну сутність явища.

4. Отаманщину також необхідно розглядати як продовження українських військово-історичних традицій. Повстанці будь-якого політичного забарвлення, навіть червоні (згадаймо корпус Червоного козацтва, сформований із колишніх партизанів), як правило, претендували на спадкоємність чи й пряме походження від українського козацтва. Це важко назвати грою тодішніх інтелектуалів, швидше проявом історичної пам’яті українців. Багато пропетлюрівських отаманів раніше пройшли через структури Вільного козацтва. Отамани брали псевдоніми (позивні сучасною мовою) на честь відомих у минулому козацьких та гайдамацьких ватажків (Байда, Голий, Гонта, Кармелюк, Мамай, Остряниця тощо). Навіть махновці, які ідеологічно орієнтувалися на анархізм, усвідомлювали себе нащадками та військовими спадкоємцями запорозьких козаків.

5. Ще однією яскравою рисою отаманщини є її персоналізація: говорять про авантюризм отаманів, їхні амбіційні бажання досягти власної, обов’язково корисливої мети. Однак хіба політику інших тогочасних діячів не можна пояснити тими самими суб’єктивними чинниками конкуренції, звичайної заздрості, надмірної амбіційності, прагненням до влади? Хіба ж не сварилися українські державники-народники повсякчас між собою? Навіть до збройних сутичок доходило. Чому ж вина за програш революції перекладається винятково на селянських отаманів?

6. Зрештою, є наукова концепція формування так званої контреліти, яка може цілком логічно пояснити соціально-політичну природу й української отаманщини. Зокрема, американський антрополог Ерік Вольф стверджував, що контреліта «могла кинути виклик і деструктивному керівництву, що базувалося на ринкових відносинах, і безсилим спадкоємцям традиційної влади, утворюючи новий консенсус через зв’язки із селянством. Таку контреліту частіше за все складали представники провінційних еліт, яких витиснули на периферію комерційної діяльності й політичної влади; посадовці чи спеціалісти, що перебувають між глибиною та центром і зав’язані у протиріччях між ними, а також інтелігенти, яким доступна система символів, здатні забезпечити взаєморозуміння між керівництвом і селом». За даними більшовиків, до 80% тодішніх повстанських отаманів України дала саме українська інтелігенція, переважно сільська. Тому більшовики добре усвідомлювали потребу в Україні репресій проти сільської інтелігенції як контреліти того часу.

7. Українській отаманщині були притаманні елементи традиційного селянського самоврядування воєнного часу. Мова про принцип виборності в межах певної громади-колективу, коли жодний голос не міг бути проігнорований рештою голосів. Таким чином відбувався вплив усього колективу (у тому числі повстанського загону) на прийняття рішення отаманом.

Отже, термін «отаманщина» має доволі складний зміст, тому вимагає ретельного аналізу й обережного використання як у наукових дослідженнях, так і в публіцистиці, а тим більше в публічних виступах наших політиків. Софістичне використання його призводить лише до спотворення об’єктивної дійсності. І водночас слугує своєрідним маркером освіченості політиків.

Повернімося до промови нашого президента. Доцільно звернути увагу на ще один дуже важливий аспект, який проявився в ній. Виявляється, сучасне чиновництво щиро переконане в тому, що революційні події 19171921 років мали на меті розбудову передусім української державності як такої, а не відображали боротьбу мас за свої громадянські свободи та соціально-економічні права. Іншими словами, революція і державність уявляються як абсолютно однакові величини, що, відверто кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Із тези, озвученої президентом у Верховній Раді 16 липня, випливає цілком зрозумілий висновок: ті українці початку ХХ століття, які боролися за якісь там свободи, а не державність, і є винуватцями програшу Визвольних змагань, а вже ж ніяк не діячі революції, що проголосили створення держави й не проявили достатньої компетентності, далекоглядності та просто хоробрості, щоб захистити її.
Згадки про отаманщину свідчать не тільки про погане знання українським політикумом нюансів вітчизняної історії чи спроби маніпуляції історичним фактажем задля досягнення якоїсь кон’юнктурної мети. Слова президента виказують потаємне бажання українського політико-бюрократичного корпусу монополізувати право як на саму державність, так і на державну владу, ба більше, привласнити їх. Категоричність принципу «держава — це я» видає з головою, по суті, радянсько-комуністичний родовід теперішньої держслужбової номенклатури, яка, безпереч­но, готова боротися з паростками громадянського суспільства, у тому числі засобами «правильної» для себе інтерпретації історичних знань. І в контексті такої інтерпретації можновладці фактично ототожнюють поняття «держава» та «влада».

Звісно, не можна ставити під сумнів необхідність виборювання українцями початку ХХ століття своєї національної держави, як і сам факт такої боротьби під час подій 19171921 років. Проте державність навряд чи можна вважати самоціллю революції. Власна держава була потрібна українцям як надійна гарантія більш справедливого й гідного життя, котрого вони як нація не мали й не могли мати в імперіях. Тодішні українські пасіонарії боролися, як ми знаємо, під різними політичними гаслами, проте мега-гасло «Вільна Україна», вочевидь, об’єднувало їх усіх. Просто одні думали, що національна свобода можлива й без державного устрою, а інші були переконані, що лише суверенна держава може гарантувати і національну самостійність, і демократичні права громадян. Хто з них більше наробив помилок (і теоретичних, і практичних), хай краще розбираються історики, але ж ніяк не сучасні політики. Та й безглуздо виносити якісь вердикти діячам минулого — про них просто треба знати, щоб адекватно розпорядитися історичним досвідом, зокрема вчитися на їхніх помилках. Бо якщо дозволити представникам влади вільно маніпулювати історичним знанням, Україна непомітно перетвориться на ще одну Росію, правлячий клас якої, аби довічно залишитися при владі, за старими радянськими традиціями брудно використовує історію в ролі служниці ідеології та засобу пропаганди.

Андрій Садовий Галицькі політики новітньої доби є уособленням обережності, суцільного розрахунку та вміння домовитися будь з ким будь про що заради як тактичного «гендлю», так і стратегічної вигоди. Мабуть, найяскравішим представником цього трен­­ду є нинішній львівський міський голова та лідер партії «Самопоміч» Андрій Садовий. Це людина, яка ніколи ні з ким остаточно не свариться, є плоттю від плоті сучасної львівської еліти, хоча де в чому її вже переросла. Він завжди тримає нейтралітет і воліє перебувати в сірій зоні, звідки й керувати всіма процесами. Має дуже амбітні плани й уміє створювати красиву картинку.

Кар’єра нинішнього львівського мера та очільника фракції, що створила найбільшу сенсацію на минулих парламентських виборах, починалася типово для всіх представників українського істеблішменту, яким не пощастило займати високе місце в комуністичній номенклатурі, – з «човникарства». Студент Львівської політехніки й паралельно працівник заводу Львівприлад наприкінці 1980-х поринув у стихію заробляння швидких грошей і почав возити з Польщі речі, зокрема колготки, на чому й підняв свій бізнес.

На початку 1990-х майбутній міський голова засновує структуру під назвою «Галицькі інвестиції», яка й приносить йому швидко чималі статки. Чим саме займалася ця фірма, пан Садовий говорити не любить, однак у Львові подейкують, що основними напрямами її діяльності були гендлювання з ваучерами та скупка задешево акцій підприємств, наприклад Львівської пивоварні, заводу Мікроприлад, маслозаводу та заводу бетонних виробів у місті Стрий, Радехівського цукрового заводу, двох львівських АТП, згаданого вже Львівприладу тощо. А також тресту з будівництва ліній високовольтних електропередач, який працює і нині, що зветься Південьзахіделектромережбуд.

Щоправда, на сьогодні майже нічого із цих підприємств Садовому офіційно не належить: або продані, або переписані на дружину. Однак їх кількість і статки, що уможливлюють утримування цілої медіа-імперії, цілком дають право зарахувати пана Андрія до категорії олігархів. Так, модерніших, хитріших і більш прихованих, ніж фір­таші-ахметови-коло­мойські, але все-таки олігархів.

важливість піар-складової садовий зрозумів дуже рано, тому від самого початку політичної діяльності наполегливо напрацьовував власний медіа-актив

Зрозуміло, таке стрімке зростання в умовах диких 1990-х не могло відбуватися без могутнього «даху». Нагадаємо, що тоді Львів був не меншим кримінальним центром, ніж Донецьк: усе поділили кілька угруповань, які жорстоко воювали одне з одним. Майже всі підприємці міста змушені були платити данину тим чи тим. Однак, за свідченнями місцевих журналістів, пан Садовий ніколи не мав справи з кримінальниками. Чому? «Бо із самого початку бізнес-кар’єри в нього був могутній міліцейський «дах», – стверджує головний редактор авторитетної львівської газети «Ратуша» Микола Савєльєв. Подейкують, що людиною, яка вела пана Андрія через усі зигзаги первинного політичного життя, був авторитетний львівський політик Богдан Буца, а ще він мав певну протекцію від Тараса Стецьківа.

Так це чи ні, однак підприємницька активність Садового з роками тільки зростала. 1993-го майбутній мер вирішив зайнятися медіа-бізнесом, створив радіостанцію «Люкс» разом із Тарасом Стецьківим і журналістами Олександром Кривенком та Ігорем Копистинським. Згодом, у 1997-му, відкрив газету «Поступ». Вінцем медіа-активності Садового стало заснування холдингу «24», до якого входять нині «Канал 24», «Радіо 24», «Футбол 24». Не забудьмо також, що Садовому належить один із найпопулярніших інформаційних сайтів Галичини – Zaxid.net.

Подейкують, ідею із «Самопоміччю» як головною рушійною силою кар’єри йому підказали теж польські політтехнологи, котрі доти працювали з Александром Квасневським і котрих Садовий найняв на початку 2000-х. Його політичні апетити перерос­­ли рівень Львівської міськради, де він очолював комісію економічної політики. Саме тоді майбутній мер почав наполегливо ліпити із себе образ підкутого громадського діяча, спеціаліста з урбаністики та комунального господарства, очолюючи кілька відповідних громадських організацій. Однак не цурався приміряти на себе й імідж активіста, що може покричати на чиновників, чи навіть простецького хлопця з району, здатного спокійно про­їхатись у трамваї разом зі звичайним людом.

Узагалі Садовий прагне в політичному житті дотримувати якнайбільшого нейтралітету, старанно обходячи стороною всі проблемні ідеологічні питання навіть у власній партії і напираючи натомість на свою модерність та ефективність як менеджера. Решту питань він замовчує в надії на те, що електорат, зачарований його менеджерськими здібностями, все додумає сам. Винятком був хіба що крок із доплатами до пенсії ветеранам УПА у Львові. Міський голова воліє бути сірим кардиналом з іміджем людини, яка вміє робити реальні справи й дотримується традиційної моделі з великою дружною родиною, що цілком логічно для галичан із їхнім «греко-като­лиць­­ким шаріатом».
Власне, саме таким чином була побудована торік кампанія його партії «Самопоміч». Щоправда, чимало критиків Садового піддають сумніву його здіб­ності як управлінця, вважаючи, що недоліки в цій сфері він із лихвою перекриває красивим піаром. Хоча слід віддати мерові належне: йому справді вдалося покращити Львів, бодай на рівні іміджу. Саме тому й прощають панові Андрію постійні сумнівні «ґешефти» із землею, як, наприклад, у випадку із землевідводами на користь відомого кримінального авторитета Вови Мор­­ди. Утім, гарним показником довіри до міського голови було те, що свого часу він навіть не побоявся сам ініціювати позачергові вибори міськради, коли 2008-го втратив контроль над нею.

За Кучми Садовий був членом партії «Реформи і порядок», яка тоді панувала на Львівщині. За Ющенка – «Нашої України». Наприкінці каденції останнього почав шукати нових покровителів навіть у таборі Януковича. Однією з не найкращих сторінок його біографії є цілком плідне співробітництво з донецькими, конкретно – з Борисом Колесніковим напередодні Євро-2012. Нагадаємо, що той очолював агенцію з проведення футбольної першості, а Садовий – одне з міст, де відбувалися матчі. Колесніков навіть захищав мера Львова під час скандалу з розтратами кош­тів, виділених на будівництво доріг перед чемпіонатом. Вони разом їздили до Європи й загалом демонстрували повну приязнь та співпрацю.

Андрій Іванович, використовуючи дуже вигідне як економіч­­но, так і з піарного погляду місце львівського мера, намагається мати добрі стосунки з усіма. Наприклад, з олігархами Коломойським та Єремеєвим. Одначе конкретних фактів як завжди немає. Зате цілком очевидною є наявність у нього президентських амбіцій, про що пан Садовий і сам говорить публічно. Однак йому вистачає розуму чекати із цим, принагідно розвиваючи власну партію.

Результати в цього сірого галицького лиса поки що й справді непогані. Його партія динамічно розвивається, його позиції у львів­­ському політикумі не те щоб недоторканні, але реальних конкурентів йому немає. Не вважати ж за них «Свободу», яка навіть у свої найкращі часи не змогла його повалити. Він наполегливо ліпить із себе нового європейського лідера, ефективного менеджера, який здатен вивести України вперед, використовуючи свій мерський багаж. Однак варто розуміти, що бекграунд у цієї людини нічим не відрізняється від решти українських політиків.

http://tyzhden.ua/Politics/142285

Упродовж червня 2014 року – травня 2015 року українські хакери заблокували на рахунках терористів $5 млн. Про це в Facebook повідомив київський спеціаліст з веб-безпеки Євген Докукін, який є засновником ініціативи «Українські кібер-війська».

«За червень-травень Українські кібер-війська заблокували 5 мільйонів доларів на 218 рахунках терористів», - запевнив Докукін.

«Після блокування попередніх рахунків терористів, я заблокував нові рахунки. Це рахунки терористів в системах Яндекс.Деньги та QIWI. Рахунки в системах Яндекс.Деньги (41001999649878) та QIWI вже заблокували. З липня чекаю на рішення WebMoney. Таким чином я своїми діями зупинив фінансування тероризму в двох системах. Українські кібер-війська завдали чергового удару по сепаратистах і терористах», - додав Докукін.

Нагадаємо, раніше повідомлялося, що Українські кібер-війська заблокували 116 сайтів терористів.

http://tyzhden.ua/News/142946