хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «україна»

Фестиваль кофе во Львове

Сентябрь 2011

Дата проведения: 23-25 сентября

Место проведения: Пл. Рынок

Источник: Байки веселого туриста

Действительно, представить Львов без кофе, безтрадиций встреч за чашкой этого прекрасного напитка, просто не представляетсявозможным. «Кав`ярні» и «цукерні» – шарм города. Каждую практически улицу украшает единственное и неповторимое в своем роде заведение с присущим именно ему уютнейшим интерьером, эксклюзивной атмосферой и перечнем рецептуры приготовления кофе, которое является своего рода его визитной карточкой и держится в тайне за семью печатями.

Про незалежність! Увага, присутня нецензурна лексика

В дні святкування 20 річніці Незалежності України, на порталі було багато заміток в яких йшлося про те, що незалежність їм нічого не дала і що вони стали жити гірше!

Так от я звертаюся саме до таких користувачів! Якого хуя Ви тоді нічого не робили, а зараз серете на блогаг типу яка Україна хєрова і шо вам в совку жилося краще? Я розумію що зміна влади, розвал совка, незалезність, всиляли надію на краще майбутнє! Але ж Ви  бачили що Україна занепадає, що рівнь життя падає! То що, не можна було зібрати майдан і скандувати що ви хочете назад в совок (до росії)? А? Тим більше якщо в совку і справді так афігенно жили, як ви любите розказувати, то б підтримку людей Ви б точно мали! І зараз з би ніхто не розєднував Украаїнців мовним і бандерівським питанням! Всі б пишалися що живуть в найбільшій країні і офіційною мовою, швидше всього, була б російська! І тоді б я був патріотом саме такої країни! Однак я виріс в незалежній країні і я хочу бачити її саме такою, незалезною і суверенною! І нєхуй мандіти як вам погано живеться! Краще перестаньте лаятися між собою, ось якраз в цих рядках все  сказано:

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми – українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без "правобережних", без "лівобережних",
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!...
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

От скажіть: яка різниця хто якою мовою розмовляє? Всі чудово одне однго розуміємо! Чи не так? Замість того щоб плакати за совком і обсирати україну, краще робити  все щоб наша країна процвітала!

Вінки Януковичу від небайдужих громадян України


5 вересня 2011 року, небайдужі громадяни принесли до Адміністрації президента вінки і подарували їх Януковичу. У такий спосіб вони відшкодували йому майнові збитки, заподіяні пенсіонеркою Галиною Швидкою, яка відрізала стрічку з президентським прізвищем від вінка, який він подарував Тарасові Шевченку, і отримала за це 10 діб
На вінках були написи: «Януковичу від Інтернет-користувачів України», «Дякуємо проффесору Януковичу за покращення життя вже сьогодні. Молодь України», «Дякуємо за наше щасливе дитинство. Від пенсіонерів України», «Від вдячних мешканців Алчевську».
Не меншу увагу, ніж вінки, привертали значки «ЯНК, ПНХ!» на більшості учасників.
Цікаво, що акцію організували і провели не громадські активісти, а звичайні самоорганізовані Інтернет-користувачі. Щоправда, до них долучилися хлопці з «Чорного Комітету».

Крім цього, був плакат, на якому була фотографія мавпи з гранатою і напис: «Тупа влада – тупі репресії».

Представнику Адміністрації президента передали звернення, яке ми всі підписали і яке гріх не процитувати повністю:

Ми хотіли б подати приклад решті Інтернет-користувачів і просто зацікавлених осіб: не треба сидіти на кухнях, виходьте сюди, кажіть усе, що про них думаєте, посилайте їх, даруйте їм те, що вважаєте за потрібне, і те, чого вони достойні«, – сказав під час акції один з її організаторів.

«ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

Ми, що нижче підписалися, звертаємося до вас, Вікторе Федоровичу, з проханням прийняти в дар від нас ці вінки з метою компенсації ваших матеріальних втрат, завданих Галиною Швидкою, що пошкодила дорогоцінне для вас майно. З метою компенсації моральних втрат просимо прийняти побажання, що написані на стрічках цих вінків.

Принагідно просимо вас не мучити народ України своїми недолугими ініціативами, як от проведення структурних реформ. Для їх проведення треба мати чисті руки, світлий розум і прагнення до служіння Державі і Нації в межах своїх можливостей і талантів, а інколи і трохи поза цими межами. Саме такого керівника хоче бачити народ. Однак, жоден великий керівник держави, а тим більше керівник-реформатор, не наважувався будувати собі дачу розміром з «Ліхтенштейн» чи «Монако». Тим більше, на початку правління, не заслуживши поваги у народу. До того ж, бажання втілювати радикальні зміни в суспільстві передбачає, окрім волі, ще і наявність певного інтелектуального потенціалу та здатності до нестандартного мислення. З цим у нашої влади завжди були проблеми… Тим більше у нинішньої влади, яка робить усе «тупо і глупо» і плює на всіх, хто з нею не згоден. Це яскраво було видно на прикладі пенсійної реформи, яку в авральному темпі, щоб народ не встиг отямитися, приймали 80 депутатів, які голосували за 160 своїх колег, а те, що прийняли, тільки дратує народ і створює проблем більше, ніж вирішує.

Крім того, ставлення можновладців та їх силових прихвоснів до власного народу можна описати лише термінами з психіатрії. Якась кипуча отруйна суміш страху, презирства і ненависті до простих громадян, які тримають цю владу на своїх плечах. Все це вилилося у відвертий плювок в обличчя народу на двадцятиріччя Незалежності. В той день не вистачало тільки «колючки» та конвойних псів…

То ж не дивно, що ваші так звані «реформи» і ваша персона викликають роздратування і алергію у всіх вікових та соціальних групах населення від «піонера до пенсіонера» до такої міри, що навіть старенькі жіночки кидаються на вашу власність.

Щоб не ускладнювати життя народу, а народ не псував вам радості від обіймання посади, радимо вам йти дорогою ваших попередників на посту президента, яка полягає у обмеженому рамками Інтерполу гедонізмі (тобто заробляти – красти рівно стільки, щоб за кордоном не сильно тицяли пальцями) та перманентному ІБД імітації структурних реформ і списуванні прорахунків або бездіяльності на колишніх соратників. На більше ми не можемо сподіватись від вас та вашої команди.

Якщо вам все ж таки хочеться розпочати бурхливу діяльність і когось посадити, пропонуємо вам звернути увагу на персонажів на кшталт Дмитра Рудя (син прокурора в Дніпропетровську – п’яним збив насмерть трьох жінок, досі перебуває на свободі) або чисельних іншіх «ландікоподібних» особистостей. Про чисельних хабарників та крадіїв вашої команди писати не бачимо сенсу по-перше, ви їх і так знаєте, по-друге, вони врешті-решт хоч нікого не вбивають.

Тож просимо вас підняти телефонну трубку, щоб «чесний і незалежний» суд звільнив Галину Швидку з-під варти».


На акції був помічений (як завжди, не дав себе не помітити) відвідувач усіх подібних заходів Сергій Рульов, відомий замазуванням табличок на будинках і різноманітною вуличною клоунадою. Він підписав звернення до Януковича агітаційною ручкою за Януковича, а далі сказав, що оскільки він пенсіонер, то вінок від пенсіонерів належить йому, і забрав його собі на сувенір.

Олена БІЛОЗЕРСЬКА, 
ІА «Поряд з вами»


Повернення Ольги Куриленко. Кіно України.

Наталя Дмитренко

Актриса вперше бере участь в українському кінематографічному проекті – стрічці «Земля забуття», який на Венеційському кінофестивалі побореться за приз у $100 тисяч

 
 
Сьогодні третій день 68-го Венеційського кінофестивалю, який триває з 31 серпнядо10 вересня. На Лідо вже показали три з принаймні десяти найочікуваніших прем’єр цьогорічного кінофоруму. Це «Березневі іди» (The Ides of March) Джорджа Клуні (конкурсний фільм), «Різня» (Carnagе) Романа Поланського (також конкурс) та фільм Мадонни W.E. (позаконкурсний). Сьогодні ж покажуть ще дві конкурсні картини, що можуть стати фаворитами фестивалю: «Небезпечний метод» (A Dangerous Method) Девіда Кроненберга (інтригуючу повість про суперечку між Зіґмундом Фройдом та Карлом Юнґом) та «Спекотне літо» (Un еtе Brulant) Філіпа Гарреля.

Для України Венеційський кінофестиваль набуде особливої ваги з 3 вересня, коли в прокаті з’явиться стрічка «Земля забуття» (La terre outrage) –копродукція Франції, Польщі та України, присвячена 25-річчю Чорнобильської трагедії. До слова, два роки тому, у 2009-му, в основному конкурсі брала участь картина іранської режисерки Шерін Нешат «Жінки без чоловіків». Серед інших продюсерських компаній там значилася і українська SotaCinemaGroup. Стрічку відзначили нагородою за кращу режисуру, але український глядач і досі не побачив цієї роботи.

Картину «Земля забуття» покажуть у програмі International Critics’ Week– це конкурс із семи дебютних картин, які змагатимуться за одну із головних фестивальних нагород – «Лева майбутнього» або, як її ще називають, нагорода Луїджі де Лаурентіса за кращий дебютний фільм (призовий фонд – $00 тис.). До речі, серед журі цього конкурсу – російський режисер Алексєй Фєдорченко, автор «Вівсянок», що відзначилися торік на Лідо. «Український внесок у створення фільму – повне забезпечення зйомок, зокрема, актори, локації, фінансування, частково постпродакшн», – ділиться продюсер «Землі забуття» Марина Лопатьонок. За загального бюджету картини, що сягає приблизно €4 млн, наші продюсери оцінюють свій внесок на чверть цієї суми. «Це приватні гроші», – наголошує продюсер.

Але головний український внесок у стрічку французько-ізраїльської режисерки Міхаль Боганім – це Ольга Куриленко, українка за походженням, француженка за пропискоюй акторка міжнародного рівня за професією. Ольга Куриленко, відома як «українська дівчина Джеймса Бонда», зіграла у фільмі жінку з Прип’яті, що була свідком вибуху на ЧАЕС, втратила там на власному весіллі чоловіка і через десяток років повертається до цієї трагедії. Чоловіка героїні грав російський актор Нікіта Ємшанов, який 17 серпня загинув у ДТП у Москві. «Він грав роль чоловіка героїні Ольги Куриленко, пожежника, який у день весілля, як їй сказали, пішов гасити лісову пожежу і ніколи більше не повернувся. Ось такий трагічний збіг», – розказує Марина Лопатьонок.

Інші, крім Куриленко, українські актори, задіяні у картині: це Сергій Стрєльніков (театр «Ательє 16»), Ксенія Ніколаєва, Дмитро Суржиков (Театр драми і комедії на Лівому березі), В’ячеслав Сланко (Молодий театр). Зйомки фільму відбувалися в Україні (32 літні дні й 26 зимових) – на Донеччині, у Прип’яті і Чорнобилі.

Ніби випереджаючи порівняння «Землі забуття» із фільмом «У суботу» Алєксандра Міндадзе, який зазнав суперечливої критики, інший український продюсер картини Ігор Лопатьонок зауважує, що в цьому фільмі Чорнобильська трагедія показана під абсолютно іншим кутом зору, через те що її знімала людина, не причетна до подій і з зовсім іншою ментальністю. В інтерв’ю DeutscheWelleвін навіть обмовився: «Можливо, потрібно змонтувати ще одну версію картини, щоби демонструвати її в Росії та Україні, щоб не образити глядача». Хоча сама режисерка взялася за справу з усією відповідальністю: «Перед тим, як написати сценарій, я тривалий час перебувала у тій зоні, збирала інформацію, спілкувалася з людьми». У той же час відомо, що під час роботи сценарій неодноразово змінювався.

До слова, на відміну від Ольги Куриленко, яка за семирічну акторську кар’єру вперше взяла участь у проекті, що має українську лепту, Боганім краще знайома з нашим кінематографом. Її кінодебют – фільм «Пилюка» (Dust) –отримав на київському фестивалі «Молодість» нагороду за найкращу студентську роботу. Ще одну картину «Одеса… Одеса» режисер частково знімала в Україні.

Після Венеції «Земля забуття» продовжить свою фестивальну історію: він увійшов до основної конкурсної програми TIIF (Міжнародний кінофестиваль у Торонто, 8–18 вересня), також його покажуть на SBIFF (Міжнародний кінофестиваль у Санта-Барбарі, 26 січня – 5 лютого 2012 року). Планується, що фільм увійде також до програми цьогорічної «Молодості». Щодо ж до прокатної історії в Україні, то Марина Лопатьонок зауважила: «Думаю, це буде восени цього року. Ми над цим працюємо».

Украина не является канонической территорией РПЦ (КГБ)

Патриархи четырех старейших Церквей мира и Предстоятель автокефальной Церкви Кипра призвали Русскую Православную Церковь придерживаться своей канонической территории

"Из-за событий, которые недавно имели место в Православной Церкви" Собор подчеркнул необходимость для всех православных Церквей уважать и строго соблюдать географические границы своих юрисдикций "в том виде, как они определены священными канонами и Томосами об учреждении этих Церквей".

Как сообщает risu.org.ua, этими словами пентархия намекнула на непризнание канонического статуса УПЦ (МП) в качестве "неотъемлемой части" Московского Патриархата, поскольку в Томосе об автокефалии Православной Церкви в Польше, изданном в 1924 г., Константинопольский Патриархат констатировал, что никогда законным образом не отказывался от своей юрисдикции над Киевской митрополией. Что касается всей Московской Патриархии и ее канонических границ Константинопольский Собор придерживается Томоса 1589 г., согласно которому территория нынешней Украины не входит в состав Московского Патриархата.

В контексте вышесказанного следует упомянуть комментарий УПЦ КП, который говорит, что пентархия – это способ Константинопольского Патриархата дать понять РПЦ "кто в доме хозяин".

Православні патріархати: Україна не є канонічною територією РПЦ.

Глави п’яти найдавніших православних церков наголосили на необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков

1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Окрім іншого, на соборі були прийняті рішення, які напряму стосуються українського православ’я.

На Собор у Константинополь (Стамбул) до Вселенського патріарха Варфоломія прибули представники Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського патріархатів та архієпископ Кіпру. Деякі оглядачі до цієї зустрічі відзначали, що таким чином, Вселенський Патріарх ініціює відновлення давнього інституту, що називався «Пентархія» — Синод п’яти найдавніших Апостольських кафедр православної Церкви.

На цьому соборі дійсно були присутні уповноважені представники  глав перших п’яти історичних православних церков світу. На зустрічі було обговорено ряд проблем загальноправославного характеру і питання, пов’язані з усуненням перепон до скликання запланованого Всеправославного Собору.

Як повідомляє офіційний сайт Православної церкви Кіпру, за результатами цієї зустрічі були прийняті: «Послання Предстоятелів Найдавніших Церков» та «Комюніке про підсумки роботи Собору Предстоятелів Найдавніших престолів на Фанарі». У документах сказано про необхідність подальшої діяльності з підготовки скликання Великого Собору Святої Православної Церкви. Також піднімаються питання щодо діяльності православних церков на Близькому Сході, необхідності зусиль політичних та релігійних лідерів світу для встановлення миру в цьому регіоні.

Окремо слід відзначити, що у підсумковому комюніке Собору сказано:  "крім того, зважаючи на останні події, що мали місце в Православній Церкві, Собор наголошує на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".

Таким чином Собор п’яти найдавніших Апостольських православних церков підтвердив неодноразові заяви Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну. Нагадаємо, що у Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII заявляв: "вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу".

Детальніше читайте у статті Павла Береста Найдавніші православні патріархати підтвердили неканонічність претензій РПЦ на Україну

Як мала виглядати гривня. Ескізи проектів.

25 серпня 1996 року було оголошено указ президента "Про грошову реформу в Україні", а 2вересня ми вперше взяли в руки не різнокольорові"фантики" купоно-карбованців, а справжні гроші.

Курс гривні до долара в ті дні становив 1,6, а купюра в 100 грн видавалася справжнім багатством (на неї і справді можна було непогано скупитися).

Ідейним натхненником нової валюти був голова НБУ в 1991-92 роках Володимир Матвієнко, а дизайн розробив художник Василь Лопата.  ІП представляє читачам ескізи майбутньої валюти з книги В. Лопати "Надії тарозчарування, або метаморфози гривні", люб'язно надані нашим автором Ігором Дудником. Цікаво, що спершу мали бути купюри в 3 і 25 гривень.

Також наводимо кілька зразків "попередників" сучасних грошей - банкноти УНР, Гетьманату, УРСР і СРСР. Зразки грошей 1917-20рр та маловідомі ескізи гривні 1990-их дивіться : http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/09/2/53916/#0

Кругльій стол

20 ЛЕТ НЕЗАВИСИМОСТИ УКРАИНЫ

ИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕ

                                                                    Круглый стол                      

"НАРОДОВЛАСТИЕ В УКРАИНЕ: ПУТИ СТАНОВЛЕНИЯ"

"__" сентября 2011 г.

 

Украина по истечении 20 лет своей независимости все еще находится в состоянии транзита и, в преддверии очередных парламентских выборов, вступает в новую полосу радикальных политических, правовых и социально-экономических трансформаций. Направление вектора предстоящих изменений будет напрямую зависеть от совокупности устремлений украинских партий и от эффективности участия в политическом процессе, при этом немаловажную роль сыграет уровень согласованности их целей и координации действий.

Оргкомитет по созданию Гражданского движения "За Народовластие!" предлагает для организации совместных действий общественно-политического актива страны инициативу, имеющую своей целью ликвидацию установившегося финансово-олигархического режима, отстранение от власти дискредитировавших себя представителей органов власти и утверждение реального народовластия как общенародного самоуправления, при котором исключительно дух, интеллект и воля народа будут определять правила обще-жития в стране и каждый гражданин сможет принимать участие в выработке и принятии решений, касающихся его жизни!

Данная инициатива могла бы послужить совместным проектом для политических сил самой разной идеологической направленности, поскольку нет ни одной партии, которая бы не призывала развивать гражданское общество и не использовала бы в своих программных документах слова "демократия", "власть народа", "народовластие". Мы считаем, что консолидация усилий общественно-политического актива страны в направлении утверждения народовластия – единственный способ спасения Украины от угрозы чьей-либо диктатуры, сохранения многоцветья политических позиций и плюрализма мнений как базовой предпосылки для гармоничного и бескризисного развития общества.

Оргкомитет приглашает на круглый стол для обсуждения возможных путей (сценариев) становления в Украине народовластия лидеров всех партий и политологов, кто разделяет данную позицию и кому не безразлична судьба Украины. В качестве затравки для разговора Оргкомитет направляет документы с проектом своего сценария (плана). При этом приветствуется заблаговременное предоставление участниками круглого стола своих материалов электронным способом, чтобы их можно было разослать и подготовить аудиторию к высокоэффективному общению в формате кратких сообщений (5-10 мин).

Место, дата и время проведения круглого стола будут определены по результатам откликов на данное информационное сообщение и своевременно доведены до участников.

Просьба откликнуться на данное информационное сообщение до 15.09.2011 и зарегистрироваться, как соорганизатор, участник, для желающих выступить, - тему и тезисы выступления. По всем организационным вопросам обращаться по следующим контактам:

Марк

Зобов

[email protected]

095-886-73-53

057-340-86-18

Харьков

Виктор

Бычихин

[email protected]

096-573-24-02

044-237-19-80

Киев

Дмитрий Виданов

[email protected]

066-444-60-42

044-362-38-76

Киев

Игорь

Симоненко

igor_simonenko@ukr.net

067-441-87-47

229-20-84, Киев,

Просп. Н.Бажана, 36

Илья Силантьев

diputat@i.ua

050-730-51-95

 

Киев

 

Оргкомитет по созданию

Гражданского движения "За Народовластие!"

Информация об инициативе:

http://www.facebook.com/pages/Оргкомітет-по-створенню-Громадянського-Руху-За-Народовладдя-/201194616597253 , http://narodovlastie.at.ua/ , http://diput.at.ua/forum/6

Опитування: Хто, на вашу думку, має керувати країною?

Цікаве опитування зараз проходить в Інтернеті. Його автори запитують нас з вами - хто має керувати країною?

Вже є перші результати голосування. Тож, якщо вам цікаво, ви хочете проголосувати та проглянути результати голосування, то натисніть цей лінк: http://wp.me/p1fDEz-1V

P.S. Я проголосував за "абсолютно нових політиків". А ви? Давайте дискутувати?

Джерело: http://politiko.ua/blogpost67877

На скривавленій землі.

Олександр Пагіря  
 
Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки
в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Відступ Червоної Армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на

початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.

Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з

«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР

видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.

Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та

іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було

заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для

більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих

більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,

Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.

Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи

НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та

шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на

мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги

в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив

командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,

передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак

блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,

яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед

неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по

інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,

затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за

контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та

засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й

Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого

тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над

шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –

через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,

а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,

подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від

міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися

повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам

пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –

звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України

свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,

в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,

скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,

помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях

рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби

і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх

зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях

Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,

Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)

було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у

тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,

Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий

відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не

дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і

товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта

дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,

що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою

розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від

чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію

відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали

залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року

із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з

поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до

указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,

випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії

підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала

жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових

розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх

інтересах.

Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій

пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного

режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни

відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих

під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських

 військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму

НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня

1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу

німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом

знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських

 вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між

Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом

знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів

більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні

психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти

арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,

дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти

в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське

населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло

пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність

України.

ДО РЕЧІ. Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного

режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд

2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС

Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак

виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією

з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати

святкування Дня Перемоги в Москві.