Західний фронт?

Хто чув ще п'ять років тому про угорські претензії до України на рівні міністрів та глави уряду? Хто чув про польські закиди та звинувачення до українських органів влади? Хто б міг уявити, що Будапешт оголошуватиме про блокування української євроінтеграції, а польські міністри заявлятимуть, що «з Бандерою до Європи не увійдете!»? Безумовно, антиукраїнські настрої ще в 1990-х роках мусувалися серед угорських маргіналів та на побутовому рівні серед поляків, проте в Києві цього навіть й не помічали. Але коли запалало в Криму та на Донбасі, звинувачення в бік України прозвучали голосніше й різкіше. При цьому такі звинувачення, які жодна демократична країна на дипломатичному рівні не оголошує сусідній державі.

Чи хтось з українців часто бачив у новинах, щоб, приміром, Франції хтось з сусідніх країн вказував на неправильний закон про освіту й засуджували за обов'язковість вивчення французької мови? Або, наприклад, щоб якась держава шантажувала іншу погрозами блокувати євроінтеграцію та зовнішньополітичні ініціативи? Чи щоб від якоїсь країни вимагали відмовитися від вшанування національних героїв? Щоб від італійців хтось вимагав відмови від популяризації римської культури та історії, бо римляни були кривавими окупантами й розіп'яли Ісуса Христа? Чи щоб від шведів та датчан вимагали припинити популяризувати історії та саги вікінгів, які були жорстокими середньовічними завойовниками? Жодна країна не висуває нікому претензій щодо історії, а Україну чомусь раптом в 2014 році почали звинувачувати. Ніхто не звинувачує демократичні й національно-терпимі країни в «дискримінації польськомовного населення», тим більше, якщо такого в Україні майже не існує.

Виняток становить лише РФ, яка регулярно звинувачує українців в фашизмі, нацизмі, поїданні російських немовлят та всіх можливих гріхах, проте в Москви є для цього чітка підстава – РФ веде проти України війну, тому й оббріхує противника. Чому ж до України раптом вчепилися з усіх трьох сторін західного кордону наші так звані «європейські партнери»? Адже просто так дипломати гучних звинувачень не озвучують і сусіднім країнам не погрожують. Вся ця ситуація відповідає лише ознакам однієї стратегії – початковій фазі інформаційної війни, яка, в свою чергу, є початковою фазою справжніх бойових дій та силового сценарію.

Інформаційну війну не так просто почати, особливо на порожньому місці, коли з мирної, толерантної і терпимої країни треба зробити образ ворога та агресора. Якщо росіяни розпочали масовану фазу інформаційної війни проти України ще за 10-15 років до військового вторгнення в Крим та Донбас, то угорцям, полякам і румунам треба швидкими темпами переконувати своє населення в тому, що Україна раптом почала їх ненавидіти і пригнічувати етнічні меншини на своїй території. Швидко робити з України ворога потрібно саме тому, що кращого моменту, аніж теперішня слабкість України та війна з РФ на Донбасі, може й не бути. Перед шовіністичними силами Угорщини та Польщі стоїть складне завдання: за кілька років мобілізувати й переконати абсолютну більшість свого населення, що окупація частини території сусідньої України буде не лише легітимним, але й справедливим кроком, – поверненням історичних територій.

Саме тому всі заяви, дипломатичні демарші, загострення відносин й погрози, які звучать щодо України із заходу – це перші інформаційні стусани та розхитування українського противника. Звісно, українці у відповідь й самі зроблять декілька рішучих заяв, які тут же будуть використані польською та угорською пресою для підтвердження агресивного характеру України – «бачите, як вони проти нас налаштовані?»

На західному фронті серйозні зміни

Після початку російської агресії проти України наш сусід та «адвокат у Європі» – Польща – почала різко змінювати своє ставлення до українців. Більше того, Польща стрімко перетворюється з «адвоката України в ЄС» на обвинувача українців у вигаданих історичних злочинах. При тому, що сучасні покоління українців загалом нічого поганого про Польщу й на думці не мали: для українців – це країна, в яку всі хотіли б поїхати на закупи, на заробітки чи на навчання, й для багатьох наддніпрянців було дивним дізнатися, що поляки мають історичні антипатії до нашого народу. Вістря боротьби сучасних українців було спрямоване винятково на захист від русифікації, але аж ніяк не проти Польщі. Не кажучи вже про угорців, яких в незалежній Україні жодним чином ніколи не дискримінували.

Однак з 2014 року в Польщі спостерігається стрімкий сплеск антиукраїнської риторики, почастішали напади на українських робітників, а українофобські заяви почали озвучувати найвпливовіші польські політики, до того ж, із правлячих партій. Через 60 років після Другої світової війни в Польщі раптом згадали про «геноцид» на Волині і про «злочини» українців у 1943 році. Притому, що 60 років ні про який геноцид не говорили, а тут раптом знайшли привід зробити закид українцям. Виокремлювати з історії Другої світової,  наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це вже тенденційність, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше – німці. Але польських шовіністів цікавлять лише українці.

Розігріте шовіністичними колами і фільмом «Волинь» польське суспільство зараз не хоче навіть чути українську позицію. З початком цієї істерії польсько-українське примирення під гаслом «пробачаємо і просимо пробачення» – відкинуте поляками в односторонньому порядку. Українців прийнято вважати лише вбивцями, садистами, варварами, які на колінах повинні каятися перед «святим  і непогрішимим польським народом», який, як люблять казати поляки, був колись, немов Ісус, розіп'ятий між трьома імперіями.

Далі – більше. Польський міністр МЗС вже почав говорити, що «українці з антипольськими поглядами не зможуть потрапити до Польщі». За словами очільника польського МЗС, люди, які «демонстративно» носять мундири СС «Галичина», не зможуть проїхати через кордон. Хоча яке має право Польща відмовляти у перетині кордону ЄС людям, які вдягають те, що їм подобається? Як можна переслідувати іноземних громадян за їхні політичні погляди? А скоро дійде до того, що українцям, які їдуть через територію Польщі, заборонять проїзд через наявність на їхніх акаунтах у соцмережах червоно-чорного прапора чи статті про Бандеру, бо це не подобається полякам.

Те ж саме стосується й Угорщини, яка захлинається хвилями антиукраїнської істерії. За особистою вказівкою міністра Пейтера Сійярто, угорська дипломатія перешкоджатиме Україні в реалізації важливих для неї справ на міжнародній арені. А 25 вересня Угорщина навіть без попередження зупинила реверсне постачання газу до України. Нібито з технічних причин, але натяк зрозумілий.  А враховуючи, що Україна зараз купує російський газ в Угорщині та Словаччині, Будапешт починає тиснути на життєво важливі артерії для України. З боку Угорщини, це вже навіть не інформаційна агресія.

Чому Україну б'ють?

Зрештою, це навіть не дивно, що Україну зробили хлопчиком для биття на міжнародній арені, адже наша держава за останні роки всіляко цей статус підтверджує. Крим Україна залишила без єдиного пострілу й вивела з півострова війська, спасувавши перед «зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків. Найбільші міста Донбасу разом з антрацитовими шахтами Київ втратив й залишив сепаратистам. Навіть після активної фази бойових дій, Україна втратила Дебальцеве й донецький аеропорт. Українці демонструють своїм сусідам, що відправивши кілька банд на українську територію, можна легко відібрати яку заманеться частину цієї країни, особливо за умов неоднорідного етнічного чи мовного складу населення. То чому б не взяти те, що давно в минулому було твоє, а тепер погано лежить?

А коли поляки й угорці заявили, що їм не подобається український закон про освіту, міністр освіти України поїхала до «європейських партнерів» шукати консенсусу й компромісу, питалася: чим ще можна «догодити» нашим сусідам? Ми готові узгоджувати з сусідами, як виховувати наших дітей! Враховувати їхні пропозиції та зауваження! Міністр освіти України готова узгоджувати це з сусідами й шукати компромісу та консенсусу щодо положень українського закону «Про освіту». Нас обізвали й плюнули в обличчя, а наша влада обіцяє знайти в цьому питанні компроміс. Україну намагаються зробити новою Чехословаччиною зразка 1938 року, звинувативши її у «порушення прав національних меншин» та розірвавши на шматки за допомогою міжнародних угод та рішень судів.

Між іншим, ще один західний «партнер» України – Румунія – вже успішно випробувала таку стратегію й відсвяткувала невелику перемогу над Україною. У вересні 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами, де розташоване родовище на 10 мільйонів тонн нафти і 70 мільярдів кубометрів газу. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього: на Зміїному дійсно розташоване селище, діє церква, державні установи.

Але тоді, коли Україна поклалася на розсудливість та цивілізованість міжнародної спільноти, Міжнародний суд порушив межі повоєнних кордонів в Європі на користь Румунії. Україна отримала всього лише 12 миль акваторії замість очікуваних 200. В результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища «Олімпійське». Воно й не дивно, адже кого мав би підтримати суд, розташований в європейській країні – члена ЄС і НАТО чи сторонню державу? Вже тоді українці мали б переконатися, що не варто доручати міжнародному суду вирішувати домагання сусіда щодо приналежності власної хати.

У межах цих процесів пригадується й озвучена російським радикалом Володимиром Жириновським пропозиція Кремля розділити Україну між Росією та Польщею. Польські політики тоді повідомили в пресі про таку пропозицію Кремля, і зазначили, що відмовилися. Однак політика трьох західних сусідів України – Польщі, Угорщини та Румунії, засвідчує, що пропозиція їм видалася спокусливою. Для України, яка знову проґавила початок інформаційної війни, цього разу – із Заходу, це привід задуматися як над обороною західного кордону, так і над переглядом зовнішньополітичної орієнтації.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

Спецслужбы России (фашистское государство, признанное 27.01.15 Верховной Радой страной-агрессором) имеют долгую историю причастности к убийствам, или «мокрым делам», как их там называют. Они преследовали врагов российской власти по всему миру. 

Бывший подполковник ФСБ Александр Литвиненко был убит в Лондоне в ноябре 2006 года.  Российский медиаменеджер Михаил Лесин убит в Вашингтоне в ноябре 2015 года. И таких примеров множество. Люди, считающиеся врагами Кремля, погибают как в России, так и в других странах. Тем не менее, похоже, существует очевидная разница в подходах, используемых в разных географических точках. Например, в самой России объекты обычно просто расстреливаются.  Похоже, что спецслужбы поигрывают мускулами и запугивают противников. Но за пределами России спецслужбы стараются действовать более осторожно. Несмотря на то, что дело Литвиненко получило широкую огласку из-за некоторых просчетов, использование редкого полония-210 в качестве яда было предназначено для обеспечения медленного и малозаметного умирания, чтобы окружить смерть бывшего ФСБшника атмосферой тайны, подобно смертям Бадри Патаркацишвили в 2008 году и Бориса Березовского в 2013 году – обоих убили в Великобритании.

Опасность подстерегает врагов Путина и в Киеве.

Но в Украине российские работники плаща и кинжала действуют, в основном, без особой конспирации, полагаясь на прикрытие сверху, отмечают в частной разведке США.

В июле 2016 года белорусский и украинский журналист, критик российской власти Павел Шеремет погиб в результате подрыва его автомобиля. Убийство Шеремета было профессиональной спецоперацией.

В августе 2016 года российский журналист Александр Щетинин, известный критикой в адрес Владимира Путина, был найден мертвым на балконе своего дома в Киеве с огнестрельным ранением в голову.

23 марта бывший депутат Госдумы Денис Вороненков, который давал показания против беглого экс-президента Украины Януковича, был застрелен в центре Киева, возле осиного гнезда российских спецслужб, отеля Премьер Палас. 

1 июня Адам Осмаев, критик чеченского правительства, избежал смерти благодаря его жене Амине Окуевой, ранившей киллера. Нападавший Артур Денисултанов-Курмакаев, гражданин России, родился в Чечне, представился французским журналистом и договорился об интервью.

27 июня полковник военной разведки Украины Максим Шаповал был убит взрывом, похожим на тот, в результате которого погиб Шеремет в Киеве, а так же заместитель начальника управления контрразведки СБУ Донецкой области Александр Хараберюша в Мариуполе. Оказывается руководитель спецназа Главного управления разведки Министерства обороны Максим Шаповал, не пришелся ко двору Путина, и одна из причин -- документировал доказательства присутствия и деяния российских войск на территории Украины.

. Киев явно стал опасным местом для тех, кто воспринимается как враг путинского режима, продвигающийся и в Украину.

  Бомбы не любительского изготовления.

Тот факт, что после взрыва, убившего Махаури, пассажиры автомобиля остались в живых, указывает на то, что было использовано небольшое устройство направленного действия и, вероятно, пластическая взрывчатка. Кроме того, похоже, взрывное устройство управлялось дистанционно. Хотя эта атака произошла вечером, а не во время утренней поездки на работу, она имела много общего с убийствами Шаповала и Шеремета. 

Махаури также воевал на стороне Грузии, когда российские войска вторглись в эту страну в 2008 году. Вероятно, это сделало его мишенью для российских спецслужб, которые предприняли три попытки его устранить, включая установку бомбы на лестничной клетке его жилого дома в Тбилиси в марте 2009 года. Учитывая этот факт, а также недавнюю волну убийств в Киеве, Махаури следовало принять дополнительные меры предосторожности.  В Киеве немало врагов России. Учитывая недавние события, последуют и новые убийства. Чтобы избежать судьбы Махаури, тем, кто не в ладах с Кремлевским режимом, следует позаботиться о своей безопасности.

Компания Strategic Forecasting, Inc. — известная как Stratfor — это издательство и глобальная разведывательная компания, основанная в 1996 году в городе Остин, штат Техас. Stratfor афиширует себя как геополитическая разведывательная и консалтинговая фирма.