хочу сюди!
 

Элла

44 роки, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 40-54 років

Замітки з міткою «україна»

Степан Бандера - Герой України !

Для того, щоб знищити Націю, а народ перетворити на рабів треба зовсім небагато.
Потрібно на початку окупувати землі того народу. Одразу без суду і слідства вбити активних та кращих представників народу. Жорстоко винищити тих, хто першим виступить на спротив окупантам, а страхом залякати всіх тих, хто залишився. 
Потрібно заборонити мову того народу. Заставити всіх розмовляти та думати " языком" окупанта.
Поступово, але наполегливо перевести всі основні засоби масової інформації на "язык" окупанта, а мову окупованого народу залишити глибинці та "селюкам", постійно акцентуючи, що мова - то не головне для народу. 
Потрібно перебрехати реальні події спротиву народу проти окупації та окупантів. 
Написати "свою окупаційну історію та правду " та заставити вивчити цю брехню як "молитву" окупований народ. 
В будь-якій доступний спосіб оббрехати всіх тих, хто боровся та бореться проти окупантів. 
А Вам це знайоме ? Ви таке вже десь чули ? Бачили ? 
Одночасно любити Україну, та не поважати і ненавидіти тих, хто загинув в боротьбі за незалежну Україну - неможливо ! 
Той, хто віддав своє життя за Україну, загинув за незалежність України в боротьбі з окупантами та ворогами своєї батьківщини - Герой України ! , як би це комусь не подобалось. 
© Олександр Башта 01.01.2014.
Сьогодні, 1 січня, День народження Степана Бандери. Згадаймо, Українці.
Це саме через Степана тепер ми гордо себе називаємо - Бандерівці.

Про Леона Василевського варто знати зараз

Коли історія могла піти по-іншому…

Було б історично справедливо перейменувати вулицю Ванди Василевської на честь її батька - найбільшого польського українофіла початку ХХ століття - Леона Василевського.



В історії кожного народу є особистості, котрі уособлюють певний альтернативний шлях історії. Особистості, чиї ідеї з тої чи іншої причини не були реалізовані. 

Сьогодні такі особистості та їхні ідеї не лише дають підґрунтя для роздумів "а що якби…", а й часто є символами героїчної боротьби та, що найважливіше, можуть давати нам уроки на майбутнє. 

В нашій країні такими особистостями, безумовно, є ряд громадських, політичних діячів та мислителів початку ХХ століття, кожен з котрих мав свою візію і до певної міри реалізовував ідею незалежної України — це і Симон Петлюра, і Павло Скоропадський, і Євген Петрушевич, і Михайло Грушевський. Та тоді жодній з їх ідей про незалежність не було дано стати реальністю, і Україна ще понад сімдесят років була поневоленою. 

У 1918 році по-іншому склалися обставини для Польщі — після 123 років поневолення польська держава знову з'явилася на мапі Європи. Одним з перших питань, котре постало перед керівництвом відтвореної держави, — яким чином будувати Польщу? Чи це має бути мононаціональна країна, де має проводитися політика асиміляції національних меншин, чи все ж Польща може бути багатонаціональною країною. Саме цю другу ідею пропагував та був її концептуальним архітектором перший міністр закордонних справ Польщі в ХХ столітті, випускник Львівського Університету, історик, котрий спеціалізувався на українській тематиці та справжній українофіл Леон Василевський. 

Він народився у 1870 році в тодішній столиці Російської Імперії — Санкт-Петербурзі, де його батько був органістом в Костелі святого Станіслава. Вдома родина Василевських розмовляла виключно польською мовою, батьки привили Леону патріотизм, волелюбність та навичку самонавчання. Василевський мав лише мінімальну формальну освіту, але він дуже швидко визначився з колом своїх зацікавлень та постійно вчився чомусь новому. Одна за одною молодий Леон Василевський поглинав книги з історії, літературу слов'янських народів та нові мови. Він був справжнім поліглотом — крім польської та російської, володів українською, білоруською, хорватською, чеською, німецькою та англійською мовами. Не дивно, що ще в юному віці він почав співпрацювати з окремими петербурзькими часописами. Саме тоді почав глибше цікавитися українською тематикою. В цей період виходять перші статті Василевського про українців в Галичині. Також він поглиблюється у вивчення української політичної думки.

У 1893 році 23-річний Леон Василевський переїжджає до Львова, де стає студентом філософського факультету Університету. Там він знайомиться особисто з низкою представників української інтелігенції, серед яких був Іван Франко. 

Львівського Університету Василевський не закінчив, переїхавши наступного року у Прагу. Його схильність до самонавчання робила майже неможливими спроби вписати його в певну освітню систему. Ось що пише про Василевського політолог Барбара Стошевська: "Він ранньої молодості розвивався інтелектуально дуже самостійно та незалежно. Можна сказати, що створив свій власний університет, аудиторіями котрого були редакції часописів та салони, а професурою там були, між іншими, такі люди як Іван Франко та Томаш Масарик". 

Паралельно Василевський починає цікавитися популярними в той період соціалістичними ідеями. На хвилі цього зацікавлення, у 1894 році Василевський починає листування із засновником українського соціалізму Михайлом Драгомановим. А наступного року у Празі Василевський видає польський переклад брошури Драгоманова, про стосунок соціалістів до релігії. Ще за два роки Василевський стає членом Польської соціалістичної партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS) та знайомиться з Юзефом Пілсудським. 

З того часу Василевський активно починає займатися не лише науковою діяльністю, а й політикою. Дуже швидко він показує себе як грамотного організатора, палкого оратора та далекоглядного політика і стає одним із впливових членів PPS. Членом Польської соціалістичної партії Василевський залишатиметься до кінця свого життя. 

Втім, попри активну політичну кар'єру, Василевський не кидає і своєї наукової діяльності, та продовжує займатися в тому числі й українською тематикою. У 1912 році публікується фундаментальна історична праця Леона Василевського "Україна і справа українська", в котрій він описує всю історію України, починаючи він слов'янських племен на майбутніх українських територіях і аж до початку ХХ століття. Окремий розділ в цій праці Василевський присвячує українській культурі. Він розповідає про творчий спадок Івана Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенко-Карого, про значення українського театру, а також публікує повну бібліографію Тараса Шевченка. 

В той же період почала формуватися ідея, котру згодом почнуть називати федераційною ідеєю Пілсудського, хоча й реальним її автором був Леон Василевський. Та час цієї ідеї настав тільки у 1918 році, коли після Першої світової війни Польща врешті отримала незалежність, але визначеним був лише її західний кордон. Саме тоді розгорталися палкі дискусії між прихильниками федераційної ідеї Пілсудсього та інкорпораційної ідеї його головного опонента Романа Дмовського. Архітектором федераційної ідеї був власне Леон Василевський, чиї численні опрацювання зрештою стали частиною програми PPS. Ця ідея базувалася на тому, що в інтересах Польщі є підтримка та виникнення незалежних України, Білорусі та Литви та міцного, передусім, військового союзу між цими країнами для опору агресивній Радянській Росії. Сама ж Польща, згідно з ідеями Василевського, мала стати багатонаціональною державою, де будуть враховуватися та шануватися права національних меншин, передусім, українців, білорусів та поляків. Натомість в інкорпораційній концепції Романа Дмовського говорилось про те, що головна загроза для Польщі — не Радянська Росія, але Німеччина. На Росію ж Дмовський дивився як на потенційного союзника та вважав, що Польща має бути виключно мононаціональною країною, де національні меншини мали б полонізуватися та асимілюватися. 

В першому польському уряді після відновлення незалежності у 1918 році, Леона Василевського було призначено міністром закордонних справ. Зрештою, це говорить не лише про авторитет Василевського, а й про настрої тогочасної польської еліти відносно східних територій. 

Втім, міністром Василевський пробув лише без одного дня два місяці. Після зміни першого, тимчасового уряду, змінився й міністр. Та Василевський залишився працювати в Міністерстві закордонних справ. Як делегат від Польщі він брав участь в Паризькій мирній конференції, а у 1920—1921 роках був послом Польщі в Естонії. 

Тим часом тривала кривава радянсько-польська війна. Польща мала стати першою країною, котрій безумні більшовицькі бандити хотіли нав'язати свій варіант кривавого комунізму. Втім, "Диво на Віслі" та польські солдати, в союзі з армією УНР на чолі з Симоном Петлюрою не дали цьому відбутися. 

А в 1921 році відбувся фактичний крах ідей Василевського. І відбувся він в Ризі, де у складі польської делегації на підписанні мирного договору після радянсько-польської війни, був і сам Леон Василевський. 

До того часу, після низки кривавих воєн, значно поміцнішали позиції націоналістично налаштованих польських політиків. Фактично ціла польська делегація у Ризі, крім Леона Василевського та Генрика Страсбургера, належала до прихильників ідей Романа Дмовського. Тому майже одразу польська делегація визнала як учасників переговорів не УНР, а УРСР. Фактично цією дією був покладений кінець ідеям про незалежну Україну на початку ХХ століття. 

Важко сказати, чи могла польська делегація поступити інакше. Польське суспільство та армія були виснажені тривалими війнами, тоді як Радянська Росія залишалася великим, агресивним та небезпечним ворогом. Після визначення східних кордонів Польщі, стало ясно, що федераційній ідеї був покладений край. 

Після підписання Ризького мирного договору Леон Василевський майже припиняє політичну діяльність, залишаючись при цьому членом PPS. Але він активно продовжує займатися науковою діяльністю, друкує статті та праці, між іншими — і щодо українського питання. У 1924 році Василевський стає головою Інституту досліджень новітньої історії Польщі. 

Після травневого перевороту та повернення у владу Юзефа Пілсудського у 1926 році, Василевський на цей раз не приєднується до нього, займаючись лише науковою діяльністю. 

Ідеї Леона Василевського в певній мірі стали джерелом для концепції Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, котра була сформована в 1970-х роках та стала концептуальною основою для визнання та прихильної політики Польщі по відношенню до України, після реального отримання двома країнами незалежності. 

Таким чином, хоч ідеї Василевського не збулися і не могли відбутися за часів його життя (Василевський помер у 1936 році), вони стали фундаментом для приязних польсько-українських стосунків наприкінці ХХ століття. 

Саме тому, у важкі часи у відносинах між Польщею та Україною, ми можемо та маємо згадувати про людей, котрі протягом усього життя працювали задля примирення та мирного співіснування двох народів. 

Зараз в рамках декомунізації у Києві має бути перейменована вулиця, названа на честь дочки Леона Василевського — польської радянської письменниці Ванди Василевської. Можливо, було б доволі креативно та головне історично справедливо перейменувати цю вулицю на честь, мабуть, найбільшого польського українофіла початку ХХ століття — Леона Василевського.

Олександр Шевченко
https://dt.ua/personalities/koli-istoriya-mogla-piti-po-inshomu-263573_.html

"А ми тую червону калину підіймемо..."

Страсті нагнітаються шаленими темпами

Це вже очевидно:

- слід негайно зміцнювати західні рубежі України відповідно до принципу - SI VIS PACEM, PARA BELLUM;

- слід негайно видворити з України польського консула в Луцьку за реваншистські заяви щодо відсутності в українців національної державності у 1918-1921 роках;

- працівникам СБУ слід негайно допитати і відсторонити від керівництва Львовом очільника партії «Самопоміч» Андрія Садового – за ведення ним таємних переговорів із міністром ЗС Польщі, який на той час відверто проявив свою українофобію;

- слід негайно готувати звернення від парламентарів України до керівництва ЄС та до президента Польщі з приводу деструктивної діяльності варшавського МЗС, заручившись підтримкою Литви (до якої Польща теж висловлює низку неадекватних претензій);

- слід негайно розпочати процес відновлення історичної справедливості щодо визнання тяглості сучасної Української Держави від рівно століття тому – 7 листопада (за старим стилем) 1917 року – проголошеної Української Народної Республіки, та визначити Днем Незалежності і Соборності України 22 січня. Адже саме того дня 1918-го року було затверджено ІV Універсал Української Центарльної Ради, який проголошував самостійність УНР, а 22 січня 1919 року відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР в єдину Українську Народну Республіку.

Слід усвідомити, що 24 серпня було, по-суті, задекларовано Акт ВІДНОВЛЕННЯ Української державності (як і 30 червня 1941 року), народженої у вирі Української національної революції 1917-1918 років.

Таким чином, якщо влада в Україні проголосить 22 січня наступного року Днем сторіччя Української Незалежності, то захланні сусіди України автоматично втратять всі свої недолугі аргументи щодо надуманих територіальних претензій, а наша держава отримає юридичне право на моральні та матеріальні компенсації від країн-окупантів.

 

«Чехословацький сценарій» для України

Поляки, угорці та румуни не просто так активізувалися на західних кордонах України саме в останні роки, під час російської агресії на сході. А такі закиди і звинувачення, які зараз лунають з боку наших сусідів, не дозволить собі жодна цивілізована держава, налаштована на мир та діалог.

Західний фронт?

Хто чув ще п'ять років тому про угорські претензії до України на рівні міністрів та глави уряду? Хто чув про польські закиди та звинувачення до українських органів влади? Хто б міг уявити, що Будапешт оголошуватиме про блокування української євроінтеграції, а польські міністри заявлятимуть, що «з Бандерою до Європи не увійдете!»? Безумовно, антиукраїнські настрої ще в 1990-х роках мусувалися серед угорських маргіналів та на побутовому рівні серед поляків, проте в Києві цього навіть й не помічали. Але коли запалало в Криму та на Донбасі, звинувачення в бік України прозвучали голосніше й різкіше. При цьому такі звинувачення, які жодна демократична країна на дипломатичному рівні не оголошує сусідній державі.

Чи хтось з українців часто бачив у новинах, щоб, приміром, Франції хтось з сусідніх країн вказував на неправильний закон про освіту й засуджували за обов'язковість вивчення французької мови? Або, наприклад, щоб якась держава шантажувала іншу погрозами блокувати євроінтеграцію та зовнішньополітичні ініціативи? Чи щоб від якоїсь країни вимагали відмовитися від вшанування національних героїв? Щоб від італійців хтось вимагав відмови від популяризації римської культури та історії, бо римляни були кривавими окупантами й розіп'яли Ісуса Христа? Чи щоб від шведів та датчан вимагали припинити популяризувати історії та саги вікінгів, які були жорстокими середньовічними завойовниками? Жодна країна не висуває нікому претензій щодо історії, а Україну чомусь раптом в 2014 році почали звинувачувати. Ніхто не звинувачує демократичні й національно-терпимі країни в «дискримінації польськомовного населення», тим більше, якщо такого в Україні майже не існує.

Виняток становить лише РФ, яка регулярно звинувачує українців в фашизмі, нацизмі, поїданні російських немовлят та всіх можливих гріхах, проте в Москви є для цього чітка підстава – РФ веде проти України війну, тому й оббріхує противника. Чому ж до України раптом вчепилися з усіх трьох сторін західного кордону наші так звані «європейські партнери»? Адже просто так дипломати гучних звинувачень не озвучують і сусіднім країнам не погрожують. Вся ця ситуація відповідає лише ознакам однієї стратегії – початковій фазі інформаційної війни, яка, в свою чергу, є початковою фазою справжніх бойових дій та силового сценарію.

Інформаційну війну не так просто почати, особливо на порожньому місці, коли з мирної, толерантної і терпимої країни треба зробити образ ворога та агресора. Якщо росіяни розпочали масовану фазу інформаційної війни проти України ще за 10-15 років до військового вторгнення в Крим та Донбас, то угорцям, полякам і румунам треба швидкими темпами переконувати своє населення в тому, що Україна раптом почала їх ненавидіти і пригнічувати етнічні меншини на своїй території. Швидко робити з України ворога потрібно саме тому, що кращого моменту, аніж теперішня слабкість України та війна з РФ на Донбасі, може й не бути. Перед шовіністичними силами Угорщини та Польщі стоїть складне завдання: за кілька років мобілізувати й переконати абсолютну більшість свого населення, що окупація частини території сусідньої України буде не лише легітимним, але й справедливим кроком, – поверненням історичних територій.

Саме тому всі заяви, дипломатичні демарші, загострення відносин й погрози, які звучать щодо України із заходу – це перші інформаційні стусани та розхитування українського противника. Звісно, українці у відповідь й самі зроблять декілька рішучих заяв, які тут же будуть використані польською та угорською пресою для підтвердження агресивного характеру України – «бачите, як вони проти нас налаштовані?»

На західному фронті серйозні зміни

Після початку російської агресії проти України наш сусід та «адвокат у Європі» – Польща  почала різко змінювати своє ставлення до українців. Більше того, Польща стрімко перетворюється з «адвоката України в ЄС» на обвинувача українців у вигаданих історичних злочинах. При тому, що сучасні покоління українців загалом нічого поганого про Польщу й на думці не мали: для українців – це країна, в яку всі хотіли б поїхати на закупи, на заробітки чи на навчання, й для багатьох наддніпрянців було дивним дізнатися, що поляки мають історичні антипатії до нашого народу. Вістря боротьби сучасних українців було спрямоване винятково на захист від русифікації, але аж ніяк не проти Польщі. Не кажучи вже про угорців, яких в незалежній Україні жодним чином ніколи не дискримінували.

Однак з 2014 року в Польщі спостерігається стрімкий сплеск антиукраїнської риторики, почастішали напади на українських робітників, а українофобські заяви почали озвучувати найвпливовіші польські політики, до того ж, із правлячих партій. Через 60 років після Другої світової війни в Польщі раптом згадали про «геноцид» на Волині і про «злочини» українців у 1943 році. Притому, що 60 років ні про який геноцид не говорили, а тут раптом знайшли привід зробити закид українцям. Виокремлювати з історії Другої світової,  наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це вже тенденційність, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше  німці. Але польських шовіністів цікавлять лише українці.

Розігріте шовіністичними колами і фільмом «Волинь» польське суспільство зараз не хоче навіть чути українську позицію. З початком цієї істерії польсько-українське примирення під гаслом «пробачаємо і просимо пробачення» – відкинуте поляками в односторонньому порядку. Українців прийнято вважати лише вбивцями, садистами, варварами, які на колінах повинні каятися перед «святим  і непогрішимим польським народом», який, як люблять казати поляки, був колись, немов Ісус, розіп'ятий між трьома імперіями.

Далі – більше. Польський міністр МЗС вже почав говорити, що «українці з антипольськими поглядами не зможуть потрапити до Польщі». За словами очільника польського МЗС, люди, які «демонстративно» носять мундири СС «Галичина», не зможуть проїхати через кордон. Хоча яке має право Польща відмовляти у перетині кордону ЄС людям, які вдягають те, що їм подобається? Як можна переслідувати іноземних громадян за їхні політичні погляди? А скоро дійде до того, що українцям, які їдуть через територію Польщі, заборонять проїзд через наявність на їхніх акаунтах у соцмережах червоно-чорного прапора чи статті про Бандеру, бо це не подобається полякам.

Те ж саме стосується й Угорщини, яка захлинається хвилями антиукраїнської істерії. За особистою вказівкою міністра Пейтера Сійярто, угорська дипломатія перешкоджатиме Україні в реалізації важливих для неї справ на міжнародній арені. А 25 вересня Угорщина навіть без попередження зупинила реверсне постачання газу до України. Нібито з технічних причин, але натяк зрозумілий.  А враховуючи, що Україна зараз купує російський газ в Угорщині та Словаччині, Будапешт починає тиснути на життєво важливі артерії для України. З боку Угорщини, це вже навіть не інформаційна агресія.

Чому Україну б'ють?

Зрештою, це навіть не дивно, що Україну зробили хлопчиком для биття на міжнародній арені, адже наша держава за останні роки всіляко цей статус підтверджує. Крим Україна залишила без єдиного пострілу й вивела з півострова війська, спасувавши перед «зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків. Найбільші міста Донбасу разом з антрацитовими шахтами Київ втратив й залишив сепаратистам. Навіть після активної фази бойових дій, Україна втратила Дебальцеве й донецький аеропорт. Українці демонструють своїм сусідам, що відправивши кілька банд на українську територію, можна легко відібрати яку заманеться частину цієї країни, особливо за умов неоднорідного етнічного чи мовного складу населення. То чому б не взяти те, що давно в минулому було твоє, а тепер погано лежить?

А коли поляки й угорці заявили, що їм не подобається український закон про освіту, міністр освіти України поїхала до «європейських партнерів» шукати консенсусу й компромісу, питалася: чим ще можна «догодити» нашим сусідам? Ми готові узгоджувати з сусідами, як виховувати наших дітей! Враховувати їхні пропозиції та зауваження! Міністр освіти України готова узгоджувати це з сусідами й шукати компромісу та консенсусу щодо положень українського закону «Про освіту». Нас обізвали й плюнули в обличчя, а наша влада обіцяє знайти в цьому питанні компроміс. Україну намагаються зробити новою Чехословаччиною зразка 1938 року, звинувативши її у «порушення прав національних меншин» та розірвавши на шматки за допомогою міжнародних угод та рішень судів.

Між іншим, ще один західний «партнер» України – Румунія – вже успішно випробувала таку стратегію й відсвяткувала невелику перемогу над Україною. У вересні 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами, де розташоване родовище на 10 мільйонів тонн нафти і 70 мільярдів кубометрів газу. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього: на Зміїному дійсно розташоване селище, діє церква, державні установи.

Але тоді, коли Україна поклалася на розсудливість та цивілізованість міжнародної спільноти, Міжнародний суд порушив межі повоєнних кордонів в Європі на користь Румунії. Україна отримала всього лише 12 миль акваторії замість очікуваних 200. В результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища «Олімпійське». Воно й не дивно, адже кого мав би підтримати суд, розташований в європейській країні – члена ЄС і НАТО чи сторонню державу? Вже тоді українці мали б переконатися, що не варто доручати міжнародному суду вирішувати домагання сусіда щодо приналежності власної хати.

У межах цих процесів пригадується й озвучена російським радикалом Володимиром Жириновським пропозиція Кремля розділити Україну між Росією та Польщею. Польські політики тоді повідомили в пресі про таку пропозицію Кремля, і зазначили, що відмовилися. Однак політика трьох західних сусідів України – Польщі, Угорщини та Румунії, засвідчує, що пропозиція їм видалася спокусливою. Для України, яка знову проґавила початок інформаційної війни, цього разу – із Заходу, це привід задуматися як над обороною західного кордону, так і над переглядом зовнішньополітичної орієнтації.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

Рейтинги банків України

Рейтинг банків. Осінь-2017Mind проаналізував фінансову стійкість, платіжну дисципліну та ризики власників банків, що працюють в Україні. Як і раніше, найнадійніші з них – установи з іноземним капіталом

Рейтинг банків. Осінь-2017
Фото: Shutterstock

Лідерами рейтингу Mind життєздатності банків, що працюють в Україні, за результатами ІII кварталу 2017 року стали американський Сітібанк, австрійський Райффайзен Банк Аваль та французький УкрСіббанк. За ними розташувались французький Креді Агріколь, німецький ПроКредит Банк та угорський ОТП Банк.

Ці установи вийшли в лідери за комбінацією таких кількісних показників надійності, як ліквідність, рентабельність, достатність капіталу, а також якісних факторів безперебійності платежів, підтримки акціонерів та ризиків країн їхнього походження. Рейтинг складено на основі даних фінансової звітності станом на 1 жовтня 2017 року. Мета рейтингу, як завжди, незмінна відфільтрувати банки з найвищою внутрішньою здатністю пережити період системної нестабільності.

Попри те що загалом надійність банків виросла, оцінити позитивно банківський сектор поки що нелегко. Аналізуючи стан справ банківської системи України, важко позбутися думки, що економіка живе своїм життям на Землі, Національний банк України – на іншій планеті, десь високо в небі, а банки – у польоті, але як солдатський крокодил – «низенько, ну зовсім низенько».

Основне досягнення НБУ – імплементація МСФЗ 9 у вигляді 351-ї постанови – продемонструвало: бюрократична Україна може робити з власною економікою, що забажає, без будь-якої відповідальності за кінцевий результат. Сказали: «Таргет інфляції 8% (+/-2%) у 2017-му...», ну, не вгадали – шукаємо винних поза нашою системою.

Те, що для виконання проклятого банками міжнародного стандарту Мінфіну в 2018 році знову треба капіталізувати банки за участю держави – то проблема власника. От тільки навіщо Мінфіну на підтримку банків, у яких дві третини негативно класифікованих кредитів, вкладати коштів більше, ніж в оборонний бюджет, то НБУ не стосується.

Власники ж приватних банків більше піклуються не про розвиток бізнесу, а як вийти з нього без карних справ. Іноземці не форсують події: їхня українська «дочка» – мізерна доля великого балансу. Отже, можна заплющити очі на збитки, може, колись і згодиться. Російські банки й раді б вийти з ринку, але таке «добро» нема кому продати. Економічне зростання в країні – окремо, а банківське кредитування – окремо.

Показники

Депозитний портфель фізичних осіб банківської системи за 10 місяців у гривні приріс на 18 млрд грн (+3,8%). Це добре. Але уважний аналіз вказує на те, що майже 16 млрд грн – це приріст у ПриватБанку за рахунок переведення депозитів у валюті і депозитних сертифікатів. З банків за участю російської держави забрали понад 20% депозитів. Тобто якщо з системи прибрати фактор найбільшого банку, питома вага якого у депозитному портфелі продовжує зростати, то успіхи інших у сукупності – мінімальні. До речі, що думає антимонопольне відомство про майже 36% долі ринку одного банку?

Депозитний портфель юридичних осіб має від’ємний сумарний результат (-3,2%). На майже 4,6 млрд грн приросту в гривні – трохи більше $700 млн відтоку. У цьому сегменті обігові кошти бізнес переносить у банки із західним капіталом. Сприяє й європейське законодавство зі страшним словом «комплаєнс», і системне закриття коррахунків українським банкам західними партнерами.

Кредитний портфель фізичних осіб приріс у гривні з початку року на 18,3 млрд грн, тоді як у ВКВ – зменшився на трохи більше $400 млн. Масове іпотечне кредитування не повернулося, а кредитні продукти, що покривають розриви ліквідності у людей від зарплати до зарплати, зараз пропонують майже всі банки. Загальний приріст портфеля на рівні 2% з початку року мало допомагає економіці збільшувати продажі на споживчому ринку. Динаміка кредитного портфеля юридичних осіб взагалі має від’ємний характер (-1,8%). На тлі зростання кредитного портфеля в гривні на 23,1 млрд грн має місце згортання валютного портфеля на більш ніж $1 млрд. Суттєво приросли кредитні портфелі Укргазбанку, Кредобанку, Сітібанку, Прокредитбанку, і неможливо не побачити суттєве зростання ТАСкомбанку.

Аналізуючи розвиток банківської системи за останні три роки, складається враження, що за реальним перерозподілом коштів на ринку замість системних зрушень – одні балачки. Наприклад, не вщухають розмови про експортно-кредитну агенцію: закон прийнятий, але грошей на статутний фонд немає, хоча на капіталізацію неефективних банків – є.

Також тривають розмови про закон щодо реструктуризації проблемної заборгованості, де якісь поодинокі потуги є, але системних зрушень не відбувається.

Обговорюється законопроект про єдиний реєстр позичальників, який має помітити злодіїв, що розікрали банківську систему, але на практиці все тупцює на місці.

Розмови про посилення прав кредиторів розбиваються вщент судовою практикою, де законів стільки, що кожний цивільний позов можна розгорнути в будь-який бік, особливо з вітчизняною славною історією про приватизацію і рейдерські перерозподіли власності.

продовження тут
https://mind.ua/publications/20178327-rejting-bankiv-osin-2017

Московський українець Володимир Гіляровський

У 2015 році святкується одразу два ювілеї – 160 років з дня народження і 80 років з дня смерті українця за походженням, талановитого журналіста-побутописця життя кримінальної Москви кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Московський українець Володимир Гіляровський

Народився «дядько Гіляй» у Вологодській губернії, де його батько був помічником економа одного з місцевих маєтків, а економом був його дідусь по матері, чорноморський козак з Кубані Петро Мусатий, чий батько-запорожець прийшов на Кубань із Січі після розгрому Запорожжя Катериною ІІ у 1775 році.

В. Гіляровський так згадував про своїх родичів: «Наша семья жила очень дружно. Отец и дед были завзятые охотники и рыболовы, первые медвежатники на всю округу, в одиночку с рогатиной ходили на медведя. Дед чуть не саженного роста, сухой, жилистый, носил всегда свою черкесскую косматую папаху и никогда никаких шуб, кроме лисьей, домоткацкого сукна чамарки и грубой свитки, которая была так широка, что ей можно было покрыть лошадь с ногами и головой».

Вдавшись у дідуся фізичною силою і сміливістю, Володимир Гіляровський став найвідомішим кримінальним журналістом Москви свого часу. Він не боявся відправитись у найнебезпечніші куточки «білокам’яної», злочинницькі «малини» і «хази», куди не наважувалися сунути носа навіть московські поліцейські. Власні спостереження із життя кримінальної столиці Гіляровський згодом зібрав у двох книжках – «Трущобные люди» і «Москва и москвичи».

Фото:Гіляровський у 1878 році.

Не забував Гіляровський і свого українського походження. Завжди у козацькій шапці, з козацькими вусами, романтично закоханий у Запорізьку Січ, дуже шкодував, що не знав добре української мови і не міг повноцінно брати участь в українському культурному житті. Однак і українській справі Гіляровський, хоч і трохи, прислужився. Побувавши на Лівобережній Україні, 1902 року випустив у світ книжку «На родине Гоголя (из поездки по Украине)», написавши у заголовку саме «Україна», замість звичного російського «Малоросія», як тоді вимагала імперська влада і що на той час було досить сміливим вчинком.

Волелюбною козацькою поетикою пронизані твори Гіляровського, присвячені Запорізькій Січі. Так, в нарисі «Запорожская Сечь (1775–1925)» Гіляровський наводить старовинну легенду про походження російського царя Лжедмитрія І, яку він почув під час турецької війни від кубанських козаків: «Много лет спустя, на турецкой войне, среди кубанцев-пластунов я слыхал интереснейшую легенду, переходившую у них из поколения в поколение, подтверждающую пребывание в Сечи «Лжедимитрия».

Когда на коронацию Дмитрия прибыли наши запорожцы почетными гостями, то их поставили около самого красного крыльца, откуда выходил царь. Ему подвели коня и поставили скамейку, с которой он, поддерживаемый боярами, по царским обычаям должен был садиться.

– Вышел царь, спускается... мы глядим на него и шепчемся, – рассказывали депутаты своим детям.

– Знакомое лицо и ухватка. Где-то мы его видали?

Спустился царь, отмахнул рукой бояр, пнул скамейку, положил руку на холку, да прямо, без стремени, прыг в седло – и как врос. А мы все разом:

–Це наш, Грицко!

А он мигнул нам, да – и поехал...»

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах.– М., 1999. – Том 2).

В поезії «Запорожцы» Гіляровський також сміливо для свого часу славить українського гетьмана Мазепу і запорізького кошового Костя Гордієнка за їхній союз зі шведським королем Карлом ХІІ, який, на думку Гіляровського, міг призвести до постання незалежної української козацької держави:

 

Пируют шведы с казаками,

Гуляют об руку рука,

И обнимаются друзьями

Соединенные войска.

 

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах. – М., 1999. – Том 4).

Пов’язана із долею Гіляровського і одна мистецька помилка, історію якої розповім вам далі.

Гіляровський і картина Рєпіна «Запорожці»

Дуже часто можна почути припущення, що на відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» серед інших героїв сучасного йому українського руху художник зобразив і Володимира Гіляровського у вигляді кремезного і сивого козака в білій шапці та червоній свитці, чий богатирський регіт, здається, виривається з полотна і лине до глядача картини. (Іноді цього персонажа називають ще Тарасом Бульбою). Гіляровський у свої похилі літа, дійсно, і кремезною постаттю, і сивими козацькими вусамибув дуже схожим на цього персонажа. А може, і свідомо хотів походити на нього і ніколи не заперечував, якщо хто-небудь із його співрозмовників у приватній бесіді порівнював його з героєм картини Рєпіна. Але насправді зобразити Гіляровського на цій картині Рєпін аж ніяк не міг.

Картина Рєпіна «Запорожці». Фрагмент картини Рєпіна «Запорожці».

Писати картину Рєпін почав у 1880 році, а ескізи, на яких зображений кремезний козак, що регоче на всю картину, з’явилися вже у 1878-му. В цей час 23-літній юнак Володимир Гіляровський, згадавши батьківщину свого дідуся, відправляється в складі загону кубанських козаків на війну Росії з Туреччиною за визволення болгарського народу з-під турецького ярма. Збереглася і світлина молодого Гіляровського, статного, безвусого, в кубанській черкесці, аж нічим не схожого на старого козарлюгу Тараса Бульбу з полотна Іллі Рєпіна.

Стародубський краєзнавець Георгій Метельський у своїй книзі «Листья дуба», що присвячена історії колишньої української Стародубщини, доводить, що в образі старого козака в червоній свитці Рєпін зобразив іншого видатного українця, композитора Олександра Рубця, до якого приїздив декілька разів у Стародуб на етюди. (МетельскийГ.В. Листья дуба. – М.: 1974 – С. 229). І справді, і за віком, і статурою Олександр Рубець більше походить на Тараса Бульбу, ніж тодішній Гіляровський.

До речі, і сам Гіляровський у своїх друкованих творах ніколи не посягав на лаври героя картини Рєпіна. Так, в нарисі «ЗапорожскаяСечь (1775–1925)» він згадує відомого українського історика Дмитра Яворницького і пише, що той став прототипом для постаті писаря з картини Рєпіна, а про себе – ані слова… Отже, присутність Гіляровського на картині «Запорожці» – то лише міф.

 http://tyzhden.ua/History/140877

За 27-е вересня у зоні АТО без втрат

Київ28 вересня 2017
Бойовики застосували важке озброєння на Донецькому та Маріупольському напрямках – полковник Мотузяник
Бойовики застосували важке озброєння на Донецькому та Маріупольському напрямках – полковник Мотузяник
  • Київ, 28 вересня 2017.

Вчора у зоні АТО внаслідок бойових дій жоден український військовий не загинув та не отримав поранення. Бойовики були найбільш активними на Донецькому напрямку. Там українські військові зафіксували сім випадків порушення режиму тиші, три з яких – із застосуванням важкого озброєння. На Луганському напрямку сталося три обстріли з боку бойовиків, на Маріупольському – п’ять. Про це  повідомив речник Міністерства оборони України з питань АТО полковник Олександр Мотузяник під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

На Донецькому напрямку основною «гарячою точкою» був район Авдіївки. «Окупанти активізувалися як на півдні – у Спартаку, так і на сході – у Ясинуватій. Окупанти відкрили вогонь по хибній позиції ЗСУ, а дещо згодом – і по справжній», – зазначив Олександр Мотузяник. Українські військові відкривали вогонь у відповідь. З 21 по 23 години бойовики відкривали вогонь зі стрілецької зброї поблизу Авдіївської промзони. 

В обід бойовики відкривали вогонь у Кам’янці. «Неспокійно було також в районі Донецького аеропорту. Місцями атак противника залишаються наші укріплення у Пісках та Невельському. Найгарячішою, втім, залишається ситуація поблизу Пісків, де обстріли – найтриваліші», – додав полковник Мотузяник. Навколо окупованої Горлівки та на Світлодарській дузі вчора було спокійно

На Маріупольському напрямку бойовики продовжують відкривати вогонь у Мар’їнці та на півдні напрямку. У Мар’їнці вранці НЗФ відкрили вогонь із легкого озброєння. На півдні напрямку ворожі обстріли відбулися у Гнутовому, Талаківці та Широкиному. У Талаківці бойовики застосували міномети.

На Луганському напрямку надвечір незаконні збройні формування відкрили вогонь у Кримському, Лобачевому та Станиці Луганській. Бойовики застосовували гранатомети та стрілецьку зброю. Кожна провокація тривала до півгодини.

У Калинівці, у Вінницькій області, продовжують ліквідацію наслідків пожежі на військових складах. «Ситуацію вдалося взяти під контроль. Сапери проводять обстеження території складів та прилеглих районів, зокрема населених пунктів. Мешканці військового містечка та навколишніх сіл почали повертатися до своїх домівок», – деталізував полковник Мотузяник. 

http://uacrisis.org/ua/60852-motuzyanyk-22

В Киеве действуют киллеры спецслужб Путина.



8 сентября на Бессарабской площади в центре Киева в результате взрыва в автомобиле Toyota Camry погиб Тимур Махаури, чеченец с грузинским паспортом. Женщина и ребенок, которые ехали с ним в автомобиле, пострадали, но выжили. Махаури в составе чеченского батальона воевал против сепаратистских и российских войск на Востоке Украины. По сообщениям СМИ, президент Чечни Рамзан Кадыров считал его своим врагом. В дополнение к этим двум возможным мотивам для его убийства Киев в последнее время стал опасным местом для врагов Москвы. Учитывая недоброжелателей Махаури и его местопребывание, удивительно, что он не проверил свою машину на наличие взрывных устройств, прежде чем сесть в нее. Этот случай станет важным уроком для других, говорится в материале вице-президента департамента тактического анализа частной американской разведывательно-аналитической компании Stratfor Скотта Стюарта.

«Мокрые дела» Московии.

Спецслужбы России (фашистское государство, признанное 27.01.15 Верховной Радой страной-агрессором) имеют долгую историю причастности к убийствам, или «мокрым делам», как их там называют. Они преследовали врагов российской власти по всему миру. 

Бывший подполковник ФСБ Александр Литвиненко был убит в Лондоне в ноябре 2006 года.  Российский медиаменеджер Михаил Лесин убит в Вашингтоне в ноябре 2015 года. И таких примеров множество. Люди, считающиеся врагами Кремля, погибают как в России, так и в других странах. Тем не менее, похоже, существует очевидная разница в подходах, используемых в разных географических точках. Например, в самой России объекты обычно просто расстреливаются.  Похоже, что спецслужбы поигрывают мускулами и запугивают противников. Но за пределами России спецслужбы стараются действовать более осторожно. Несмотря на то, что дело Литвиненко получило широкую огласку из-за некоторых просчетов, использование редкого полония-210 в качестве яда было предназначено для обеспечения медленного и малозаметного умирания, чтобы окружить смерть бывшего ФСБшника атмосферой тайны, подобно смертям Бадри Патаркацишвили в 2008 году и Бориса Березовского в 2013 году – обоих убили в Великобритании.

Опасность подстерегает врагов Путина и в Киеве.

Но в Украине российские работники плаща и кинжала действуют, в основном, без особой конспирации, полагаясь на прикрытие сверху, отмечают в частной разведке США.

В июле 2016 года белорусский и украинский журналист, критик российской власти Павел Шеремет погиб в результате подрыва его автомобиля. Убийство Шеремета было профессиональной спецоперацией.

В августе 2016 года российский журналист Александр Щетинин, известный критикой в адрес Владимира Путина, был найден мертвым на балконе своего дома в Киеве с огнестрельным ранением в голову.

23 марта бывший депутат Госдумы Денис Вороненков, который давал показания против беглого экс-президента Украины Януковича, был застрелен в центре Киева, возле осиного гнезда российских спецслужб, отеля Премьер Палас. 

1 июня Адам Осмаев, критик чеченского правительства, избежал смерти благодаря его жене Амине Окуевой, ранившей киллера. Нападавший Артур Денисултанов-Курмакаев, гражданин России, родился в Чечне, представился французским журналистом и договорился об интервью.

27 июня полковник военной разведки Украины Максим Шаповал был убит взрывом, похожим на тот, в результате которого погиб Шеремет в Киеве, а так же заместитель начальника управления контрразведки СБУ Донецкой области Александр Хараберюша в Мариуполе. Оказывается руководитель спецназа Главного управления разведки Министерства обороны Максим Шаповал, не пришелся ко двору Путина, и одна из причин -- документировал доказательства присутствия и деяния российских войск на территории Украины.

. Киев явно стал опасным местом для тех, кто воспринимается как враг путинского режима, продвигающийся и в Украину.

  Бомбы не любительского изготовления.

Тот факт, что после взрыва, убившего Махаури, пассажиры автомобиля остались в живых, указывает на то, что было использовано небольшое устройство направленного действия и, вероятно, пластическая взрывчатка. Кроме того, похоже, взрывное устройство управлялось дистанционно. Хотя эта атака произошла вечером, а не во время утренней поездки на работу, она имела много общего с убийствами Шаповала и Шеремета. 

Махаури также воевал на стороне Грузии, когда российские войска вторглись в эту страну в 2008 году. Вероятно, это сделало его мишенью для российских спецслужб, которые предприняли три попытки его устранить, включая установку бомбы на лестничной клетке его жилого дома в Тбилиси в марте 2009 года. Учитывая этот факт, а также недавнюю волну убийств в Киеве, Махаури следовало принять дополнительные меры предосторожности.  В Киеве немало врагов России. Учитывая недавние события, последуют и новые убийства. Чтобы избежать судьбы Махаури, тем, кто не в ладах с Кремлевским режимом, следует позаботиться о своей безопасности.

Компания Strategic Forecasting, Inc. — известная как Stratfor — это издательство и глобальная разведывательная компания, основанная в 1996 году в городе Остин, штат Техас. Stratfor афиширует себя как геополитическая разведывательная и консалтинговая фирма.

Але знайомлю зі Стусом


Він вів смертельний бій. 
Про Василя Стуса

04 Вересень 2017, 


Василь Стус очима художника Юрія Журавля


Малюк нетерпляче репетує.

– Терпи, терпець тебе шліфує, – кажу на автоматі, поки дістаю для малечі бажане.

Скільки було йому, коли він це почув вперше? 6 днів?

А мені?

Це десь почулося, вивчилося і прошилося.

І прожилося.

Хоча. Дякувати Богу, дідам і батькам, мені прожилося менше, аніж їм. Тож колишу сина, вчу терплячки і уповаю, що його життя зашліфує менше. Але знайомлю зі Стусом. Це ніколи не рано. Особливо на цій землі.

Нам не дано знати, а отже й не личить судити про розмір і вагу хреста ближнього.

Але автор рядка про терпець – Василь Стус – сходив на Голготу з високо піднятим чолом.

Він не один. Таких – мільйони. Він – один. Такого в нас ще не було.

Гладкий, зашліфований до ковзкості льоду, шмат уділеного йому дерева, уявний, але від того не невагомий, висковзував, мабуть, йому з рук. А нести треба було, і хилити голову, навіть, щоб знову підняти свій власний хрест – йому не личило.

Василю Стусу стало снаги не лише отак пройти, а й залишити нам спогад. Пам’ять про себе, про нас колись і навіть нас нинішніх. Про пережите.

Скороминущий ачи ні, стусовий витесаний із слів, гострий і різкий, хрест залишається пам’ятником Україні та українцям, всьому прожитому, терпцем відшліфованому, люттю поруйнованому, любов’ю скріпленому і вірою освяченому.

Василь Стус
Василь Стус

Поет та лицар, Василь Стус став наріжним каменем нашої пам’яті про ХХ століття. Войовничий поет, який не схибив і не схилився, який воював і творив – уособлення мільйонів. Він увібрав у себе біль командирів за непрожиті життя їхніх солдат. Явився запальною стихією юного таланту митця, квасного, гіркого, але такого непересічного, як молоде вино. Вічно юного таланту сотень митців, полеглих за свободу.

Це в нас, в Україні ХХ століття, епітафії поетів та воїнів однакові. Тож полеглий у бою з ворогом поет Василь Стус мусів і мав стати і одним, і другим. Навіть не взявши зброї до рук, він виконав життєве покликання.

Стус вів смертельний бій, і хрест, даний йому Богом і відточений його власним талантом, був зброєю в руках поета. Стус жбурляв ним у ворога і ницість, у зло і байдужість, цілився у зневіру і зневагу.

І не хилив чоло…

Здавалося, оця ноша стала частиною людини, а людина стала частиною хреста…

Врешті сам Стус став хрестом для нашого народу. Який ми досі не в силі підняти і встановити, як пам’ятник. Який ми не зможемо підняти, поки не покараємо зло. Бо ж непокаране зло зростає.

Набуває вибагливих форм і ранить все більше людей.

І поки воно ще й ходить на перемовини, Україна далі народжує воїнів-поетів. Чи режисерів.

Але яка врешті різниця там, на небесах і на Сибіру? Яка врешті різниця ТИМ.

Питання ж насправді до нас. Стусові побратими, які винесли його неписані рядки із в’язниць, втримали окопи нашої свободи. В поту, крові і сльозах вони не забули ні Василя, ні віршів, і теж здійснили своє покликання.

А заразом – прожили забране життя Поета. Прожили ті мільйони українських доль, які поет витяг із небуття.

Стус міцно засів у голові Сверстюка, чи Овсієнка, чи… та в багатьох. Звільнені рядки врешті оселилися і у моїй голові. Мабуть, і у вашій, якщо читаєте про Стуса. Відтак вони стали отим спільним прожиттям для нашого колективного «ми». Спогадом про історію всіх наших батьків і прадідів. Спільним спогадом про спільну історію. Навіть не пам’яттю, а цим прошитим-прожитим дитячим спомином.

Про те, що дорога йдеться. Про те, що свободу не ув’язнити. Про те, що терпець шліфує зброю.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху

Знищено графіті часів Євромайдану

В Києві розгромили магазин, де було знищено графіті часів Євромайдану
Опубліковано 03.09.2017  

У Києві невідомі розгромили магазин “Емпоріум” на вул. Грушевського, де були стерті графіті часів Євромайдану,  залишивши напис “тут був Майдан”. Активісти принесли шини, на місце інциденту прибули правоохоронці.

Фото погромів на своїй сторінці в Twitter опублікував фотограф Владислав Содель, пише “Народна правда” з посиланням на 112 Україна.

Присутні біля входу в будівлю кілька десятків людей закидали магазин підручними засобами і почали палити біля входу в магазин шини. На фасаді магазину на місці стертих графіті молоді люди залишили напис “тут був Майдан”.

До магазину “Емпоріум” вже підтягнулися правоохоронці і намагаються стабілізувати ситуацію на місці інциденту.

“Прийшли правоохоронці, почали охороняти будівлю магазину. Молоді люди підпалювали шини, напруженість на місці інциденту знизилася, проте протестуючі не розходяться. Розбиті вікна і двері магазину, все забруднено фарбою. Молоді люди, які представляють різні організації, стверджують, що стерті графіті є неповагою до Майдану”, – розповіла кореспондент телеканалу.

У неділю, 3 вересня, протестну акцію біля магазину анонсували в націоналістичної організації “С14”.

Нагадаємо, власники магазину “Емпоріум” в Києві стерли з фасаду будівлі по вулиці Грушевського графіті з Тарасом Шевченком, Лесею Українкою та Іваном Франком, створені під час Революції Гідності. Патріотичні графіті протрималися на стінах будинку майже 3,5 роки.

Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович назвав знищення графіті часів Революції гідності на вулиці Грушевського в Києві актом вандалізму і заявив, що звернеться з цього приводу  в поліцію та до Генпрокуратури.

Знищено ось це