Зрозуміло, коли політики й державні діячі апелюють до історичних прикладів, аби пояснити якісь свої практичні рішення чи популяризувати певні думки, таким чином простіше донести до електорату важливі з їхньої точки зору меседжі. Якщо враховувати диференційованість будь-якого суспільства, політичний маркетинг має створювати продукт різного рівня складності, щоб звернення до кожної цільової аудиторії досягало мети. При залученні історичних матеріалів ту аудиторію, яка вважає, що історія не є наукою (так, загальні розмови), цілком можуть задовольнити однолінійність, пафосність і відверте перекручування фактів. Натомість більш інтелектуальне середовище, безперечно, зацікавлять аналітичність, наявність методології, адекватна інтерпретація фактичних даних та грамотне оприлюднення результатів історичних пошуків.

Український політикум включно з президентами, ясна річ, не є винятком у бажанні спертися на історичні приклади. Причому складається враження, що існує очевидний зв’язок між рівнем компетентності державного діяча й частотою та пафосністю його апеляцій до історії. Очевидно, що пострадянська номенклатура, злившись із політикумом і обслуговуючи капітал, завжди буде охоче прикривати історією свою некомпетентність та корумпованість. Що більше один любитель трипільських старожитностей, будучи президентом, переймався проблемами націєтворення, до місця, а частіше не до місця апелюючи до історичних прикладів національно-визвольної боротьби українців, то очевиднішою ставала його власна менеджерська бездарність. Рівень знань історії іншого сумновідомого доктора економічних наук і «проффесора» за сумісництвом коментарів узагалі не потребує.

Що ж маємо тепер? Наскільки адекватно й на яких історичних прикладах теперішні можновладці доносять свої меседжі до електорату?

Отаманщина — історична і неісторична

Розгляньмо, як керманичі держави дозволяють собі трактувати таке цілком історичне явище, як отаманщина. Тема більш ніж актуальна тепер, коли в постмайданних умовах протистояння іноземній агресії та боротьби з вітчизняним колабораціонізмом наше щойно народжене громадянське суспільство болісно намагається знайти компроміс із владою щодо форм і методів упровадження конче потрібних для країни реформ.

16 липня 2015 року в своєму виступі у Верхов­ній Раді президент України Петро Порошенко сказав: «Анархії в Україні я не допущу. Почитаймо підручники історії. Хіба у нас не було періоду отаманщини, яскравого, але короткого і трагічного? Хіба не завершився він повною перемогою Росії і втратою незалежності України майже на 70 років? Вороги України, запам’ятайте: так більше не буде!». Категорично й пафосно промовлені слова, які, вочевидь, мають переконати громадян України у тому, що президент є принциповим державником і патріотом. Під такими словами, безперечно, поставить підпис кожен патріот, а не те що будь-який чиновник із багатотисячного легіону вітчизняної бюрократії. Однак ці слова свідчать про ідеологічну архаїку й стереотипність уявлень про вітчизняну історію в головах наших теперішніх державних очільників, бо, схоже, у їхніх радників часу вистачає хіба що на гортання підручників.

Сьогодні наша влада залюбки використовує добровольців, волонтерів, активістів у моменти власної безпорадності, але водночас боїться їх і не бажає їхнього перетворення на потужну й незалежну силу — на реальне громадянське суспільство, цілком здатне контролювати владні інституції. Тема отаманщини, махновщини, анархії раз по раз витягується чиновництвом для дискредитації когось в очах населення, яке не повною мірою розуміється на історичних фактах. Тому важливо знати, як інтерпретує явище отаманщини той сегмент української історичної науки, який займається його дослідженням безпосередньо.

Під отаманщиною мається на увазі насамперед стан анархії, хаосу, свавілля, беззаконня тощо, коли набирають сили кримінальні й мілітаризовані елементи, які прагнуть замінити собою владу. Як на класичний взірець, або, якщо завгодно, історичний приклад, указують на отаманщину часів Визвольних змагань 1917–1921 років. Та чи може вживання терміна «отаманщина» саме в такому значенні бути коректним у сучасній політиці?

Аналіз історичних джерел показує, що першими використали це поняття представники основ­них політичних таборів, які в 1917–1921-му змагалися між собою на теренах України, претендуючи на власну державність (більшовицький, українські національні та біло-російські режими). Попри відмінності в ідеологіях політично-військові опоненти, ясна річ, мали на меті те саме — здобуття вищої влади — й однаково негативно ставилися до отаманщини, оскільки вона заважала їм ту владу здобути.

Добровольці 2014-го. Перші підрозділи нової Нацгвардії формувалися здебільшого із сотень Самооборони Майдану

Як розуміли отаманщину політики того часу? Насамперед як специфічний соціальний рух, надзвичайно мілітаризований та децентралізований в умовах воєнного часу, політично майже невизначений, але при цьому дуже активний. Політики наділяли цей рух іще й такими якостями, як низька дисципліна, стратегічна непослідовність, потяг до кримінальних дій. А головне — цю силу обов’язково персоніфіковували: її очолювали «батьки-отамани», які активно боролися з вищою владою або з державою як такою, хоча самі були не проти стати владою на місцях. Владу отаманів уявляли як владу своєрідних удільних «баронів», а тому всіляко висміювали її.

Доволі точно місце отаманів в українській дійсності того часу визначив лідер більшовиків Владімір Лєнін, який писав, що фактично в кожному селі «селяни хапалися за зброю, обирали свого отамана або свого «батька», щоб завести, щоб створити владу на місці. На центральну владу вони зовсім не зважали, і кожний «батько» думав, що він є отаман на місці, уявляв, ніби він сам може вирішувати всі українські питання, не рахуючись ні з чим, що роблять у центрі». Аналогічні погляди щодо отаманщини мали лідери і Директорії УНР, і Збройних сил Півдня Росії.

Читайте також: 1914–2014. Український рахунок

Російські більшовики добре усвідомлювали селянську сутність української отаманщини. Селянство і в мирний час здатне демонструвати свою непередбачуваність. А в умовах Світової війни та революції, коли село залишилось єдиним джерелом постачання армій, а отже, й об’єктом насильства, ця найбільша верства населення, отримавши зброю, військові кадри та фронтовий досвід, отримала й можливість самостійно захищати свої, як вона їх розуміла, економічні інтереси. Ясна річ, що отамани були лише верхівкою великого селянського айсберга. Без матеріальної та моральної підтримки селян отаманщина не мала б такого розмаху в Україні.

Як бачимо, отаманщина часів Визвольних змагань була збройним селянським повстанським рухом. Саме так це явище розуміли і його сучасники, обізнані в селянських проблемах. Очевидно, що різні політичні режими остерігалися отаманщини настільки, наскільки вони рахувалися із селянством — і, безперечно, усвідомлювали нерозривний зв’язок між повстанством і селянами. Не дивно, що в ході воєнно-політичної боротьби влада докладала максимум зусиль для компрометації сили, яка не бажала піддаватися будь-якому контролю. Звідси ототожнення отаманщини з бандитизмом, безладом, анархією тощо. Звинувачення повстанства, наприклад, деякими урядовцями Директорії було викликане бажанням виправдати власну політичну поразку: мовляв, свавільні отамани розтягли революцію по своїх загонах. Правда, в галузі пропаганди повстанство відповісти політичним режимам не могло, бо не мало відповідних технічних можливостей.

Попри часте використання, термін «отаманщина» не був достатньо проаналізований історичною наукою. Конкретно-історичне явище, яке мислиться в цьому понятті, має свої не лише істотні, а й неістотні ознаки, за якими, власне, і сприймається більшістю людей, далеких від науково-історичних студій. Тобто відбувається фактичне відокремлення поняття «отаманщина» від відповідного історичного явища при підміні його значення.
Що таке отаманщина насправді

Аналізуючи поняття «отаманщина», слід звернути особливу увагу на такі його риси:

1. Отаманщину не можна зрозуміти поза конкретним історичним контекстом. Не повстанство породило революцію, а навпаки. Отже, треба аналізувати загальнореволюційні впливи на отаманщину: ідеологічні, соціально-політичні, економічні, воєнно-ситуативні, національні, культурні тощо. Необхідно враховувати, що серед отаманів і повстанців багато хто прямо ототожнював себе з революційними процесами, однак у боротьбі за владу право на революційність монополізували більшовики, пропаганда яких змогла закріпити за повстанцями тавро «бандитів» та «контрреволюціонерів».

2. Отаманщину (як породження селянського повстанства) розуміють насамперед як специфічний соціальний рух воєнного часу, і цей рух мав явну протестну основу. Тому отаманщину доцільно розглядати в контексті дослідження протестного руху як такого. Наскільки цей напрям є важливим для науки, показує, зокрема, сьогодення української політики.

3. Повстанський рух 19171921 років у соціальному плані мав переважно селянську основу. Однак суть селянського збройного «протестантизму» не можна пояснювати небажанням селян сприймати абстрактну проблему організації державної влади чи селянською архаїчністю. Це цілий комплекс причин, який має більш широкий характер. Крім того, слід враховувати присутність у повстанстві й інших соціальних категорій, у тому числі робітників і особливо сільської інтелігенції. І, звісно, отаманщина як соціальний рух не може інтерпретуватися як діяльність купки авантюристів-пасіонаріїв. Кількісні показники (дослідники нараховують 8–10 тис. повстань тільки протягом 1919–1922-го) ясно свідчать про соціальну сутність явища.

4. Отаманщину також необхідно розглядати як продовження українських військово-історичних традицій. Повстанці будь-якого політичного забарвлення, навіть червоні (згадаймо корпус Червоного козацтва, сформований із колишніх партизанів), як правило, претендували на спадкоємність чи й пряме походження від українського козацтва. Це важко назвати грою тодішніх інтелектуалів, швидше проявом історичної пам’яті українців. Багато пропетлюрівських отаманів раніше пройшли через структури Вільного козацтва. Отамани брали псевдоніми (позивні сучасною мовою) на честь відомих у минулому козацьких та гайдамацьких ватажків (Байда, Голий, Гонта, Кармелюк, Мамай, Остряниця тощо). Навіть махновці, які ідеологічно орієнтувалися на анархізм, усвідомлювали себе нащадками та військовими спадкоємцями запорозьких козаків.

5. Ще однією яскравою рисою отаманщини є її персоналізація: говорять про авантюризм отаманів, їхні амбіційні бажання досягти власної, обов’язково корисливої мети. Однак хіба політику інших тогочасних діячів не можна пояснити тими самими суб’єктивними чинниками конкуренції, звичайної заздрості, надмірної амбіційності, прагненням до влади? Хіба ж не сварилися українські державники-народники повсякчас між собою? Навіть до збройних сутичок доходило. Чому ж вина за програш революції перекладається винятково на селянських отаманів?

6. Зрештою, є наукова концепція формування так званої контреліти, яка може цілком логічно пояснити соціально-політичну природу й української отаманщини. Зокрема, американський антрополог Ерік Вольф стверджував, що контреліта «могла кинути виклик і деструктивному керівництву, що базувалося на ринкових відносинах, і безсилим спадкоємцям традиційної влади, утворюючи новий консенсус через зв’язки із селянством. Таку контреліту частіше за все складали представники провінційних еліт, яких витиснули на периферію комерційної діяльності й політичної влади; посадовці чи спеціалісти, що перебувають між глибиною та центром і зав’язані у протиріччях між ними, а також інтелігенти, яким доступна система символів, здатні забезпечити взаєморозуміння між керівництвом і селом». За даними більшовиків, до 80% тодішніх повстанських отаманів України дала саме українська інтелігенція, переважно сільська. Тому більшовики добре усвідомлювали потребу в Україні репресій проти сільської інтелігенції як контреліти того часу.

7. Українській отаманщині були притаманні елементи традиційного селянського самоврядування воєнного часу. Мова про принцип виборності в межах певної громади-колективу, коли жодний голос не міг бути проігнорований рештою голосів. Таким чином відбувався вплив усього колективу (у тому числі повстанського загону) на прийняття рішення отаманом.

Отже, термін «отаманщина» має доволі складний зміст, тому вимагає ретельного аналізу й обережного використання як у наукових дослідженнях, так і в публіцистиці, а тим більше в публічних виступах наших політиків. Софістичне використання його призводить лише до спотворення об’єктивної дійсності. І водночас слугує своєрідним маркером освіченості політиків.

Повернімося до промови нашого президента. Доцільно звернути увагу на ще один дуже важливий аспект, який проявився в ній. Виявляється, сучасне чиновництво щиро переконане в тому, що революційні події 19171921 років мали на меті розбудову передусім української державності як такої, а не відображали боротьбу мас за свої громадянські свободи та соціально-економічні права. Іншими словами, революція і державність уявляються як абсолютно однакові величини, що, відверто кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Із тези, озвученої президентом у Верховній Раді 16 липня, випливає цілком зрозумілий висновок: ті українці початку ХХ століття, які боролися за якісь там свободи, а не державність, і є винуватцями програшу Визвольних змагань, а вже ж ніяк не діячі революції, що проголосили створення держави й не проявили достатньої компетентності, далекоглядності та просто хоробрості, щоб захистити її.
Згадки про отаманщину свідчать не тільки про погане знання українським політикумом нюансів вітчизняної історії чи спроби маніпуляції історичним фактажем задля досягнення якоїсь кон’юнктурної мети. Слова президента виказують потаємне бажання українського політико-бюрократичного корпусу монополізувати право як на саму державність, так і на державну владу, ба більше, привласнити їх. Категоричність принципу «держава — це я» видає з головою, по суті, радянсько-комуністичний родовід теперішньої держслужбової номенклатури, яка, безпереч­но, готова боротися з паростками громадянського суспільства, у тому числі засобами «правильної» для себе інтерпретації історичних знань. І в контексті такої інтерпретації можновладці фактично ототожнюють поняття «держава» та «влада».

Звісно, не можна ставити під сумнів необхідність виборювання українцями початку ХХ століття своєї національної держави, як і сам факт такої боротьби під час подій 19171921 років. Проте державність навряд чи можна вважати самоціллю революції. Власна держава була потрібна українцям як надійна гарантія більш справедливого й гідного життя, котрого вони як нація не мали й не могли мати в імперіях. Тодішні українські пасіонарії боролися, як ми знаємо, під різними політичними гаслами, проте мега-гасло «Вільна Україна», вочевидь, об’єднувало їх усіх. Просто одні думали, що національна свобода можлива й без державного устрою, а інші були переконані, що лише суверенна держава може гарантувати і національну самостійність, і демократичні права громадян. Хто з них більше наробив помилок (і теоретичних, і практичних), хай краще розбираються історики, але ж ніяк не сучасні політики. Та й безглуздо виносити якісь вердикти діячам минулого — про них просто треба знати, щоб адекватно розпорядитися історичним досвідом, зокрема вчитися на їхніх помилках. Бо якщо дозволити представникам влади вільно маніпулювати історичним знанням, Україна непомітно перетвориться на ще одну Росію, правлячий клас якої, аби довічно залишитися при владі, за старими радянськими традиціями брудно використовує історію в ролі служниці ідеології та засобу пропаганди.