хочу сюда!
 

Таня

35 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-42 лет

Заметки с меткой «україна»

14 жовтня - свято Пресвятої Покрови



14 жовтня відзначається одне з важливих церковних свят - Покрова Пресвятої Богородиці. Його повна назва - Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії. 

У цей день заведено ходити до церкви й молитися про захист від недругів, а незаміжнім дівчатам - про вдале заміжжя. На Покрову люди бажають один одному, щоб Пресвята Богородиця оберігала від негараздів, хвороб та журби.

Дата свята незмінна з року в рік – це 14 жовтня. У 2019 році він припадає на понеділок, який буде вихідним для українців. Не забудьте привітати своїх рідних, друзів та близьких з цим світлим святом



На Пресвяту Покрову в Україні також відзначають з 2015-го року свято День Захистника України, Свято Українського Козацтва та утворення в 1942-му Української Повстанчої Армії.


Українська влада готується до напливу нелегальних мігрантів


Найближчим часом Україна зіткнеться з напливом нелегальних мігрантів з Туреччини, які намагатимуться потрапити в країну будь-яким способом. 30 жовтня незареєстровані в Стамбулі сирійські біженці повинні покинути місто. Мігранти зобов'язані повернутися в провінції, де проходили реєстрацію. Охочих повернутися в прикордонні райони, де немає ні роботи, ні перспектив, серед вимушених переселенців немає. Їх мрія потрапити в Західну Європу, і заради цього вони готові на все.

Операція "Джерело світу", що проводиться турецькою армією в прикордонних районах Сирії, безумовно посприяє появі нових біженців. Серед яких постараються загубитися і розгромлені бойовики, як це вже не раз було. Однак постійне посилення правил прийому мігрантів європейськими країнами, змушують переселенців шукати нові шляхи.

Україна, що має безвізовий режим з ЄС і низкою держав Близького Сходу, входить в числі пріоритетних напрямків. Біженці, спираючись на підтримку діаспори, офіційно видані документи та інші шляхи, потрапивши в Україну, залишаються на нелегальному становищі або незаконно переходять кордон з ЄС.

Українські силовики відзначають різке зростання кількості незаконних мігрантів з числа вихідців з Близького Сходу на пунктах легального в'їзду. При цьому більшість з них розшукується у себе на батьківщині за протиправну діяльність. Небезпечні терористи, бойовики зі збройних угруповань опозиції, нечисті на руку особистості, які робили гроші на війні, продавали терористам зброю або інформацію, рвуться в Європейський союз через територію України. Навіть якщо частина з них залишиться в нашій країні-це негативно позначиться на криміногенній обстановці.

Українська влада воліє мовчати про проблему, щоб не викликати невдоволення населення, як ніби тисячі нелегалів, які мають бойовий досвід, безслідно розчинятися.


Головні принципи українських націоналістів

Головні принципи українських націоналістів


Зродились ми великої години

Слова: Олесь Бабій
Музика: Остап Нижанківський

Зродились ми великої години,
з пожеж війни і з полум'я вогнів —
плекав нас біль по втраті України,
кормив нас гніт і гнів на ворогів.

І ось йдемо у бою життєвому,
тверді, міцні, незламні мов граніт —
бо плач не дав свободи ще нікому,
а хто борець — той здобуває світ.

Не хочемо ні слави ні заплати —
заплатою нам розкіш боротьби:
солодше нам у бою умирати
як жити в путах, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди —
не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьо-жовтим прапором свободи
з'єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину
наш гордий клич народові несе:
«Вітчизні ти будь вірний до загину —
нам Україна вище понад все!»

Веде нас в бій борців упавших слава —
для нас закон найвищий та наказ:
Соборна Українськая Держава —
вільна й міцна, від Сяну по Кавказ.

Десять заповідей українського націоналіста (Декалог)
Десять заповідей українського націоналіста, відомі як Декалог, затверджені в якости дійсних XVI ВЗУНом.

Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори, з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

44 правила українського націоналіста
(Написані кров'ю на стіні польської в'язниці, автором вважається Дмитро Мирон-Орлик). Затверджені в якости дійсних XVI ВЗУНом:

Приймай життя як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї.
Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та ідея нації.
Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї нації, борись та працюй для великого майбутнього.
Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.
Залізна дисципліна щодо ідеї та Проводу і обов'язок праці є Твоєю чеснотою.
Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутності та розвитку.
Плекай дух волі у творчості, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.
Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами — всі члени української національної спільноти.
Будь вірний ідеї Нації на життя і смерть і не здайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.
Красу і радість життя вбачай у невпинному прагненні на вершини духа, ідеї і чину.
Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе ні сліз, ні милосердя чи пасивного роздумування, але мужності та активного життя.
Знай, що найкраще віддаси Богові шану через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.
Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.
Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю всієї Нації.
Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.
Твоїми ворогами є вороги Твоєї Нації.
З ворогами поступай так, як того вимагає добро і велич Твоєї Нації.
Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України — меч.
Постійно пізнавай, удосконалюй себе — здобудеш світ і життя.
Знай, що світ і життя — це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.
Тоді ти повноцінна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно прагнеш до вершини.
Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку і завзято змагає до цілі.
Для перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні й боротьбі.
Кожночасно будь готовий на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.
Будь перший у боротьбі і перемагай життя, щоби здобути для Нації вінець перемоги.
Живи ризиком, небезпеками і постійним змагом та погорджуй всякою вигодою і спокійним життям філістера.
Радо і без нарікань виконуй покладені на Тебе обов'язки, щоби власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.
Пам'ятай, що провідництво вимагає постійної праці і великих зусиль.
Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь.
Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.
Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний жебрак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.
Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.
Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.
Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює, подай братню руку тим, хто бажає, як і Ти, йти до вершин.
Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.
Будь товариський. Пов'язуй побратимство духа з ідеєю і зброєю в житті, праці й боротьбі.
Пов'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.
Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть підступу.
Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими.
Цінуй високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини створи оплот чистоти Нації.
Люби і опікуйся дітворою, як майбутнім Нації.
Плекай фізичні сили, щоби тим видатніше працювати для своєї Нації.
Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.
Що робиш, роби сумлінно й так, якби воно мало залишитись навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

12 прикмет характеру українського націоналіста
Автор — Осип Мащак

Завжди готовий — це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеохоплюючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди у повній бойовій готовності.
Безкорисливий — це значить, що ідею Українського Націоналізму й службу їй ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для Неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату — на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості боротьби і перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише у щасті Української Нації — щастя українського націоналіста. Її воля, слава і могутність — його найбільше бажання.
Чесний — це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його ніяким нечесним вчинком. Він завжди дотримується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу породжує і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична — це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади високі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов кришталь, характеру українського націоналіста. Лицаря-Революціонера.
Дисциплінований — це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна — це основа організації сили, а анархія — це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації і Організації.
Активний та ініціативний — це значить, що він бореться усіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилину для добра Великої Справи — Української Національної Революції. Він не знає бездіяльності. У нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя — це рух, боротьба, а спокій — це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність — це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу і напружену активність борця — провідника.
Відважний — це значить, що він завжди відважно і безстрашно протиставляється усім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що таке страх. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.
Рішучий — це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішуче, без вагань. Постановив — зробив.
Витривалий — це значить, що він завжди бореться завзято і витривало. Він знає, що без витривалості, доведеної до впертості, немає перемоги.
Врівноважений — це значить, що він у всіх випадках життя має повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати становище, зібрати всі сили для удару у відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у відкритому бою, в окопах і в тюрмі, в тріумфі чи на сходах шибениці, завжди врівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.
Точний — це значить, що він завжди притримується точності в житті аж до дрібниць.
Здоровий — це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоби молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом та духом синів. Тому він у міру можливості направляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров'я гулящим життям та вживанням трут — не п'є і не курить. В українського націоналіста велика ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях.
Обережний — це значить що він завжди суворо дотримується усіх засад конспірації.

Церква Еллади визнала Православну Церкву України

-

15:00 | 12.10.2019
 
3596

Православна Церква Еллади визнала Православну Церкву України як незалежну, рівноправну сестру у сім‘ї помісних православних церков.

Про це написав Петро Порошенко у Фейсбук.

«Чудова і надихаюча новина з Афін, яка блискавкою долетіла до мене в Лондон на Парламентську асамблею НАТО. Православна Церква Еллади визнала Православну Церкву України як незалежну, рівноправну сестру у сім‘ї помісних православних церков. З вдячністю вітаємо це рішення сестринської Церкви! Спасибі за невтомну працю на підтримку Української Церкви Вселенському Патріарху і Константинопольській Церкві-Матері», — написав він.

Він додав, що вірить у те, що зрештою всі православні Церкви визнають свою українську сестру і увійдуть у повне спілкування з нею. Москва не змогла зупинити і цей процес. Греки стали першими, і це гідний приклад для усіх інших.

Як повідомляла група «ІС», Митрополит Єпіфаній, предстоятель Православної церкви України, оприлюднив свіжі дані стосовно того, скільки церковних парафій перейшли під юрисдикцію ПЦУ. Станом на жовтень ця кількість склала сім тисяч.

Не живіть чужим розумом…

У столиці, 14 жовтня відбудеться всеукраїнська акція, під час якої, за неперевіреною інформацією у ЗМІ, ймовірні провокації. За окремими повідомленнями, деякі політики готують масові провокації з метою вплинути на президента Володимира Зеленського, збираючи для цього «радикалів» та «провокаторів».

 Мені «подобається», як проросійські ЗМІ трактують інформацію про заплановані заходи, присвячені 14 жовтня.

Адже, у цей день відмічається три важливих свята: Покрова Пресвятої Богородиці, День захисника України й День українського козацтва.


Як і завжди заплановані концерти, віче, зустрічі, ярмарки і т.д., але вражі провокатори намагаються зіпсувати та викривити формат свята: «до Києва прямують сотні розлючених активістів», «у повітрі запахло шинами», «ні капітуляції» і тому подібне. Варто вдуматися, наскільки сильною є пропаганда, маніпулювання свідомістю та підміна понять, як приклад мітингів через погодження так званої «формули Штайнмаєра». Таке відчуття, що ті хто іде на мітинг бачать лише гроші, які їм за це платять (слід замітити не маленькі 1200-1500 гривень в день), не вдумуються в нав’язані гасла і тим більше не хочуть розглянути, проаналізувати ситуацію. Адже ніхто не говорить про капітуляцію. Оскільки, це гасло нав’язане мітингувальникам і вони його повторюють, як мантру.

А слід пам’ятати інше… 

 Хто ми є? Чиї сини і дочки? Якого ми роду? 

І що кожен з нас зробив доброго, світлого та корисного для своєї країни, для своєї родини, для свого блага і процвітання?... 


  Не живіть чужим розумом… Думайте самі!!! 

Мова по новому


Те що витворив Кабінет міністрів Гройсмана разом з супер філологами не пролазить ні в які ворота. Так, мабуть деякі правила правопису як анахронізми і нові поняття можливо і треба було змінювати. А ось викладання інозених слів на хуторянський лад ріже слух і викликає обурення. Наприклад згідно нових правил жінка на посту прем'єра- прем'єрка. На посаді професора- професорка, мера-мерка, посла- послиця, член організації- членкіня та іньше.

Все це розцінюю як інтелектуальну діверсію. І ось чому. Таке застосування іноземних слів більше нагадує рівень мислення якогось бурсака початку 20 сторічча, з хутора на слобожаньщині. У нього куриця-курка, вчитель-вчилка, собака- сучка, повія- проститутка і т п.. Тобто скорочено, нахабно і принизливо І саме цей підхід запропонували і затвердили колишні чиновникі. А ось в англійській, німецькій та іньших мовах жінка президент канцлер прем'єр визначається просто як президент, канцлер, прем'ер без усяких витребеньок Тепер така невідповідність іноземним термінам,зверхність,нахабність до поважних посад людей і термінів поширюються через офіційні видання, радіо, телебачення. і визиває обурення у українців зрощених на українській літературній мові. Треба негайно припиняти це блюзнірство над співучею солов'їною мовою нашого народу.

Закликаю усіх небайдужих підняти свій голос проти цієї інтелектуалної, психологічної диверсіїї, яка ставила за мету насміхатися над українськими висловами дуже поважних понять, і вимогати від Уряду скорійшої відміни таких правил.

Сьогодні 62-гі роковини загибелі Лева-Романа Ребета


«Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ. Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на “Вальдфрідґофі” в Мюнхені. Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».
Такий короткий некролог від УВУ про смерть ідеолога демократичного крила ОУН і вченого Льва Ребета помістила на своїх сторінках еміграційна газета «Сучасна Україна». Тоді ще ніхто не знав, що насправді Ребет не просто помер, а був убитий – за наказом Кремля. Правду світ дізнався після каяття вбивці щойно в 1961 році, а 1957-го всі були переконані, що смерть Ребета настала від серцевого нападу – саме так констатували лікарі її причину.  «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно...», – писав ректорові УВУ, за три дні після смерті покійного, керівник канцелярії університету.

У день 60-річчя від дня загибелі Льва Ребета варто згадати про його непростий життєвий шлях, досі мало відображений у науковій і популярній літературі.

Коротка довоєнна біографія

Народився Лев Ребет 3 березня 1912 року в Стрию (нині Львівщина) в родині поштового урядовця Михайла Ребета та його дружини Марини Недокіс. У 10 років вступив до Стрийської гімназії, яку закінчив 1930 року. Підчас навчання показав себе активним і здібним учнем. Досить швидко хлопець захопився українською національною ідеєю, вступив до «Пласту», а згодом став членом Української військової організації (УВО). Відтак був членом ОУН від самого початку її існування (1929), через деякий час призначений провідником окружної екзекутиви організації у Стрию.

Поринувши у політичну діяльність, Лев Ребет не полишає навчання – вступає на юридичний факультет Львівського університету. Через арешти та роботу в ОУН спромігся завершити навчання щойно 1938 року, отримавши ступінь магістра права. Як зауважує дослідник національно-визвольного руху Іван Патриляк, Ребет був одним із найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН (на відміну від багатьох провідників організації, він встиг завершити вищу освіту).

За наказом Євгена Коновальця, у 1934-1938 роках Ребет очолював провід Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Навесні 1939 року його арештувала польська поліція. У польській в’язниці Ребет перебував до початку Другої світової війни. Після звільнення оселився у Кракові (у центрі німецького генерал-губернаторства тоді зосередилися багато провідних діячів ОУН). 1940 року брав активну участь у II Великому зборі ОУН у Кракові, де активно підтримав революційні ідеї молодшого крила ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

З початком німецько-радянської війни прибув до Львова, де брав активну участь у проголошенні Акту відновлення Української держави (30 червня 1941 року), став заступником голови Державного правління Ярослава Стецька. Але, як відомо, нацистам такі дії українських націоналістів не сподобалися, і 9 липня вони заарештували Стецька через його відмову відкликати Акт. Після цього Ребет на кілька днів став головою ОУНівського уряду, але 12 липня і він був заарештований нацистами. Відтак провідного ОУНівця доправили до в’язниці гестапо у Кракові, де він перебував до осені 1941-го, потім був переведений до концтабору Аушвіц (Освенцім) – табірний № 57368. Там перебував до грудня 1944 року.



Лев Ребет. Світлина з досьє концтабору "Аушвіц"

Таку скудну і дещо нудну для пересічного читача інформацію вдалося відшукати в книгах і енциклопедичних статтях, присвячених Льву Ребету. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що, як пише дослідник Микола Посівнич, постать Ребета досі мало досліджена істориками. Хоча здавалося б, надруковано чимало книжок і статей.   

Після концтабору

Після звільнення Лев Ребет зустрівся з родиною, переїхав з нею до Відня й розпочав активну політичну та наукову роботу. Варто зауважити, що його дружиною була вольова жінка Дарія Ребет, теж активна націоналістка (між іншим, єдина жінка, яка входила до Проводу ОУН). Одружилися вони взимку 1940 року, коли перейшли кордон до Польщі.

На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».

Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.

Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили радянські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійку осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.

Невдовзі радянські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе. 

Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич,  «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку,  де існувала сильна група ОУН (р)».

З Інсбруку перебралися до Мюнхена, де життя дещо налагодилося. 27 вересня 1951 року Дарія народила чоловікові доньку Оксану. Маючи двох дітей, виховання яких вимагало коштів, родина знову почала відчувати матеріальну скруту, а у 1954-1955 рр. ця скрута досягла свого апогею. «Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували», – згадував син Андрій.

Не витримавши скрути, Лев вирішив завершити політичну та наукову діяльність й емігрувати до своєї родини в Нью-Джерсі (США). Для цього навіть закінчив курси токарів, щоби на перших порах за океаном мати професію. Але Дарія виступала проти цієї ідеї. Вона сама, замість чоловіка, пішла на співбесіду до американського консульства в Мюнхені. На всі питання навмисно давала негативні відповіді, а на останнє – чи любить Америку – сказала, що ні. Відповідно, Ребети отримали відмову.
 

Лев Ребет з дружиною та дітьми. 1956

Втім, ще до спроби Ребета виїхати до США він уже був помітною постаттю в українській еміграції. Ще по прибутті до Мюнхена його обрали головним суддею ОУН, а з 1946 року він працював у Закордонному представництві УГВР. Паралельно займався науковою працею, результатом якої стала докторська дисертація на тему «Держава і нація», яку захистив 1949 року. Ребет взагалі переважно досліджував питання нації, написав на цю тему багато наукових праць: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій» (1955). А книга «Світла й тіні ОУН» вийшла друком уже після загибелі науковця (1964). Свої статті часто друкував в еміграційних газетах «Час» і «Українська трибуна». А ще був редактором тижневика «Сучасна Україна» й ідеологічного журналу «Український самостійник», яким  серйозно цікавилися спецслужби СРСР. Авторитет Ребета як науковця в еміграції зромтав. У 1954 році він стає професором УВУ та членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. 

Конфлікт із Бандерою. Керівник «двійкарів»

За своїми ідеологічними поглядами Лев Ребет відчутно вирізнявся серед переважної більшості провідників ОУН. Був більш демократичним. «Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська –  біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної дер­жави, де воля й достоїнство людини – не порожній звук», – писав Лев Ребет.

Саме тому вважав, що гасло «Україна для українців», яке підносило оточення Степана Бандери до і підчас війни, не відповідає часу, є «тоталітарним та авторитарним». Були у Ребета й однодумці та прихильники: дружина Дарія, Василь Охрімович, Зиновій Матла й інші. Утім, поки тривала активна підпільна боротьба, в організації націоналістів дотримувались дисципліни, тож суперечки на цьому ґрунті не виходили за певні межі.

Активно конфлікт між Ребетом і Бандерою розгорнувся після завершення Другої світової війни. Причиною стали постанови III Надзвичайного збору ОУН (1943; відбувався за відсутності С.Бандери, який перебував у концтаборі). Ребет наполягав на демократизації програми ОУН відповідно до рішень  III збору. Натомість Степан Бандера вважав, що ті зміни були спричинені впливом марксизму на деяких членів ОУН, що це відхід від «чистого націоналізму і передчасний крок, неузгоджений із ним». З цим не погоджувався Ребет: «По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери… Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік… автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіавеллізму».

Власне цей конфлікт і спричинив розкол в ОУН 1954 року. Тоді Ребет разом із Матлою оголосили про створення Закордонних органів ОУН (як альтернативи до бандерівських Закордонних частин ОУН), що їх вони вдвох й очолили. Нову структуру відразу охрестили «двійкарями» через спільне керівництво Ребета й Матли. З часом «двійкарям» вдалося легалізувати свою організацію під назвою ОУН (з), тобто «за кордоном».

«Двійкарі» об’єднали навколо себе майже всю українську інтелігенцію за кордоном. Зуміли створити видавництво «Пролог», яке протягом свого існування випустило понад 200 книжок. Також видавали щомісячник «Український самостійник» і відомий часопис «Сучасність» (тривалий час він навіть виходив у незалежній Україні).  ОУН (з) завзято підтримувала дисидентів-«шістдесятників» в УРСР, активно інформувала Захід про терор проти інакодумців у СРСР.

У справу втрутилося КҐБ

Еміграційні постаті такого рівня, як Лев Ребет, завжди цікавили та дратували Кремль. Тому його ліквідація чекістами була лише справою часу. Джон Стіл у книжці «Відомі шпигуни» пише, що Ребет, «цей ідейний інтелектуал й антирадянський публіцист, викликав у Москви особливу ненависть».

Спочатку КҐБ мав намір викрасти Ребета. Планували, що працівник газети «Український самостійник» Надійчин піділлє чи підсипле в їжу Ребета снодійне, але той по суті не мав доступу до жертви. Тому ця ідея відпала, почалася підготовка до ліквідації.

Для цього обрали агента родом із Галичини – Богдана Сташинського, якого КҐБ завербувало ще в студентські роки. Навесні 1957 року Сташинський двічі був у Мюнхені, де стежив за майбутньою жертвою. Завданням агента було виявити місце проживання Ребета. У своїх зізнаннях на суді в жовтні 1962 року Сташинський повідомив: «Передусім я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше – на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці».

Виявивши всі місця перебування Ребета та досконало вивчивши його маршрути, Сташинський повернувся до своїх зверхників. Давши детальний звіт про зроблену роботу, отримав нове завдання – вбити Ребета. Спеціально для цього Сташинському дали новітню зброю, виготовлену в таємних лабораторіях КҐБ – пістолет, який стріляв струменем синильної кислоти. Після вдихання її парів судини людини різко звужувалися, і вона раптово помирала. Але назовні подія нагадувала серцевий напад. Аби вбивця сам не загинув від отруйних випарів, він перед пострілом мав прийняти протиотруту. Саме з цього пістолета через два роки Сташинський вб’є і Степана Бандеру.

При виїзді зі Східної Німеччини до Мюнхену працівники КҐБ сховали зброю для Сташинського в банку з-під консервованих сосисок. Пістолет обгорнули ватою і поклали до бляшанки. Зроблений з алюмінію, він багато не важив. Відтак банку зі «сосисками» наповнили водою і в такий спосіб підігнали її вагу до потрібної, а потім її «закатали». У багажі вбивці була ще одна банка зі сосисками – справжня. На вигляд вони були абсолютно однакові. Банку з пістолетом відрізняла лише спеціальна позначка. Коли би Сташинського впіймали, то на питання, що це, він мав відповісти, що банку йому дав незнайомий чоловік і просив передати її в Мюнхені жінці в барі «Максим». На кордоні Сташинського ніхто не перевіряв, і він спокійно прибув у пункт призначення.

Своє завдання агент-убивця мав виконати за 10 днів. Спочатку він вів спостереження за жертвою, а коли 10 жовтня вирішив вперше здійснити замах, Ребет не пройшов маршрутом в очікуваний час. Виконати зловісне завдання Сташинському вдалося вранці 12 жовтня. То була субота. І як згодом згадували рідні Ребета, хоч він зазвичай у вихідні не працював у своїй конторі, але того дня зробив виняток – як виявилося, фатальний. Вранці вирішив піти до контори попрацювати і, як згадують, вперше за кілька місяців поцікавився, як син грає на фортепіано. При виході з квартири дружина попередила, щоб не запізнювався на обід з роботи. Ребет чомусь зауважив, що не певен, чи взагалі туди дійде. Згодом рідні казали, що він ніби передчував свою смерть.

Вбивця після дев’ятої години ранку вже стояв на своєму спостережному пункті поблизу Карлспляц. Близько десятої він побачив, як до нього наближається жертва. Сташинський зайшов до будинку, піднявся на другий поверх, приготував зброю і чекав на Ребета. «Я почувався, ніби уві сні», – згадував на суді. Почувши, що Ребет увійшов до будинку, він відзабезпечив досі заховану в кишені піджака зброю і поволі пішов сходами назустріч Ребетові. На близькій відстані до нього раптом скерував загорнену в газеті зброю в обличчя жертви та натиснув на спускову пружину. Після цього Сташинський скористався з ампулки протиотрути та, вдихнувши її пари, пішов геть.

Тіло Ребета, як пише у книзі «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» історик Сергій Плохій, знайшли на східцях його контори десь між 10:20 та 10:45. Він був ще живий і зумів видертися на другий поверх. Люди вибігли на його стогін, викликали поліцію та швидку, але жертва замаху невдовзі померла. Доктор Вольдемар Фішер, покликаний на допомогу, не зумів нічим зарадити. Поховали Ребета 16 жовтня в Мюнхені.

Виконавши вбивство, Сташинський повернувся до своїх господарів і розповів, як усе відбулося. Його «роботу» КҐБ визнала зразковою та нагородила вбивцю фотоапаратом «Контакс».

Смерть Льва Ребета для родини та друзів була, наче «грім серед ясного неба», адже він ніколи не скаржився на серце і не мав проблем зі здоров’ям. Правду рідні дізналися, коли Сташинський втік зі Східної Німеччини разом зі своєю дружиною-німкенею. Прибувши до Західного Берліну, він здався поліції та розповів про свої злочини – вбивства Льва Ребета та Степана Бандери. Детально про планування та виконання атентату Сташинський зізнався на суді 1962 року.

На суді над Богданом Сташинським була присутня й Дарія Ребет. Вдова здивувала всіх своїм поміркованим ставленням до вбивці. Виступаючи на суді, вона зауважила: «Насамперед я маю сказати, що мені важко бути в ролі співобвинувачувача в цьому процесі… Кого я обвинувачую? І якщо маю відповісти на це питання точно і правдиво, а таким є справді моє бажання, то відповідь моя звучатиме так: оскарження стосується наказодавців, російсько-більшовицького режиму, радянської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механістичним складником. Все те, що виявилося цими днями, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти оскарженого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити від імені мого майже дорослого сина, точніше обох моїх дітей. З чисто людського погляду оскарженого можна жалувати, і я не кладу ніякої ваги на те, щоб його покарано гостро. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як феномен, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу. Це явище не стоїть відірваним від усього іншого, замкненим у собі. Воно є тільки одним фрагментом у всьому історично-політичному комплексі змагань українського народу до вільного, людського, державного-незалежного життя».

Все ж суд визнав винним Богдана Сташинського у скоєних злочинах і засудив до 8 років позбавлення волі.

Дарія Ребет надалі продовжувала свою політичну діяльність. Після процесу над Сташинським заходами різних українських громадсько-політичних організацій для родини Ребетів зібрали 4 тисячі німецьких марок. А Дарія, як зауважує Микола Посівнич, за допомогою ЗП УГВР та ОУН (з) об’їхала понад 20 осередків української еміграції в США та Канаді з політичними доповідями. Давала багато інтерв’ю засобам масової інформації про визвольну боротьбу українського народу і про вбивство її чоловіка.

Перепоховання подружжя Ребетів на Личаківському цвинтарі

 https://zbruc.eu/node/71788

Мифы о сотрудничестве с МВФ

Пример Эквадора для Украины

Напомню, в Эквадоре бунты против Международного валютного фонда, по требованию которого были отменены субсидии на бензин и дизтопливо. Резкое подорожание этих продуктов стало причиной массовых протестов. 

МИФ 1.
МВФ наносит вред экономике страны, которой выделяет транши.

Эквадор, благодаря финансовой помощи МВФ, стал богаче. Посмотрим на цифры — ВВП стабильно растёт, количество жителей увеличивается и доходы населения тоже поднимаются. 


ВВП Эквадора на душу населения: 6315 долл. (в Украине — 2963 долл.)
По номинальному ВВП Эквадор занимает 59-е место из 186 стран мира.

Средняя зарплата в Эквадоре: 463 долл. в мес. (в Украине — 195 долл.) 

Удивительно! Экономическое состояние страны стабильно улучшается, а Эквадор бунтует. Почему?

На массовые протесты вышли коренные народы Эквадора. Если сравнивать с Украиной, то это, как наши селяне — категория населения, которая попросту не может найти себе место в новых технологических реалиях, которая теряет рабочие места из-за новых технологий. Если бы не острый политический кризис в Эквадоре, самые обездоленные эквадорцы и не вышли бы на улицы. Им попросту не хватило бы средств на самосодержание и долгую забастовку.

 

МИФ 2.
Против МВФ борется граждански сознательное население.

Против Международного валютного фонда протестуют олигархи и беднейшие слои населения. Олигархи — потому что они теряют государственную кормушку из-за реформ МВФ; беднейшее население — потому что олигархи промывают им мозги с помощью своих телеканалов, делая из МВФ врага номер один. 

Проведём параллели с Украиной. «Тарифный Майдан», «Земельный Майдан», которые финансирует оппозиция, это практически то же явление и с теми же целями. Кое-кто пытается использовать самых бедных украинцев, чтобы совершить государственный переворот и взять власть в свои руки. Селяне, шахтёры, пенсионеры не способны совершить настоящую прорывную революцию в Украине. Их требования к власти очень узки и локальны, их карманы пусты. Поэтому оппозиция свозит их на площади, как стадо, и использует в своих политических интересах. Как и в Эквадоре, эти бунты не приведут к качественным изменениям жизни. Настоящие революции совершают только обеспеченные люди, которые требуют от власти новых свобод и глобальных возможностей.

 

МИФ 3.
МВФ приводит к нищете.

На самом деле не МВФ виноват в том, что некоторые категории населения беднеют и остаются социально незащищёнными. Не МВФ виноват в безработице, низких зарплатах и нищенских пенсиях. Горькая правда в том, что МВФ эти вопросы попросту не интересуют! У фонда свои цели и задачи. 

Рост доходов населения должно обеспечивать правительство страны. Но власти Эквадора и Украины не ставят цель сделать свои народы богатыми, увеличить ВВП в десятки раз, открыть экономику для капиталов всего мира. Они набираются кредитов МВФ и пытаются увеличить доходы госбюджета за счёт налогов и экономии государственных трат. Потому-то наш бюджет и не может обеспечить адекватные зарплаты, пенсии и соцвыплаты! Не хватает денежных поступлений в бюджет, и власть не создаёт источники дохода. Вместо того, чтобы сделать Украину крупнейшим бизнес-хабом мира и зарабатывать миллиарды, президент и правительство думают, как свести концы с концами. МВФ только помогает власти перекладывать глобальные экономические проблемы на завтра. А завтра… 


ЧИТАЙТЕ БЛОГ «Что несёт МВФ странам третьего мира» >>


10 жовтня. Україна. Від РС.

"....Люди, взявшие власть в Украине, называют себя и кого придется чуваками. Послушать, так в Украине нет ни граждан, ни проживающих, а есть только чувихи, чуваки да чорты, что значит враги, через "о". "Не совсем так, – поправляют меня. – Нам еще говорят, что каждый из нас президент. Кроме чортів, естественно".


Это природный язык новой власти. Так они видят мир, так и отражают его звуками, в меру членораздельными. Нам эти люди представляются не вполне взрослыми, но в своих глазах они просто современные или новые, новейшие. В слова "государство", "власть", "политика" они не вкладывают тех шибко важных смыслов, которые пока ещё не устранены из учебников. Для этих людей все проще, легче, веселее. Они продолжают играть свой спектакль.


На сцене круговерть, а жизнь вокруг идет своим путем. Главный герой, как известно, не обещал никому ничего и всем – всё, поэтому за 100 первых дней ему просто не было что выполнять. Один раз, правда, он должен был встревожиться – это когда отменил военный парад ко Дню независимости, что не всем понравилось.


Пришлось в роли обычного зрителя встретить на главной улице Киева шествие участников боев в Донбассе. Могло показаться, что теперь он задумается не только об аплодисментах публики, а и о том, как удержаться на сцене без подавления всех, кому не удалось понравиться. До выборов ему думалось о большинстве – как его обаять, а после выборов жизнь стала таким вот образом подталкивать к мысли про меньшинство: как его ублажать.


Большинства люди Зеленского не боялись. Над большинством они беззлобно посмеивались, резонно рассчитывая на неизменную легковерность ширнармасс. Требования и ожидания большинства нехитрые: снизить цены на все, на что можно, и особенно на все, на что невозможно, ну и посадить казнокрадов.


Меньшинство же ничего не требует и не просит. Оно холодно смотрит. Оно смотрит, как далеко новые правители зайдут в уступках России и в разложении украинства – смотрит с тем, чтобы решить, не пора ли святить ножи, как выражаются, самые решительные, вспоминая старину. Что делать с этими? Показывать им, что мы, "Узеленские", такие же бандеровцы и не поддаемся России? Как показывать? Что делать, если это не произведет должного впечатления? Пойти на риск путинизма?


Думать о таких вещах для обычного политика у власти и есть работа, но в первые сто дней всё выглядело так, будто победители подспудно исходят из того, что есть кто-то над ними, кто будет уже не играть, а работать, или надеются, что дела будут идти сами собой. И дела таки идут.


В закрома и трюмы загружается рекордный урожай, западные цены на продовольствие высокие, нефть сравнительно дешевая – гривна может не падать, она и не падает, в иные дни даже подрастает, наводя некоторых участников рынка на мысль, что, может, это не так уж и плохо – обходиться без верхнего этажа государственного здания.


Кто-то даже добавляет: может, так и надо, а чо? Эта мысль возникла не только внутри страны. Первые же вылазки нового президента на Запад показали, что игра на выезде не идёт. Ужимки, припрыжки лёгкого мужского тела не производят ожидаемого действия. Запад без труда ответил себе на вопрос, кто перед ним.


"Абсолютный провал во внешней политике", – пишет о первых ста днях шестого президента политолог Виктор Бобиренко, тот самый, который стал первым номером в своем цехе, когда кто-то вспомнил, что он еще пять лет назад, посмотрев начало телесериала "Слуга народа", хмуро сказал: главная роль в "этом кине" приведет ее исполнителя на пост уже не выдуманного президента. Бобиренко пишет не в СМИ, а у себя в Фейсбуке – пишет, естественно, на крепком украинском языке, так что вместо перевода лучше будет пересказ.


Предыдущий президент добился, что для Запада стало правилом: ничего, касающегося Украины, не предпринимать без Украины, а новоизбранный всего за сто дней смог (против своей, понятно, воли) подвести первых лиц Европы к решению: ну, если он со своим избирателем устал от войны и толком не знает, чего хочет, то мы, чтобы не устать от нее еще больше, чем они, попробуем всё устроить за их спинами.


Так Украина оказалась без верхнего этажа уже не только в глазах ее граждан из числа наиболее вдумчивых. Впрочем, своими словами то же самое высказывают и люди попроще, голосовавшие не столько за Зеленского, сколько против Порошенко, а вообще-то за немедленный рывок вверх всех показателей. "Хуже ведь не стало", – говорят они, опуская глаза.


От иных из них можно услышать и нечто более откровенное: "Это у нас последний президент. Хватит экспериментов". Таким может оказаться последствие того, что некие, теперь известные, озорники успешно подшутили над большой, европейской, но неопытной страной. У ее руля оказалось принципиальное легкомыслие. Принципиальное, то есть сознательное, но в своем роде не совсем случайное. Многим, особенно молодым, оно нравится как протест, как отрицание казёнщины.


Легкомыслие в наши дни набирает силу почти везде, где до него дожили. Такое вот проявление духа противоречия. Власть всякого несерьёза, несолидности над современным человеком становится предметом отдельных исследований, а значит, и рекомендаций тем, кто в них по своей испорченности нуждается.

Для тех, кто на ней подпрыгивает, гримасничает, что-то лепечет, она есть настоящая, театральная. Команда Зеленского, говорит Бобиренко, строит не страну, а картинку про страну. Люди смотрят на неё, потом оглядываются и каждый со своим оттенком удивления произносит упомянутое: "Хуже не стало". Пока не стало, скажет злой человек – и не обязательно окажется прав.


Одни депутаты говорят сто, другие – двести законов и т. п., и приходится поискать знающего, как зовут чувака, которого они только что своими голосами назначили премьер-министром.


По факту – это вот как. Не когда-то, а в наши дни, дни XXI века, не под дулами, не от голода и холода, не за колючей проволокой, а в зале парламента сидят три сотни взрослых, добротно, иные с выдумкой, одетых женщин и мужчин и нажатием кнопок голосуют за то, что им скажет невысокий, подвижный, странно раздражительный человек со сцены...."

(від 4го вересня)