хочу сюда!
 

Оля.

25 лет, овен, познакомится с парнем в возрасте 23-30 лет

Заметки с меткой «україна»

Будьмо!

Ось вам відібрав
42 новини за останній тиждень з країни, проти якої здійснюється військова агресія. Це тільки частинка.

Скільки з цих новин ви знали? А скільки з вас не чуло ідіотських істерик про "газовібунти", і проривкордонуМіхо"? Ось так і живемо: різноманітною дурньою забивається ефір, а потім дивуємось, що люди верещать
"дезміни???"

Богдан Карпенко

https://ibigdan.livejournal.com/20848212.html
--------

Наближається 24-й Форум видавців у Львові

Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники


  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», громадський діяч
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Іван Малкович, поет, засновник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Оксана Форостина, директор видавництва Yakaboo Publishing
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Катерина Бабкіна, поетеса, письменниця
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Марія Шубчик, проектний координатор відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
    Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів
  • Український книжковий ринок розвивається стрімко, але не системно – видавці, письменники
Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», громадський діяч
Київ, 06 вересня 2017.

Напередодні 24-го Форуму видавців у Львові представники українського книжкового ринку розповіли в Українському кризовому медіа центрі про реалії та перспективи українського книговидавництва у 21 столітті.

Катерина Бабкіна, поетеса, письменниця, зазначила, що останні п’ять років український книжковий ринок дуже стрімко розвивається. «Ще кілька років тому, я була тією людиною, яка вголос говорила, що книжкового ринку, як системи інституцій, скерованої на налагодження певних процесів, у нас не було. А тепер він є», – вона розповіла. «Частково це зумовлено тим, що менше російських книжок заїжджає в Україну. […] Два-три роки послаблення російської експансії вже дали змогу українським видавцям зекономити якісь гроші і дати їх на купівлю прав», – додав Іван Малкович, поет, засновник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Він зазначив, що кількість нових видавництв в Україні зростає. «Ці видавці молоді, вони цікаво подають книжку, вони її гарно дизайнують. Книжкова виставка українська уже подібна на європейські чи інші світові виставки», – розповів пан Малкович. І все ж, українському ринку, ще є куди рости. «У нас дуже велика країна і дуже маленький ринок, і це досить таки сумна диспропорція», – підкреслила Оксана Форостина, директор видавництва Yakaboo Publishing.

Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, розповів, що в порівнянні з 2015 роком різко зросла кількість перекладеної літератури – на 80%.  «Переважно вони виходять тому, що для перекладів цих книжок є гранти, забезпечені інституціями з тих країн, з яких купуються права», – зазначила Катерина Бабкіна. З’являються також переклади української літератури. Пані Бабкіна розповіла, що цього року Українсько-Канадська фундація створила грант на переклад українських книг на іврит. Грант надаватимуть на регулярній основі. «Це є офіційна українська підтримка ізраїльських перекладачів та ізраїльських видавців», – зазначила Катерина Бабкіна. Марія Шубчик, проектний координатор відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні доодала, що в Україні спостерігається тенденція обміну досвідом між міжнародними та локальними інституціями з підтримки видавців. «Ми дійсно зараз можемо говорити, що ми також можемо навчити», – вона додала.

Олександр Афонін розповів, що зростання грошового обігу на книжковому ринку в Україні в порівнянні з 2015 роком  незначне – 110-112 мільйонів доларів. «У галузі немає капіталів – видавництва існують виключно за рахунок обігових коштів», – він підкреслив. Найбільшим попитом серед українців і надалі користується художня та дитяча література. Водночас, на українському ринку також з’явилась нова ніша – література у жанрі «нон-фікшн».

Однак цей розвиток не є системним. У країні все ще відсутня загальнодержавна стратегія розвитку книжкової сфери. «На сьогодні в Україні немає політики в області книговидання […] – мова йде про кредитну політику, інвестиційну політику, про видання книги як інструменту розвитку особистості на державному  рівні», – підкреслив Олександр Афонін. Він додав, що для того, щоб популяризувати книгу в Україні, цим має зайнятись уся площина, яка пов’язана з гуманітарною політикою, у тому числі профільні міністерства та, особливо, новостворений Інститут книги.

24-й Форум видавців у Львові відбудеться 13-17 вересня. З детальною програмою форуму можна ознайомитись на сайті bookforum.ua.

СБУ обіграло ФСБ, а гра є - війна

Агент «Кнопка»: Грицак розповів подробиці резонансної спецоперації СБУ проти ФСБ
 04.09.2017 
 


ФСБ обманом заманила трьох учасників АТО у Москву на заробітки, де збиралася звинуватити їх у здійсненні терактів

Головним вербувальником Федеральної служби безпеки учасників антитерористичної операції, яких російська спецслужба намагалась використати у якості «виконавців» терактів у Москві, була Дар’я Мастікашева з агентурним псевдонімом «Кнопка».

Про це розповів голова Служби безпеки України Василь Грицак на телеканалі «Прямий», коментуючи ситуацію з трьома учасниками АТО, яких ФСБ обманом заманила у Москву на заробітки, де збиралася звинуватити їх у здійсненні терактів.

«У цій операції було задіяно кілька громадян України, зокрема Дар’я Мастікашева, вже нами заарештована. Я відкрию вам маленьку таємницю, – у неї позивний як у агента російських спецслужб, псевдонім – агент «Кнопка». Саме вона зіграла ключову роль у цій операції», – заявив Грицак.

Він підкреслив, що бійців АТО російські спецслужби використовували «в темну» – просто пообіцяли по 500 доларів оплати за сім днів роботи в Росії, попередньо сфотографувавши їхні посвідчення учасників АТО, а речі їм пакувала безпосередньо Мастікашева.

«Вона безпосередньо передала колишнім учасникам АТО речі на автовокзалі міста Кам’янське (колишній Дніпродзержинськ). Це було 23 липня 2017 року близько 18 години», – зазначив голова СБУ.

За його словами, громадянський чоловік Мастікашевої, Сергій Соколов, який раніше був керівником однієї з охоронних структур російського олігарха Бориса Березовського, є набагато серйознішою людиною аніж видає, навіть у якості функціонера Федерального інформаційного центру РФ «Аналитика и безопасность».

«Насправді цей центр – це виключно структура ФСБ і вона проводить спеціальні інформаційні операції. У нас є розробка щодо діяльності цього центру, аналітика щодо його керівників і функціонерів, і свого часу ми покажемо ці матеріали. Це будуть дуже резонансні матеріали про діяльність цього центру. Цей центр нами вже віддокументовано під час проведення декількох інформаційних операцій ФСБ РФ», – заявив Грицак

Голова спецслужби додав, що у людей, які брали участь у цих операціях дуже сумнівна репутаційна і кредитна історія: «Сколов – спеціалізується на проведені потужних СЕО-операцій ( я з повагою до нього ставлюсь, як до професіонала), але його дружина, спортсменка, чемпіонка з тхекводно, вона має декілька цікавих кредитних історій. Ми не маємо права копатися у цих речах, але, так чи інакше, даю просто журналістам напрямок для пошуку – вони знайдуть багато цікавих речей у її біографії».

Грицак також розповів, що Мастікаш до арешту багато часу проводила Росії, де очолювала у московській області клуб, який займається вихованням молоді. «Так от, я вважаю, що людина , яка займається вихованням молоді має мати хорошу кредитну історію і хорошу репутацію», – підсумував голова СБУ.

Взаємовигідна інтеграція України і Польщі

Українські заробітчани щороку пересилають із Польщі 5 млрд євро
05.09.2017



Про це розповів глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковський, передає «Польське радіо».

За словами Ващиковського, торік Польща видала українцям понад 1,2 млн віз. А у першому півріччі 2017 року ця кількість становила вже понад 750 тисяч віз, що дозволяють проживати та працювати у Польщі.

«Понад мільйон українців живе, працює, заробляє, прирощує свій дохід, який відправляє в Україну. За підрахунками фінансових установ, від 3 до 5 млрд євро переводять в Україну родинам, бізнесу», - розповів глава Міністерства закордонних справ Польщі.

Зазначимо, що загальний ВВП України за 2016 рік склав $93 млрд, таким чином, 5 млрд євро, які перераховують українці з Польщі складає 6,3% ВВП країни за рік. 

Книга про «жорстоку любов» США до України

Посол США написав про «жорстоку любов» до України
 
05.09.2017
Микола Бєлєсков 




Стівен Пайфер
  
Поява в США книги, де Україна фігурує одним із головних предметів дослідження є відносною рідкістю.

Навіть незважаючи на значне пожвавлення інтересу до України із початком російської агресії, нові книги губляться на фоні тієї кількості досліджень, які з’являються щодо КНР, військових і економічних питань. Тому книга колишнього посла США в Україні (1998-2000), а нині – директором Інституту Брукінгса - Стівена Пайфера «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» є унікальною відразу із декількох причин.

По-перше, важко згадати інше дослідження, де докладно аналізуються саме українсько-американські відносини протягом більшої частини їх 25 річної історії. Тим паче, автором цього дослідження є людина, яка впродовж перших 14 років двосторонніх взаємин, була одним із відповідальних за формування і реалізацію політики США щодо України на різних посадах в американському уряді. Тому згадана книга – це в першу чергу можливість заглянути за закриті двері, за якими відбувалися важливі зустрічі і переговори.

Стівен Пайфер присвятив 7 із 8 розділів книги відносинам протягом 1991-2005 років, коли автор перебував на дипломатичній службі і безпосередньо мав справу із офіційним Києвом як представник Вашингтону. Такий підхід є логічним: він дає змогу не тільки повернутися до тих років, які давно відійшли на другий план на фоні останніх подій в Україні і навколо неї, а й зрозуміти, яким чином розвивалися відносини на одному із ключових напрямів національної зовнішньої політики.

По-друге, книга безперечно цікава своїми деталями, які важко знайти зібраними разом в одному джерелі. І в цьому плані книга буде цікава абсолютно для всіх. Однак на певних моментах, які описані в книзі можна зупинитися докладно, оскільки вони гарно контрастують із тим їх сприйняттям, яке сформувалося в Україні.

Перший такий момент стосується відомої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР на початку серпня 1991 року, в якій тодішній Президент США закликав Україну не виходити із складу СРСР. Цей факт згадують, коли критикують загалом політику Вашингтона щодо України. Стівен Пайфер переконує, що США насправді дуже цікавили події, які розгорталися в Україні в той період. Тому на початку 1991 року в Києві було відкрито консульство. Окрім того сама поява Джорджа Буша-старшого в Києві після саміту із Горбачовим була задумана США як спосіб продемонструвати, що американці починають рахуватися із окремими республіками, а не лише з союзним центром. Показовим є і те, що проти візиту Буша-старшого до столиці УРСР була Москва. А тому, виходячи із цієї ситуації, сама присутність тодішнього Президента США вже була позитивом для України, переконує автор. Щоправда, потім сам визнає, що США не були готові до дезінтеграції СРСР і займали більше вичікувальну позицію з цього питання.

Окремий розділ (Розділ №2) займають питання ядерного роззброєння. Для США питання ядерної зброї і її нерозповсюдження були і залишаються одним із головних пріоритетів. У таких умовах Вашингтон не міг допустити, що після краху СРСР кількість офіційних ядерних держав збільшилася б. І тому не дивно, що протягом 1992-1994 років приорітет Вашингтона полягав у вирішенні саме цього питання.

Показовою є деталь, яку наводить Стівен Пайфер в цьому контексті. Коли навесні 1993 року міжвідомча група уряду США розробляла стратегію щодо України, у ній було чітко визначено, що майбутнє відносин має бути поставлене в залежність від успішного ядерного роззброєння. Безперечно, в самій Україні дискусії щодо того, як Київ провів процес ядерного роззброєння, будуть тривати і надалі. Ми ж тепер маємо пояснення іншої сторони.

Не менш цікавий і інший період – 1995-1997 років, який можна назвати золотим часом українсько-американських відносин. Саме в цей час починається активний діалог, оформлений в «Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва» (листопад 1994 року). Цей документ формує широкий порядок денний,  прописується інституціоналізація співпраці на основі створення в 1996 році Комісії Кучма-Гор, підрозділи якої займалися окремими напрямками. Показово, що Україна на той час входила в четвірку країн колишнього СРСР за обсягами фінансової допомоги. Між США і Україною в цей час ведеться активний діалог щодо архітектури безпеки в Європі, результатом чого стало підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО і початок щорічних військових навчань.

Що попереду: політика чи економіка?Не секрет, що українсько-американські відносини стосуються перш за все стратегічних питань (європейської безпеки), при цьому економічна складова значно поступається політичній частині. Так було тоді, так залишається і сьогодні. Лише у 1998 році, як пише Пайфер, американці почали ставити питання щодо вирішення і бізнес-суперечок. Мова йшла про дискримінацію американських компаній в Україні. Однак офіційна влада не поспішала їх врегульовувати. Хоча від цього залежало отримання фінансування у рамках Freedom Support Act (1992) – Конгрес міг заблокувати цей процес, якщо Державний департамент у своїй доповіді не надавав докази успішного вирішення бізнес-суперечок.

Замість цього офіційний Київ, як згадує Стівен Пайфер, попросив у США прийняти так зване «політичне рішення» - тобто закрити очі на ситуацію, зважаючи на загалом важливість України. Це словосполучення було дивним для американського дипломата. Як і ідея що США мають закривати очі на те, що відбувається всередині країни, зважаючи на геополітичну важливість України – коли Вашингтон шантажували можливістю повороту «на Москву». Колишній посол Пайфер згадує щонайменше про два таких приклади – в 1999 році на фоні виборів Президента і під час так званого «Кольчужного скандалу» 2002 року. Хоча таких випадків було точно більше, якщо згадати зовнішньополітичні метання Віктора Януковича.

Попри те, стверджує Пайфер, Вашингтон зберігав позитивні настрої щодо України. Особливо вони були відчутними після виборів Президента в листопаді 1999 році і візиту Леоніда Кучми до США. Дані очікування лише посилилися із призначенням на посаду прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, який на той час мав імідж реформатора і позитивно сприймався у Вашингтоні. Однак позитивні очікування США зникли менше, ніж за рік. Вже у жовтні 2000 Стівен Пайфер, залишаючи посаду посла в Україні, пише так зване заключне повідомлення «в центр». І в цьому контексті він згадує, що особливих очікувань на прорив у відносинах із Україною в нього не було аж до періоду, коли Леонід Кучма залишить свою посаду.

У контексті кризи українсько-американських відносин упродовж 2002-2004 року, якою власне і закінчується історична частина книги Стівена Пайфера, цікаво відзначити іще одну деталь. В Україні прийнято вважати, що причиною цієї кризи стало резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і наростання авторитарних тенденцій в стилі правління тодішнього Президента України. Однак, як можна зробити висновок, для американців принциповими питаннями була невиконана обіцянка, яка була дана Кондолізі Райс під час її візиту до Києва в 2001 році, щодо припинення постачання озброєнь в Македонію. Також свою негативну роль зіграв «кольчужний скандал» - сама можливість постачання радарів до систем ППО ворожій США країні (Іраку).  Тобто, сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників викликала першу глибоку кризу українсько-американських відносин.

Аналітика і рекомендації

Однак книга «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» була б неповною, якби автор не намагався запропонувати відповідні рекомендації, як США мають вибудовувати в майбутньому політику щодо України. Цьому присвячений розділ №8 «Уроки і політичні рекомендації». Саме з нього, певно, і треба починати читати книгу представникам українського політичного істеблішменту. Оскільки автор ставить доволі невтішний діагноз – в Україні і досі не було жодного керівництва, яке було б повністю готове відставити в сторону власні політичні і економічні інтереси з метою реалізації реформ, що насправді переформують структуру управління країною.

При цьому Стівен Пайфер і далі наполягає на тому, що в інтересах США сприяти трансформації України у державу із функціональною демократією і ринковою економікою. В нинішніх умовах для реалізації цієї цілі Вашингтон постає перед подвійним завданням – допомога Україні у протидії агресії РФ і сприяння внутрішніх перетворенням.

Щодо українсько-російського конфлікту американський експерт говорить про необхідність продовження політики тиску на РФ із метою змусити виконати Мінські угоди. При цьому Україна могла б активно протидіяти звинуваченням у повільній реалізації цих угод прийняттям закону про місцеві вибори в ОРДЛО із усіма відповідними умовами.

Стівен Пайфер не бачить особливого сенсу у відмові від окупованих територій, оскільки, як він дуже влучно зазначає, Кремль цікавить не контроль за Донбасом, а інструментарій постійного тиску на Київ через ці території.

Також Стівен Пайфер акцентує увагу на тому, що не можна забувати про питання окупованого і анексованого РФ Криму, а також не можна допустити визнання факту окупації. При цьому він не бачить, на відміну від Донбасу, як можна було б хоча б гіпотетично вирішити ситуацію із Кримом на основі приписів міжнародного права.

Головним інструментом посилення звязків України із заходом Стівен Пайфер називає Угоду про асоціацію. Це необхідно пам’ятати на фоні вступу в дію цієї Угоди 1 вересня 2017 року, а також необхідності імплементації відповідних норм у національному законодавстві. Цей процес щонайменше займе близько 10 років, і від того, як успішно Україна із цим завданням справиться, буде залежати її майбутнє.

У питаннях відносин Україна-НАТО посол Пайфер радить робити наголос на практичних моментах співпраці, які можуть розглядатися як посилення обороноздатності України. При цьому він нагадує, що Київ уже має аналог ПДЧ, яким є Річна національна програма. А тому питання не в назвах, а в успішній реалізації цієї програми.

Щодо реформ, Стівен Пайфер визнає, що Україна здійснила більше прогресу із 2014 року, ніж до цього часу. Але він вкотре повторює, що цього може виявитися замало. Він рекомендує Вашингтону взяти на озброєння принцип «tough love» (жорстока любов) – поєднання більших вимог щодо прогресу в реформах із готовністю надавати більшу допомогу, в тому числі фінансову. Він визнає, що для успіху необхідним буде подолання існуючих інтересів окремих гравців, а отже - одночасного тиску міжнародних партнерів, реформаторів в Верховній Раді і громадянського суспільства. При цьому для боротьби із корупцією колишній посол США радить використовувати відмову у видачі американських віз і заморозку активів спільно США і країнами ЄС. В іншому випадку він попереджає про «втому від України» - третю в історії українсько-американських відносин.

Цей розділ певною мірою натякає про втрачені можливості і певну циклічність у відносинах Україна-США – ні того, ні іншого не можна допустити в майбутньому. Але не зважаючи на всі проблеми, Стівен Пайфер залишається оптимістом, хоча і визнає, що США мають не лише підтримувати Україну, але і більше тиснути на владу, яка має продовжувати реформи в країні. 

Книгу посла Пайфера розраховано не тільки на американську аудиторію. Вона, скоріше, потрібна нам. Щоб усвідомити прорахунки, які були в минулому - і надалі їх не повторювати. І врешті-решт зруйнувати цю «негативну циклічність». 


Соціологічний зріз соціуму України на 24 серпня 2017 р.

Чи підтримують українці незалежність і як бачать майбутнє України: результати опитування
14:02, 24 серпня
День Незалежності України 2017
День Незалежності України 2017 / 24 Канал
 

Якби сьогодні перед українцями стояв вибір, вони б підтримали проголошення незалежності України. У 2017 році за незалежність проголосували б 76% опитаних. Цей показник залишається незмінним з 2014 року.

Про це свідчать результати опитуванння соціологічної групи "Рейтинг".

Кількість українців, які підтримують незалежність країни, суттєво зросла з 2013 року – тоді ця цифра становила 61%. До слова, на Всеукраїнському референдумі щодо проголошення незалежності України, який відбувся 1 грудня 1991 року, незалежність підтримали 90,32% виборців, які прийшли проголосувати.

День незаежності України: опитування
76% українців підтримали б сьогодні проголошення незалежності України

Найбільше тих, хто підтримує проголошення Незалежності України, – на Заході (93%). У Центрі таких опитаних 76%, на Півдні – 66%, на Сході – 64%. Чим молодші респонденти та чим вищий рівень їхньої освіти, тим рівень підтримки проголошення Незалежності України серед них вищий.

Водночас патріотами сьогодні себе вважають 83% українців. У кожному з регіонів цей показник не є нижчим, ніж 75%: на Заході таких 88%, у Центрі – 84%, на Сході – 83%, на Півдні – 77%.

Скільки українців вважає себе патріотами
83% опитаних назвали себе патріотами України

Українським громадянством найбільше пишаються на заході країни, найменше – на півдні, як показали результати дослідження фонду "Демократичні ініціативи" імені Кучеріва. Загалом понад 60% наших співвітчизників пишаються тим, що вони українці. Наразі на заході України пишаються своїм громадянством 81% (не пишаються 7%), у центральній частині 67% (не пишаються 16%), на півдні 46% (не пишаються 28%), на сході 56% (не пишаються 17 %). На неокупованих територіях Донецької та Луганської областей 39% співвітчизників пишаються своїм громадянством, 27% – не тішаться, 34% опитаних не змогли визначитися з відповіддю.

Скільки українців пишаються своїм громадянством
Найбільше пишаються українським громадянством на заході, найменше – на півдні

Серед почуттів, які охоплюють українців, коли вони думають про наше майбутнє, називають надію (47%), тривогу (30%), оптимізм (26%) та страх (17%). Відчуття надії превалює в усіх регіонах (особливо на Півдні); тривога також посідає друге за частотою згадувань місце в усіх регіонах, крім Заходу (в цьому регіоні на другому місці опинився оптимізм).

Як українці оцінюють майбутнє України
З якими почуттями українці думають про майбутнє України

Серед основних страхів у 2017 році превалюють економічні. На думку опитаних, зараз люди найбльше бояться зростання цін (77%), невиплати зарплат, пенсій (63%), а також безробіття (61%). Ще серед найбільш вагомих страхів – зростання злочинності (43%), напад зовнішнього ворога (38%). Побоювання зростання цін посідає перше місце в усіх регіонах, але частіше про цей страх згадували на Сході України (87%), а відносно рідше – на Заході (66%).

Чого бояться українці
Найбільше українці бояться зростання цін

У 2017 році 12% опитаних висловили намір найближчим роком виїхати за кордон на тимчасові заробітки – це найвищий відсоток за час постановки цього питання (у 2002 році таких було 7%). Регіонально найбільше охочих виїхати працювати за кордон виявилося у Західному регіоні – 18%. Водночас майже 51% українців зазначили, що нікуди б не виїжджали зі свого населеного пункту – ні в межах України, ні за кордон.

Скільки українців хотіли б виїхати
Половина українців не хотіла б нікуди виїжджати

Доступно про головне. Долучайтеся до паблік

Але знайомлю зі Стусом


Він вів смертельний бій. 
Про Василя Стуса

04 Вересень 2017, 


Василь Стус очима художника Юрія Журавля


Малюк нетерпляче репетує.

– Терпи, терпець тебе шліфує, – кажу на автоматі, поки дістаю для малечі бажане.

Скільки було йому, коли він це почув вперше? 6 днів?

А мені?

Це десь почулося, вивчилося і прошилося.

І прожилося.

Хоча. Дякувати Богу, дідам і батькам, мені прожилося менше, аніж їм. Тож колишу сина, вчу терплячки і уповаю, що його життя зашліфує менше. Але знайомлю зі Стусом. Це ніколи не рано. Особливо на цій землі.

Нам не дано знати, а отже й не личить судити про розмір і вагу хреста ближнього.

Але автор рядка про терпець – Василь Стус – сходив на Голготу з високо піднятим чолом.

Він не один. Таких – мільйони. Він – один. Такого в нас ще не було.

Гладкий, зашліфований до ковзкості льоду, шмат уділеного йому дерева, уявний, але від того не невагомий, висковзував, мабуть, йому з рук. А нести треба було, і хилити голову, навіть, щоб знову підняти свій власний хрест – йому не личило.

Василю Стусу стало снаги не лише отак пройти, а й залишити нам спогад. Пам’ять про себе, про нас колись і навіть нас нинішніх. Про пережите.

Скороминущий ачи ні, стусовий витесаний із слів, гострий і різкий, хрест залишається пам’ятником Україні та українцям, всьому прожитому, терпцем відшліфованому, люттю поруйнованому, любов’ю скріпленому і вірою освяченому.

Василь Стус
Василь Стус

Поет та лицар, Василь Стус став наріжним каменем нашої пам’яті про ХХ століття. Войовничий поет, який не схибив і не схилився, який воював і творив – уособлення мільйонів. Він увібрав у себе біль командирів за непрожиті життя їхніх солдат. Явився запальною стихією юного таланту митця, квасного, гіркого, але такого непересічного, як молоде вино. Вічно юного таланту сотень митців, полеглих за свободу.

Це в нас, в Україні ХХ століття, епітафії поетів та воїнів однакові. Тож полеглий у бою з ворогом поет Василь Стус мусів і мав стати і одним, і другим. Навіть не взявши зброї до рук, він виконав життєве покликання.

Стус вів смертельний бій, і хрест, даний йому Богом і відточений його власним талантом, був зброєю в руках поета. Стус жбурляв ним у ворога і ницість, у зло і байдужість, цілився у зневіру і зневагу.

І не хилив чоло…

Здавалося, оця ноша стала частиною людини, а людина стала частиною хреста…

Врешті сам Стус став хрестом для нашого народу. Який ми досі не в силі підняти і встановити, як пам’ятник. Який ми не зможемо підняти, поки не покараємо зло. Бо ж непокаране зло зростає.

Набуває вибагливих форм і ранить все більше людей.

І поки воно ще й ходить на перемовини, Україна далі народжує воїнів-поетів. Чи режисерів.

Але яка врешті різниця там, на небесах і на Сибіру? Яка врешті різниця ТИМ.

Питання ж насправді до нас. Стусові побратими, які винесли його неписані рядки із в’язниць, втримали окопи нашої свободи. В поту, крові і сльозах вони не забули ні Василя, ні віршів, і теж здійснили своє покликання.

А заразом – прожили забране життя Поета. Прожили ті мільйони українських доль, які поет витяг із небуття.

Стус міцно засів у голові Сверстюка, чи Овсієнка, чи… та в багатьох. Звільнені рядки врешті оселилися і у моїй голові. Мабуть, і у вашій, якщо читаєте про Стуса. Відтак вони стали отим спільним прожиттям для нашого колективного «ми». Спогадом про історію всіх наших батьків і прадідів. Спільним спогадом про спільну історію. Навіть не пам’яттю, а цим прошитим-прожитим дитячим спомином.

Про те, що дорога йдеться. Про те, що свободу не ув’язнити. Про те, що терпець шліфує зброю.

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – тож і терпи, терпи.

Ніхто тебе з недолі не врятує,

ніхто не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стрій – допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях – до раю, пекла чи полону –

усе пройди і винести зумій.

Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався

до нього сам Господь тебе прирік.

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху

Братерство честі

Українці у Польському війську були вірними
 і відважними солдатами – польський історик

05 Вересень 2017, 08:10


Солдати Польського війська, які брали участь у боях 
з гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 (зліва направо): 
поляк Влодзімєж Кавчинський, білорус Янка Бриль, 
українець Семен Нагірний (архів Юрія Гжибовського)

Варшава – Понад 100 тисяч українців початок Другої світової війни зустріли на полях битв із німецьким та радянським тоталітаризмами. Українські солдати були другою за чисельністю національною групою у польській армії, яка захищала Польщу від нападу з двох боків – з боку гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Тисячі українців під польським прапором воювали проти фашизму аж до переможного завершення війни. Про призабуті сторінки Другої світової Радіо Свобода розповів польський історик Юрій Гжибовський, який вивчає минуле польської армії.

Польський історик білоруського походження Юрій Гжибовський, який досліджує історію Другої світової війни, каже, що участь українців у Польському війську дотепер недостатньо вивчена і описана. За його спостереженнями, про роль українських солдатів у героїчних сторінках польського минулого знають передусім фахівці-історики. Він зазначає, що українці були другою за чисельністю національною групою в польській армії – після поляків, але служити їм довіряли не в усіх родах військ.

Юрій Гжибовський
Юрій Гжибовський

У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в польське військо мобілізували 100

«У березні та серпні 1939 року, коли в Польщі провели мобілізацію, в Польське військо мобілізували 100 тисяч, а деякі дослідники говорять навіть 150 тисяч солдатів української національності. Передусім їх мобілізували в піхоту та кавалерію, рідше – у війська іншого типу – зв’язку, танкові чи авіацію. Це був результат досить складної національної політики у Польському війську, яка була прийнята ще в міжвоєнний період», – розповідає Гжибовський.

Українські солдати проявили відвагу т

Гжибовський наголошує, що українські військові у Польському війську показали себе дуже відданими і сміливими солдатами. «Українські солдати проявили відвагу та жертовність під час боїв і є багато доказів цього. Наприклад, вони відважно захищали Варшаву, проявили себе у славнозвісній в битві над річкою Бзура чи в боях у Померанії. Натомість після поразки у вересні 1939 року їх спіткала доля польської держави, більшість із них потрапила у німецьку та радянську неволю. Вважається, що приблизно 8 тисяч польських солдатів української національності загинули в боях у вересні та жовтні 1939 року», – каже спеціаліст з питань Другої світової.

Історик наголошує, що офіцерів-українців Польського війська, які опинилися у радянській неволі не оминула трагічна доля їхніх польських побратимів, деяких із них розстріляли в сумнозвісній російській Катині.

Дослідник говорить: «У лютому 1940 року в трьох спецтаборах НКВС, тобто в Осташкові, Козельську та Старобільську перебувало кілька десятків українців, тобто тих офіцерів, які вказали українську національність. Можливо, їх було більше, та ця тема поки що не до кінця вивчена. В катинському списку є офіцери українського походження, варто згадати хоча б священика, капелана, майора Польського війська Миколу Ількова, який був душпастирем солдатів греко-католиків. Таких прикладів було більше».

Як розповів Юрій Гжибовський, деякі українські солдати Польського війська, які опинилися в радянському полоні, зголом потрапили в армію генерала Владислава Андерса, яка зароджувалася на території СРСР.

«Разом із цією армією вони вийшли з Радянського Союзу і їх евакуювали в Іран, де розпочалася їхня довга «одіссея» через Близький Схід, Північну Африку, Італію. Відомо, що ці польські формування брали участь у війні з гітлерівцями на італійській частині фронту», – зазначив історик.

У Польському війську були українці, звільнені з ГУЛАГу, колишні полонені та добровольці з Аргентини – Гжибовський

Юрій Гжибовський спробував підрахувати кількість українців, які в роки Другої світової служили у лавах Польських збройних сил на Заході. Він робить припущення: «За моїми підрахунками, в цих Польських збройних силах на Заході служили дві, а той більше тисяч українців. Це були колишні в’язні ГУЛАГу, колишні полонені, але також добровольці з Південної Америки, тобто ті українці, які ще в 1930-ті роки емігрували в Аргентину, Бразилію, чи Парагвай, а потім під час війни подалися в Польські збройні сили на Заході і брали участь у битвах у Західній Європі».

Воєнне кладовище у Монте Кассіно в Італії, де поряд з поляками та білорусами поховані українські солдати польської армії (архів Юрія Гжибовського)
Воєнне кладовище у Монте Кассіно в Італії, де поряд з поляками та білорусами поховані українські солдати польської армії (архів Юрія Гжибовського)
Павло Шандрук
Павло Шандрук

Історик звертає увагу на те, що в лавах Польського війська по-геройськи воювали ветерани Армії Української Народної Республіки. За словами Ґжибовського, ці офіцери не мали обов’язку брати участь у війні, що вибухнула у вересні 1939 року, та вони до кінця були вірними своєму обов’язку перед польською державою.

Серед цих

Дослідник наводить промовистий приклад: «Серед цих офіцерів був Павло Шандрук, який у Польському війську служив підполковником. У вересні 1939 року він прославився акцією виведення з оточення 29-ї піхотної бригади, за що його відзначили орденом Virtuti Militari, тобто найвищою військовою нагородою у Польщі».

Юрій Ґжибовський каже, що про відвагу українських солдатів, які під час Другої світової воювали у Польському війську, є згадки не тільки в багатьох документах, але й тогочасних журналістських матеріалах чи навіть у художній літературі. Скажімо, один із найвідоміших польських публіцистів Мельхіор Ваньковіч у своєму епічному репортажі «Битва за Монте Кассіно» описав винятковий героїзм Івана Савчука – українця родом з Волині.

Польський історик жалкує, що поки що ніхто не написав наукової монографії, яка узагальнювала б участь українців у Польському війську під час Другої світової війни. Він каже, що автор такої монографії мусив би збирати матеріали не лише в польських чи українських архівах, але у США, Великобританії та інших країнах світу.

Новий посол України при НАТО

Новий посол України при НАТО вручив вірчі грамоти СтолтенбергуПонеділок, 04 вересня 2017, 17:47 

Новий голова Місії України при Організації північноатлантичного договору Вадим Пристайко вручив вірчі грамоти генеральному секретарю НАТО Єнсу Столтенбергу. 

Про це повідомляє Місія України при НАТО в Twitter.

"Глава місії України при НАТО Вадим Пристайко вручив вірчі грамоти Генеральному секретарю НATO Єнсу Столтенбергу", - йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, 7 липня президент України призначив першого заступника міністра закордонних справ України Вадима Пристайка главою місії України при НАТО.

Як відомо, 29 травня 2015 року Петро Порошенко звільнив Ігоря Долгова з посади голови місії при НАТО, яку він обіймав з червня 2010 року, у зв'язку з його призначенням заступником міністра оборони з питань європейської інтеграції.

Відтоді виконувачем обов'язків глави місії був Єгор Божок

"Ікони Революції" буде відновлено!

Автор "Ікон Революції" хоче особисто відновити їх

Понеділок, 4 вересня 2017,
01
РЕКЛАМА:

Автор знищених "Ікон Революції" на фасаді будинку на вул Грушевського в Києві, соціальний художник Sociopath висловився проти їх відновлення групою художників і хоче зробити це особисто.

Про це він написав у facebook.

Художник вважає, що відновлення графіті без його участі є неправильним, а  з проханням відновити картини ніхто з представників державних інституцій до нього не звертався. Водночас він висловив готовність  відновити трилогію, як тільки ситуація набуде правильного розвитку. 

"Мені, як і Вам, прикро, що таке сталося. Однак, ніхто з представників державних інституцій, окрім простих українців, не звертався до мене з проханням відновити картини. Сподіваюсь, Ви розумієте, що самовільне відновлення у даній ситуації неможливе", - написав він. 

"Читаю, що група художників, начебто, завтра - 4 вересня, відновлюватиме малюнки без моєї участі. Прикро, але такий крок, як на мене, є нічим іншим, як спробою обдурити нас усіх та пропіаритися на даній ситуації" - додав автор. 

Sociopath повідомив, що "Ікони Революції" в оригінальному розмірі в одному екземплярі є у його колекції, так само, як і трафарети, якими вони були створені.

"Я обіцяю Вам усім, що відновлю Трилогію, як тільки ситуація набуде правильного розвитку", - запевнив він. 

Раніше куратор художніх проектів Гео Лерос заявив,  що київські художники планують відновити знищені графіті часів Майдану на будівлі по вулиці Грушевського. За його словами, зробити це вони зможуть за фотографіями.

3 вересня стало відомо, що з фасаду магазину люкс-меблів "Емпоріум" на вулиці Грушевського, 4 у Києві зникли знамениті патріотичні графіті, які були нанесені під час Революції гідності. 

Керівник магазину Ігор Доценко назвав ці графіті "типовим стріт-артом, який час від часу видаляють комунальні служби".

Згодом вхід до магазину люкс-меблів, з фасаду якого перед стерли графіті, розгромили, а біля входу запалили шини. 

Після цього Доценко повідомив, що салон закрито. При цьому він заявив, що графіті замалювали якісь провокатори. Разом з тим журналіст Тетяна Висоцькаоприлюднила фото, на якій сам Доценко керує робітником, який замальовував графіті. 

Віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко заявив, що знищені графіті були частиною експозиції Музею Майдану, і за знищення музейного фонду передбачено кримінальну відповідальність. 

Директор Українського інституту національної пам'ятіВолодимир В'ятрович заявив, що інститут готує звернення в поліцію та до Генпрокуратури за фактом вандалізму через знищення графіті, які були пам'яткою історії  згідно з наказом Мінкультури від 15.10.2014 № 869.

Їх знищення є злочином і підпадає під дію ч.2 ст 298 Кримінального кодексу. 

Прокуратура відкрила кримінальне провадження за фактом нищення графіті. Генпрокурор Юрій Луценко заявив, що бізнес підприємців з магазину "Емпоріум"перевірять усі державні контролюючі органи